Книги з циклу "Неканонічні тексти"
Останні роки Україна говорить про себе мовою деколонізації. Ми пояснюємо світові й собі, що є європейською країною, а європейськість означає, серед іншого, багатомовність і багатокультурність: кримські татари, греки Приазов'я, угорці Закарпаття, румуни Буковини, євреї, болгари -- не домішка до "справжньої" України, а вона сама. Ми пояснюємо також, що українська література не закінчується на кордоні: Емма Андієвська в Мюнхені, Василь Махно й Оксана Луцишина в Америці пишуть її десятиліттями. Канон, який державна інституція пропонує до 35-річчя Незалежності, цього всього ніби не знає. Він не розширює уявлення про те, що наше, а звужує його -- і ще дужче маргіналізує вже маргіналізованих: у запропонованій до голосування сотні немає ні книжок кримськотатарською, румейською, угорською чи їдишем, ані тих, кого за інерцією досі називають "діаспорою".
Досліджуйте також: Хто змусив українську літературу покинути рідні землі?
Розпочну з аспекту, який здається технічним. У списку "знакових видань Незалежності", які були опубліковані в рамках проєкту між 1991 і 2026 роками, присутній роман у віршах "Маруся Чурай" Ліни Костенко, що побачив світ у 1979 році. Його наявність можливо пояснити лише як перевидання. Проте, картка книги не уточнює, про яке саме видання йдеться, а також чиє мистецтво стало причиною цього визнання. Поряд із цим романом розташовані позиції значно більшого масштабу: сорок книжок із серії "Неканонічний канон", тридцять одна книга "Української поетичної антології", а також академічне зібрання творів Шевченка у дванадцяти томах. Голос, поданий за роман, та голос, відданий за всю видавничу програму, враховуються однаково.
Рекламное сообщение
Зображення: Вікіпедія
Обкладинка першої редакції роману "Маруся Чурай", виданого у 1979 році.
Це не просто перебір у деталях. Якщо одиницею виміру є видання, то слід акцентувати на видавничій діяльності (текстологія, коментарі, повернення вилучених текстів, переклад); якщо ж мова йде про твір, то роман 1979 року не підпадає під цю епоху. Проєкт не визначився з жодною з цих двох логік, і підсумкове число "35" приховує той факт, що голоси були віддані за абсолютно різні категорії. Саме з цієї невизначеності виникають усі інші проблеми списку: неясно, що конкретно він канонізує, і в результаті канонізує лише те, що є загальноприйнятим.
Голосування відкрите, межі -- ні
Український інститут книги спільно з MEGOGO BOOKS запустили ініціативу, яка пропонує читачам обрати 35 видань з-поміж 100, відібраних за участю 40 експертів на честь 35-річчя відновлення Незалежності України. Організатори зазначають, що мета цього проєкту — зафіксувати актуальний читацький інтерес. Однак, назва ініціативи акцентує увагу не на 2026 році, а на темі Незалежності; ювілейний контекст та авторитет державної установи надають значущості вибору, що формує колективну свідомість про цілу епоху. Цей список визначає, які твори отримають публічне визнання як частина спільної пам'яті, що є його канонізуючим аспектом, незалежно від того, як скромно його охарактеризують.
У список увійшли книги, які найчастіше згадували експерти. Цей підрахунок не усуває загальні прогалини у читанні, а, навпаки, їх закріплює. Читачі обирають лише з уже визначеного кола; вони не мають можливості повернути до уваги пропущену книгу своїм голосом. Відповідальність за межі відбору лежить на етапі номінування, а відкритий голосування не робить ці межі більш доступними.
Всередині цього кола можна знайти знайомі імена. Оксана Забужко представлена чотирма власними виданнями (також вона бере участь у редколегії академічного зібрання творів Лесі Українки). Ярослав Грицак, Сергій Жадан, Артем Чех і Вікторія Амеліна мають по три книги кожен. Одинадцять авторів, чиї імена з’являються неодноразово, займають 28 позицій із ста; якщо врахувати упорядників — Івана Малковича з чотирма виданнями, а також Ярину Цимбал, Віру Агеєву та Леоніда Ушкалова, то п’ятнадцять імен займають 38 позицій. Кожна з цих книг має потенціал стати окремою інтелектуальною подією. Проте кожне повторення в обмеженому списку має свою ціну: воно позбавляє можливості представити інші середовища, мови та досвіди.
