"На даний момент ми ще не здобули перемогу у війні, але ефективно протистоїмо атаці, - заявив Матяш."

#Політика

Олександр Матяш, офіцер Збройних сил України, в інтерв'ю для Еспресо поділився своїми роздумами про війну, українських солдатів на фронті, потреби армії, процес мобілізації, а також про важливість міцної підтримки з тилу.

На якому етапі війни ми зараз знаходимося? Чи можливо співвіднести це з досвідом світових воєн, скажімо, 1943-1944 років, оскільки часто роблять подібні паралелі? Чи підтримуєте ви таку методологію?

Ні, поясню чому. Ми порівнюємо з попередніми періодами, з іншою війною, з іншими правилами та з іншими умовами. Якщо подивитися ретроспективу поточної війни, з 24.02 по сьогоднішню дату, вона дуже сильно змінилася. Наприклад, змінилися найбільш пріоритетні роди військ. Зараз є СБС (Сили безпілотних систем), без дронів загалом нікуди. А 24.02 було трохи інакше. Тому я не знаю, в якій точці ми перебуваємо.

Ми навряд чи зможемо виграти цю війну найближчим часом. Хоча ми успішно стримуємо ворога, робити прогнози - це означає обманювати людей, надаючи їм надію на те, що ця війна може завершитися без їхньої активної участі.

Тому я б не став бути людиною, яка дає свій особистий погляд на ситуацію. Ми в війні й цього достатньо. Вона не закінчилася.

Як ви вважаєте, чи здатні ми на даний момент, як суспільство та держава, адекватно реагувати на виклики, які постають перед нами з боку противника, враховуючи економічну та політичну ситуацію, що склалася за межами нашої країни?

Ні, ми не можемо погодитися. Тут варто провести аналогію. У 1938 році Чемберлен уклав угоду з Гітлером стосовно Судетської області, що призвело до анексії частини Чехословаччини, і заявив, що він забезпечив мир на тривалий період. А згодом розпочалася велика війна. Я вважаю, що ми опинилися десь у подібній ситуації.

У нашому суспільстві досі бракує активізації та усвідомлення того, що досягнення перемоги у цій війні вимагає участі кожного з нас.

На жаль, я цього тут не бачу. Я вважаю, що наше суспільство досі інфантильне, тому що коли ти приїжджаєш в Київ або в інші великі міста, які не перебувають під щоденними ударами, як, наприклад, Харків, то я не бачу розуміння того, що ми у війні, серед звичайних, пересічних громадян на вулиці.

Чому, на вашу думку, відбулася нормалізація серед звичайних громадян, навіть тих ракетних ударів, які відбуваються в більш-менш далекий тил?

Я вважаю, що це полягає в площині некоректної політики щодо комунікації із суспільством. Якщо ви подивитесь актуальні новини, то у нас постійно - "Трамп сказав", "ми домовилися", "ми у стані перемовин", "чекаємо якогось перемир'я". Я не бачу посилу, в якому було: "Шановні громадяни України, ми будемо воювати в цій війні доти, доки ми не переможемо і Росія не перестане зазіхати на нашу територію". Тому, коли говорять про перемогу, то критерії цієї перемоги дуже розмиті.

Якою ж буде перемога? Це питання залишається без відповіді. Якщо запитати 10 різних людей, ви отримаєте 10 унікальних думок.

Часто можна почути від тих, хто не має стосунку до цієї війни, згадки про кордони 1991 року. Я б хотів, щоб вони доклали зусиль, аби відновити ці межі.

На сьогоднішній день це завдання виглядає неприйнятним, оскільки наше суспільство не демонструє повної мобілізації. Я це помічаю під час зборів. Варто зазначити, що військовослужбовці, які виконують свої обов'язки на передовій або беруть участь у спеціальних операціях, постійно потребують підтримки з боку громадян. Те, що було два роки тому, і те, що ми спостерігаємо зараз, — це абсолютно різні реалії. Люди стали менш активними і втратили почуття терміновості.

Ви маєте на увазі допомогу з боку суспільства?

Донати. Ось, погляньте - відновлення одного автомобіля обійдеться в більше ніж 100 тисяч гривень. А багато хто зазвичай висловлює думку: "Ви ж там заробляєте по сто тисяч".

Вам таке кажуть люди?

