Зображення: Meyer Originals Мар'яна Садовська "Я не на передовій, я на культурному фронті"
Як би ти себе описувала, Мар'яна Садовська зараз -- це хто?
Власне, я вважаю себе музиканткою, адже це охоплює все. Мені завжди весело, коли хтось починає перераховувати всі можливі звання: співачка, композиторка, дослідниця. Це викликає в мене певне незручне відчуття.
На мою думку, у мене є два основні напрямки в житті. Перший — це музика, яка охоплює композицію, викладання, дослідження, спів і концертну діяльність. Другий — це активізм, хоча мені більше подобається термін "активістка", адже я не займаюся волонтерством у традиційному розумінні. Я постійно відчуваю потребу діяти, адже кожен публічний виступ — це шанс зібрати донати, донести важливу інформацію, звернутися до людей, закликати до дії. Хоча останнім часом я відчуваю, що це стало менш ефективним, особливо після поїздок в Україну. Тепер я розповідаю всім про те, як прекрасна Україна: театри і концертні зали переповнені, нові видавництва відкриваються, відбувається відновлення. Це справляє враження на людей. Коли читаєш новини, то бачиш лише смерть і руїни, і задумуєшся: "Коли ж це закінчиться? Скільки ще життів буде втрачено?" Але, побачивши цю неймовірну енергію життя, творчості та опору, люди починають говорити: "Вау, я хочу до вас приїхати". І тоді стає зрозуміліше, чому важливо продовжувати захист цього життя.
Активістка також стала ініціаторкою проекту Art Against War разом із чоловіком у 2022 році, після того як усвідомила, що жоден офіційний гуманітарний фонд у Німеччині не має можливості збирати кошти для закупівлі дронів, тепловізорів і рацій для армії. Тож вони вирішили організувати приватну ініціативу, об'єднавши громаду навколо своєї справи.
Зображення: Крістіан Геррманн Мар'яна Садовська
Як ти вважаєш, що означає термін "культурний фронт"?
Мені більше до вподоби "скеля", яку ми обробляємо. Слова "фронт", які зараз лунають, викликають у мене обережність, адже багато моїх близьких, митців і артисток перебувають на передовій. Я не на фронті, я на культурній частині цієї скелі.
Узагалі фрази, які ми раніше вживали: "я відстрілююся", "проїхалася, як танк" -- я їх зараз не вживаю, тому що не відстрілююся, ніхто по мені танком не проїхав. Тобто я не відчуваю, що на фронті.
У тебе чимало виступів. Як за час війни змінилася твоя взаємодія з музикою? Чи вплинула ця ситуація на підготовку матеріалу та спілкування з аудиторією? Чи залишилися у тебе незмінні елементи, до яких ти продовжуєш звертатися?
Я пригадую різні дискусії з музикантами в Німеччині, пошук тем. Жартувала, що моя наступна програма буде у Львові тільки про любов. І тут сталося повномасштабне вторгнення. Коли у 22 році це все почалося, про мене раптом згадали різні німецькі концертні майданчики, стали запрошувати з програмою, яка створена 10 років тому. І всі казали: "О, ви так швидко зреагували, ви зробили таку програму", а я кажу: "Ні, це створено 10 років тому".
Навіть часто мала конфлікти зі своїми музикантами, які казали, що надто все гостро політичне.
Мій чоловік, режисер Андре Ерлен, спеціалізується на сучасному театрі. Нещодавно він провів прем'єру спільно зі студентами, представивши виставу "Like Lovers Do - Memoiren der Medusa". Це була надзвичайно феміністична та провокативна постановка, основана на тексті ізраїльської драматургині Сіван Бен Йішаї. Робота була виконана з участю студентів старшого курсу. Під час вистави я не могла не думати: або його відсторонять від навчальних закладів, або це стане проявом справжньої революційної сміливості (усміхаюсь). Безперечно, це була дуже провокативна робота в найкращому сенсі. Після прем'єри ми мали розмову, під час якої він ділився своїми враженнями про репетиції, розповідав про те, як учасники відкриваються і зіштовхуються з глибокими особистими переживаннями. Він зазначав, що, можливо, основна мета цієї роботи полягає в тому, щоб створити простір, де люди можуть не боятися звертатися до тих аспектів життя, з якими масова культура зазвичай не працює. Я вважаю, що завдання митця – забезпечити таку можливість.