Изображение: mbooks.com.ua
Перший том "Леся Українка. Повне академічне зібрання творів у 14 томах" був підготовлений під редакцією Віри Агеєвої, Юрія Громика, Оксани Забужко, Ірини Констанкевич, Марії Моклиці та Сергія Романова.
Це те, що англійською називають overexposure -- надмірна концентрація уваги довкола тих самих імен. Відомого автора легше згадати; включення до списку додає йому видимості; наступний добір знову винагороджує впізнаваність. Накопичене визнання відтворює себе. Експертна участь потрібна якраз для протилежного: щоб побачити те, чого усталений консенсус досі не помічав.
Список на 2026 рік, а не на 35 років.
За моїми оцінками, з сотні позицій 14 належать до 1990-х років, 27 — до періоду з 2001 по 2013 рік, 36 — до 2014-2021 років, а 22 — до останніх чотирьох років. Найменше представлене десятиліття, яке стало основою незалежності; чотири роки війни мають більше значення, ніж перші десять.
Рекламное сообщение
Це не критика літератури 2022-2026 років. Це свідчення того, що саме список відображає: не вплив на тридцять п'ять років, а актуальність і доступність у 2026 році. Історичний вплив книги не завжди відповідає її сучасному місцю на книжковій полиці. Твір міг суттєво змінити дискурс 1990-х, а згодом вийти з обігу та зникнути з обговорень. Ювілейний відбір має вказувати на ці зміни, втрати та пропуски; в іншому випадку, історію країни можна легко переписати так, ніби її актуальні пріоритети залишались незмінними з самого початку.
Умови для вступу
Називати цей список виключно українськомовним було б не зовсім коректно, адже саме винятки є найцікавішими. Наприклад, "Пікнік на льоду" Андрія Куркова представлено в українському перекладі з російської мови; "Світлий шлях" Станіслава Асєєва випущено в двомовному форматі; "Брама Європи" Сергія Плохія – це переклад з англійської; а "Looking at Women, Looking at War" Вікторії Амеліної вийшло в оригіналі англійською, виданій у Лондоні. Також варто згадати переклади американських авторів Тімоті Снайдера та Енн Еплбом – їхні книги про Україну також присутні в цьому списку.
Изображение: mbooks.com.ua
У 2025 році в українському перекладі з'явилася книга Тімоті Снайдера "Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним", яка була включена до списку рекомендованої літератури.
Ці винятки показують правило. Умови для вступу -- не мова оригіналу і не громадянство автора, а наявність українського посередника або міжнародного визнання. Англомовна книжка, видана в Лондоні, може бути знаковим виданням Незалежності; кримськотатарська, видана в Сімферополі, -- ні. Переклад розширює коло читачів, але не надає твору права на належність. Коли визнання книжки "нашою" залежить від її появи мовою більшості або від схвалення за кордоном, виникає ієрархія: одні голоси належать до спільної культури безумовно, інші мусять спершу виконати умову. Це мовноцентрична модель українськості; етноцентричного змісту вона набуває тоді, коли досвід більшості починають видавати за норму для всього суспільства.
Мови, що не існують.
Тут список розходиться вже не з моїм смаком, а з політикою самої держави. Закон про корінні народи України 2021 року визнає такими кримських татар, караїмів і кримчаків. У лютому 2022 року уряд ухвалив Стратегію розвитку кримськотатарської мови на 2022-2032 роки, розроблену разом із Меджлісом і Національною академією наук; ООН оголосила ті самі роки Міжнародним десятиліттям мов корінних народів. І посеред цього десятиліття державна культурна інституція пропонує канон Незалежності без жодної кримськотатарської книжки -- навіть у перекладі, хоча двомовні антології "Кримський інжир / Qırım inciri", які укладають Алім Алієв і Анастасія Левкова, виходять від 2019 року, і їх уже п'ять.
Image source: starylev.com.ua
Книга "Кримський інжир", створена авторами Алімом Алієвим та Анастасією Левковою, була опублікована в 2019 році.
