"Поглядаю назад, щоб рухатися вперед у майбутнє."

Українцем у часи совєцької окупації мене формувала батькова бібліотека. Знаходив там нарбутівську гривню доби УНР і перемальовував із неї тризуб.

У радянські часи школа та вулиця були в основному російськомовними. Якось я повернувся додому після прогулянки і заговорив російською. Мама з тривогою запитала: "Ти що, не любиш мене?" Пізніше я взяв бандуру і заспівав пісню "Ах, только бы тройка не сбилась из круга". Бабуся здивовано спитала: "На бандурі й російською?" Це викликало в мені сильні емоції, і я заплакав, кинувши інструмент. Цей момент став для мене уроком національної гідності на все життя. Мова дійсно формує особистість.

Важливо розуміти, що існує чітка межа між нашим і окупаційним. З юних років мене вражала двозначність світу. З одного боку — рідний Київ, а з іншого — Москва. Мій дід завжди вивішував червоно-синій стяг УРСР замість червоного, підкреслюючи, що українці — це не москалі. Коли я вперше приїхав на канікули до Сум із Косова на Прикарпатті, намагався переконати своїх друзів, що московські вигадки про бандерівців — це всього лише пропагандистська брехня. Однак сусідка зауважила: "Навіщо їх обговорювати? У Косові та на Західній Україні немає радянської влади. У них навіть прапор не червоний, як у нас, а червоно-синій". Москва майстерно створювала міжукраїнський розкол серед нас.

Завжди усвідомлював свою глибоку прив'язаність до українських коренів. Пам'ятаю, як у шість років подорожував із мамою до Сум. У поїзді ми спілкувалися українською мовою. Раптом хтось почав слухати нас і запитав: "Націоналізм виховуєте?" Моя мама, здивована, але з гідністю відповіла: "Я виховаю націоналіста". Схоже, їй це вдалося.

Життя сприймається через призму образів – ось суть мистецтва.

Кобзарство - це автентика серця. Поет-дисидент Степан Сапеляк познайомив мене зі скульптором Олесем Бадьом. Той привів до Миколи Будника, який став моїм учителем. Пощастило вчитися у відомого кобзаря Георгія Ткаченка. Найважливіше, що взяв від них, - уміння не фальшувати. Жити так щиро, як співаю в піснях.

Традиція виступає як безперервний процес та стабільний елемент. Її роль у формуванні нації є незмінним основою для ідентичності.

Запам'ятався козацький підйом у лютому 2022 року. Цей дух був могутнішим за артилерію. Для Москви він став несподіваним викликом. Українці об'єдналися та почали діяти рішуче. Проте, поряд із силою духу, необхідні були й сучасні технології.

Армія поступово переходить на українську. Мій товариш Микола ще три роки тому спілкувався тільки російською. Його колеги неодноразово казали, що настав час змінити мову. Він сприймав це як посягання на свою свободу. Але на фронті вислів "Братан, свої" може стати питанням життя і смерті. Війна змінила Миколу, і він став україномовним.

Визнання кобзарства як нематеріальної спадщини людства є тріумфом українського духу. Це наша культурна сила на міжнародній арені, що підтверджує існування українського народу протягом багатьох століть.

Немає малих і великих культур. Росія нав'язує іноземцям привабливу мистецьку ширму, що приховує найлютіші злочини світового терориста-маніяка.

Русини намагаються привласнити особливості нашої культури: борщ, вареники, гуцульські кептари та наддніпрянські вбрання. Також це стосується колядувань, щедрувань і традицій кобзарства та лірництва. Ми повинні визначити чіткий культурний кордон у цих питаннях.

Українці не мають грати російських композиторів. Євреї не виконують Вагнера в Ізраїлі. Треба триматися музичної гігієни.

Універсальність культури полягає в інтеграції традиційних цінностей з інноваційними підходами, у розвитку власного та вмілому використанні найцінніших досягнень інших.

Враження урухомлюють емоцію. Емоції народжують думку. Слово відображує думку.

Дії відображають твою сутність. Вони свідчать про те, наскільки ти відданий своїм переконанням і наскільки дотримуєшся обіцянок.

Суть життя полягає в здійсненні тієї місії, до якої призначений. Для деяких це відчуття є очевидним, для інших - ні. Мій товариш Андрій Козак займається виготовленням дримб. Він подарував мені одну з них і сказав: "Це моя мета - донести дримбу до людей". Розвага може набути глибшого сенсу, якщо вона передає традиції. Здається, без дримби можна обійтись, але існує справжня потреба в її створенні. Розвага не завжди є беззмістовною. Наприклад, національний танець. На перший погляд, це просто розвага, але водночас - спосіб зберегти свою ідентичність. Це невід'ємна частина нашої культури.