Наша мета, як викладачів і митців, полягає в тому, щоб передати молоді цю унікальну техніку, яка дозволяє їм занурюватися в темні аспекти життя та навчатися виходити з них. Вони не роблять це лише для власного переживання "драми" на сцені, а скоріше для тих, хто не має можливості скористатися цими знаннями. Це мені дуже близько до серця, і саме ця причина спонукає мене створювати музику.
Зображення: facebook/Олег Самойлов Мар'яна Садовська
Питання справді дуже об'ємне... Але повертаючись до взаємодії з музикою, чи змінилася вона для тебе?
У 2014 році, повертаючись з Донеччини, я була переповнена енергією, бажала говорити, висловлювати свої емоції, діяти. Проте в 2022 році відчула глибоке безсилля і розгубленість. Я працювала разом із музикантом над новою програмою, в якій планували включити кавери, але не могла зрозуміти, як взагалі це реалізувати. Я запитувала себе: "Який сенс співати чи творити в нинішніх умовах?" З'явилася навіть ідея про голодування в Берліні перед Бундестагом, що здавалося досить безглуздою й відчайдушною. Але в один момент, коли наближався дедлайн, нам запропонували виступити, і я усвідомила, що потрібно створити нову програму. Я сіла і замислилася, які думки приходять мені в голову. В основному, це були фрагменти з попередніх проєктів, пов'язаних з війною. Я зрозуміла, що у мене є матеріал, і почала з ним працювати. Це були вірші, які давали мені сили, і я просто занурилася в цей процес. Таким чином, з'явилася програма "Навчитися світла", пізніше перетворена на "Живи!" (за цитатою з поезії Олени Теліги).
Не можу стверджувати, що в моєму взаємозв’язку з музикою відбулися кардинальні зміни. Але я знову занурююся в цю атмосферу, що поєднує темряву і світло.
Наша культура в Німеччині, всюдисущий Серебрянников і образ милої України
Чи помічаєш, як змінюється ставлення німецької публіки до української культури?
На початку вторгнення можна було вважати, що нам відкрили всі можливі шляхи, але тепер німці повернулися до звичних справ — і ці шляхи майже закрилися. Тобто, коли з'являється якийсь український продукт, часто можна почути втомлений відгук: "О, знову це".
І мені здається, частково це пов'язано з тим, що коли двері відкрили, був, на жаль, наплив не завжди високоякісних українських проєктів. Ми це спостерігали і говорили про це, і це завжди було болісно. Я тоді спостерігала це в різних німецьких друзів: сходивши на кілька презентацій, не надто якісних, вони переставали ходити на українські проєкти. Це дуже сумно. Але є багато причин: чоловікам не можна виїжджати; багато прекрасних людей не хотіли їхати з України. Пам'ятаю, як потім уже намовляли Володю Єрмоленка й інших приїхати.
Знімок: facebook/Jazz Bez Мар'яна Садовська на Jazz Bez, Львів, 13 грудня 2025 року.
А яка ситуація в Кельні, де ти живеш?
У нашій кельнській спільноті також були цікаві події. Наприклад, відбувся вечір, присвячений українській культурі та музиці, який став своєрідною аматорською самодіяльністю. Такі заходи проходили часто. Можливо, я говорю це занадто відверто, але мені сумно, що, попри наявність багатьох талановитих українських митців у Німеччині, їх участь була не такою значною, як хотілося б. Запит на такі події був великим, але, на жаль, не завжди це призводило до високої якості виконання.
Днями в Німеччині завершився конкурс, де критики обирають кращі вистави з усієї Німеччини, і з 20 кращих, відмічених критиками, три російські, одна наша, про фіксерів в Україні. Українська не пройшла далі, але Кирило Серебренников пройшов. І це для мене багато чого показує. Тобто з 20 вистав зі всієї Німеччини і вибраних трьох звучить голос Сорокіна (за його твором вистава) і Серебрянникова.
Спочатку двері були відкриті для мене, але я не можу і не маю права представляти всю Україну. Якщо в театрі є лише одна особа, яка звучить на всіх сценах, це не відображає всю сутність українського театру. Тобто існують аргументи як "за", так і "проти", адже неможливо заперечити талановитих митців, які працюють тут. Важливо продовжувати шукати можливості для представлення української культури в Німеччині та реалізації проєктів, які цьому сприятимуть. Наприклад, нещодавно були опубліковані чудові переклади творів Лесі Українки та Тараса Шевченка, над якими працювала Тетяна Малярчук.
