Червень -- час важливих рішень для тисяч українських сімей. Оскільки вже 1 липня 2025 року починається вступна кампанія для здобуття ступеня бакалавра. Це ще один рік, коли вона відбувається в умовах, які диктує не лише безпекова ситуація, а й демографія та міграція. Число молодих українців, які тимчасово або назавжди виїжджають за кордон, зростає, а питання їхнього повернення -- на порядку денному для освітньої політики країни.
Чи дійсно українська молодь активно виїжджає за кордон, щоб уникнути служби в армії? Які професії забезпечать стабільний дохід у найближчі п'ять років: фінансисти чи слюсарі? І як правильно обрати університет, що дійсно вартий уваги? На ці запитання у першій частині інтерв'ю відверто відповів заступник міністра освіти і науки Михайло Винницький у розмові з "Телеграфом".
Хочу зосередити увагу на питанні, яке хвилює всіх у нашій країні. Це майбутнє наших дітей, які опинилися за межами батьківщини. Чи веде Міністерство облік українських дітей, зокрема студентів, які наразі навчаються за кордоном? Яка, на вашу думку, ймовірність їх повернення додому?
Зверніть увагу, що Державна прикордонна служба веде загальний облік статистики щодо неповнолітніх, які перетинають державний кордон. Що ми спостерігаємо на даний момент? Є суттєва кількість молодих людей, які виїжджають за межі країни у віці приблизно 16-17 років. А далі ми можемо відзначити надихаючі дані: багато 18-19-річних молодих людей повертаються назад. Також хочу зазначити, що сьогодні можу відкрито обговорити статистику, що стосується наших результатів реєстрації на НМТ.
У минулому році кількість реєстрацій на НМТ з-за кордону перевищила 20 тисяч, і цього року ситуація залишилася схожою — також трохи більше 20 тисяч. Це означає, що багато людей, які знаходяться за межами України, прагнуть отримати вищу освіту в українських навчальних закладах.
Я на цьому наголошую, тому що НМТ не потрібен для вступу до польського, чеського, німецького, італійського, французького, британського чи американського університету. Там свої вступні іспити, і потрібен лише атестат. А атестати вони всі мають. А от для вступу в український заклад потрібен саме НМТ.
Відповідно, у 34 країнах, у 55 містах ми забезпечили можливість скласти НМТ. Український центр оцінювання якості освіти організував цю можливість. І те, що ця цифра стабільно тримається на рівні 20 тисяч, це насправді добре. Тому що це означає, що ці учні, перебуваючи за кордоном, усе ж таки обирають українські заклади освіти і вступають саме сюди.
Цей аспект є свідченням рівня освіти в нашій країні. Людина, що проживає в Польщі, Німеччині чи Італії, має змогу оцінювати різницю в можливостях між цими країнами та Україною, що зрештою впливає на її вибір.
Тож це дуже позитивна тенденція. Так, є досить велика кількість людей, які виїжджають за кордон, але вона врівноважується значною кількістю тих, хто повертається.
-- Моєю другою частиною запитання було: як Ви вважаєте, яка частина з дітей, які зараз за кордоном повернеться додому?
Як вам пояснити? Коли ж він повернеться? Ви запитуєте мене вже не стільки як заступника міністра, скільки як соціолога. Хоча я ніколи не спеціалізувався на міграційних питаннях, у нас є ясне уявлення про причини, з яких різні групи людей залишають свою країну на користь іншої.
Я з'явився на світ у Канаді. Мої навчальні роки пройшли як в Канаді, так і у Великій Британії. Ступінь кандидата наук я отримав у маловідомому університеті, що носить ім'я Кембридж.
Вже 23 роки живу в Україні. Чому? Тому що для мене можливості для самореалізації тут завжди були набагато більші, ніж у комфортній Канаді, Англії чи Західній Європі. Але я дуже добре розумію, що є велика кількість наших людей, які, навпаки, їдуть туди.