Людина нагадує колекцію мелодій, де кожна пісня має свій власний стиль. Деякі з них веселі, інші ж сповнені глибоких роздумів. Власне, ми є сумішшю почуттів, хоча в певні моменти переважає одна з них. Так виникають персони: один – жартівник, інший – лицар меланхолії.

Бог є тим, хто надає нам можливість бути співтворцями. Щоб це здійснити, важливо знайти гармонію як із ним, так і з власним внутрішнім світом. У такому стані ми творимо для себе, для інших і для нього. Найбільше ми прагнемо від нього отримати підтримку та любов.

Праведник виступає як еталон моральності, світло на шляху, уособлення людяності та добродійства. Однак життя поряд із праведником не завжди є легким. Наприклад, пророк Єремія, який був праведником, не боявся висловлювати незручні істини.

Смерть нагадує нам про важливість цінувати час і вміти ним управляти. Чи це буде пошук сенсу життя, чи ж творча діяльність і благодійність — кожен вирішує сам. Якщо ти зрозумів, як максимально ефективно використовувати свій час для реалізації власного потенціалу, ти — справжній щасливець.

Астрономічний час рухається стабільно, але сприйняття його людьми варіюється. Якщо ви спізнюєтеся, він мчить, як ураган. А ось під час очікування на візит до лікаря здається, що він тягнеться вічність.

Я звертаю погляд у ретро, щоб прокладати шлях у завтрашній день. Поринаю у спогади, щоб зрозуміти досвід нашого народу та передати його наступним поколінням. Хочу підкреслити: українці, ви є співавторами великої культурної спадщини. Відчуваю себе зв’язуючою ланкою між історією і тим, що ще попереду.

Майбутнє можна обирати. Конструювати його в теперішньому своїми діями. Прийдешнє формується нині. Ми ковалі свого майбуття.

Намагаюся не спинятися в духовному зростанні, розвивати інтелект, прощати ворогам. Росіяни мені більше, ніж вороги. Це потвори, тому я їх не прощаю. Вони навіть не чорти. Бо чорт в українській міфології - свій. Його можна запрягти й поїхати по черевики для Оксани. Вороги мають спільні цінності й шанують їх. У нас із росіянами різне розуміння блага. Їхнє - "загарбать і з собою взяти в домовину", за Шевченком. Вони підсвідомі некрофіли, людожерні імперці. Їхня мета, як писав Маяковський: "В одно истолочь", - асимілювати. Вони ґвалтівники свободи, а ми - її оборонці.

Українці, як правило, відрізняються волюнтаризмом і бунтівним духом. Росіяни ж, навпаки, мають фаталістичний підхід до життя. Росія можна порівняти з колективним образом Дубровського або Безухова — персонажі, що позбавлені харизми, щоб досягти своїх цілей. Україна ж, скоріше, нагадує графа Монте-Крісто, адже для нас свобода вибору є важливим пріоритетом. Саме за це ми й боремося. Росіяни часто здаються безініціативними та жорстокими, тоді як українці проявляють справедливість і емпатію.

Українець завжди має сумніви щодо своєї праведності. У "Думі про Олексія Поповича", де корабель стикається зі штормом, отаман зізнається: "Я не праведник" - і починає каятися. Його щира молитва рятує екіпаж від загибелі. Мораль тут така: якщо ти не зумів схилити Бога до себе - прагни до самовдосконалення. Ти не святий, а грішник - тому молись. Усвідомлення своїх недоліків є ознакою справжньої мудрості.

Українці – це сила природи, її енергія. Росіяни ж є руйнівниками цієї природи. Вони позбавили свободи якутів, тувинців, ерзян та інших поневолених народів. Але українців їм не вдалося підкорити, тому й відчувають гнів.

Кожна нація повинна мати можливість повернутися до своїх моральних основ. Німці шукали виправдання за дії Гітлера протягом 13 років, маючи куди повернутися — до цивілізованої Німеччини, яку вони пам'ятали. Але куди може повернутися Росія? Після 1917 року вона обрала шлях жертви, називаючи себе народом, що страждає, замість того, щоб каятися перед тими, кому завдала шкоди. Наслідки сталінізму та комунізму не були адекватно оцінені та осуджені.

Історія не знає умовності. Та якби міг опинитися в минулому й змінити його, спробував би вберегти Українську Народну Республіку. Хоч розумію: причини втрати держави об'єктивні. Передовсім - незнання Заходу про нас як самобутню націю та неготовність відстояти нашу самостійність. Знаю, прості формули в історії не працюють. Маю друзів, які кажуть: якби при владі не було соціалістів Петлюри й Винниченка та лишився Скоропадський, Україна мала би державу. Не вірю, що це урятувало б ситуацію. Головне - не повторювати помилок: щоб єдність перемогла розбрат і недовіру.

