Польський військовий кореспондент і автор Павел Решка зазначив: "У Росії я відчув безмежну порожнечу".

#Політика

Це був "дворцовий переворот" – саме так висловлювалися в Москві, і до того ж, виявляли значну неповагу до українського народу.

Основна тема твоєї книги: нове бачення Росії та спростування міфів. Коли саме у тебе розпочався цей шлях?

Я ніколи не вважав себе наївною особою. Напевно, це пов'язано з тим, що я поляк, і ми добре усвідомлюємо, що таке Росія. Я мав можливість прожити там і, спостерігаючи за політичною ситуацією та громадською думкою, не мав ілюзій. Я уважно слідкував за тим, що відбувається, читав результати соціологічних опитувань. Коли ситуація ставала критичною, наприклад, коли рейтинг Путіна падав до 60%, це завжди призводило до певних наслідків. Як сталося, приміром, у випадку з війною в Грузії в 2008 році.

Зображення: Микола Цимбалюк Павло Решка під час презентації книги "Столик з видом на Кремль" у Луцьку.

А ти Грузію висвітлював, так?

Так, у 2008 році я взяв участь у цій війні, а раніше був свідком Революції троянд та Помаранчевої революції в Україні. Тож я маю уявлення про те, що таке Росія. Але існувала ще одна Росія — та, яку я знав через своїх друзів, і я вважав її частиною свого життя. Як говорить мій друг і перекладач Сашко Бойченко, — ти створив роман про кохання.

У цій книзі присутня таємнича персонажка на ім'я М.

Так, це все про М. І це була дуже цікава деконструкція всіх цих "персонажів", які були дуже близькі до мене. І був великий шок -- як ця книжка починається: я повертаюся з Бучі, чую там запах тіл. І цей запах повертає мене в спогади з минулого: повішені в Руанді... Але таке повторюється у багатьох репортерів.

В Ірпені та Бучі я робив репортажі. І на початку вторгнення ще думав, що хтось із колишніх друзів з РФ зателефонує. Тим більше, що ці тексти були перекладені російською, бо хтось робив переклади для Радіо Свобода. Мене, правда, ніхто не питав, але я подумав, що це корисно -- бо це були репортажі з місць, де російські військові вчинили багато злочинів. І тим більше я сподівався, що хтось подзвонить. Але ніхто не дзвонив. І це стало для мене тригером.

Я сидів у порожній кімнаті на Михайлівській у Києві (квартира, яку Павел зняв на початку вторгнення. -- Авт.), увечері почалися повітряні тривоги, місто порожнє. Так ця книжка й почалася. Хоча я писав її все життя.

Зображення: видавництво "Човен", книга "Столик з панорамою на Кремль"

Коли я ставила запитання про зняття ілюзій стосовно Росії, я більше думала про її суспільство. Чи хоч раз у тебе виникала надія, що станеться щось таке, що росіяни усвідомлять реальність, піднімуться і висловлять свою думку? Можливо, навіть відбудеться революція?

Повстати? Ні. Я також не мав великої віри у революцію, оскільки жив у Москві під час Помаранчевої революції і повертався з Києва, занурений у ці події. Це був неймовірний момент: молодь на вулицях – справжня демократія! "Ти що, Паша, зовсім з розуму з'їхав?" – так реагували на мене в Росії. І це моє оточення: журналісти, письменники. Це стало шоком для багатьох. В Москві одразу почали говорити, що це "дворцовий переворот", і висловлювали багато зневаги до українців. Я ж намагався пояснити, що ні, це було досягнення українців, і я ними дуже пишаюсь.

Стільки анекдотів про "хохлів", як тоді, я в житті не чув. Я ж постійно мотався між Києвом і Москвою, повертався з Помаранчевої революції з великим ентузіазмом. Тому в революцію в Росії я не вірив, але я вірив у щось інше. Бо бачив освічену молодь, яка їздила по всьому світу. І я думав, що коли ти бачиш інші країни, то хочеш, щоб і вдома було добре. Щоб коли ти бачиш поліцейського, ти не переходив на інший бік вулиці, а довіряв йому, бо він існує за твої податки. "Тож давай, поліцейський, підкажи, де тут університет, банк чи оперний театр" (сміється). Але цього не було. А я довго на це розраховував.