Оскільки там існує певний рівень стабільності та передбачуваності в житті, виникає питання: чи зможе Україна досягти такого ж стану найближчим часом? На жаль, навряд чи це можливо. Проте, можливо, це й на краще – важко сказати.
Підприємливі люди, інноваційні люди, ті, хто має внутрішній драйв -- їх не так цікавить стабільність, як можливості для самореалізації. Тому міграція буде йти в обидві сторони. До нас приїдуть ті, хто не боїться змін і бачить себе як чинник цих змін.
А від нас поїдуть і надалі будуть їхати ті, для кого зміни -- некомфортні, і хто шукає стабільності. Світ уже не раз проживав подібні міграційні хвилі. У Сполучені Штати у XIX столітті люди їхали не за стабільністю, а за можливістю самореалізуватися.
І Сполучені Штати як країна сформувалися саме довкола цієї підприємливості. Ізраїль у 60-х, 70-х, 80-х роках -- дуже подібна ситуація.
Я щиро вірю в перспективи України. Втім, я уявляю її майбутнє як осередок інноваційних низових ініціатив. Тому усвідомлюю, що для тих, хто прагне стабільності, тут можуть виникати певні незручності.
Яким чином змінюється освітня політика України в умовах, коли деякі діти можуть залишитися за межами країни на тривалий час?
-- Наше завдання як в освітній політиці, так і в державній політиці загалом -- забезпечити певне відчуття зв'язку між нашими людьми в Україні, а також між Україною й тими українцями, які зараз живуть поза її межами. І, ймовірно, й надалі житимуть за кордоном.
Україна -- глобальна нація. До речі, одна з дуже небагатьох глобальних націй. У нас є своя Батьківщина, але українці живуть по всьому світу, інтегруються в ті суспільства, в яких проживають, не втрачаючи при цьому своєї української ідентичності. Серед таких глобальних націй можна ще назвати євреїв, вірмен, можливо, корейців, а також деякі спільноти певних регіонів Китаю.
І немає нічого страшного в тому, що українці живуть у різних куточках світу. Звісно, нам потрібен певний людський капітал всередині країни, але майбутнє -- за мобільністю. І нам важливо, щоб українці незалежно від місця проживання відчували себе частиною України.
Українець — це людина, яка вважає 600 тисяч квадратних кілометрів української землі своїм рідним домом. Він може мешкати в Австралії, Аргентині, Бразилії, Новій Зеландії чи Китаї, але завжди усвідомлює, що, крім фізичного місця проживання, в нього є ще один дім — тут, в Україні. Саме на розвиток таких міжнародних зв'язків спрямована політика нашої держави.
-- Якщо точніше, яку саме стратегію має МОН, щоб зберегти зв'язок дітей української діаспори з нашою мовою, культурою та освітою -- особливо в умовах тривалої міграції через війну? У соцмережах ширяться відео, що деяким дітям все складніше розмовляти українською.
Це суттєва проблема. Наразі Міністерство освіти пропонує онлайн-навчання, включаючи Міжнародну українську школу. Ми робимо все можливе, щоб ті, хто тимчасово знаходиться за межами країни, мали можливість підтримувати зв'язок з українською освітньою системою.
Міністерство дійсно активно працює в цьому напрямку, зокрема завдяки міжнародним ініціативам. Проте слід усвідомлювати, що більшість з цих ініціатив спочатку були заплановані як тимчасові проекти.
Ми розуміємо, що велика кількість наших співгромадян, які нині знаходяться за межами України, можуть не повернутися на батьківщину. Саме тому президент ініціював внесення законопроєкту про множинне громадянство до Верховної Ради. Це дійсно важливий крок вперед.
Ми спостерігаємо, що люди, незалежно від місця свого перебування, можуть провести там два-три роки, після чого задумаються про можливість набуття громадянства цієї країни.