Зараз це вже не так. Я реагую на це досить емоційно, адже розумію потреби військових. Наприклад, одяг на фронті виконує свою функцію лише певний час, після чого його потрібно замінювати. Витрат дуже багато: EcoFlow, які ми купуємо, генератори, які ми заправляємо, автомобілі, які також потребують пального та ремонту. Це видно, як активно люди беруть участь у цьому процесі. Ви можете запитати будь-кого, хто займається волонтерством, про ситуацію з підтримкою армії - з кожним днем стає все складніше.

Ситуація з наданням допомоги дійсно ускладнюється, і я цілком з вами погоджуюсь. Незважаючи на зусилля, які докладаються, багато зборів застрягають на одному рівні, навіть у найбільших благодійних організаціях. Водночас, слід зазначити, що держава також не робить достатньо для вирішення цієї проблеми. Нам бракує як ресурсів, так і, можливо, ефективного управління, щоб задовольнити всі потреби. Я дозволю собі висловити думку: коли йдеться про передачу, наприклад, автомобіля військовому підрозділу, волонтери часто стикаються з проханнями від військових: "Не змушуйте нас ставити його на баланс частини, адже це призведе до додаткових витрат на ремонт, паливо та інші потреби. Ураховуючи величезну бюрократичну систему, це все лягає на наші плечі".

Я маю цю інформацію, оскільки у мене на обліку знаходяться автомобілі, які належать частині, а також ті, що були передані безпосередньо військовим. На мій погляд, це все є частиною однієї великої системи. Я вважаю, що у нас існує суттєва проблема з управлінськими процесами та усвідомленням того, що ми діємо за стандартами НАТО. Часто чую згадки про ці стандарти.

На даний момент ми єдиною армією з актуальним бойовим досвідом серед країн НАТО, і нас не можна просто вписати в існуючі стандарти альянсу. Скоріш за все, саме під наші потреби доведеться коригувати ці стандарти.

Оскільки справжня війна кардинально відрізняється від звичної військової служби. Це стосується всіх аспектів, зокрема техніки, організації, адміністративних процесів та багатьох інших моментів.

Щодо поточної ситуації на фронті, якщо ми можемо обговорювати хоча б певні процеси та тенденції, то варто зазначити, що Росія продовжує наступ. Їхня літня кампанія триває, і ми спостерігаємо, що країна активно мілітаризує свою економіку. Це може стати поганою новиною для внутрішніх споживачів в Росії, адже мілітаризація економіки відволікає ресурси в безодню. Вони постійно перебувають у стані напруження, фактично перетворюючись на м'ясорубку. З іншого боку, така стратегія надає їхнім військовим деякі ресурси, на які ми поки що не можемо покладатися в таких же масштабах. Які ж наші економічні можливості? Ви згадали, що наші громадяни часто звертають увагу на те, що говорить Трамп та що відбувається за кордоном, але недостатньо замислюються про власні питання. Проте, ми почали нашу розмову з того, що без підтримки наших міжнародних партнерів, ми могли б опинитися в набагато гіршій ситуації.

Все так. Я думаю, що без підтримки наших партнерів нам було б значно складніше, перш за все, щодо зброї, екіпірування і техніки.

Люди з нетерпінням чекають, що оголосить Трамп. Це явище почало проявлятися ще на початку війни, коли звучали прогнози про два-три тижні. Всі, хто був обізнаний, розуміли, що це не реальний термін. Перший значний успіх відбувся під Києвом, а другий – під час операцій у Харкові та Херсоні, що надало людям нової впевненості.

Люди замислилися: "Ого, ми здобуваємо перемогу", - але не врахували, що наш супротивник — друга за потужністю армія світу, і це було безперечним фактом. Тепер же вона знову на другому місці, але лише після нас.

Оскільки наш рівень підготовки та мотивації значно перевищує російський, незважаючи на всі труднощі, це є беззаперечним фактом.

Ситуація на фронті залишається напруженою. Лінія зіткнення постійно змінюється – це стосується Покровського, Сумського та Харківського напрямків. Важко давати оцінки, перебуваючи на місці подій. Бо солдат, який опинився на передовій, переживає справжній жах, і для нього не має значення, в якому саме районі – чи то Суми, чи Покровськ, чи будь-де ще. Коли ти на нулі, там завжди важко. І це стосується всієї лінії фронту.

Повертаючись до теми можливостей супротивника та наших, варто зазначити, що вони знову реалізують кампанію без загальної мобілізації. Їм вдається так чи інакше обходити цю ситуацію.

Існує російська приказка: "Не жили багато, нечего и начинать". Суть в тому, що більшість тих, хто бере участь у війні, є людьми без особливих перспектив. Для них війна стає єдиною можливістю, адже вона виглядає привабливішою за їхнє звичайне життя.