Але нічого не змінювалося.

Отже, вони голосували за Путіна 2-3-4 рази, і це не можна вважати фальсифікаціями. Наприклад, Помаранчева революція розпочалася через те, що мали місце маніпуляції з виборами. Люди висловили своє незадоволення і вийшли на вулиці, заявивши: так далі бути не може.

Просто уявіть: моє покоління, що виросло в незалежній Україні, спостерігало за шістьма президентами, тоді як в Росії те ж покоління не знає нікого, окрім Путіна (та його наступника Мєдвєдєва). Вони постійно залишаються в цій системі, вибираючи одних і тих же лідерів.

Я розумію твою точку зору, але це не може служити виправданням для них. Адже ти знаєш, що їхні можливості не відрізняються від можливостей інших.

Совершенно верно.

Якщо хтось каже, що в добу інтернету і соцмереж чогось не знає -- це означає, що не хоче знати. Це не бабуся в сибірському селі. Є дослідження, що бідність не заважає людям мати телефон із доступом до інтернету. Це вже базовий рівень, як поїсти, попити. А люди з великих міст чи еліт -- письменники, артисти, -- вони взагалі не можуть сказати "я не знаю". Це аналог Третього Рейху: сучасна Росія дуже подібна за структурою.

Що ти думаєш про причини легалізації насильства в Росії як звичайного явища? Яку роль у цьому процесі відіграла культура, зокрема літературні твори?

Усе це підконтрольно урядові. А що таке національна ідентичність? Вона повинна постійно розвиватися. Як планета у романах Стругацьких, що поглинає інші світи. І якщо цей процес зупиняється, виникає запитання: чому я існую? Саме так, на мою думку, виглядає Росія.

Одного разу я мандрував Транссибірською магістраллю, і коли повернувся до Москви, мій друг, який згодом виїхав за кордон через незгоду з політичним режимом, запитав: "Як би ти одним словом описав те, що побачив?" Я відповів: "Пустота". Тому що під час подорожі більшу частину часу нічого не відбувається. І виникає питання: навіщо Росії потрібні ще більші території? Схоже, вони застрягли в XVIII-XIX століттях.

Твоє щастя в значній мірі обумовлене країною, в якій ти мешкаєш. Воно може бути віддалене на тисячі кілометрів... Здається, що нині більшість людей прагнуть просто до комфортного життя: щоб фінансові ресурси були стабільними, щоб вистачало часу для занять улюбленими хобі — написання книг чи вивчення іноземних мов. Але в багатьох місцях цього не існує! І це стало частиною їхньої культури.

У своїй книзі я регулярно посилаюсь на російську літературу, оскільки вона сприяє моєму розумінню різних аспектів.

Вперше, коли я зібрався до Росії, це був 98-й рік. Я читав книгу Солженіцина про шарашки (так у 1930-х роках називали секретний науково-дослідний або проєктний інститут у СРСР, де під контролем органів безпеки працювали вчені й інженери, як правило, засуджені за "саботаж будівництва" або "підрив воєнної міці СРСР" -- Авт.). Якби хтось посадив мене у в'язницю, я би розумів, що з моєю дружиною та дітьми щось зробили, і ніколи би не працював на такий уряд, на таку країну. А вони працювали -- ще й над якимись атомними програмами. Я розумію, що він приходив до директора в'язниці й казав: ми зробили круту атомну бомбу, ви можете скинути її на Нью-Йорк, і Нью-Йорк стане такою ж пустелею, як ми, а там ви зможете розвивати шарашки вже з американськими полоненими, і ми будемо з ними співпрацювати. О, супер! Розумієш?

Зображення: Артем Галкін Павло Решка під час презентації у Києві, травень 2025 року.

