У березні 1967 року увагу інформатора ЦРУ в Римі привернули зірки київського "Динамо" та збірної СРСР з футболу Валерій Поркуян і Йожеф Сабо. Як свідчить звіт, який був знайдений УП в архівах американської спецслужби, агент зустрічався з цими спортсменами в готелі Lux, розташованому поруч із центральним залізничним вокзалом Termini. Згідно з інформацією доповідача, їхні бесіди стосувалися загальних тем, без політичних питань. Проте в наш час такі розмови сприймаються зовсім інакше.
Як наставник національної збірної України, Йожеф Сабо у 1999 році влаштував росіянам справжній урок у легендарному матчі на московських "Лужниках". У присутності Володимира Путіна гол Андрія Шевченка став причиною, яка перешкодила господарям поля потрапити на Євро-2000.
Проте навесні 1967 року Сабо, який щойно відсвяткував свій 27-й день народження і допоміг збірній СРСР здобути перемогу над "Ромою" в товариському матчі, міг лише мріяти про незалежність України. Він відчував жаль через те, що футболістам "Динамо" доводиться виступати на міжнародній арені під прапором виключно радянської збірної, а не української. Його гнітило, що спортсменів з України розглядають лише як представників радянської нації.
Обидва, зокрема Сабо, проявляли великий інтерес до діяльності українських емігрантів і, здається, були задоволені їхніми досягненнями, - розповідав таємничий джерело. Сабо зрадів, дізнавшись про запланований Світовий Конгрес Українців, і запитав, чи буде він підтриманий на Заході. Обидва були значно вражені інформацією, яку отримали про українську еміграцію, її школи, публікації, культурні організації тощо.
Деякі архіви, які ЦРУ періодично публікує в загальному доступі, містять цінні та цікаві відомості про повсякденне життя, економічні умови, суспільні настрої в УРСР та ставлення до політики Москви. Крім того, ці документи сприяють розумінню того, як в США формувалося сприйняття України з боку влади та спецслужб.
На основі розсекречених документів ЦРУ "Українська правда" розповідає про шлях України до незалежності після Другої світової.
"Чи заради цього ми боролися?"
У перші роки після війни в СРСР було видано кілька брошур, адресованих українцям, які проживали за межами країни, з закликом повернутися на Батьківщину.
"У доповіді ЦРУ того часу зазначалося, що життя в Україні викликає захоплення, акцентуючи на щасті та благополуччі. Відзначалося, що репатріанти мають такі ж права, як і всі інші громадяни, і не підлягають ніяким формам дискримінації."
Серед переваг, які пропонували "совєти", були одноразові виплати по 60 рублів, надання продуктів харчування та будівельних матеріалів. Також обіцяли безкоштовну освіту в університетах, стипендії, оздоровлення в кримських санаторіях та навіть шанси займати високі посади в партії та керівництві.
Багато репатріантів у своїх листах і свідченнях, опублікованих у брошурах УП, діляться своїми позитивними враженнями від повернення до України, - зазначив аналітик ЦРУ. Наприклад, один шахтар із Донбасу повідомляє, що його місячна зарплата складає 9500 рублів. А інженер, що працює у вугільній галузі, підвищив свої доходи з 3000 до 5000 рублів на місяць.
Згідно з інформацією, яку тоді популяризувала Москва, в Україну після війни до завершення 1940-х років повернулося близько 1 мільйона 200 тисяч осіб. Проте, скільки людей насправді прагнули б повернутися, якби їм було відомо про справжню ситуацію в УРСР?
"В Україні процвітає націоналізм, - доповідали у Вашингтон. - Це призвело до жорстоких антипартизанських заходів і депортацій у 1947, 1948, 1950 роках і навіть на початку 1951 року. Великоросам нав'язують переконання, що Україна - зрадницька нація".