Ми хочемо забезпечити, щоб, навіть отримуючи громадянство Канади, Німеччини, Франції, Швеції, Італії чи будь-якої іншої країни, ці люди не були змушені відмовлятися від свого українського громадянства.
Така практика існує у багатьох країнах світу. Звісно, ми не говоримо про можливість подвійного або множинного громадянства з країною-агресором, Білоруссю чи іншими державами, які не є дружніми до України.
Але для країн ЄС, НАТО, "Великої Сімки" -- це абсолютно логічно.
Чимало батьків і самі учні визнають, що після закінчення 9 або 11 класів багато молодих людей вирушають за межі країни. Проте Міністерство освіти і науки запевняє, що це не є масовим явищем. Цю позицію нещодавно озвучили ви та міністр Оксен Лісовий. Чи існують якісь дані, які можуть це підтвердити?
-- Ні, ні. Дивіться, що я сказав: що це -- нераціонально. А що саме нераціонально? Те, що це рішення не має нічого спільного з раціональністю. Бо дітей вивозять у 17 років, нібито через страх мобілізації.
Ну, вибачте, але мобілізаційний вік -- 25 років. І ніхто не планує його змінювати. Ми це постійно повторюємо. Жодних ідей чи пропозицій про зниження віку мобілізації не існує.
Є ще одне питання, яке часто підіймають: "Якщо хлопцю 18 -- він уже не зможе виїхати з країни". Зачекайте, стоп. Ми на сьогодні забезпечили величезну кількість програм академічної мобільності. Студенти-бакалаври віком від 18 до 22 років мають можливість поїхати на семестр за кордон, повчитися -- і повернутися.
Отже, нині в нас воєнний стан. Це означає, що, вибачте, відправитися на Мальдіви або до Єгипту просто так, щоб насолодитися сонцем, не вийде. Ми маємо певні зобов'язання, зокрема захист нашої країни. Це також стосується і економічних аспектів.
Проте, якщо говорити про академічну мобільність, то вона дійсно має місце. Так, є тенденція, що молоді люди виїжджають за кордон у 17 років. Проте, як я вже зазначав, існує й інша тенденція: у віці 18-19 років вони часто повертаються. Провівши рік-півтора за межами країни, багато молодих хлопців і дівчат усвідомлюють, що в Україні можна отримати якісну освіту, жити дешевше та знайти більше цікавих можливостей.
Очевидно, я не маю на увазі регіони, які сьогодні під постійними обстрілами -- Одеса, Дніпро, Запоріжжя, Харків, Суми. А якщо людина виїхала, скажімо, зі Львова, Франківська, Тернополя, Рівного, Чернівців, Луцька, Вінниці -- з цих регіонів, ми добре розуміємо, що причина виїзду не завжди пов'язана з безпекою.
Досить часто такі особи повертаються до України через рік або два після життя за межами країни. Я особисто вважаю це добрим знаком. Вони мали змогу ознайомитися з життям за кордоном, але все ж прагнуть повернутися додому, адже вважають, що в Україні їм краще.
Чи здатне міністерство вжити заходів, щоб запобігти виїзду дітей за кордон?
-- Україна не тюрма. Люди мають право виїжджати, якщо хочуть. Питання інше -- що ми можемо зробити, аби люди не хотіли виїжджати? І отут ми якраз багато працюємо: через програму "Захист України", через оновлену програму з історії, через ініціативи, спрямовані на формування й укріплення національної ідентичності.
Бо більшість тих, хто виїжджає, роблять це не через війну, а тому, що переконані: "там краще". Це радше економічні причини. А іноді -- і прояв комплексу меншовартості. Ми справді багато робимо, щоб позбутися цього комплексу.
Однак ті, хто вирушає в інші країни через загрози безпеці — в період війни, коли агресор продовжує обстрілювати наші населені пункти — можуть отримати наше розуміння щодо тимчасового виїзду з батьківщини.
