Що говорив Булгаков про Україну: причини, чому пам'ятник став предметом суперечок.

Київська міська рада прийняла рішення щодо знесення об'єктів, які асоціюються з російською та радянською символікою. У список потрапили 15 пам'ятників та окремі елементи, розташовані в різних частинах столиці. Серед них є і пам'ятник відомому письменнику Михайлу Булгакову, що знаходиться на Андріївському узвозі.

Навколо постаті письменника виникли суперечки. Для деяких він є визнаним класиком, тоді як інші вбачають у ньому втілення російського імперського сприйняття України. OBOZ.UA аналізує творчість Булгакова, зокрема його ставлення до України, та розглядає питання, чи можна вважати його українофобом.

18 грудня, у четвер, Київська міська рада прийняла рішення про вилучення з публічного простору понад десяти об'єктів, що мають зв'язок з російською та радянською символікою. Про це стало відомо з офіційного сайту Київради. Зокрема, мова йде про 15 об'єктів та окремі елементи, серед яких є пам'ятник письменнику Михайлу Булгакову, розташований на Андріївському узвозі.

Саме пам'ятник Булгакову викликав особливо гучну реакцію: частина суспільства підтримала демонтаж, інші ж наполягали, що письменник з Києва і є митцем світового масштабу. Це знову порушило питання: ким насправді був Булгаков - київським письменником чи українофобом.

Михайло Булгаков народився у 1891 році в Києві й прожив тут до 1921 року, після чого переїхав до Москви. Його родина походила з Росії, зокрема з Орловської губернії, звідки й переселилася до Києва.

Сестра письменника Надєжда Земська згадувала: "Ми були дзвоновими дворяними. Обидва діди - священики; один мав дев'ять дітей, другий - десять".

Батько Булгакова отримав освіту в Орловській духовній семінарії, а згодом продовжив навчання в Київській духовній академії, де здобув ступінь кандидата богослов'я. Історик Геннадій Єфіменко зазначає, що його діяльність в Україні мала ознаки колоніальної місії, оскільки була спрямована на підтримку імперської культурної та релігійної політики.

Частина прихильників Булгакова наполягає, що сам факт народження й тривалого життя в Києві робить його частиною українського культурного простору.

Однак літературознавець Ростислав Семків рішуче відкидає цю думку.

Він наголошує, що існують щонайменше два критерії приналежності до національної літератури:

В якості прикладів можна згадати Миколу Гоголя, який творив російською мовою, але звертався до української тематики, а також Леопольда фон Захера-Мазоха, що писав німецькою, але з великим шануванням до українських мотивів. На думку Семківа, у творчості та поведінці Булгакова відсутній такий же рівень поваги до України, ані в його творах, ані в його діях.

Булгаков дезертував з армії УНР і приєднався до Добровольчої армії білогвардійців. Він був переконаним монархістом і бачив Україну виключно як частину імперської Росії.

"Він не відчуває жодного сентименту до української культури. Проте до "Киева" у нього є певні почуття. Але хочу підкреслити - саме до "Киева", - підкреслює Семків."

Експерти відзначають, що світогляд Булгакова є сплавом російського імперіалізму, шовінізму та українофобії. Він нещадно критикував Українську Народну Республіку, Павла Скоропадського та Симона Петлюру, сприймаючи український державний проект як ворожий.

У квітні 2024 року фахівці Українського інституту національної пам’яті офіційно класифікували Булгакова як українофоба за його погляди. У своїх висновках вони підкреслили, що він:

У творі "В ніч на 3-е число" події Української революції 1917-1921 років представлені з точки зору явного супротивника українського народу. Війська Синьої дивізії описані у гротескному стилі, а сцени їхньої взаємодії мають пародійний характер.

У творі "Біла гвардія" через персонажа Алєксєя Турбіна Булгаков виражає своє бачення Української Держави та постаті гетьмана Павла Скоропадського.

"Я б вашего гетмана ... за устройство этой миленькой Украины, повесил бы первым..."

Так само зневажливо описано й українців, які реально допомагали родині Булгакових. Прототипом одного з персонажів став українець Василь Листовничий - власник будинку на Андріївському узвозі. У романі його зображено як боягузливого, жадібного й пристосуванського персонажа.

Цитати, що свідчать про прояви українофобії.

З твору "Біла гвардія":

То не серая облачность с извивающимся брюхом окутывает город, то не бурые и грязные потоки заливают старинные улицы — то неимоверная мощь Петлюры шествует на парад к площади старой Софии.

"Софийский тяжелый колокол на главной колокольне гудел, стараясь покрыть всю эту страшную, вопящую кутерьму" (про українське військо та натовп, що його зустрічав).

"Я бы на месте вашего гетмана, - возмущался старший Турбин, - первым делом повесил за то, что натворил с этой милой Украиной! Да здравствует свободная Украина от Киева до Берлина! Полгода он насмехался над русскими офицерами и над нами всеми. Кто воспретил создание русской армии? Это он. Кто запугивал русское население этим отвратительным языком, который даже не существует? Это снова он, гетман."

У романі також іронічно представлена сама концепція українізації:

"Какой он негодяй... А как будет 'кот' на украинском? Он отвечает 'кит'... Но у них не может быть слова 'кит', ведь в Украине нет китов..."

У творі "Я вбив" український солдат виступає контрастом до "високодуховного" російського медика. Автор асоціює українців з антисемітськими настроями, відтворюючи імперські стереотипи щодо петлюрівців.

"Беспорядки вспыхивали с завидной регулярностью, каждодневно унося жизни, особенно нацеливаясь на еврейское население, что, в общем-то, не вызывает удивления." Финальная сцена произведения, в которой происходит убийство украинского полковника, изображена с такой натуралистической тщательностью, что устраняет любые моральные сомнения.

У 1934 році Булгаков став членом Спілки письменників СРСР, в той час, коли в Києві проходили масові розстріли представників української інтелігенції. На цю жахливу ситуацію автор не висловив жодної думки.

Для світової літератури Булгаков є "російським класиком", відомим автором "Майстра і Маргарити". Однак в Україні його творчість асоціюється з запереченням української ідентичності, державності та культурних традицій.

Саме з цієї причини заперечення противників пам'ятника не стосуються "ліквідації літератури", а піднімають питання публічної пам'яті. Це стосується того, кого та за які заслуги українське суспільство вшановує у своєму середовищі — і чи має право бути вшановуваною особа, яка відкрито принижувала Україну.

OBOZ.UA також досліджував причини, що сприяють популярності Достоєвського та інших представників російської культури в Європі.