Станом на кінець 50-х - початок 60-х, зазначалося у звіті, серед колишніх солдатів були поширені антирежимні настрої. Часто вони скаржилися: "Коли Жуков хотів, щоб ми взяли Берлін, він обіцяв покінчити з колгоспами, дати нам землю. Але після того, як все закінчилося, ми повернулися до тих самих страждань, що й раніше. Хіба за це ми воювали?".
"Українці рішуче виступали проти колективізації, - зазначав автор іншого звіту в 1953 році, пояснюючи причини ненависті до радянської влади. - Ця політика призвела до відібрання їхньої землі, худоби, особистих речей і певних свобод. Право на віросповідання було відкинуто відразу після революції. Церкви знищували або перетворювали на склади та клуби. Священників вбивали або відправляли в Сибір. Більшість українців завжди були й залишаться супротивниками цього режиму."
Досліджуйте також: "З наміром ослабити радянську владу". Як у 1966 році над Києвом замайорів український прапор і яке це має відношення до окупації Бучі.
"Зректися власної душі"
Один з документів, датованих 1954 роком, містив свідчення жителя Києва про голод, що спіткнув країну в 1947 році. Люди з Києва та інших регіонів України вирушали на захід, де на той час ситуація з продуктами харчування була дещо більш сприятливою.
В напрямку європейського кордону рухалися тисячі людей. Вони обмінювали свій одяг, включаючи речі для дітей, на зерно та картоплю. Вантажні потяги були переповнені, а пасажири подорожували на дахах і підніжках вагонів.
"Колективізація ще не була проведена в Західній Україні, - розповідав неназваний киянин агенту ЦРУ. - Принаймні в Луцькому районі Волинської області. Фермер, який взяв мене на роботу, мав близько п'яти гектарів орної землі, на якій він вирощував пшеницю, жито, ячмінь, овес". У господаря було два коні, корова, кілька овець, багато птиці, зокрема курей, качок та гусей. Але дуже скоро й на цих відносно вільних землях СРСР все зміниться.
"Я пам'ятаю, що опір утворенню колгоспів був надзвичайно потужним, а фермери - вкрай обуреними. Коли один із них у сусідньому селі заявив про своє бажання приєднатися до колгоспу і підняв руку на зборах, вночі його будинок став мішенню для нападу. Йому відрубали руку сокирою", - розповідав свідок тих подій.
"У той період існувало чимало інформації про український націоналістичний рух та партизанів, яких іменували 'бандерівцями', - розповідав він. - Я залишався в селі, поки колгоспи ще не були повністю сформовані, а місцеві жителі мали добробут, багато їжі та могли продавати свої товари."
У 1951 році ЦРУ, що займалося збором даних про різні сторони життя в Радянському Союзі, не могло ігнорувати публічний лист, складений представником української еміграції.
"Дорогі брати й сестри, страждання, які ми зараз зазнаємо "у власній країні", не мають собі рівних в історії України, - йшлося у зверненні. - Український селянин животіє з голодною пайкою у проклятих колгоспах. Український робітник, так само голодуючи, віддає останні сили на шахтах Донбасу або важкій роботі на заводах. Український інтелігент мусить зректися власної душі. Українська жінка стала справжньою рабинею "соціалістичного раю".
Автор листа розповідав про те, скільки зерна, молока, яєць й інших продуктів мають щорічно віддати селяни, які не хочуть йти в колгоспи. А також про штрафи, конфіскацію майна, репресії, заслання в Сибір.
"У 1949 році селянам платили 5 карбованців за 100 кілограмів жита, але один кілограм житнього хліба в державних магазинах (інших немає) коштує 1,90 карбованця. Взуття для десятирічної дитини офіційно коштує 80 карбованців. Якщо у селянина немає молока, він має здати 10 кілограмів масла замість 250 літрів молока; він отримує 5,60 карбованця за один кілограм його масла, і якщо бажає купити те саме масло в магазині, має заплатити 35 карбованців за один кілограм".