Незабаром стартує кампанія з набору абітурієнтів. Які фактори ви вважали б важливими при виборі професії у 2025 році? Які помилки зазвичай здійснюють вступники та їхні батьки?
По-перше, помилятися, вважаючи, що головним є вибір професії. Я сумніваюся, що багато наших випускників у віці 17 років мають чітке уявлення про те, чим хочуть займатися протягом всього життя. Звичайно, є винятки, але їх не так вже й багато.
Бо що ми бачимо на практиці? Рішення про вступ часто приймається на підставі "престижно", "хтось сказав", "там добре платять", "там цікаво", "батьки хочуть" -- і так далі. А результатом такого неусвідомленого вибору стає ситуація, коли найпопулярніші спеціальності -- це ті, де насправді на ринку праці дуже мало місць.
Обирати спеціальності, такі як право, менеджмент або фінанси, може бути не найкращим варіантом, враховуючи велику конкуренцію на ринку праці для випускників цих напрямків. Щодо журналістики, я б також не рекомендував обирати цю сферу. Не через те, що ви не здатні стати гарним журналістом, а навпаки – ваша готовність працювати під час навчання є скоріше винятком, ніж нормою. Випускників багато, але робочих місць за цими спеціальностями – обмаль. Загалом, спеціальності, пов’язані з бізнес-адмініструванням, можна вважати "кон'юнктурними", оскільки ринок праці в цій сфері перенасичений.
Що ми зробили цього року? Перше -- зменшили кількість державного замовлення на ці спеціальності. Чому? Бо держава не повинна витрачати гроші на підготовку фахівців, які потім не зможуть знайти роботу.
По-друге, ми запровадили концепцію індикативної собівартості. Це призвело до значного збільшення вартості контракту на затребувані, але менш перспективні спеціальності. Тепер ця ціна фактично дорівнює сумі, яку держава виділяє на одного студента-бюджетника, що складає близько 47-50 тисяч гривень на рік, залежно від регіону.
Звичайно, існують гранти для студентів з високими оцінками, але в цілому навчання за цими спеціальностями обходиться в значну суму. Таким чином, держава намагається донести до абітурієнтів: "Уникайте цих напрямків. Вони коштують дорого і не забезпечують стабільного майбутнього".
Які спеціальності матимуть найбільший потенціал в Україні та у світі в найближчому майбутньому?
Усе, що стосується вдосконалення людського капіталу, є нашим основним пріоритетом. Мова йде про вчителів, лікарів, реабілітологів та психологів. Кожна з цих професій орієнтована на людину. Вчитель — це, перш за все, про дітей. Терапевти займаються, зокрема, ветеранами. Медицина є сферою, до якої ми всі так чи інакше звертаємось. Психологія — це спеціальність, попит на яку, на жаль, зростає через війну та зміни в повсякденному житті. У всіх цих напрямках є велика кількість бюджетних місць, а також передбачені гранти. Найголовніше — після завершення навчання відкриваються чудові перспективи для працевлаштування, що має велике значення.
Друга група -- спеціальності, пов'язані з інфраструктурою держави. Це інженерні напрямки: механічна інженерія, будівельна, хімічна, енергетична. Спеціальність "Будівництво і архітектура". Також -- все, що пов'язано з транспортом, включно з авіацією. Це базові речі, які треба буде активно відновлювати після війни.
Існує ще один важливий аспект – інтелектуальна інфраструктура. Це базові природничі науки: фізика, хімія та біологія. На жаль, ці дисципліни не викликають великого інтересу у абітурієнтів, і це створює серйозні труднощі. Наразі ми активно працюємо над тим, щоб підвищити їх привабливість. Адже без потужної бази в природничих науках наша країна не зможе забезпечити собі перспективу на майбутнє.
Комп'ютерні науки залишаються важливим стратегічним пріоритетом. У минулому році саме в цій галузі було виділено найбільше грантових коштів. Це зовсім не дивно, адже існує п'ять різних спеціалізацій у сфері комп'ютерних наук, а Україна вже давно зарекомендувала себе як ключовий IT-центр у Європі.