Цікаво, що Левкова входить до списку ста як авторка твору "За Перекопом є земля". Крим згадується в контексті тематики. Проте книга, що зображує спільноту та походить із її літературних традицій, виконує різні функції. Бути предметом художнього зображення та активно брати участь у формуванні спільної культури власним письмом — це різні способи присутності. Коли багатокультурність зводять лише до теми, інші виявляються в ролі персонажів, але не серед тих, хто веде дискусію (серед 40 експертів також немає представників кримськотатарського народу. - Ред.).
Існує ще одна підстава, чому ці прогалини не можна пояснити лише обмеженими тиражами. Перший том "Къырымнаме" Шакіра Селіма був опублікований у Криму в 2006 році. Двотомний твір Леонтія Кир'якова "Калусин. Доброта", написаний румейською мовою греків Приазов'я, вийшов у світ у Донецьку між 1995 і 1997 роками. Батьківщиною румейської та урумської літератури є Маріуполь та навколишні села. Це літератури міст, які нині знаходяться під окупацією або знищені. Канон країни, частина якої захоплена, повинен триматися за письмові твори з окупованих регіонів ще міцніше, а не слабше. Проте він більше опирається на те, що доступно в книгарнях.
Це стосується не лише Криму та Приазов'я. Йосип Бурґ, останній прозаїк, який писав їдишем у Чернівцях і був членом Спілки письменників, продовжував публікуватися до своєї смерті у 2009 році. Мірча Лютик, який творить румунською мовою, також є представником чернівецького літературного середовища. Ласло Варі Фабіан можна перефразувати як Фабіан Варі Ласло., поет із Закарпаття, здобув престижну премію Кошута у 2021 році — найвищу нагороду Угорщини у сфері культури. Це може бути незручним прикладом, але саме такі приклади свідчать про те, чи є багатокультурність реальністю, чи лише фасадом. Урумський поет Валерій Кіор, а також болгарські та гагаузькі автори з Бессарабії — жодне з цих літературних середовищ не може похвалитися значною кількістю публікацій чи наявністю фахівців серед експертів. Проте малий читацький контингент не означає, що культура має мале значення: книга може мати величезний вплив на спільноту, залишаючись при цьому невідомою для більшості.
Рекламное сообщение
Image source: www.biblioteka.uz.ua
Ласло Варі Фабіан можна перефразувати як Фабіан Варі Ласло.
Траєкторія, якої не бачать
Питання російськомовної літератури в Україні заслуговує на окрему увагу: російська, кримськотатарська та румейська мови мають свої особливі історії, пов’язані з владою та вразливістю. Проте історія Незалежності також охоплює українських авторів, що творили російською, змінюючи мовні практики і переосмислюючи свою ідентичність. Яскравим прикладом цього є Володимир Рафєєнко. Його твір "Довгі часи", виданий у 2017 році російською мовою та в перекладі Маріанни Кіяновської, вийшов одночасно. А роман "Мондеґрін", виданий у 2019 році, став першим твором автора з Донецька, написаним українською, і втілює в собі тематику мовного переходу.
Якщо канон Незалежності має відображати трансформації країни, то шлях від російськомовного Донецька до українськомовної літератури є втіленням історії деколонізації в одній особистій історії. У цьому списку немає жодної з цих книг. І проблема не полягає в забороні російської мови: тексти, написані російською, присутні у списку, якщо вони переведені. Суть у тому, що експертний консенсус не визнає тієї траєкторії, яку деколонізація повинна вшановувати найбільше. Це також стосується творчості Євгенії Бєлорусець, чиї роботи виходили як російською, так і українською мовами, а також Бориса Херсонського і Ії Ківи. Мова твору сама по собі не визначає його політичний та культурний зміст.
Повернені 1920-ті, але не повернена еміграція.
Є й історична асиметрія. Повернення 1920-х у список увійшло щедро: "Розстріляне відродження", "Наші 20-ті", "Неканонічний канон". Повернення еміграції -- ні. У 1990-х в Україні вперше вийшли "Жовтий князь" Василя Барки, проза Багряного й Самчука; 2001 року -- спогади Юрія Шевельова; Емма Андієвська та Нью-Йоркська група стали частиною живого літературного процесу, а Василь Махно, пишучи з Нью-Йорка, -- одним із найпомітніших поетів і прозаїків 2000-х. Нічого з цього в сотні немає -- хоча "Смолоскип", який упорядкував "Розстріляне відродження", сам є видавництвом, що повернулося з еміграції 1992 року.