І я вам скажу, що за останній період ті полонені, котрих ми захоплювали, навіть не знаю, з чим це можна порівняти. Вони вже не мають зеків, це просто звичайні люди, хоча іноді трапляються й особи з кримінальним минулим, але дуже рідко. Ще є мобілізаційний потенціал серед тих, хто живе в складних умовах десь на Камчатці або в інших проблемних регіонах Росії.

Росія є надзвичайно великою країною, проте вона також дуже різноманітна. Я не помічаю людей з Санкт-Петербурга, Москви чи Єкатеринбурга — великих міст, де економічна ситуація стабільна. У цих регіонах немає мобілізації, і поки що це їм не потрібно.

На мою думку, в Росії не відбудеться масової мобілізації. У них є достатньо ресурсів для вербування нових людей.

Перевагою є те, що цей ресурс, по суті, базується на окупованих землях, а отже, на їхніх жителях.

О, це моя улюблена розповідь, коли звучить питання: "А що з нами станеться?". Це помилка євреїв під час Другої світової війни, коли вони думали: "Я ж воював із німцями в Першу світову - це ж цілком нормальний, культурний народ, нічого страшного з нами не трапиться". А потім настали жахи Аушвіцу та інших таборів смерті. Це дуже схоже на нашу ситуацію - "ми ж родичі", "ми всі колись спілкувалися російською в Херсонській області".

Я вам скажу, що буквально два тижні тому моєму корешу, який перебуває на Покровському напрямку, в полон потрапив колишній громадянин України з окупованої території, якого було мобілізовано, до речі, зі школи. Він був шкільний вчитель з тимчасово окупованої території, саме з Василівки. І прийшли з розрядкою, сказали: "Шесть чоловек под ружьё!", - і вони пішли. Він один єдиний, хто лишився живий і потрапив до нас у полон. Все.

Який на даний момент моральний стан та бойовий дух наших військових?

Не можу дати однозначну відповідь. Потрібно розглядати кожен підрозділ окремо. Все істотно залежить від командира.

Криза командування. Я пам'ятаю 2023 рік, багато хто казав про те, що середня і низова ланка у росіян сильно просідають. Але потім почалися повідомлення про те, що й у нас з цим складно у зв'язку з об'єктивними причинами. Як зараз у нас з цим паритетом?

Я не впевнений. Можу говорити лише про те, з чим особисто мав справу.

Ми працювали з 3-ю ОШБр, ще до того, як вона стала 3-м корпусом. Як на мене, це майбутнє українського війська.

Хоча я й не перебуваю на місці подій, у мене немає жодних офіційних підстав їх хвалити, але вони, безумовно, найкращі серед тих, з ким мені доводилося боротися. Мені також дуже сподобалося, коли я служив разом із тактичною групою "Адам" під керівництвом Жені Меживікіна – управління було просто відмінним.

Євген Межевікін, зображення: suspilne.media

Ще раз хочеться підкреслити, що ми стикаємося з нестачею кадрів, які могли б стати основою для формування середнього рівня. Це процес відбору, який потребує значних зусиль і часу, а не може бути вирішений за лічені хвилини. Таким чином, розвиток людей у військовій сфері є ключовим аспектом.

Я вступив у цю війну як солдат. Півтора року я провів на фронті, маючи при цьому вищу військову освіту.

І вже після цього отримав первинне офіцерське звання. Потрібен якийсь час для того, щоб вирости і стати керівником певної ланки.

На вашу думку, що є ключем до успіху таких підрозділів, як 3-тя ОШБр і нинішній 3-й армійський корпус?

У них є правила, ідея, ціль і вони згуртовані навколо цього. Плюс - відношення.

Дозвольте поділитися своїми враженнями про 3-ю ОШБр. Там усі брали участь у бойових діях. Абсолютно всі! Навіть ті, хто займав тилові позиції, не залишалися осторонь і виходили на місця виконання завдань.

Навіть якщо мова йде про офіцера, який служить у 3-й ОШБр, він все ж відвідує еспешку (спостережний пост). Цей офіцер усвідомлює емоції та переживання солдатів, які перебувають на передовій. Коли він вживає заходів на підтримку своїх підлеглих, то точно знає, у чому їхні потреби. На жаль, не всі військові підрозділи можуть похвалитися таким досвідом.