Фото: chytomo.com У перший день Віденського книжкового ярмарку було представлено національний стенд України, на якому експонувалися переклади українських творів німецькою мовою. Ця подія відбулася 12 листопада 2025 року.
Поділіться деталями про вашу виставу, в якій основними персонажами є українські фіксери.
Перед початком повномасштабної війни ми з чоловіком готували виставу, присвячену Голодомору. Це не було спонтанним рішенням, викликаним війною в Україні. Наш драматург Павло Юров вирішив не їхати до Німеччини для роботи над виставою, а залишився в Україні, щоб виконувати роль фіксера. Таким чином, процес створення вистави проходив переважно через дистанційний зв'язок із ним.
Рішення Павла стати фіксером та відмовитися від можливості виїзду з України глибоко вразило мого чоловіка, і він вирішив створити проект на цю тему. Йдеться про молодих та активних людей, переважно з театрального середовища, які обрали залишитися в Україні. Коли ми почали обговорювати цю ідею, деякі наші колеги висловлювали скептицизм, мовляв, знову українська тема. Навіть нашим найближчим товаришам у професії доводилося пояснювати, чому це важливо.
Як думаєш, чи корелюється втома від негативних і, як ти кажеш, часом неякісних українських проєктів з тим, що на це місце приходять росіяни, у тому числі з адаптацією класики?
Це у 2022 чи 2023 році Серебрянников у Гамбургу ставить "Ніколая Гоголя". Я не бачила цієї вистави, але мені розповідали, що знову була спекуляція українською тематикою. Були протести проти неї. Тобто так, росіяни також відразу включилися.
Що ж іще ставити в перший рік повномасштабного вторгнення...
Мені здається, що, незалежно від того, відмовляємося ми в чомусь брати участь чи ні, вони це роблять дуже стратегічно, фінансовано. Напевно навчилися у Петлюри та хору Кошиця. Росіяни зрозуміли, що це дуже-дуже важливий спосіб. І тому так страшно. Коли ми якісь питання порушуємо, завжди кажемо, що наше завдання не так навіть закенселити, як зробити все, щоб зі свідомості, наприклад, німецької культурної спільноти не можна було викреслити Шевченка, як вони не можуть викреслити Толстого. І також, звісно, антиколоніальна дискусія, новий погляд на творчість Достоєвського, з яким вони також носяться. Це вже наше завдання. Ми про це теж розмовляли з моїм чоловіком з приводу якоїсь такої конференції, здається, про цей cancel culture. Говорили між собою, що важливо навіть не відмовлятися, наприклад, від діалогу з ними, а, навпаки, озброюватися аргументацією і під час якихось публічних дискусій здирати з них маски.
Бо всі ці російські псевдодисиденти сидять тут, у Німеччині, мають позиції, користуються своїм іміджем жертви.
Зображення: facebook/Мар'яна Садовська. Мар'яна Садовська на благодійному заході 26 травня 2025 року.
Наскільки мені відомо, українці також стикаються з проблемами при подачі заявок на гранти, стипендії та різноманітні програми в галузі мистецтва, які опинилися під загрозою.
Саме так. Серебрянников у цій ситуації фактично виступає як дисидент, який протистоїть режиму. Це велика загроза, і нам необхідно безперервно боротися з образом безпорадних хлопців, які нібито не здатні на жодні дії та змушені йти на війну. Справжнє питання полягає в тому, як вони можуть далі жити у спокої, чому не беруть участь у протестах, чому не організовуються? Де їхній активний опір? Нам потрібно розкрити справжню суть їхньої жертви в боротьбі за свободу.
На мою думку, цього вже недостатньо. Просто скасування російських дій більше не є ефективним методом. Це спрацьовувало на початку, але тепер ситуація змінилася.
Наприклад, я отримала інформацію від однієї з наших активісток, з якою ми обговорювали цю тему ще у 2023 році. Виявляється, російські організації мають фінансову підтримку в нашій країні і навіть пропонують роботу українським біженцям, фактично намагаючись залучити їх на свій бік. Наша організація "Жовто-синій хрест", на жаль, не має таких ресурсів — фінансування часто стає перешкодою. Хоча ми надаємо неймовірну гуманітарну допомогу і займаємося політичною адвокацією, місцеві політики також активно співпрацюють з нами.