Поляки, в цілому, мають інший менталітет. Я також спостерігаю цю рису серед українців: ми більше схильні до бунту, ніж до стабільного управління. Можливо, іноді ми перебільшуємо, адже наші дії іноді можуть наближатися до анархії, але це краще, ніж приймати статус рабів у власній країні. Існує анархія як стереотип, а є й інша, яка відображає чудову самоорганізацію. Ця форма організації в Україні працює дуже ефективно. Наприклад, у 2014 році ви фактично самостійно створили українську армію, яка, здавалося б, не могла захистити країну, але зуміла це зробити завдяки волонтерам і добровольчим батальйонам. Це спрацювало тоді, і досі демонструє свою ефективність.

Однак зверни увагу: Польща також має своє імперське минуле; подібні історії присутні у багатьох західноєвропейських країнах. Проте вони не намагаються "повернути території" чи "звільнити когось". А от Росія діє інакше. З чим це пов'язано?

Я вже говорив тобі раніше: це суть існування цієї нації. Там зовсім інший підхід до речей. Вони ставляться до себе, м'яко кажучи, досить незвично: "Ми — третій Рим. Європа — це гниле місце. Лише гомосексуалісти, божевільні демократи та фашисти, а ми — особливі". Наче на них не поширюються загальноприйняті правила, які діють для всіх інших. Вони вважають, що йдуть своїм шляхом. У цій країні ніхто не розуміє простого бажання, яке звучить як "я хочу жити добре".

Еліта — це зовсім інша справа. На мою думку, вони з радістю б взяли під контроль імперську Росію, насолоджуючись життям біля озера Комо в європейському стилі, отримуючи прибутки від злочинів, що там відбуваються, і від дій їхньої армії. Їм подобається концепція "демократії", але лише в тому випадку, якщо вона вигідна для них. Вони не хочуть звітувати перед "мєнтом", адже вважають себе "громадянами Заходу". А вдома в них є підлеглі, є "хохли", є "ляхи" — їх слід усунути. Якщо ж вони впораються з "хохлами та ляхами", то можуть задуматися і про німців, а також про інших. Я вважаю, що вони можуть дійти аж до Атлантичного океану, заявивши: "А там є якийсь острів, який колись був нашим, його потрібно повернути."

"Помаранчева революція продовжує жити в серцях українців."

У один із днів фестивалю Друга Осінь у Дрогобичі, де ти був учасником, ти поділився зі мною спостереженнями про дві різні України. Одна з них — це твої студенти: прогресивні та натхненні особистості. Інша ж Україна — це численні корупційні скандали, зловживання в уряді та темні події. Чи бачиш ти зв’язок між цими двома реальностями? Чи можеш пояснити для себе, чому ситуація розвивається саме так?

Як поляк, як репортер, який тут багато всього бачив і працював (передусім із людськими історіями), мені здається, що все має сенс. Я розраховував на те, що все буде якось швидше й не буде повертатися старе. Але, наприклад, я був дуже розчарований після Помаранчевої революції -- через два-три роки все почало розвалюватися. Потім я зрозумів, також у час Революції Гідності, що президент Кваснєвський тоді казав (він, до речі, дуже розумна людина): навіть якщо на перший погляд здається, що все згортається, -- це не так. Помаранчева революція лишається всередині українців.

Фото: brovary.net Помаранчева революція, Майдан , листопад 2004 року.

Я чітко згадую обставини перед Революцією Гідності. Тоді я сидів поруч із Ігорем Балинським, моїм другом, видавцем і на той час керівником Школи журналістики УКУ. Він висловлював думку, що в Україні все стоїть на місці, що панує глибокий застій. Я не міг не погодитися з ним і жартома радив йому переїхати до Польщі.

Знімок: Павел Решка разом зі своїми студентами першого курсу Школи журналістики УКУ, зроблений напередодні Революції Гідності у 2013 році.

