Нацисти та рашисти мають схожий погляд на українців.

У чому полягає відмінність між "звільненням від більшовизму" і "нацизмом"?

Російські медіа зараз активно обговорюють зображення з українських міст, зокрема, з Києва, які останнім часом страждають від значних ударів по енергетичній інфраструктурі з боку Росії.

Відомий український журналіст Денис Казанський влучно зазначив, що росіяни, які сформували свою ідентичність на основі міфу про "Велику вітчизняну війну", вважаючи блокаду Ленінграда однією з її головних трагедій, тепер самі вчиняють подібні дії в Києві та інших українських містах. Вони змушують людей терпіти холод і радіють відсутності хліба в деяких магазинах.

Всі ці люди виросли на розповідях про те, як блокада Ленінграда стала одним із найбільших злочинів ХХ століття. Вони пам'ятають, як нацисти вдавалися до жорстоких вчинків: не зумівши захопити місто, вони мстили цивільним - шляхом холоду, голоду і повільної загибелі. І зараз, на жаль, ми стали свідками подібних дій щодо українців. Єдине, чим це відрізняється, так це тим, що німці ніколи не називали росіян "братнім народом", у той час як сучасна Росія знищує тих, кого сама десятиліттями вважала своїми братами. Максим Калашников, шанувальник Сталіна і СРСР, із задоволенням розмірковує про те, як його країна, під прикриттям гасел "денацифікації", відтворює тактику нацистів часів блокади Ленінграда.

"Я не можу уявити, які саме зміни відбулися з цими людьми, щоб вони стали такими. Але ми маємо перед собою один з найяскравіших і найжахливіших прикладів морального занепаду та варварства в історії людства", - зазначає Казанський.

Денацифікаційна "логіка" Москви

Насправді це озвіріння має цілком ґрунтовний базис. Журнал МЗС Росії "Международная жизнь" опублікував статтю, в якій запропоновано застосувати радянський досвід окупації Німеччини після Другої світової війни для реалізації "однієї з ключових цілей СВО - денацифікації України". Сам факт появи такого матеріалу в офіційному виданні, редакційну раду якого очолює міністр закордонних справ РФ Лавров, свідчить про інституціоналізацію окупаційної логіки в російському державному дискурсі.

У вступній частині авторка на прізвище Грачова згадує про звернення Путіна від 24 лютого 2022 року, в якому він оголосив, що "однією з найважливіших цілей спеціальної військової операції є денацифікація України". Вона зазначає, що для реалізації цієї мети необхідно скористатися "багатим практичним досвідом", який був набутим радянською владою "під час вирішення подібних завдань на території Німеччини, яка була окупована Червоною армією внаслідок Другої світової війни".

Грачова підкреслює, що радянська влада почала накопичувати досвід "денацифікації" вже наприкінці війни, особливо завдяки активності НКВС на фронті. Авторка також аналізує діяльність радянської військової адміністрації, створеної для управління радянською окупаційною зоною в Німеччині. Вона особливо акцентує увагу на функціях "комісій із денацифікації". За її інформацією, до 1948 року ці комісії "усунули" близько 520 тисяч "колишніх членів нацистської партії, мілітаристів і військових злочинців" з органів місцевого самоврядування та підприємств.

Згідно з висловлюваннями авторки, до 1948 року військове управління "реалізувало ключові демократичні зміни в Східній Німеччині, очистило органи місцевого самоврядування, поліцію та суди від очевидних і прихованих нацистських елементів, а також створило земельні та регіональні уряди", яким згодом були делеговані всі повноваження.

"Накопичений радянською окупаційною владою досвід з денацифікації Німеччини доцільно використовувати органам влади та військового управління РФ під час проведення аналогічної роботи на територіях, звільнених у ході "СВО" від влади київського неонацистського режиму. На жаль, наразі такий досвід використовується в обмежених масштабах", - резюмує Грачова.

Отже, мова йде про узаконення тривалої окупації, адміністративного контролю та репресивних заходів, які маскуються під історичні аналогії. Таким чином, стаття Міністерства закордонних справ Росії свідчить про те, що термін "денацифікація" в офіційній риториці Росії втратив будь-яку прив'язку до реальної історії чи права і перетворився на універсальний ідеологічний інструмент, що виправдовує війну, окупацію та насильницьку зміну захоплених територій.

Росіяни копіюють окупаційні практики Другої світової війни

Цікаві й паралелі між німецькою окупацією України в 1941-1944 роках і нинішньою російською, а саме й передусім щодо заперечення суб'єктності України. Третій Рейх Україну не розглядав як державу. Територію трактували як Lebensraum і адміністративний простір для Рейху. Будь-які прояви української державності або політичної автономії ліквідовували. У російській версії Україну також заперечують як повноцінну державу та націю. В офіційній риториці РФ Україну подають, як "штучне утворення", "частину Росії", "помилку історії".

У період німецької окупації українців розглядали як Untermenschen – робочу силу без політичних прав. Населення ділили на "корисних" та "непотрібних". Сучасні російські наративи позначають українців термінами на кшталт "нацисти", "заражені", "зомбі" або "біомаса", яку потрібно "очистити" чи "перевиховати". Це свідчить про те, що як у минулому, так і сьогодні, має місце відкрита дегуманізація, яка стає підгрунтям для виправдання масового насильства.

Риторику "визволення" під час німецької окупації подавали як "звільнення від більшовизму" та "єврейського ярма". Російську - подають як "визволення від нацизму" і "захист російськомовних". Отже, в обох випадках вторгнення маскується під якусь "моральну місію".

Як нацисти, так і рашисти застосовують терор як засіб управління. Нацисти проводили масові розстріли, здійснювали репресії, знищували села та створювали концтабори. У свою чергу, російські агресори організовують фільтраційні табори, практикують тортури та вчиняють масові вбивства мирних жителів, як це було в Бучі, Ізюмі та Маріуполі. Таким чином, страх і насильство служать рашистам таким же основним інструментом контролю, як і в часи нацистського режиму.

Економічна експлуатація України обома режимами має спільні риси: вивезення агропродукції, металевих ресурсів та робочої сили. Російська сторона, окрім призову до армії, запровадила примусову "паспортизацію" як засіб для контролю над економічною ситуацією.

Під час німецької окупації відбувалося цілеспрямоване знищення інтелігенції, священників, національних діячів. Під час російської також відбуваються арешти мерів, журналістів, волонтерів, учителів. Отже, обидва окупаційні режими наносили цілеспрямовані удари саме по соціальних "нервах" суспільства.

Нацисти здійснювали примусове вивезення дітей для роботи, запроваджуючи процес германізації "підходящих" осіб. Російські війська реалізують масову депортацію українських дітей, впроваджуючи програми "перевиховання".

Отже, як нацистська, так і рашистська окупації України базуються на однаковій логіці: заперечення права на існування, дегуманізація, терор, геноцид (зокрема й енергетичний) і спроба зламати ідентичність. Відмінність лише у вигаданих ідеологічних декораціях, які малює нинішня російська "Международная жизнь".