У 2022 році, під час святкування Дня Незалежності, організація висунула ідею провести фестиваль українського сучасного мистецтва. Мені та Андре запропонували взяти на себе роль кураторів. Це було захопливо, адже ми усвідомлювали, що маємо можливість представити сучасне, актуальне мистецтво, а не лише традиційні фольклорні елементи та вишиванки.
Протягом усього життя я займаюся традиціями та фольклором, але українську культуру не слід зводити до простих, сентиментальних образів, схожих на "тувинців". І ми самі сприяємо цьому, акцентуючи увагу на борщах і варениках, а також на штучних "костюмних вишиванках".
Яким чином ти спостерігаєш за подіями на фестивалі?
Перший рік була дуже мобілізована громада, багато глядачів, усе було дуже круто. Другий рік ми вирішили робити знову, заручилися гарною підтримкою, в це включився Український Інститут та Goethe-Institut. Глядачів було важче зібрати, але все ж таки все відбулося непогано. Були відгуки, що це наймасштабніша подія, повʼязана з сучасною українською культурою в Німеччині.
Цього року ми знову зробили фестиваль. Не зважаючи на певні ресурси, фестиваль все таки твориться волонтерами/ками та активістами/ками. Тобто кожний з нашої маленької команди виконує різноманітні ролі та функції, від організації та модерування, до шоферування та прибирання. Я закохана в кожен проєкт, який ми привозимо. Це ж шаленство чистої води привозити проєкт Кості Зоркіна та ЛітМузею з Харкова на два дні фестивалю. Бо це супер комплексна організація: дозволи на виїзд, транспортування , монтування , розмонтування інсталяції. І що відбувається? Людей дуже мало. Якщо не приходять українці-українки, то що ми можемо чекати від німців? Думаю, нам ще багато потрібно працювати з усвідомленням, що культура -- це те, що має бути на першому місці.
Фото: ukr.radio Maр'яна Садовська
Тренди сучасної української культури та прагнення до самоцентричності.
Що саме ми можемо корисного взяти з твого прикладу? Чи проблема полягає лише у фінансах? Чи надаємо ми достатньо контексту для німецької аудиторії? Адже існує феномен гурту dakhabrakha, тож це цілком реально.
Я не хочу нити. Просто в Німеччині ми справді довгий час у відповідь на те, що ми з України, отримували коментар: "О, то ви русскіє". Так само, як зараз більшість німців не знає, що Росія -- це Башкирія, Якутія, що це Мордвa. Вони цього не знають. Так само вони не знали і нас. І це не тільки провина тих маленьких народів -- це провина цієї великої імперії, яка просто всюди пхається зі своїм фінансуванням.
Триває активна робота, і наша мета полягає в тому, щоб продемонструвати, що українське мистецтво охоплює не лише тематику війни. Україна не обмежується лише цими переживаннями. Існують інші важливі теми та наративи, які наразі отримують увагу в Європі: це питання самотності, старіння, екології, яка, до речі, також дещо відійшла на другий план. Проте в Україні ці питання залишаються актуальними та живими. Наприклад, у Львові відбудуться вистави харківського театру "Нафта", присвячені екоциду. Отже, важливо розуміти, що українська культура — це не тільки війна. Процес розвитку триває, хоча й займає чимало часу.
Важливим аспектом є те, що в 2022 році, коли німці відкрили свої домівки для українців, вони зустрілися з реальними особистими історіями. Я неодноразово чув від людей, які розповідають, що у них проживала сім'я з України чи окрема жінка, а в когось навіть студентка. Цей особистий контакт справив свою позитивну вплив. І, звичайно, прапори, що майорять на інституціях і театрах, також підкреслюють цю підтримку. Ми не зупиняємося на досягнутому, а продовжуємо працювати далі.
Я часто розмірковую про Афганістан і Сирію, де двері не відкрилися ні до приватних домівок, ні до культурних просторів.
Мій чоловік постійно повторює: хай навіть буде трошки гіршої якості українська вистава, аби не Серебрянников. І це правда.
У Кельні ми часто спостерігаємо паралельні українські заходи: від музичних концертів до вечорів поезії. І одна з українок висловлює думку, що такі події слід узгоджувати, а я, навпаки, відчуваю радість від того, що є можливість для різних заходів одночасно — для різних аудиторій. Адже не можна стверджувати, що все втрачено, і ми не скористалися своєю можливістю.