Коли Помаранчева революція підходила до свого завершення, Юлія Тимошенко виголосила надзвичайно вражаючу промову, яку я не встиг почути. Я поспішав по Хрещатику з диктофоном, адже це була знакова мить для Майдану. І коли розпочалася Революція Гідності, сценарій повторився: я знову опинився на Хрещатику, де зі сцени лунало "Юля!". Але тепер усе було інакше: люди вже не сприймали її так, як раніше.

Чоботи до колін... так, це нам знайомо.

Проте, повертаючись до твоєї репліки. Наприклад, ситуація з Міндічем – я просто вражений. Там фігурують прізвища, про які я навіть не міг уявити, що вони можуть бути пов'язані з такими подіями. Це важко сприймати. Це викликає занепокоєння, адже люди бачать це, зокрема, наші західні партнери. Корупція в енергетичному секторі – коли "русскі" руйнують енергетичну інфраструктуру України, внаслідок чого люди залишаються без електрики – це справжня катастрофа. Ситуація на фронті дуже складна, і саме в цей критичний момент спалахують такі скандали. Але немає "вдалого" часу для подібних розкриттів. Завжди буде невдалий момент для цього.

Як ти вважаєш, чи могла б статися подібна ситуація в Польщі, якби країна не була частиною Європейського Союзу? Наприклад, чи могла б виникнути аналогічна корупційна справа?

Можливо, процес міг би пройти більш швидко та легко. Коли ми приєднувалися до Європейського Союзу, нам потрібно було адаптувати наше законодавство до європейських стандартів, і це справило певний вплив. Проте, з іншого боку, у нас не було таких олігархів, як у вас. Наприклад, у нас не існувало ситуації, коли олігархи мали б "свою партію" у парламенті.

Вони пробували, але ми змогли тримати їх далі від політики, і вони не мали такого впливу. У Польщі сталися три важливі рішення: перше -- якомога швидше вивести російські війська з країни; друге -- зробити все, щоб нас взяли в НАТО, бо це безпека; і третє -- вирішити, що треба йти до ЄС, бо це можливість розвитку. І все суспільство, всі партії, крім маргінальних, були згодні. Хоча це не було просто, бо й фермери добре цим користалися. Було багато нюансів, які гальмували цей процес. Але це була суспільна згода. І більше такої згоди не було ніколи, ні на що.

Хіба це було в 2022 році, коли підтримували Україну?

Так, тоді справді вся країна підтримувала Україну. А зараз ти бачиш, що в нас коїться? Тож у такій, я би сказав, очевидній історії -- що Україна мала би перемогти й тримати якомога далі росіян від нашого кордону, -- навіть ця логіка десь губиться.

Чому польський прем'єр вирішив втрутитися у справу, де кілька молодих людей мали конфлікт з охоронцем?

У вересні ми відвідали Академію для журналістів Східної Європи в Любліні, де також був ти. Під час заходу польські аналітики презентували свої дослідження про те, як формуються уявлення про Україну в соціальних мережах і який вплив це має. За їхніми даними, спочатку образ України був дуже позитивним, але згодом змінився на негативний. Як ти вважаєш, чи можемо очікувати повернення до позитивного ставлення поляків до українців?

Він буде, як завжди. Коли ми зустрілися в Любліні, я якраз казав, що Польща починала з 13-15 % симпатії до України, але водночас визнавала її незалежність, коли це сталося. Розумієш, це було дивне для суспільства явище: ми визнаємо незалежність України, але не дуже її любимо. А зараз, навіть коли є спад, понад 50 % підтримують Україну. Думаю, з часом це знову піде вгору.

Зображення: Катерина Гладка та Павло Решка під час Академії для журналістів Східної Європи, вересень 2025 року.

Я помічаю ці коментарі. Наприклад, у моїх соціальних мережах я опублікував пост про Дрогобич і атаку на Тернопіль, супроводжуючи його фотографіями. І згадую, як 83 роки тому Бруно Шульц також лежав на землі — історія повторюється. Один із коментарів був доволі грубим: "А чого це нас має обходити?". Я звертаю увагу, що там вже розгорнулася дискусія, і розумію, що це троль. Таке давно не траплялося. Виглядає, що ця війна знову привернула увагу польської аудиторії. Я спостерігаю за реакцією на свої пости, фотографії та матеріали, які з’являються в мережі. І це справді цікаво.