До слова, про найуспішніші наші частини в війську. Ми довший час перебували в стані, коли найбоєздатнішим і перспективнішим нашим з'єднанням були недоступні певні типи озброєння, думаю, для вас це також не секрет. У 2023 році ми мали розмову з представниками тої ж 3-ї ОШБр, які кажуть:"О, нам би трошки того, що дали бригаді, яка південніше, то ми б наробили двіжу". Чи є зараз така проблема у війську?

Я б також хотів мати Bradley, але їх зовсім небагато. Слід зрозуміти, що процес розподілу озброєння відбувається зовсім інакше. Визначення пріоритетів для постачання зброї та інших необхідних засобів здійснюється на найвищому рівні, з урахуванням розвідданих та ситуації на лінії фронту. Тож, звісно, було б чудово, якби у нас у всіх були "бриляки" і все, що ми бажаємо, але реальність зовсім інша. Ресурсів обмаль, а потреб – величезна кількість.

Це, знаєте, як коли ти працюєш на трьох роботах, а тобі вистачає тільки на оренду твого житла і трохи попоїсти. Що робити? Або шукати іншу роботу, або ще додаткову роботу. На жаль, не буває нормальної кількості ресурсів.

Ніхто не був готовий до такого конфлікту. І навіть Росія, здавалося б, не передбачала таку ескалацію.

На поточному етапі, на якому ми знаходимося, ми обговорили деякі види військової техніки. Чи є вона актуальною в сучасних умовах?

Звісно, ББМ (броньовані бойові машини) потрібні. Дуже змінилася ситуація на лінії бойового зіткнення. От, є так звана сіра зона, яка раніше була дистанцією між двома лініями, нашою та ворога. Зараз "сіра зона" збільшилася до 15 км від нашої лінії бойового зіткнення, тому що є дрони на оптоволокні і таке інше.

Існує ряд заходів, які необхідно впровадити для захисту особового складу. Серед них – використання засобів радіоелектронної боротьби, адже не всі дрони оснащені оптоволоконними системами. Також важливо мати захисні сітки для автомобілів та броньовану техніку. Як сказав мій друг Льоня Остальцев: "Я зроблю все можливе, щоб захистити життя своїх людей, а далі нехай вирішує доля". Це підкреслює, що броньовані машини значно підвищують шанси на виживання.

Щодо питання управління нашими військами, яке в певний момент стало дуже актуальним. Юрій Бутусов піднімав цю тему ще в період своєї цивільної діяльності, зазначаючи, що це є слабким місцем, з яким потрібно щось робити. Якщо уявити наше військо як єдиний організм, то іноді його різні частини діють незалежно одна від одної. Не можу навіть запитати вас про теперішню ситуацію, але коли з'являються новини, такі як впровадження системи DELTA від міністра оборони Дениса Шмигаля, це виглядає як позитивний крок. Як ви вважаєте, наскільки це може покращити ситуацію?

Це аспект взаємодії.

Ми протягом 2,5 років не мали втрат саме тому, що перше, чим ми займалися, - входили у взаємодію.

Коли наша команда, тактична група "Медоїд", прибуває на лінію бойового зіткнення (ЛБЗ), перші дві доби ми присвячуємо збору розвідувальної інформації. Наша основна мета — уточнити актуальну лінію бойового зіткнення, оскільки вона може суттєво відрізнятися від тієї, яку уявляє собі командування. Ми вивчаємо позиції противника, налагоджуємо контакт із сусідніми підрозділами та аналізуємо їхні ресурси і можливості.

DELTA - це класно, але насправді не є ідеальним рішенням, оскільки може не відображати реальний стан справ.

Я був у той час, коли DELTA лише починала свій шлях у Києві, і інша команда відповідала за її розвиток. DELTA та "Кропива" слугували як допоміжні засоби.

Перш ніж почати виконувати свої обов'язки, командир повинен ретельно оцінити ситуацію на лінії бойового зіткнення: вивчити конфігурацію фронту, з'ясувати сили та засоби сусідніх підрозділів, а також організувати логістику. Цей процес вимагає серйозної підготовки. У нас є програма навчання для капітанів, започаткована фондом "Повернись живим", яка насправді є дуже якісною. Наразі навчання в основному проходить на базі територіальної оборони. Ця програма вже реалізована і справді вражає. Головне - усвідомити, що ми постійно навчаємось.

Я Юру Бутусова знаю особисто. Він - крутий розслідувач і класний журналіст. Але треба взяти до уваги, що війна достеменно змінюється в певних аспектах раз на три місяці. Цьому треба вчитися і ми вчимося, вже воюючи. Це трохи інакша історія, у нас не було часу підготуватися до цього. Три роки тому ніхто не мав уяви, якою ця війна буде. Маша Берлінська тоді казала, що це буде війна дронів, її ніхто не слухав, а вона попала в точку.