Не залишилось і тих, хто писав до 1991 року і продовжував творити після: Валерій Шевчук, "Листя землі" Володимира Дрозда, пізній Загребельний. А поезії 1990-х років майже не існує – Лишега, Герасим'юк, Римарук: поетичні твори в основному представлені лише як свідчення війни. Відсутнє також "Іван і Феба" Оксани Луцишиної – роман, який отримав Шевченківську премію у 2021 році, але тепер не знайдений у національному каноні. Той канон, в якому 1990-ті представлені через Бу-Ба-Бу, Забужко і Павличка, відтворює географію радянського літературознавства: батьківщина обривається на межі УРСР, а старше покоління закінчується 1991 роком.
Image source: starylev.com.ua
Оксана Луцишина представила свою книгу під назвою "Іван і Феба".
Хто такі експерти
Сорок експертів формують не "суспільство", а специфічне середовище. Серед них відсутні історики-дослідники; єдиний кандидат історичних наук у складі — директор бібліотеки. Тим часом історичні дослідження займають більше десяти відсотків у загальному обсязі. Також бракує спеціалістів у галузі кримськотатарської, румейської, угорської та румунської літератури України. Основу складають менеджери культури, фестивалів і медіа, професії яких за визначенням зосереджуються на актуальних ринкових трендах. Це не є критикою особистостей; це пояснення, чому цей список виглядає саме так.
На сторінці проєкту не оприлюднено ні індивідуальних списків експертів, ні правил щодо конфлікту інтересів. Хоча підстави для таких правил є: один з експертів -- співупорядник серії, яка стоїть у сотні; голова наглядової ради самого Інституту книги оцінює перелік, який Інститут і пропонує. Я не припускаю зловживань. Я кажу, що без оприлюднених бюлетенів -- як Sight & Sound публікує список кожного критика у своєму опитуванні про найкращі фільми -- неможливо зрозуміти, чи кримськотатарські та румейські книжки програли при підрахунку, чи їх ніхто не назвав.
Є також певна рамка. Голосування відбуваєтеся на платформі онлайн-книгарні. Співпраця з книгарнею сама по собі не є недоліком, проте вона накладає певну умову: знакове видання повинно бути доступним на сьогоднішній день. Книга, що змінила обговорення у 1995 році і вже давно вийшла з обігу, не матиме шансів у такій схемі. Якщо ж остаточні 35 позицій вплинуть на програми Інституту щодо оновлення бібліотечних фондів або на рекомендації для шкіл, канон стане не лише переліком, а й розподілом ресурсів. Цю тему варто обговорити з організаторами безпосередньо.
Від проєкту слід очікувати не скасування, а підвищення прозорості та розширення перспективи. Перш за все, необхідно опублікувати списки експертів з деталізацією кількості номінацій для кожного, а також пояснити важливість кожної позиції, вказуючи імена перекладачів та упорядників у випадках, коли саме видання стало подією. Рекомендується розділити добір на часові етапи — 1991-2000, 2001-2013, 2014-2021, 2022-2026, щоб сучасність не затушувала минуле. Процес номінування варто відкрити для читачів та літературних спільнот. Література корінних народів та національних меншин повинна мати окрему категорію з залученням експертів з цих середовищ. І, зрештою, для експертів, які мають зв'язок з номінованими виданнями, повинні бути чітко визначені правила самовідводу.
Деколонізація вимагає уважного перегляду наших власних підходів до встановлення ієрархій. Підтримка та захист української мови можуть coexist з визнанням інших мов, які присутні в Україні. Антиімперська позиція стає суперечливою, коли одна мова використовується як єдине мірило культурної приналежності: в такому випадку імперська логіка зберігається у способі сприйняття -- центр говорить від імені всіх, а інші повинні боротися за визнання на його умовах. Авторитет державних установ дозволяє розширити наше уявлення про спільне, що належить нам. Це вимагає розглядати книги поза звичними канонами як носії українського досвіду. Книга не повинна чекати на переклад, щоб стати частиною культурного життя країни, де вона була створена.
Читайте також: Коротка проза — потужність зосередженості.
#