Ми створені Богом бути українцями. Зі своєю мовою, культурою і державою. Без нас світ був би бідніший. Маємо виконувати свою місію.

Наші матеріальні та нематеріальні спадщини підтверджують, ким ми були і ким залишаємося. Саме тому їх необхідно зберігати. У 2014 році, під час подій у Пісках на Донеччині, я разом із колегами вивіз цимбали з місцевого музичного куточка на бусику. Цей інструмент був подарунок для цималіста Василя Паланюка. Якби ми їх залишили, російська зброя неминуче знищила б їх. Існують люди, які займаються порятунком важливих артефактів, проте їхня діяльність не є організованою. Саме тому у Збройних силах України було створено спеціальний підрозділ для захисту культурних цінностей.

Стара українська музика завжди була та залишається важливим інструментом у формуванні національної самосвідомості. Я прагну щоденно підтверджувати це. На відміну від Західної Європи, у сучасній Україні давні музичні традиції та пісні виконують не лише естетичну та культурну роль, а й активно сприяють створенню сучасної національної ідентичності.

Українізація повинна мати інституційний та законодавчий характер. Культурні відносини повинні стати основою цього процесу. Важливо, щоб у свідомості українців закріпилося уявлення про те, що якісний продукт має бути українськомовним. Культура повинна активно сприяти українізації. В іншому випадку, рішення за нас приймуть танки, які загрожують нашій свободі. Тоді виправдання на кшталт "мені так зручніше" чи "я не встиг вивчити" не матимуть значення.

Істина відкриває нові горизонти. Прозріння надихає. Я зіграв роль кобзаря у фільмі "Поводир" режисера Олеся Саніна. Одну з сцен знімали в Університеті Карпенка-Карого. Сиджу перед знімальною командою, яка, здавалося, не має уявлення про сліпих кобзарів та їхню місію. Санін говорить: "Зараз Тарас виконуватиме пісні зі свого репертуару, а ми визначимо найкращу". Я заспівав думу — панувала тиша. Потім виконав красивий кант, що завжди справляв враження. Але жодної реакції. Тоді вирішив зіграти "Думу про Олексія Поповича". Це стало для них шоком. Знімальна група мовчки встала й почала аплодувати. Санін зауважив: "Ти тільки що надихнув їх. Вони зрозуміли, що відбувається насправді і про кого йдеться". Після цього актори почали розмовляти українською.

Найбільше бракує друзів, яких не повернеш. Шкодую, що вони не почують новонаписаних і віднайдених мною творів. Їхні оцінка та сприйняття багато важили б.

Гумор – це наш надійний спаситель у буремному морі життя.

Я завжди в роботі. Вважаю відпочинок лише іншим видом діяльності. Мене надихає море, я обожнюю мандрувати і відкривати нові горизонти. Найбільше задоволення отримую від духовного збагачення в театрах, художніх галереях та на музичних концертах.

Я досить чутливий і легко вражаюсь. Мене може зворушити поезія, театральна вистава або фільм, особливо якщо в них йдеться про драматичні події з фронту. Всі ці переживання я сприймаю через призму своїх почуттів.

Відчувати себе щасливим - це мій безперервний стан на роботі.

Навчив своїх дітей розраховувати на свої сили. Діти вчать мене бути цілеспрямованим. А ще - поблажливішим і любити конкурентів. Кажуть: усі актори Голлівуду дружать між собою, а вкраїнці одне одного затоптують. Радять: якщо тебе хтось зачіпає чи плагіатить, візьми й познач його в соцмережах. Похвали. Гляди й він тебе похвалить, скаже: наслідую Компаніченка. Часом критикую деяких виконавців. Діти кажуть: не треба - ти ж усе життя боровся, щоб ми мали мистецьке розмаїття.

Маю мрію заснувати приватний музей, де моя колекція музичних інструментів, ікон та картин стане доступною для всіх. Адже все, що я роблю, спрямоване на користь громади та спільної мети. Крім того, я прагну записати якомога більше альбомів, як сольних, так і разом із "Хореєю Козацькою" у співпраці з симфонічним оркестром. Хочу встигнути втілити ці плани в життя.

Багатьом доведеться віддати свої сили, адже свобода не є легкою здобиччю. Проте ми вже запалили іскру слави, і вона лише стане яскравішою.

Після тріумфу я виконую гімн України з рядками "Вже воскресла Україна", як це робила колись капела Кошиця. Найголовніше — здобути перемогу.