До речі, в даний момент вона згадує про якийсь інструмент, але не уточнює, про що саме йдеться.

Я зустрівся з нею і поговорив, проте не вдавався в деталі.

При певних обставинах це здатне суттєво вплинути на багато аспектів на нашу користь.

Ми вступаємо в епоху технологічних змагань: той, хто зможе швидше реалізувати інновації та ефективно управляти ними, вийде переможцем у цій боротьбі. На мою думку, чисельність залучених сил у цій технологічній війні має другорядне значення. Це лише моя особиста точка зору.

Щойно ми говорили про ситуацію по лінії і ви кажете, що саме людський фактор забезпечує тотальне розуміння, що відбувається?

Звичайно, адже наразі ми задіяні в окремих аспектах ручного управління. Існує певний рівень підпорядкування.

Зараз роблять корпуси. Чому? Тому що це зменшує ланку управління. Раніше це було ОСУВ, ОТУВ, тактична група, бригада, батальйон, рота, взвод і далі. Зараз кількість оцих передаточних ланочок менша. Це має вплинути позитивно.

Але треба зрозуміти, що на сьогоднішній момент, на поточну дату воюють певні люди за допомогою технологій, а не технології за допомогою людей. Тобто ми - десь там близенько. Хто перший відкриє цей ящик, той і виграє війну.

Чи розуміють росіяни, що відбувається в цьому ящику?

Не слід недооцінювати нашого супротивника. Вони мають досвід у бойових діях, здатні швидко засвоювати нові знання та оперативно впроваджувати інновації. На сьогодні вони є лідерами у використанні оптоволокна, хоча ідея з дронами належала нам.

Якщо я не помиляюся, це сталося у жовтні 2022 року, коли концепція оптоволокна вперше з'явилася у нас. Яким чином вони потім її виявили?

Існує російське прислів'я: "Голь на видумку хитра". В умовах обмеженого ресурсу ми шукаємо нові способи для впровадження технологій. Хоча ми стали піонерами в цій сфері, наші конкуренти поки що успішніше розширюють свої можливості.

От, і зараз є інформація про те, що їхня група "Рубікон" вже освоїла технологію морських дронів. Це будуть, ймовірно, і занурювальні історії, і що їхня фішка може бути в масовому одномоментному застосуванні.

Є такий момент: коли ми говоримо про бекі, наш флот відсутній, тож ми не можемо завдати їм жодної шкоди. Нехай вони інвестують туди гроші.

Але в нас є порти.

У нас є, добре. Проте кожен вчинок викликає відповідну реакцію. Альтернатив не існує, тож ми змушені реагувати. Такі правила війни.

Щодо військової техніки, яка є найнеобхіднішою в даний момент, враховуючи ваш останній досвід.

Я не можу сказати, тому що я є піхотним офіцером і можу думати виключно про те озброєння, яке потрібно мені на тактичному рівні. А якщо ми кажемо про оперативний або стратегічний рівень, звісно, що всього не вистачає.

Чи основну частину допомоги надають волонтери та представники громадянського суспільства, чи все ж таки за цим стоїть підтримка держави?

На мій погляд, від держави. Основне - від держави. Зауважмо на тому, що ми все ж таки живемо в державі, яка не є дуже багатою. І значна кількість бюджету, кажучи дуже м'яко та дипломатично, використовується на якісь поточні потреби. Я не знаю, як вони там використовуються правильно чи неправильно, не беруся це оцінювати, але основна маса забезпечення йде все ж таки від держави.

Якість цього забезпечення - це друге питання. Але певні речі, які держава не може надати, надають волонтери, які насправді дуже допомагають. У нас є волонтери, які на постійній основі допомагають виключно нашій команді. І я дуже вдячний цим людям. Тобто, якщо у мене якась проблема, наприклад, мені треба полагодити машину або купити машину, або Ecoflow, або генератори, або Starlink, я просто дзвоню людям і вони це роблять.

Зараз почалася дискусія на тему того, як має виглядати український військовослужбовець. Є розуміння того, що треба прийняти реальність як є та усвідомити, що багато хто носить мультикам на перевагу пікселя.

Погляньте на мене.

Це, безумовно, захоплюючий аспект. Ймовірно, йдеться про цивільних, які обговорюють цю тему, але яка думка військових з цього приводу?