На заході України розташовані села, де 20% мешканців було депортовано до Сибіру. Наприклад, село Ямниця в Станіславському районі (тепер це передмістя Івано-Франківська - УП) колись налічувало близько 600 сімей. З них 200 осіб були вислані до Сибіру, 70 людей арештовано та ув'язнено, а ще 200 загинули від рук більшовиків, серед яких 180 стали жертвами в боях у складі ОУН-УПА.
Читайте також: Відновлення України. УП представляє оцифровані в США столітні архівні фотографії легіону Українських січових стрільців.
"Подібні до первісної людини"
Магазини були щедро укомплектовані товарами лише напередодні значних комуністичних свят — такою була реальність 70 років тому, зокрема в промисловому Сіверськодонецьку (до 2024 року - Сєвєродонецьк) на Луганщині.
В інші дні - постійний дефіцит товарів. "Нову партію олії розпродавали протягом кількох годин після того, як вона була недоступна тижнями, - йшлося в одній із доповідей з Донбасу за кілька років до хрущовської відлиги. - Калоші були доступні в червні, а літнє взуття у грудні".
За даними джерела, звичний раціон для робітничої сім'ї складався з води та чорного хліба на сніданок, капустяного супу, картоплі та крупи на обід, а на вечерю подавали кашу з молоком. Проте, родини в Сєвєродонецьку мали можливість поповнювати свої запаси продуктами, вирощеними на полях, які розташовувалися за 20 кілометрів від міста. Щонеділі робітників відвозили туди заводські автобуси.
У документі ЦРУ відзначали "певну напруженість" між українцями та росіянами в Сєвєродонецьку. Доповідач пояснював її "незначним суперництвом, спричиненим національною гордістю серед частини українців".
Часто виникали чутки про діяльність руху опору в Західній Україні, як зазначалося в листі. Коли російські солдати чули ці розповіді, вони лише сміялися і не сприймали їх серйозно. Але українці вірили в них і з гордістю ділилися цими історіями.
"Населення у Сєвєродонецьку було переважно українським, - продовжував автор, який деякий час жив на Донбасі. - Робітничий клас складався майже повністю з українців, включаючи великий відсоток селян. Однак більшість чиновників були росіянами. Всі культурні заходи, включаючи театральні вистави й кінопокази, були російською мовою та російського походження. Вивіски магазинів та етикетки на продуктах харчування були російською. Тим не менш, я не чув жодних скарг від українців щодо очевидної русифікації цього регіону".
"На мою думку, середньостатистичний радянський громадянин подібний до первісної людини, - викладав один з інформаторів спостереження за життям у місті Рубіжне на Луганщині. - Він задовольняється достатньою для втамування голоду кількістю хліба та найнеобхіднішим одягом. Порівняти свій рівень життя із рівнем життя інших народів могли лише ті з радянських громадян, хто був за кордоном.
Я знав кількох продавчинь з українських державних магазинів, які провели воєнні роки в Німеччині (вочевидь як остарбайтери - УП). Ці дівчата розповідали нам, як їм сподобалося перебування в Німеччині та як вони хотіли б повернутися туди на роботу".
Ознайомтеся також: Перший емігрант. Українець, який у 1865 році втік від переслідувачів до Сполучених Штатів і відіграв важливу роль у придбанні Аляски.
"Маленький, товстий, лисий приятель"
Хрущовська відлига, процеси лібералізації, а також амбіції обійти Сполучені Штати - після кончини Сталіна багато хто міг вважати, що радянським громадянам відкривається шлях до яскравого майбутнього. Проте система все ще продовжувала рухатися до свого краху.
У звіті ЦРУ за 1960 рік, що стосувався обставин у Львові, було наведено кілька курйозних історій, які ілюстрували ставлення людей до радянської влади.
Один раз американські космонавти приземлилися на Марсі, - розповідали люди в жартівливій манері. - Поки вони займалися вимірюваннями та плануванням, до них підійшов марсіанин і запитав: "Що у вас тут відбувається?". Американці розповіли про свої плани на будівництво. "Секундочку! - зупинив їх марсіанин. - Тут уже був один маленький, пузатий, лисий хлопець, який стверджував, що всюди буде кукурудза".