Якщо дивитися тільки на економіку Польщі: 13 мільярдів злотих бюджету, практично нульове безробіття (щось коло 2%), пенсійний фонд наповнюється завдяки мігрантам, 71% мігрантів працює. Вони вчать польську мову. Це абсолютно ідеальна міграція. Українці добре інтегруються в суспільство. Але видно, що пропаганда спрацювала. На мою думку, було неможливо, щоб у Польщі спрацювала російська пропаганда. Та вона успішно досягає своїх цілей.

Оскільки вона є непрямою, вона не призначена для нас двох, а адресована тим, хто просто читає і вірить.

Цілком вірно. Російська пропаганда та спецслужби функціонують безперервно. Складається враження, що їхня головна мета — створення агентів під іноземними знаменами. Якщо ти не бажаєш співпрацювати з Росією, тоді співпрацюй зі Сполученими Штатами, "щоб підірвати Росію". Але варто лише отримати перші кошти, як ми вкажемо, що робити, і ти опинишся під нашим контролем, працюючи на ФСБ.

Але дуже цікаво зрозуміти суспільний процес, чому люди в це вірять. У 2014 році в нас було 100 тисяч емігрантів, а зараз -- понад 3,5 мільйона. Люди в шоці від того, що з'явилися "чужі люди". Вони звикають. Українська мова вже дуже популярна на вулицях. Українців зустрінеш усюди -- у магазинах, у банку.

Розумієш, це все про економіку. Бізнесмени навряд чи підтримали б вигнання українців. Але населення вражене, а політики проводять опитування, перше запитання звучить: чого ви остерігаєтеся? Поляки відповідають: їх багато, і це нас лякає. Далі політики починають маніпулювати, обіцяючи "захист". Це просто абсурд.

Проте існує ще один критично важливий аспект: наше незнання Сходу. Яскравим прикладом цього стала подія з концертом Макса Коржа. 70 тисяч фанатів прибули до Польщі, і всі квитки були розпродані. Таке в країні трапляється вкрай рідко. Ці 70 тисяч шанувальників заполонили вулиці, спілкуючись рідною мовою, виконуючи незнайомі пісні та прямуючи на виступ маловідомого артиста. І це "наше місто". "Чому це нас має хвилювати?" Фанатів затримують. Але найбільше вразило те, що сталося далі: прем'єр-міністр Туск, досить поміркований політик, під час засідання уряду заявляє про намір депортувати їх з країни. Хоча насправді це не його рішення. І цікаво — чому польський прем'єр займається питаннями, що виникли через конфлікт кількох молодиків з охоронцем?

Проте в свідомості людей залишається штамп: "українці — депортація". Виступ Туска виявився надзвичайно маніпулятивним.

Це ж 100-відсотковий прем'єр Польщі Дональд Туск. Так, він завжди так працює. Наприклад, коли в Польщі був педофільський скандал, він каже: "Ми будемо робити кастрацію педофілів". О, супер! Люди не вдавалися в деталі. Думали, що це прямо так -- прийдуть і відріжуть геніталії. Але йшлося про хімічну кастрацію -- прийом препарату. І все. Але Туск нічого не пояснював, щоб люди запам'ятали головне. Таких прикладів -- багато.

Чи береш ти участь у дискусіях, коли ображають Україну чи її народ? Адже ти маєш значний досвід у цій сфері і справді добре знаєш нашу культуру.

Я просто розповідаю, що бачив. Наприклад, коли людина каже: "А хто перший почав стріляти на Донбасі?" Я знаю: Стрєлков, Гіркін. Я був у Слов'янську і бачив його там. Він катував людей у підвалі й розстрілював. Тож це воєнний злочинець. Він почав стріляти.