Я зазвичай не розмірковую над цим. Усі витрати на форму я покрив зі своїх власних коштів.

На мою думку, це висловлювання нагадує своєрідний діагноз для кожного з нас.

Чому так? Мені так зручніше. Погляньте, держава не в змозі надати форму, яка відповідала б потребам усіх військовослужбовців. Наприклад, я віддаю перевагу штанам з вбудованими наколінниками, оскільки маю негативний досвід. У 2022 році я не мав на собі тих штанів, які були б доречними, і сильно вдарив коліно. З того часу я обираю саме такі моделі, але держава їх не виготовляє. І це цілком зрозуміло.

Щоб ви зрозуміли, з моменту початку своєї служби в 2022 році я жодного разу не отримав однострою від держави — просто не вважав це необхідним. Навіщо мені форма, якщо я можу носити те, що купую сам? Так, у мене є бронежилет, наданий державою, і каска, яку я теж отримав, але не використовую. Моя безпека — це моя власна відповідальність. Я інвестую в себе, адже моє життя для мене має велике значення. Наприклад, я придбав автомобіль, витративши значні кошти. У мене є власна зброя, до якої я під’єдную аппер на Colt М-4А1, і воюю з тим, що отримав частково від держави, частково за власні кошти. Все нормально.

Коли ви чуєте історії як, наприклад, буквально нещодавно привідкрили завісу в бригаді "Рубіж" про те, як вони витягали бійця за допомогою транспортування йому дронами електровелосипеда.

Я бачив. Крута історія.

На перший погляд, це здається звичайним екшеном, але ми усвідомлюємо, що багато таких історій про порятунок з критичних ситуацій можуть бути не такими вже і захоплюючими.

У нас був подібний досвід.

Чи могли б ви поділитися деякою інформацією про нього?

У нас був спостережний пост (СП), але я не розкрию його назву. На цьому місці загинула певна кількість військових. Це була одна з найгарячіших точок на фронті, де ми перебували. Відбувся жорстокий бій, і ми втратили зв'язок з нашими позиціями. Тоді ми вирішили, що весь склад особового складу загинув. Через півтори доби один із тих, хто вижив, із важкими пораненнями виповз на сусідню позицію. У той час, коли ми евакуювали іншу групу, наша машина підірвалася, і також були поранені. Два сержанти, незважаючи на свої травми, взяли на себе важкі ноші та вирушили на допомогу до сусідів, які були за 1,5 км. Вони забрали пораненого і повернулися назад ще 1,5 км, щоб вивезти його. Ось така історія трапилася.

Інші розповіді також вражали. Я пам'ятаю, як ми опинилися в ситуації, коли втратили нашу позицію, і протягом двох днів не мали жодного зв'язку. Ми отримували інформацію від сусідів, які повідомляли про те, що в тому районі йшов обстріл.

А за дві доби вони вийшли на зв'язок, всі живі, ушкоджені, але тактична ситуація змінилася - вони вже перебували в оточенні. Ми їх вночі виводили через посадку на сусідів, супроводжуючи дроном, і звідти вже забирали транспортом.

Безліч різних оповідей. Це насправді досить поширене явище. Історія про електровелосипед — цікава тема, але висновок з цього ракурсу виглядає саме так.

Щодо виводу з позиції, на ваш погляд, чи нормальним є те, з якою частотою стаються саме такі операції? Чи можна було б цього уникати?

Ненормально. Тут ми знову повертаємося з вами до того, що у нас брак людей, які могли б їх поміняти. Якби у нас була можливість замінити людей на лінії бойового зіткнення, ніхто б не сидів 200 днів на позиції в оточенні або хоча б 40 днів, або не заходили б на позицію на два тижні, а заходили на п'ять днів і було б ким замінити. У нас, об'єктивно, брак людей у війську. Людей не вистачає.

Як ви вважаєте, які переваги та недоліки має "програма 18-25"?

Не можу їй довіряти. Я зустрічав цих хлопців, яких звуть "мільйонниками".

Чи зустрічали ви вже тих, хто приходив з даною програмою?

Отже, на мою думку, кардинальні зміни не матимуть значного впливу на ситуацію. По-перше, кількість людей, яку ми зможемо залучити за цей період, не відповідатиме нашим реальним потребам. По-друге, що робити з тими, хто з 2022 року воює у віці, що підпадає під мобілізацію? Наприклад, є мій підлеглий з позивним "Фокс", якому зараз 22 роки. Він почав свою службу на фронті у 18 років і самостійно приєднався до територіальної оборони. Після цього ми його забрали звідти. Він є одним з найефективніших бійців у нашій команді, знищивши особисто понад 200 російських солдатів. Чому він не може отримати підтримку від держави? Це виглядає несправедливо. Існують також люди старшого віку, 45 років і більше, навіть 50 років, які продовжують боротися і провели на фронті величезну кількість днів. На мою думку, це рішення є хибним і не дасть бажаних результатів.