Фото: Teatr Brama-Festivals Maр'яна Садовська під час Teatr Brama-Festivals серпень 2024 року
Чи є в Кельні фізичне місце, мистецький осередок, де могла би організовувати свої події українська спільнота?
Гуманітарна організація, про яку я говорила ("Синьо-жовтий хрест"), має свій склад, оскільки їх основна діяльність зосереджена на наданні гуманітарної допомоги. Проте іноді там проводяться мистецькі заходи, які, все ж, більше спрямовані на нашу спільноту.
Мені відомо, що триває обговорення можливості створення мистецько-освітнього центру. Це було б просто чудово, і важливу роль у цьому відіграють наші переселенки, які прибули після 2022 року. Я впевнений, що таке місце не перетвориться на "закрите діаспорне гетто". Я підтримую міжнародну співпрацю, адже важливо, щоб українці не ізолювалися лише серед своїх.
Наприклад, я кілька днів тому зустрічалася з Юлією Куліненко. Колись вона закінчувала журналістику в Донецьку, співала в ансамблі "Дивина" на базі університету. Коли почалася війна в 2014-му, вона переїхала до Києва, а з повномасштабним вторгненням у 2022-му -- до Кельна з двома доньками. І я просто схиляю голову перед цією людиною. Окрім усіх питань, з якими стикаються всі біженки, вона знову відроджує музичний колектив, (ми багато спільних концертів разом робили.)
На наших заходах я часто зустрічаю молодих дівчат, які виконують автентичні пісні, і це приносить їм велике задоволення. Юля організувала колектив "Ралець", і їхні виступи справляють враження. По дітях видно, який потужний фундамент їм закладають. Я говорю не лише про фольклор, а про цю автентичність, яка надає сили та має терапевтичний ефект. Нещодавно вона поділилася новиною, що вони на порозі створення української школи, яка стане першою в Кельні. Виглядає так, що нам потрібно було дочекатися нової хвилі еміграції біженок, які вклали свою енергію у реалізацію цієї ідеї. Варто зазначити, що українським дітям тут нелегко, адже в школах вони стикаються з різноманітним середовищем.
Ти згадала про "незамкненість на собі", і це нагадав мені про Ukraine House у Вашингтоні. На зустрічі CultHub у Києві нам розповідали, що їхній акцент більше спрямований на американських гостей. Це свідчить про певний рівень зацікавленості.
Я зараз думаю про проєкт, про який розповідала Таня Огаркова, де діти з-під Херсона, які там живуть, спільно пишуть книгу з французькими дітьми з якогось французького міста. І мені здається, що це значно важливіше, ніж якби ті діти приїхали до Франції та станцювали гопак.
Тоді їх сприймали б як щось "привабливе": ось така мила Україна, нічого важливого, нічого особливо захопливого. Це типово колоніальний погляд. Ми самі створюємо можливість для інших дивитися на нас з висоти "колоніального балкона".
Знову зазначу, що це тривалий процес. У своїй музичній та театральній практиці я, передусім, не орієнтуюсь на діаспору чи українського глядача. Проте, коли йдеться про організацію заходів, залучення спонсорів та партнерів, і вони цікавляться кількістю відвідувачів, при цьому навіть свої не приходять, виникає питання: як зробити нас популярними, в позитивному сенсі цього терміна.
Проте існують приклади такої "трендової" течії, як, наприклад, dalkhabrakha.
Абсолютно вірно. Це дійсно чудовий проєкт, але виставка "Іменем міста" Кості Зоркіна та Харківського Літмузею є такою потужною ініціативою, яка заслуговує місця в найпрестижніших музеях і галереях, не лише у Німеччині, а й у всьому світі. Чи це лише питання популяризації? А що стосується фінансування, то це зовсім інша історія... Я не маю однозначної відповіді на це. Хоча, напевно, такі порівняння можуть бути небезпечними.
Зображення: nakypilo.ua Мистецька ініціатива "Іменем міста" від Костянтина Зоркіна являє собою інтерактивну експозицію в Літературному музеї, а також графічну публікацію в видавництві Олександра Савчука. У рамках цього проєкту передбачено антифільм, музейний маршрут по Харкову та безліч взаємозв'язків між різними митцями.