Інша ситуація. Я відвідав лікаря, оскільки щороку потрібно проходити медичний огляд для роботи. Лікарка запитує: "Ви з Донбасу, так? Що там?" І тут починається обговорення, де українці звинувачуються у всьому. Вона продовжує: "Як ви вважаєте, чим може завершитися ця війна?" Я відповідаю: хочу, щоб Україна здобула перемогу. Це важливо для нас — ми зможемо віддалити російську армію від наших кордонів. Але жінка не здається: "Та росіяни на нас не загрожують". Я кажу: не знаю, як у вас, але я сам не раз відчував їх агресію — стріляли у мене і намагалися вбити. Я там жив і добре знаю їх. Я розумію, що вони не зупиняться на Україні. Вони підуть далі. А який у вас досвід спілкування з росіянами? — і на цьому наша розмова різко завершилася.

Я не прагну вступати в суперечки. Я висловлюю свої знання. Вважаю, що це має значення. Адже коли підключаються емоції, це може перетворитися на справжню істерію.

Або ж про Бучу: я спостерігав за закатованими людьми з пов'язаними руками, і не можу стверджувати, що це була "перестрілка". Це було явне вбивство. Якщо у вас є інша інформація або ви були свідком цих подій, я буду радий вислухати вас. Я був там, і в мене є фотографії.

Серед українців також є різні ситуації. Наприклад, один мій читач, який сильно критикує Зеленського та уряд, живе в Польщі і є науковцем. Він звернувся до мене з претензією, чому в моїй статті я не згадую, що українці не бажають воювати та уникають мобілізації, а ТЦК ловить людей на вулиці. Я пояснив, що не обговорював цю тему, оскільки стаття була присвячена зовсім іншим питанням.

Проте всього два випуски тому ми провели бесіду з молодим чоловіком, що проходив службу в ТЦК. Він повернувся з фронту, був демобілізований і вирішив продовжити свою кар'єру в ТЦК.

А він усе ще трудився в цей час?

Він казав, що може дати інтерв'ю тільки в неділю о 10:00. Я погодився, але цікаво, чому так строго. А виявилося, що він звільнився з ТЦК і знову записався на фронт -- у нього був потяг о 12-й. Він до ТЦК служив на фронті, був поранений. Казав, що в ТЦК ти стаєш як раб. Бо треба робити те й інше, а якщо ні -- то ми тебе повернемо на фронт. Він вирішив, що краще сам. І коли повертався з фронту -- люди ставилися з більшою повагою, ніж коли він працював у ТЦК. Я скинув читачу лінк на це інтерв'ю і подякував, що прочитав попередню статтю. Їм треба посперечатися, підняти рівень емоцій.

Коли я відвідав Другу Осінь у Дрогобичі, я поділився на Facebook своїми думками про молитву за Бруно Шульца та всіх, хто загинув у різні історичні періоди. На це одна жінка прокоментувала: "Цікаво, яка це молитва. Сподіваюся, вона греко-католицька, адже відомо, як українці ставляться до євреїв". Діалог зупинився, коли я пояснив, що це була екуменічна молитва, в якій брали участь представники всіх християнських конфесій і євреї.

Зображення: Екуменічна молитва, яка відбулася в рамках літературно-мистецького проекту "Друга Осінь" у Дрогобичі, організована Дрогобицькою міською радою.

А тим часом росіяни бомблять Україну щодня, і ми молилися й за полеглих у цій війні. Я розумію, що переважно це тролі, але все одно корисно відповідати власним досвідом, а не емоціями.

"Я завжди хотів написати книгу про кохання. І це здійснилося."

Чи траплялося тобі натрапити на відгуки про твою книгу в Польщі?

В основному, реакції виявляються позитивними, і це приносить мені велике задоволення. Особливо приємно, коли до мене підходять привабливі жінки з проханням про автограф (сміється). Пригадую, як одного разу підійшла одна читачка і попросила підписати книгу. Я запитав її ім'я, і вона відповіла: "Магда". "О, як цікаво, у мене є героїня з таким же іменем, все так чудово збігається!" – відповів я (усміхається). Мене тішить, що моя творчість подобається людям, вони читають мої книги, і для мене це найкраща винагорода. Навіть один читач — це вже велике досягнення для мене. Завжди мріяв написати роман про кохання, і тепер ця мрія стала реальністю.