Проблема справедливості все ще залишається в центрі уваги.

Звісно. Подивіться, багато хто говорить: "Ви отримуєте 100", - добре, можна також отримувати ще 70. Якщо ви провели 30 днів безпосередньо на ЛБЗ, на СП, вам буде нараховано додаткове відшкодування у розмірі 170 000.

На мою думку, ті, хто намагається досягти мети, мають отримувати більше, адже штурм завжди має елемент ризику і невизначеності.

На спеціальних операціях у тебе є шанс на виживання. Якщо ти провів підготовку та створив укриття, твої можливості значно зростають. Але коли ти намагаєшся атакувати ворожі позиції, де ворог міцно закріпився, ситуація стає зовсім іншою. Тому я вважаю, що штурмовики повинні отримувати значно вищу компенсацію.

В цей час ми згадуємо те, що відбувалося влітку минулого року і багатьох військових, які знають про ситуацію на землі, ми запитуємо: "Як ви ставитеся до тактики перенесення війни на територію ворога?". Питання про Курську кампанію.

Чудово.

Як ви вважаєте, чи це дало результати?

Я вже висловлював цю думку у 2022 році: якщо ми не розпочнемо знищення стратегічних об'єктів та логістичних шляхів на території Росії, наші шанси на перемогу в цій війні залишаться дуже низькими.

Я не в змозі дати оцінку результативності Курської операції, оскільки вона має стратегічний характер. Моя сфера відповідальності стосується тактичного рівня.

Проте, як особа, а не військовий, я вважаю це чудовим досвідом, адже ми продемонстрували, що здатні не тільки захищатися, але й переходити в наступ. На мою думку, чим більше ми будемо завдавати ударів по російській території, тим краще. Я особисто вважаю, що варто використовувати всі можливості для ураження супротивника. Чому б і ні? Ми ж у стані війни.

Морально-етичний момент - воювати на своїй території та на їхній. Багато хто романтизує і каже, що на своїй землі все тобі ніби сприяє і допомагає.

Нема ніякого морально-етичного моменту. Нема такого. Вийдіть на вулицю в Києві - хто тут сприяє і допомагає? Дуже маленька частка людей, які дійсно залучені до перемоги в цій війні. Я вважаю, що воювати з росіянами треба інакше, тобто добрий росіянин - мертвий росіянин. Все.

А як ви дивитеся на перспективу, рано чи пізно, зняття оцього red flag, появи на нашій території, можливо, іноземних військових? Чи можливо це взагалі?

Їх тут не буде.

Чи ви не думаєте, що це може бути здійснено?

У нас є міжнародні легіони, в яких переважно служать іспаномовні особи, що приїхали сюди з метою заробітку.

На мою думку, ні Європейські країни, ні Сполучені Штати не наважаться направити свої війська на територію України в жодній ситуації. Вони відчувають страх перед таким кроком.

Якби вони не відчували страху, ця війна вже була б на нашому боці. Росія втратила б свої позиції. Вони не прагнуть брати участь у цьому конфлікті, і я вважаю, що це є серйозною стратегічною помилкою.

Якщо б вони всі разом об'єдналися, я впевнений, що ми змогли б здобути перемогу у цій війні. А Китай, ймовірно, не наважився б вступити в конфлікт. Це стало б чудовим сигналом для Тайваню. Наразі, на мою думку, Китай може розпочати атаку на Тайвань, і Сполучені Штати не вживуть жодних заходів. Але це лише моя особиста думка.

Приватні воєнізовані компанії в Україні, наскільки перспективна історія?

Цікава ідея. Світ навколо нас динамічний і непередбачуваний, тому важливі ті, хто готовий ділитися своїм досвідом за винагороду. На мою думку, це дійсно класно.

А чи ми маємо це фінансувати, чи можна звернутися до партнерів?

Неважливо фінансування.

Досвід, який ми зараз здатні розширити, не має аналогів у жодній армії світу.

На мою думку, незалежно від результату цієї війни, найкраще оплачувані вакансії в Європі та США займуть наші інструктори, які приїдуть ділитися своїм досвідом.