Наскільки я спостерігаю, це часто ще й відсутність якісного сторітелінгу або навіть сильної візуальної частини. Насправді часом це ірраціональні речі: людина бачить гарну афішу -- і вже хоче прийти.
Отже, постає питання — чому він повинен бути присутнім. Я не скаржусь, це швидше розгляд недоліків, роздуми про те, як і що ми можемо поліпшити.
Нещодавно ми провели Zoom-зустріч, присвячену потенційній співпраці з чудовим фестивалем. Директор фестивалю глибоко цікавиться українською тематикою і активно шукає фінансування (вже вдалося частково залучити кошти) для реалізації проєкту з участю українських ветеранів, які перебувають тут. Ми вже розпочали обговорення цієї ініціативи. Для мене цей проєкт є передусім можливістю дати голос і вислухати історії колишніх цивільних чоловіків, які стали військовими і заплатили високу ціну за свою участь у війні. Андре підкреслює, що це не лише про надання платформи Україні, а й про підняття важливої теми, яка наразі є дуже актуальною в Німеччині: наскільки готове німецьке суспільство захищати свою країну? Яка ситуація з новими правилами мобілізації і як про це говорять? Висловлення "Наших дітей хочуть відправити на війну" — це те, що важко вписати в український контекст. Я дуже зраділа, адже цей проєкт не буде просто виставою про Україну з українськими артистами. Кожен мистецький проєкт неминуче викликає питання з німецької сторони: чому це має значення для Німеччини? Як це донести до публіки?
Пісенна спадщина як фактор безпеки
Ти витратила чимало часу на формування власного музичного архіву української автентичної пісенності. Поділись, будь ласка, більше інформацією про цей процес, адже збереження нашої культурної спадщини є важливим елементом безпеки. Коли існують свідчення і джерела, стає складніше маніпулювати фактами і заперечувати існування України.
На першому місці хотіла б зробити важливе зауваження: я не вважаю себе етнографинею. Скоріше, я є аматоркою, або, як мене охрестили, дослідницею. Моє дитинство проходило під впливом офіційного "фольклору", що транслювався по телевізору, а також традиційних пісень на святкових застіллях. Проте моя бабуся більше віддавала перевагу романсам XIX століття. Коли я вперше почула сільські пісні під час приватної зустрічі з Аллою Загайкевич, я була вражена і не могла зрозуміти, звідки це береться. Алла пояснила, що так співають у кожному селі. Я ж до того часу мала уявлення про колгоспи, вважаючи, що там немає нічого цікавого, окрім пісень типу "Несе Галя воду" чи "Ой під вишнею, під черешнею".
На той час я ще не мріяла стати співачкою, адже більше часу проводила в театрі. Але згодом я почала подорожувати селами, бо прагнула відчути та зафіксувати ці пісні. Це стало для мене справою, яка захопила мене, і я почала їздити туди регулярно. Це не були якісь офіційні експедиції – я не мала фінансування, просто використовувала свої канікули. Я відвідала одну бабусю, яка співала, поки я записувала, а потім вона з усмішкою додавала: "Я ж ще не все заспівала". Тоді я усвідомлювала, що наступного разу обов'язково повернусь.
Зображення: facebook/Jazz Bez Мар'яна Садовська на Jazz Bez у Львові, 13 грудня 2025 року.
У мене не було чіткої стратегії — я просто записувала музику на касети, а згодом і на міні-диски. З часом я почала приїжджати разом зі своїм майбутнім чоловіком, а також запрошувала інших друзів. Я ділилася цими записами, а згодом почала активно працювати з ними. Проте весь цей архів просто припадав пилом у шухлядах. Я усвідомлювала, що повинна з ним щось зробити, але не вистачало ресурсів. І тут сталося велике вторгнення, внаслідок якого на мене звернули увагу різні німецькі організації. Одна з них запропонувала мені підтримку. Це стало поштовхом для мене, і я вирішила, що настав час оцифрувати весь цей матеріал та створити онлайн-платформу, щоб ці записи стали доступними не тільки для мене, а й для інших.
Я звернулася до свого друга та талановитого музиканта Юрка Йосифовича з проханням допомогти в оцифруванні. Він, будучи дуже організованою людиною, не лише виконав цю задачу, але й прекрасно структуризував архів. Хоча Юрко завжди залишається скромним, я впевнена, що без його зусиль цей архів би не був створений.