У вказаному звіті агент зазначав, що українці складають 40% робочого класу Львова, в той час як у східних областях цей показник досягає 70% серед працівників - це місцеве українське населення. Наприкінці 50-х років економічна ситуація почала покращуватися. Культурне життя в Україні "досить активно розвивається", з наявністю 125 театрів, з яких "близько 100 є українськими".
У листі також акцентували увагу на міжетнічних відносинах: "Українці не мають великої симпатії до росіян. Їх часто називають "кацапами", "Кацапендрією" і "старшими братами". Останній вираз зазвичай вживається у іронічному контексті. Коли селяни хочуть висміяти когось, вони можуть сказати: "Гей, ти, старший брате!".
Українське населення, особливо українська інтелігенція, симпатизує ідеї незалежності України. Навіть ті, хто проти цього, підтримує ідею надання значних прав українцям. Росіян, які б підтримували українську незалежність, немає. Хтось каже, що Україна, друга після Росії за величиною республіка, набуває все вагомішого значення, тому заслуговує на більшу увагу. Але переважна більшість вважає, що українців не існує, і що всі вони - росіяни".
У звіті, який ЦРУ отримало в 1972 році і присвячений репресіям в СРСР, аналітики висвітлили результати хрущовської відлиги, яка призвела до виникнення потужного дисидентського руху в країні. У документі згадуються арешти таких діячів, як Іван Дзюба, автор знаменитої роботи "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Також акцентується увага на засланні В'ячеслава Чорновола, який організував акцію протесту під час прем'єри фільму "Тіні забутих предків" у Києві та виступив із промовою в Бабиному Яру, порушуючи питання антисемітизму в СРСР. Не забули аналітики й про генерала Петра Григоренка, який став символом боротьби за права кримських татар.
У 1960-70-х роках відбувалася неявна прелюдія до розпаду Радянського Союзу. У 80-ті роки планова економіка остаточно продемонструвала свою неспроможність. Після застою за часів Брежнєва вітер змін проникав через усі щілини залізної завіси. Проте навіть у фінальні роки імперії мало хто міг уявити собі її крах, а найбільш відчайдушні намагалися втекти на Захід.
У середині 1980-х років одному з високопосадовців у США надали копію статті з The Washington Post, що мала назву "Втеча колишніх громадян СРСР у світ дитячої мрії". У цій статті, зокрема, була описана доля сержанта Миколи Мовчана з Житомирської області, який у 1983 році, служачи в Афганістані, вирішив втекти до США.
За два роки після цього 22-річний біженець мав роботу в Нью-Йорку, права на водіння авто та можливість їздити на машинах, які йому надавали нові друзі.
Він захоплюється приготуванням їжі вдома, але коли часу обмаль, обирає те, що роблять багато американців: відправляється за Біг Маком, - зазначила газета. - Можливо, в майбутньому він придбає автомобіль, але різноманіття моделей його плутає. "У Радянському Союзі, - сміючись, згадував він, - доступні лише кілька основних варіантів: "Волга", "Жигулі", "Москвич", "Запорожець"."
"Мовчан сказав, що йому було огидно бачити, як радянські солдати стріляють по афганських цивільних особах у відповідь на партизанські напади, і він вирішив здійснити дитячу мрію - втекти з Радянського Союзу", - повідомляло видання.
Ознайомтеся також: Трагічний образ. Історія та смерть Василя Стуса як пророче відображення російсько-українського конфлікту.
"Якась форма телепатії"
"Перебудова", яку ініціював Михайло Горбачов, виявилася безсильною проти ідеального шторму, що зростав у своїй силі з кожним роком, загрожуючи СРСР.
У дослідженні "Суспільство в СРСР в 1980-х роках: виклики та можливості" розглядалися труднощі, з якими стикалася влада, що призводило до підвищення рівня політичного інакомислення. Аналітики вважають, що основною проблемою для нового політбюро стало наростаюче народне незадоволення через погіршення життєвих умов, а не питання етнічного чи культурного характеру.
