У контексті мовної політики України існує одна ключова обставина, яку постійно намагаються ігнорувати. На нашому східному кордоні розташована імперія, яка прийшла з військовою агресією і стверджує, що на цій території мешкає її народ. Це не просто люди, які володіють російською мовою, а саме її "демографічний потенціал". Росія систематично виправдовує свою агресію нібито захистом російськомовних громадян.
Пригадаємо дві фрази з виступу Путіна 18 березня 2014 року, коли відбувалася анексія Криму: "Першим на порядку денному, звичайно, став Крим, де проживає русомовне населення. У зв'язку з цим, мешканці Криму та Севастополя звернулися до Росії з проханням захистити їхні права та життя... Безумовно, ми не могли залишитися осторонь від цієї заяви". І ще одна: "...з 2,2 мільйона мешканців Кримського півострова близько 1,5 мільйона - росіяни, 350 тисяч - українці, які в основному вважають російську мовою своєю рідною...".
Російська мова в Україні не є ізольованим феноменом. Вона асоціюється з агресивною державою, яка захопила наші землі, вчиняє насильство над українцями і використовує цю мову як орієнтир для своїх військових дій.
Прихильники компромісів часто наводять приклади європейських країн, таких як Бельгія, Швейцарія чи Фінляндія, де існує кілька офіційних мов, і всі вони успішно функціонують. Проте таке порівняння є поверхневим. У Бельгії наявність трьох мов зумовлена складними процесами внутрішньої федералізації, і варто зазначити, що під час Першої світової війни Німеччина реалізовувала свою Flamenpolitik, намагаючись посіяти розбрат між бельгійцями на основі мови. У Фінляндії двомовність виникла внаслідок тривалої історії під владою Шведського королівства, і країна розробила жорсткі юридичні норми, щоб мовне питання не ставало загрозою для її суверенітету. Швейцарія, в свою чергу, базується на тривалому балансі між чотирма мовними спільнотами, жодна з яких не слугує приводом для агресії з боку сусідніх держав. Швейцарський підхід до багатомовності не було привнесено військовою силою.
Замість романтичних європейських краєвидів, варто звернути увагу на Ірландію. Це не яскравий приклад, а скоріше похмуре попередження. Сьогодні більшість ірландців спілкуються англійською мовою, що стало наслідком тривалої британської колонізації, штучного голоду та систематичного знищення гельської мови. Незважаючи на те, що Ірландія здобула політичну незалежність понад сто років тому, вона так і не змогла повністю відновити свою рідну мову в повсякденному житті, залишаючись у культурному та інформаційному полоні колишньої імперії. Історія Ірландії свідчить, що навіть після відходу військ імперії, її вплив може залишатися в свідомості народу.
Країни Балтії добре усвідомлювали ситуацію. Після відновлення своєї незалежності Литва, Латвія та Естонія рішуче та послідовно почали виводити російську мову з освітньої системи та державного управління. Вони розуміли, що інформаційний простір, який залишився від колишньої імперії, є небезпечною пасткою. Москва протягом багатьох років звинувачувала їх у дискримінації, підтримувала проросійські настрої всередині країн і намагалася зберегти свій вплив. Але Балтійські держави змогли витримати цей тиск, оскільки встановили мовний бар'єр.
Коли звучать аргументи про те, що (в СРСР же вивчали українську мову), не варто піддаватися ілюзіям. Це була не лояльність імперії, а продумана тоталітарна стратегія (контрольованої національності). Українську мову навмисно консервували у статусі фольклорно-етнографічного експонату для сільського вжитку та шароварних ансамблів. Натомість мовою науки, кар'єри, армії, державного управління та міського престижу робили російську. Батькам залишали право писати заяви про відмову від вивчення української у школах. Це була системна лінгвоцидна інженерія, покликана виховати комплекс меншовартості.
Розглянемо Ізраїль. Євреї прибули до своєї країни, приносячи із собою безліч різноманітних мов, таких як їдиш, ладіно, арабська, російська та англійська. Проте Еліезер Бен-Єгуда разом із засновниками держави здійснили справжнє диво — вони відновили іврит, який протягом століть залишався лише мовою священних текстів. Вони усвідомлювали, що без єдиного мовного коду ця різноманітна нація може розпастися під першим зовнішнім тиском.
Кремль керується чіткою доктриною: межі Росії визначаються територією поширення російської мови. Тому питання української мови є не лише питанням зручності чи можливості читати Чехова, а критично важливим аспектом для виживання держави. Чи повинна мова країни-агресора залишатися важливою складовою українського освітнього, культурного та державного середовища? Відповідь — ні. Відмова від російського мовного впливу повинна бути такою ж рішучою, як і вихід з її військової та політичної сфери.
Твердження про те, що спочатку необхідно подолати корупцію та виграти війну, а вже потім звертатися до мовних питань, є небезпечним міфом. Нація не гуртується навколо безособових економічних показників, а навколо спільних цінностей, культурних традицій та світогляду. Для того, щоб вести важку війну, суспільству важливо мати чітке розуміння того, за що ми боремося. Якщо ми приймаємо мову та терміни агресора, ми свідомо розмиваємо межі між собою та ворогом, стаючи вразливими до його маніпуляцій. Незалежність не починається з моменту, коли чужі солдати покидають твої території, а тоді, коли інша держава перестає контролювати твої думки.
#