І нарешті, давайте поговоримо про сільське господарство. Це основа нашої економіки. Агрономічні науки, агротехнології, агроінженерія, тваринництво, ветеринарна медицина, садівництво — всі ці галузі є критично важливими для нашого існування як нації. І в цій сфері також є можливості для отримання бюджетних місць та державної підтримки.
Ось як виглядає наша логіка пріоритетів: людина, інфраструктура, розумові здібності, технологічні рішення та аграрна база.
Отже, чи залишається IT-сфера "золотою жилою", чи вже страждає від перенасичення?
Ринок ще не переповнений. Проте ваше запитання абсолютно доречне, оскільки вже можна помітити певні тенденції, які вказують на те, що ситуація змінюється. Нещодавні зустрічі з роботодавцями, зокрема з IT-асоціацією України та іншими організаціями, продемонстрували, що попит на нових спеціалістів все ще існує.
Він вже не має тих масштабів, що колись, але все ще існує. Наразі ми спостерігаємо зростання нових інженерних та ІТ-галузей — це стосується дронів, штучного інтелекту та радіоелектронної боротьби. Усе це так чи інакше пов'язане з інформаційними технологіями та наукою. Тому попит на ці сфери залишається високим.
-- Ви згадали, що будівельники, електрики, техніки - будуть мати попит, а загалом робітничі професії будуть добре оплачуваними в сучасній Україні?
Звичайно. Ми спостерігаємо, що не лише в Україні сьогодні, а й по всій Європі, працівники з робітничими спеціальностями часто отримують вдвічі або навіть втричі більше, ніж ті, хто має вищу освіту.
І знаєте, в цьому немає нічого поганого. У нас, на жаль, відносно мало тих, хто обирає профтех. Зараз ми дуже сильно інвестуємо в професійно-технічну освіту.
Матеріальна база профтеху дуже суттєво покращується -- масивні інвестиції в майстерні, і в усе, що стосується професійної освіти. І ця освіта стає популярнішою.
Але у нас досі залишається певний культурний стереотип. Знаєте, ви ще, наскільки я зрозумів, не мама, але спитайте деяких мам, чи вони хотіли б, щоб їхня дитина не мала вищої освіти. І тут ми бачимо культурний тиск: "Ти мусиш мати вищу освіту."
Ми помічаємо в Європі певну тенденцію, яка поступово проявляється й в Україні: молоді люди з вищою освітою, досягнувши 24 років, часто стикаються з труднощами у пошуку роботи за своєю спеціальністю. У віці 25-30 років багато з них обирають шлях професійно-технічної освіти.
Наразі ця тенденція не є повністю репрезентативною, оскільки іноді вона відображає більше реалії воєнного часу. Однак навіть у звичайних умовах така зміна професійної орієнтації була звичною практикою, і в цьому немає нічого негативного — це складова безперервної освіти протягом життя.
Я якраз збиралася запитати, яку пораду Ви могли б дати батькам, які надмірно тиснуть на своїх дітей?
Не поспішайте з вибором. Але якщо ви вирішили продовжити освіту, моя перша порада завжди полягає в тому, щоб обирати університет, а не спеціальність. Дорогі батьки та майбутні студенти, зверніть увагу: наступні чотири роки (близько 20% вашого свідомого життя) ви проведете в стінах цього навчального закладу. Змінити спеціальність всередині університету, як правило, можливо. Однак, якщо ви потрапите в університет, який вас не надихає, це може стати серйозною проблемою.
Другий момент. Назва університету супроводжуватиме вас протягом усього життя. Тому репутація навчального закладу, його імідж, архітектура та атмосфера, на мою думку, мають більше значення, ніж вибір спеціальності. Спеціальність можна змінити, але університет – це вже більш вагомий аспект.