Отже, всі, хто нас слухає і вагається щодо служби в армії, подумайте про те, що це може бути чудовою можливістю для вашого майбутнього.

Можна бабок заробити.

Дозвольте запитати вас про те, що відбувається навколо нас, зокрема про політичні питання. Ви зазначили, що багато наших співгромадян звертають увагу на висловлювання Трампа та позиції Європи. Деякі країни вже зараз активно виділяють кошти на нові ініціативи НАТО, пов’язані з нашим озброєнням. Як ви вважаєте, які зміни в світі можуть вплинути на розв'язання війни у нашій країні? Чи вірите ви у справедливість мит Трампа? Чи слідкуєте ви за новинами, що стосуються цих питань?

Не варто забувати – це наша війна, а не війна Америки. Ми вдячні за будь-яку допомогу, яку отримуємо, незалежно від її обсягу. Але перемагати і захищати свою землю належить тільки нам. Трамп висловив свою думку – якщо вона нам на користь, це чудово; якщо ні – що ж, таке життя. Чому ж усі вважають, що хтось інший буде боротися за них? Ми повинні боротися за себе. І всім потрібно усвідомити, що в цій боротьбі участь візьмуть усі.

Без сумніву, це незаперечно. Проте, якщо згадати 7 жовтня 2023 року, коли в Ізраїлі та Палестині спалахнула війна, ми можемо помітити, що пріоритети трохи змістилися. Інтереси наших партнерів були перенаправлені в цей напрямок. Дехто з них зосередився на цьому тимчасово, а інші й досі приділяють більше уваги цій ситуації, ніж нашим справам.

Тому що кожна країна має свої особисті інтереси. Світ не зійшовся на Україні. Росія - регіональний лідер, доволі велика країна з величезною кількістю газу, нафти і інших природних ресурсів, які хоче купувати у них Китай чи хтось інший. Створюються нові альянси.

Світ більше не повернеться до свого колишнього стану. Зараз ми знаходимося на етапі формування нового суспільного договору серед різних учасників. І ми – саме такі. Чому хтось має визначати наше майбутнє? У випадку з Ізраїлем рішення ухвалюються лише тому, що всі усвідомлюють: якщо не втрутитися, Ізраїль може зруйнувати все.

Як сказала Голда Меїр, яка народилася в Києві, тут неподалік, на Басейній 5Б: "Ми не маємо ядерної зброї, але якщо на нас нападуть, ми її застосуємо". Маємо стати Ізраїлем, хоч Ізраїль - нерепрезентативна країна для нас, там теж є питання з мобілізацією і таке інше. Але все одно, згуртованість суспільства там більша, тому що вони завжди розуміють, - якщо вони не будуть відстоювати своє право на існування, їх просто не буде.

Дозвольте мені висловити свою думку: коли я спостерігаю за подіями, що відбуваються в соціальних мережах серед ізраїльського населення, я також помічаю акції на підтримку тих, хто з різних причин намагається уникнути мобілізації.

Ситуація далеко не так проста, як може здаватися на перший погляд. Ідеальних сценаріїв не існує. Вони живуть у зовсім інших умовах. Для них питання конфлікту з сусідами стало справою виживання. Війна триває з 1958 року, з моменту їхнього заснування. Щороку їм доводиться проводити різноманітні операції, аби забезпечити безпеку своїх громадян. Вони постійно піддаються ракетним атакам. Ми також стикаємося з подібними загрозами, але рівень згуртованості в їхньому суспільстві у нас не спостерігається. Більшість людей там усвідомлює, що їхні дії безпосередньо впливають на майбутнє їхніх дітей, тоді як у нас, на жаль, цього усвідомлення бракує.

Чи розробляєте ви свої плани на період після війни?

Ні, я не займаюся будівництвом. У мене є бізнес, який функціонує. Якби не він, я б мандрував світом і з'являвся б тут на інтерв'ю в інших штанах. Я дуже сподіваюся, що в майбутньому знову повернуся до свого бізнесу. Але, знаєте, є така книга Віктора Франкла "Психолог у концтаборі", де він зазначає: "Ті, хто чекав, помирали першими". Тому я не чекаю.

Я не впевнений, що ця війна завершиться найближчим часом або в найближчому майбутньому. Якщо ж вона і скінчиться, то, напевно, не на нашу користь. Мені здається, що цей конфлікт може затягнутися надовго. Моє головне завдання - прожити сьогоднішній день, виконати свої обов'язки і, звісно, вижити. А далі побачимо, що буде.