Минулого року архів вийшов у світ, і я отримала дуже багато класних відгуків. Особливо мене тішать молоді люди, яким це цікаво. Архів абсолютно "без купюр", і саме від молоді я чула, що це справжня подорож -- часом у ті села, які або окуповані, або вже зруйновані. А в цих піснях вони досі живуть.
Для мене це такий проєкт, після якого вже можна спокійно помирати (усміхається). Я вірю, що ця музика для багатьох стане джерелом. Вірю, що це "криниця для спраглих".
На фоні страхіть війни я усвідомлюю, що мій архів не єдиний. Наприклад, колектив "Божичі" має свій власний, як і багато інших. Архів продовжує жити і зростати. Це також спосіб розповіді, який, зокрема, висвітлює нашу культуру не лише для світу, але й для нас самих.
Коли я лише починала свій шлях у музиці, насправді я не стільки співала, скільки ділилася історіями про людей, які мене надихали. Це було для мене новим відкриттям, адже я усвідомила, що багато хто не знає про життя бабусь у наших українських селах. Я досліджувала їхні записи, розповідала їхні історії, а згодом сама вирішила спробувати співати. Значна частина моєї програми виникла з того, що я спостерігала: бабусі спочатку просто розмовляють, а потім спонтанно переходять до співу. Це створює унікальне злиття мови і музики. З часом я почала працювати над цим мистецьким вираженням більш свідомо.
Отже, це один із способів розповіді, специфічна форма медіа свого часу. І наприкінці: які твої думки щодо значення української культури в Європі після закінчення війни?
Знаєш, у нас з чоловіком існує справжній творчий союз, і ми часто дискутуємо на різні теми. Однією з них є те, чому ми можемо навчитися в Україні. Мені здається, що це, безумовно, маленька Європа. Наша багатокультурність і те, як на обмеженій території зливаються різні мови, етноси та релігії, є вражаючими. Це не схоже на американський підхід, де все асимілюється і поступово втрачається; навпаки, тут ми спостерігаємо європейський підхід. Ідентичність зберігається, але при цьому вона не замкнена, не ізольована. Можливо, я дещо ідеалізую цю ситуацію, адже розумію, що війна призводить до знищення багатьох спільнот.
Я часто замислююся: яке моє місце в Німеччині у контексті німецької культури? Як українська співачка, що проживає тут, чи можу я вважатися частиною цієї культури? І якщо так, то в якому розумінні? Чи існує у Німеччині лише "висока" культура, а навколо неї – ми: іранці, українці, турки, курди? Чи можемо ми, все ж, впливати на культурний ландшафт цієї країни так само, як в Україні євреї, поляки, роми, албанці, болгари, гагаузи та кримські татари формують її культуру?
Скільки ж інших культур стало частиною нашої, створюючи багатоголосся! Коли я відвідала Бессарабію, це питання отримало надзвичайну відповідь: можливість навчатися рідною мовою та відновлювати і черпати з коріння власної культури з'явилася лише після здобуття незалежності України. Раніше багато етнічних спільнот зазнали русифікації.
Оця різнокольорова ікебана -- вона жива, вона пульсує. Відчувається, наприклад, вплив однієї музики на іншу. Мені здається, що це може бути дуже цікаво.
Другим важливим моментом, на який звернув увагу Володя Єрмоленко, є те, що в Україні гармонійно переплітаються традиції минулого та сучасність. Минуле не сприймається як щось застаріле; навпаки, воно слугує джерелом натхнення для нових ідей, які переосмислюються у сучасному контексті. Це явище, яке, наприклад, не спостерігається в Німеччині.
#Євреї #Німеччина #Європа #Україна #Берлін #Росія #Українці #Львів #Росіяни #Харків #Українська культура #Фольклор #Вашингтон, округ Колумбія #Ізраїль #Українська мова #Донецьк #Поляки #Гамбург #Театр #Голодомор #Сирія #Facebook #Херсон #Колгосп #Тарас Шевченко #Донецька область #Продуктивність #Леся Українка #Хрест #Архів #Поезія #Музика #Маска #Микола Гоголь #Танк #Музика України #Київ #Симон Петлюра #Турецький народ #Олександр Кошець #Федір Достоєвський #Лев Толстой #Америка #Брати #Режисер #Співак #Маріана Садовська #Джаз Без #Кельн #Спів #Олена Теліха