Цей соціальний настрій має негативний вплив на економічну продуктивність і може поступово підривати довіру до влади, - зазначали в американських урядових колах. - Таке невдоволення вже стало причиною ряду страйків і протестів. Інші прояви незадоволення, такі як злочинність, корупція та алкоголізм (УРСР займає друге місце після РРФСР, за даними доповіді - УП), також помітні. Вони негативно позначаються на радянських економічних цілях, завдаючи шкоди загальному соціальному клімату, і ще більше ускладнюються повільними темпами економічного розвитку.
З початку 1980-х років ЦРУ почало фіксувати зменшення чисельності російського населення в СРСР, у той час як мусульманська спільнота зростала. Основними потенційними кризовими зонами вважалися переважно республіки Центральної Азії, а також анексовані балтійські держави.
"Слов'янське ядро", яке включає білорусів і українців, які традиційно займають ключові позиції в радянській системі, все ще становитиме 69% від загального населення. Проте національне невдоволення росіянами в Україні залишається актуальним.
Справжнім "чорним лебедем" для столиці Росії виявилася катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції, яка сталася 26 квітня 1986 року.
"Згідно з документом 1987 року, найбільше довіру до режиму було підірвано в Україні, Білорусі та країнах Балтії. У цих регіонах невдоволення діями влади стало наслідком тривалого народного розчарування. Громадяни активно висловлюють критику на адресу високопосадовців. Деякі вважають, що реакція влади на аварію продемонструвала нещирість політики гласності, запровадженої Горбачовим."
"Чорнобиль" став каталізатором протестів серед екологічних активістів і політичних акцій, які маскувалися під лозунги захисту навколишнього середовища. У 1989 році аналітичний звіт про народний фронт "Рух" зазначав, що "українська політика набирає обертів", сприяючи підвищенню національної свідомості та об’єднанню людей навколо ідеї значної автономії України.
"Москві український націоналізм не видається настільки ж серйозною загрозою, як це спостерігається в Балтійських країнах, проте існує схильність до ескалації, яка може призвести до зменшення контролю з її боку і навіть до досягнення повної незалежності Західної України", - зазначали аналітики ЦРУ незадовго до проголошення незалежності всією Україною.
Те, що згідно з пропагандою КПРС створювали навічно - від "найкращих" економіки, освіти й науки у світі до дружби народів, - на стику 1980-х і 1990-х виявилося чи то колосом на глиняних ногах, чи то хатою на курячих лапках, мешканці якої мали пройти неабиякі випробування, щоби рухатися далі.
Про те, якою складною була еволюція України, яку Кремль намагається загальмувати за допомогою сили, свідчить репортаж московської "Литературной газеты" з Луганська, опублікований восени 1990 року. Цей матеріал був переказаний співробітниками ЦРУ у своєму вже давно відомому листі:
#Німеччина #Європа #Україна #Берлін #Роздрібний магазин #Більшовики #Радянський Союз #Львів #Росіяни #Москва #Крим #Володимир Путін #Вашингтон, округ Колумбія #Українська мова #Івано-Франківськ #Василь Стус #В'ячеслав Чорновіл #Петро Григоренко #Еміграція #Центральне розвідувальне управління #Репатріація #Донецький вугільний басейн #Комуністична партія Радянського Союзу #Волинська область #Іван Дзюба #Йосип Сталін #Хліб #Колгосп #Георгій Жуков #Луганська область #Селянин #Молоко #Західна Україна #Архів #Чорнобиль #Чорнобильська атомна електростанція #Михайло Горбачов #Андрій Шевченко #Сибір #Київ #Луцьк #Збірна Радянського Союзу з футболу #Рубль #Америка #«Українська правда» #«Вашингтон Пост» #Буча, Київська область #Український карбованець #«Хрущовська відлига» #Джозеф Сабо #Жито #ФК «Динамо» (Київ) #Сівієродонецьк #Валерій Поркуян #Ямниця #Країни Балтії