Фото: Артем Галкін Павел Решка підписує книги на презентації в Києві, травень 2025

Напевно, ти не очікував, що все розпочнеться з подій у Бучі? Проте, далі відкривається безліч інших аспектів.

Важко визначити, адже кожен сприймає це по-своєму. "Столик з виглядом на Кремль" — це одночасно трагічна і нетрагічна, але безумовно глибоко людська книга.

Фото: Артем Галкін редакторка CultHub на презентації "Столика з видом на Кремль" в Києві, травень 2025

Непросто було повертатися до персон з минулого. Приміром, колись у мене працювала одна жінка, допомагала по дому, дружила з моїми батьками. Її вже немає серед живих. Я потім багато про неї думав. Вона мала два обличчя. Одне -- вона мене просто любила, як сина. Вона би мені все віддала. Але був "нюанс": вона була затятою російською націоналісткою. А раніше -- комуністкою. Потім -- дуже віруючою православною жінкою.

Вона любила мене, як сина, але я ніколи не міг зрозуміти, скільки різних облич може мати одна людина. В її словах часто звучала ненависть до чеченців та всіх, хто відрізнявся від неї. Звідки в неї це бралося — загадка. Я уявляв, як би вона поводилася, якби колись сталася окупація Варшави. Вона, близька до моєї родини і вільно володіюча польською, могла б стати частиною того хаосу. Адже там було чимало "цікавих" особистостей. Наприклад, ті, хто готовий був зрадити за гроші. Або ж ті, хто спочатку тримався, а потім, спостерігаючи, як західні лідери вишикуються в чергу, щоб потиснути руку Путіну, зневірювались. Вони думали, що якщо його визнають, то це виправдає їхні дії, хоча ми називали його злочинцем. Ці люди м’яко запрошували мене задуматися: мовляв, він встановлює порядок, забезпечує зарплати, відновлює імперію і "бореться" проти Заходу. А ти чим займаєшся? Ходиш у "сумному піджаку" за американські гроші? Приєднуйся до нас. Ти нам потрібен, тут ти зможеш заробити пристойні гроші і стати патріотом. Ось така була їхня риторика.

Усі ці режисери та актори, які залишилися на місці, отримують значні гонорари і добре усвідомлюють, які слова потрібно вимовляти, аби їхні фінансові вливання не були під загрозою.

Проте, як свідчить циклічність історії, влада має схильність усувати навіть таких людей.

Правда! Покарання для всього суспільства буде. Воно вже є. На мою думку, вони жахливо ставляться самі до себе. Наприклад, жінки, які кажуть, що краще б їхній чоловік не повернувся з України, бо тоді вони отримуватимуть гроші.

Або ж те, що фактично була зруйнована вся Чечня, а тепер існує страх перед Кадировим та його оточенням, які влаштовують розправи з розкішними пістолетами. Якщо ти вирішиш щось повідомити, то вони неодмінно знайдуть тебе. Яка дивовижна країна, чи не так? Моя мрія – жити в місці, де постійно потрібно остерігатися якогось злочинного авторитета (іронічно).

Проте, на мою думку, Захід демонструє значну пасивність. Наприклад, мені незрозуміло, чому ніхто не розглядає можливість створення татарської чи чуваської народної республіки?

На завершення: як ти думаєш, чого європейська сторона, і зокрема поляки, досі не знають про Україну?

Вони, загалом, мало знають. Я сподіваюся, що якомога більше творчих людей приїжджатиме -- і це вже активно відбувається. Ми вже перемагаємо, бо ми часто зустрічаємося. А було б ще краще, якби ми читали більше книжок. Наприклад, Жадан у нас -- зірка.

Це поступовий процес. Є речі, яким потрібен певний тригер. Є речі, які просто відбуваються роками. Можливо, наші історики теж до чогось домовляться. Принаймні зрушення вже є.