Що містилося в великодньому кошику українців століття тому: традиції святкування Великодня в давні часи.

Великдень є одним із найзначніших християнських свят для українського народу. Однією з основних традицій цього свята є святкування та вживання спеціальних страв, які мають обрядове значення.

Склад великоднього кошика в минулі часи не істотно різнився від сьогоднішнього, проте існували певні нюанси. Про те, які продукти і предмети вкладали у великодній кошик століття тому, детальніше розповість 24 Канал.

Тема Великоднього кошика стає все більш актуальною, адже його вартість зростає п'ятий рік поспіль. Які ж продукти найбільше впливають на бюджети українців?

Зазвичай паску готували в Чистий четвер, іноді – в суботу, а ще рідше – в Страсну п’ятницю. Перед початком випікання господині обов'язково вмивалися та вдягали святкові костюми. В цей час в оселі відчувалася особлива святкова атмосфера, як зазначає проєкт "Локальна історія".

У минулі часи для приготування тіста на паску українці часто обирали не традиційні хлібні діжі, а ночви. Під час замішування тіста жінки села хрестили його, а іноді навіть зверталися з молитвами. Цей обряд був особливо важливим під час вставлення тіста в піч. Щоб великодні хліби набули красивого жовтого кольору, їх часто загнічували вербою — кидали в піч гілочку освяченого рослинного матеріалу. У деяких регіонах цю гілочку клали зверху на тісто, вважаючи, що це сприятиме гарному підйому паски. Наприклад, бойки запікали три вербові гілки прямо всередині хлібини.

А ви знали, що на 24 Каналі триває місяць подарунків? Знайдіть 5 клікабельних соусів у матеріалах Смачно 24 й долучайтеся до розіграшу призів. Щодня вигравайте набори соусів від партнера та інші класні подарунки. А 6 травня розіграємо головний приз - мультипіч Tefal.

У Карпатах існувала віра, що під час приготування паски не можна сідати, інакше вона не підніметься. На волинсько-опільському етнографічному перехресті, щоб досягти великого обсягу паски, господині били лопатою об стелю та видавали особливі звуки.

Господині прикладали максимум зусиль, щоб спекти найсмачнішу та найбільшу паску. Навіть якщо готували кілька виробів, особливо піклувалися про те, щоб головна паска, призначена для освячення, була найвищою з усіх.

Іноді паска була такою великою, що доводилося розбирати отвір в печі, щоб її вийняти. Таку господар брав на плечі в скатертину та ніс до церкви. Відповідно, усі інші продукти несла господиня,

- ділиться своїми думками кандидатка історичних наук і етнологиня з Інституту народознавства Анастасія Кривенко в інтерв'ю "РБК-Україна".

Господиня, ставлячи паску у піч, виголошувала: "Нехай хліб на полі буде таким же щедрим і величним, як ти, моя красуне". Згодом шматок паски клали до зерна під час посіву на полях Середнього та Західного Полісся, а також на Поділлі та Волині.

Декорували паски хрестами з тіста як символом терпіння, пташками-зозульками зі складеними крильцями як символом довголіття, косами та колосками як символом урожаю та іншими узорами, пише Gazeta.ua.

У давнину господині намагалися спекти якомога більшу паску / Фото взято з фейсбуку "Сила роду"

Етнографи вважають, що звичай називати великодній хліб "паскою" виник під впливом назви християнського свята — Пасхи. За словами експертки з народного харчування Лідії Артюх, збіг у назвах обрядового печива і свята вказує на важливість хліба в українській культурі. Часто саму Пасху українці іменують "Паскою".

Дійсно, українці з давніх-давен використовували ще одну назву для великодньої випічки — "бабу". Це слово продовжує використовуватися в багатьох історико-етнографічних регіонах поряд із терміном "паска", а також у різних варіаціях, таких як "баба", "бабка" та "бабчина".

Проте, часто паска і бабка мають свої відмінності. Найчастіше це стосується їхніх рецептів: бабка, як правило, є солодшою і більш багатою на інгредієнти, тоді як паска може бути схожою на звичайний хліб. Наприклад, лемки вважали бабкою великоднє печиво, яке готувалося з найвищого сорту білого борошна, тоді як паску випікали з житнього або пшеничного борошна другого сорту.

Вони також мали різні форми. Як зазначає Олександра Федорчук з села Рівки на Хмельниччині, яка народилася у 1934 році, "паска - це велика кругла випічка, схожа на хліб, а бабки пекли в ринках". Водночас бойки називали "бабою" лише ту паску, яка була найбільшою та найкраще приготовленою, і яку несли на освячення.

У різних куточках країни виготовляли також інші види хлібобулочних виробів, зокрема калачі та печиво. У Волині та Поліссі ці калачі мали назву "мазурки". На Покутті ж господарки готували великодні струцлі.

Анастасія Кривенко зазначає, що в минулі часи паски випікали у великій кількості: їх приносили як подарунок при відвідинах, а також роздавали нужденним під час відвідин цвинтаря. Люди вважали, що таким чином молитви за душі померлих близьких обов’язково почує Господь.