Чи доцільно взяти перерву після завершення школи, аби усвідомити свої справжні бажання?
Отже! Можете навіть написати великими літерами: ЗАСТУПНИК МІНІСТРА КРИЧИТЬ -- ТАК! Я вже не перший рік займаюся питаннями вищої освіти, маю досвід викладання понад 20 років як в Україні, так і за кордоном. І одна з основних відмінностей між нашою вищою освітою та європейською полягає в тому, що у нас абітурієнти вступають у 17 років, тоді як в Європі – у 18.
У нас все ще функціонує 11-річна школа, але незабаром ми перейдемо на 12-річну систему. І, запевняю вас, це стане найвизначнішою подією для вищої освіти в Україні.
Шукаємо 18-річного абітурієнта. Нам потрібен молодий чоловік або дівчина, які вже мають певний життєвий досвід, стали дорослими і усвідомлено підходять до свого вибору. Чекаємо на тих, хто обирає свій шлях не під тиском батьків, а з власного бажання.
Я -- один із перших наставників у проєкті "Українська академія лідерства". Ця ініціатива є частиною програми Gap Year, що передбачає рік після закінчення школи, перед вступом до університету. Ми вже багато років реалізуємо цю програму, і я впевнений, що вона є однією з найкращих можливостей для неформальної освіти в Україні на сьогодні.
Важливо, щоб вибір про вступ до університету був добре обдуманим. Немає нічого неправильного в тому, щоб взяти рік на перепочинок: можна попрацювати, наприклад, офіціантом, провести час у селі, подорожувати, досліджуючи різні куточки нашої країни. А якщо є така можливість, то й за кордоном. Після цього можна знову звернутися до питання вищої освіти з новими силами та ясним розумом.
Ви торкнулися теми вибору престижного університету. Які ж фактори слід враховувати при цьому, адже не завжди найпопулярніші навчальні заклади забезпечують високий рівень освіти?
-- Знаєте, тут питання не лише в тому, наскільки добре навчають. Я поясню це так. Що таке хороший чоловік чи хороша жінка? У кожного своя відповідь. Комусь важлива зовнішність. Комусь -- можливість поговорити. Комусь ще щось. Ми всі розуміємо цю аналогію із закладом, з університетом -- вона абсолютно пряма.
Окрім навчального процесу, який, безсумнівно, має велике значення, в університеті також існує атмосфера спілкування і громада.
Внаслідок пандемії COVID-19 та перших років війни, коли навчання відбувалося в онлайн-форматі, ми втратили з поля зору значення особистісної взаємодії в процесі освіти. Проте сьогодні ми знову повертаємося до традиційних аудиторій. Це означає, що ми знову маємо можливість фізично зустрічатися і бачити одне одного.
Ми знову разом. Університет – це не лише навчання. Це також простір для спорту, театральних вистав, різноманітних активностей і студентського самоврядування. Це, можливо, перше місце для старту кар'єри, адже університет завжди відкриває двері до перших професійних можливостей.
Це шанс для неформального взаємодії з викладачами, друзями та іншими людьми. Важливо зрозуміти, яке оточення вам найбільше підходить, і зануритися в нього. А далі вже можна обрати освітні програми, які це оточення надає.
#Євреї #Німеччина #Європа #Друга Польська Республіка #Україна #Держава (політичний устрій) #Телеграф #Китай (регіон) #Сполучене Королівство #Українці #Політика #Канада #Українська діаспора #Президент (державна посада) #НАТО #Північна та Південна Америка #Ізраїль #Студент #Франція #Українська мова #Європейський Союз #Італія #Мобілізація #Міграція населення #Швеція #Громадянство #Демографія #Англія #Польський народ #Вищий навчальний заклад #Нова Зеландія #Капітал (економіка) #Вища освіта #Світ (видавництво) #Журналістика #Батьківщина #Кембридж #Корейці #Міністерство освіти і науки України #Ринок праці #Мальдіви #Українська академія лідерства
