"Високозамківці" вміють не лише ефективно працювати, але й насолоджуватися якісним відпочинком.

Подорож на Дрогобиччину -- батьківщину Юрія Дрогобича і Бруно Шульца, найстарішу в Україні солеварню та Пантеон Героїв у Новошичах

У Пантеоні Героїв, розташованому в селі Новошичі на Дрогобиччині, я вже неодноразово віддавала свої молитви. Це священне місце зберігає пам'ять про тих Героїв, які пожертвували своїм життям заради волі України. Я щиро хотіла, щоб мої колеги з "високозамківської" команди також відвідали Новошичі та побачили храм, який всього кілька років тому був напівзруйнованим костелом. Головний редактор Наталія Балюк запропонувала включити до нашого маршруту ще кілька цікавих локацій. Адже бути у Дрогобичі та не побачити знамениту солеварню, яка досі працює і щодня виробляє дві тонни солі, було б великим упущенням. А також хотілося б прогулятися вулицями цього міста, названого на честь Юрія Дрогобича.

Коли ми досягли Новошичів, отець Василь Полянко саме готував прапори на балконі церкви.

Вітер "позакручував" знамена, а треба, щоб вони тріпотіли на вітрі. А біля храму нашу групу зустрів відомий іконописець Лев Скоп. Цим двом поважним чоловікам маємо завдячувати, що не просто зберегли будівлю, а створили Пантеон Героїв, які загинули у цій страшній війні. Бо саме отець Василь разом з паном Левком зробили все для того, аби столітній костел, у якому за совєтів тримали хімічні добрива, ожив молитвами і колядками. Понад три роки тому церква Архістратига Михаїла відчинила двері - і у відновленому храмі відправили першу Службу Божу.

Коли я у 2006 році прийшов на цю парафію, то вразився, побачивши занедбаний старовинний костел, який колись слугував для зберігання хімічних добрив за часів радянської влади. Він став справжніми руїнами, -- розповідає отець Василь. -- Вікна були вибиті, адже радянська влада прагнула знищити такі архітектурні пам’ятки. Я зрозумів, що мушу зробити все можливе, щоб врятувати цю святиню. Щоб уникнути подальшого руйнування, ми почали молитися на початку весни після завершення посівних робіт, просячи щасливого врожаю, а згодом і за його збір. Приблизно у 2017 році до нас на богослужіння прийшов Левко, який, як він сам зізнався, відчув сильне покликання. Він "бачив", що у нашому храмі має бути багато ікон, присвячених Богородиці та нашим героям. Ще до початку великої війни ми розпочали створення цього Пантеону. А у січні 2022 року, за місяць до початку війни, владика Григорій Комар освятив наш храм як Собор Архістратига Михаїла -- Пантеон пам’яті загиблих героїв. Владика Григорій часто відвідує Пантеон разом із владикою Ярославом Прирізом. Ми не ставили за мету зробити щось особливе, але Пантеон став справжньою оазою пам’яті. Спочатку ми придбали вікна, потім відремонтували дах. Нам пощастило знайти автентичний хрест... І все це стало можливим завдяки нашим парафіянам -- чудовим людям. Усе відбувалося на чистому ентузіазмі. Без цих дивовижних людей ми б не досягли жодних результатів. Ми залили стяжку на 120 квадратних метрів, але в цьому нам допомогли наші футболісти. Крок за кроком, ми працювали над тим, щоб зберегти цю святиню.

За словами отця Василя, він та іконописець Левко Скоп не звертаються за допомогою до когось. Добрі люди самі приходять, моляться і підтримують їх. "Нашою найголовнішою метою є зараз підтримка наших захисників. Ми повинні зберегти Україну, нашу унікальність та нашу мову," -- зазначає отець Василь.

Я не буду детально описувати ікони, які створив талановитий Лев Скоп для Пантеону – ці образи святих варто побачити на власні очі. Усі вони написані на дошках, виготовлених з використаних набоїв, які іконописець разом зі священником привозять зі сходу. Кожна ікона випромінює свій унікальний погляд: десь він глибокий, десь – сумний... Але всі вони ніби оживають. У Пантеоні панує така особлива атмосфера, що хочеться повертатися сюди знову і знову. Тут, у молитві, я прошу Господа про Перемогу, про легкі хмаринки для хлопців і дівчат, які віддали свої життя за Україну.

Іконописець поділився історією про те, як разом з отцем Тарасом Лужецьким, Миколою Походжаєм та іншими волонтерами вони щомісяця або раз на півтора завантажують старенький бус смаколиками, іконами та дронами і вирушають на Схід, де їх вже чекають захисники. Там пан Левко займається написанням ікон, які потім роздає бійцям, а отець проводить сповіді, охрещує та молиться за нашу перемогу.

Незважаючи на те, що час нас вже "підганяв", ми не могли залишити Пантеон, поки не почули пісню-присвяту видатному Леву Скопу, виконану отцем Василем. Священник не лише створив цю композицію, а й самостійно акомпанував собі на піаніно.

А потім отець запросив у дзвіницю, де на нас чекав не лише смачний бульйон на домашній курці від господині пані Орисі, а й інші смаколики.

Чи мали ви коли-небудь можливість спостерігати за процесом видобутку солі? Якщо ви вважаєте, що це виключно справа техніки, то помиляєтеся. У Дрогобичі сіль все ще видобувають вручну. Про це поділилася технолог підприємства Оксана Бунда — надзвичайно приємна та ввічлива жінка.

Дрогобицька солеварня є символом міста та найдавнішим підприємством в Україні. Тут видобувають ропу, з якої щодня виготовляється дві тонни солі, а щомісяця – 60 тонн. За словами пані Оксани, це підприємство, одне з найстаріших у Європі, розпочало свою діяльність у 1390 році. Протягом століть технологія видобутку солі залишалася незмінною. Сіль виготовляється з природної ропи, яка видобувається з шахти на глибині, що дорівнює 12-ти поверхам житлового будинку. Після видобутку соляний розсіл направляється у дерев’яні контейнери, відомі як розсолозбірники, які були зведені ще в 1860 році і не містять жодного цвяха у своїй конструкції. Це, напевно, й привабило увагу творців фільму "Довбуш", коли їхній герой стрибнув у цю ропу.

На перший погляд, виглядає, що ропа така брудна-брудна, бо ж тут відстоюються глина, гіпс, які осідають згодом під дією гравітації.

А далі нам показали чани, які досі підігрівають дровами. Тут соляний розсіл нагрівається, з нього випаровується вода і кристалізується сіль. Пані Оксана взяла спеціальну лопату, вибрала кристалізовану сіль і дала нам пробу. Ну, дуже солена! Зате як кришталики виблискують на сонці, наче діаманти. І таких діамантів за добу вручну "назбирують" дві тонни...

Безумовно, перебуваючи на солеварні, було б дивно не купити трохи солі. У магазинчику, розташованому на території комплексу, Олександр Сабинін презентував різноманітні сувеніри з солі. Тут можна знайти як звичайну сіль, так і сіль з різноманітними спеціями для м'ясних страв, а також незвичайну каву зі сіллю.

Так хотілося ще походити і подихати сольовими випарами, але знову ж таки нас "підтискав" час. Як сказала Наталія Балюк, наступного разу треба розраховувати так час, щоб на кожен пункт мати зайвих пів годинки.

А біля крамниці на нас уже чекав один з найкращих дрогобицьких гідів, заступник редактора інтернет-газети "Майдан", голова Дрогобицької єврейської громади Леонід Гольберг.

Висловлю свої щирі думки: година для Дрогобича – це вкрай недостатньо. Пан Леонід прагнув поділитися якомога більше історій про своє рідне місто, зокрема про видатного єврейського художника та письменника Бруно Шульца, який залишив свій слід у Дрогобичі. Також він згадував про ректора Болонського університету, що з’явився на світ у 1450 році в Дрогобичі та став автором першої друкованої книги українською мовою. Окрім цього, не можна не згадати про ратушу, яка розташована в самому центрі міста. Нажаль, нам не вдалося відвідати синагогу – архітектурну та культурну пам’ятку, одну з восьми існуючих синагог у Дрогобичі.

Ми запевнили пана Леоніда, що неодмінно повернемося до Дрогобича на захоплюючу екскурсію. Адже з оглядового майданчика ратуші так спокусливо помилуватися красою цього міста.

Отже, як зазвичай висловлюються, "вишенькою на торті" для нас стало частування в готельно-курортному комплексі "Карпати" у Трускавці, яке організував генеральний директор Лев Грицак...