Освячення великодньої паски в селі Ясіня на Підкарпатті, 1929 рік: перегляньте відеозапис.

Великодній кошик колись був наповнений переважно писанками та крашанками, адже яйце є ключовим елементом цього свята. Воно символізує початок світу та нове життя. Традиція розпису писанок найяскравіше збереглася в регіонах Покуття, Буковини та Гуцульщини. Що стосується крашанок, то їх зазвичай фарбують у великодню суботу, і ця практика є звичною для багатьох українських сіл.

Розписування писанок і фарбування крашанок було традиційним заняттям для жінок. У Сокальському районі дівчина, яка готувала писанки, повинна була бути наодинці в хаті, оскільки вважалося, що чужа людина може наврочити, і в результаті писанка вийде невдалою. Для розпису використовували лише сирі курячі яйця, адже фарбувати інші вважалося гріхом. Також існувала прикмета, що під час створення писанок діти мають сідати, аби "квочки" могли сидіти на яйцях.

Крашанки традиційно фарбували в червоний відтінок, застосовуючи найбільш поширений натуральний барвник – цибулиння. Для отримання різноманітних кольорів також використовували звіробій, а також гілки і кору яблуні та вишні. У селах на півночі Львівщини найбільш популярними були червоні та чорні відтінки. У регіоні Надсяння крашанки отримали назву "сливки", тоді як у Бойківщині їх називали "галунками".

До Великодня українці старалися заколоти порося. Часто його запікали в печі цілим, а потім святили у церкві. Як згадує Анастасія Чмелюк зі села Довжки на Хмельниччині (1932 рік народження), "пекли порося таке немаленьке та невелике, обробили й ціле пекли та ще хронину дають йому в зуби".

Етнограф Вадим Щербаківський вважає, що освячення цілого порося є унікальною традицією українців. У 20-30-х роках XX століття ця практика була поширена в таких регіонах, як Волинь, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина та Полісся. Згодом, замість свинячого порося, господині почали випікати свиняче стегно в тісті. У Закарпатті, до сьогодні, найулюбленішим м'ясним делікатесом на Великдень залишається копчений свинячий окіст, відомий як "шовдарь".

Також несли до церкви інші м'ясні страви - ковбаси, шинки, сало. Серед українців існувало переконання, що сало має здатність очистити поле від бур'янів - коли ґазда вперше виходив у поле, посвяченим салом змащував леміш плуга. А в околицях Новограда-Волинського посвяченим салом змащували горщики для молока, щоб воно було жирним і підходило багато сметани.

Бойки мали віру, що освячений сир приносить благо для худоби. У Волині ж існує традиція давати курям святковий сир на Великдень, щоб забезпечити велику кількість квочок.

Українці Карпат запечений у печі сир називали "плесканка", а на Волині та Поділлі - "мандриця".

На Слобожанщині та Середній Наддніпрянщині робили й сирні паски. Щоб їх приготувати, використовували спеціальну дерев'яну форму. Така паска була зазвичай пірамідальною, що мало символізувати гору Голгофу, на якій розіп'яли Ісуса Христа.

Існує чимало ритуалів, що пов'язані з освяченою сіллю, адже вона вважається потужним захистом. Один із найпоширеніших звичаїв — обсипання домівок. У регіонах Опілля та Надсяння це робили, щоб нейтралізувати негативний вплив відьом і злих людей.

Великодню сіль також використовували для обсипання корови. У певних регіонах її навіть годували цим. Люди вважали, що це стане охороною для тварин від злих духів. На Опіллі ж освячена сіль слугувала для ритуального обсипання полів і городів, щоб вигнати бур'яни.

На Лемківщині та Надсянні традицію освячувати хрін пояснювали християнськими легендами. За однією з них, коли юдейські воїни приготувалися розіп'яти Ісуса Христа, то принесли зі собою чотири цвяхи. Але надбіг циган, щоб їх вкрасти. На нього накинулись воїни, і циган ухопив тільки одного цвяха. Воїн кинувся навздогін - тікаючи, циган встромив його в землю. Тому воїни мусили прибити Ісусові ноги до хреста одним цвяхом. А на місці, де циган встромив крадене, виріс хрін. Тому його й беруть до кошика.

У Покутті була звичка починати великодній сніданок із хрону. А в Снятинському районі вважали, що цей корінь має здатність випікати гріхи і наділений магічними властивостями.

Одночасно, великодній хрін слугував як засіб проти змій. Наприклад, у Чернігівській області говорили: "Їли хрін на голодний шлунок, щоб захиститися від гадюк".

У давні часи великодній кошик складався з м'яса, яєць, сиру, солі та хрону. / Фото з фейсбука "Сила роду".

Зокрема, доволі популярною в Україні є традиція освячення ножа: потім ним мали різати освячену паску, бо неосвяченим ножем цього робити не можна. На Середній Наддніпрянщині освячений ніж клали біля норовливої корови, щоб не била господиню. Волиняни клали його в колиску немовлятам, щоб нечиста сила не обміняла людську дитину на свою. На Бердичівщині лезо кидали у вихор - вірили, що так можна пробити чорта. На Бойківщині його використовували в народній метеорології - розганяли грозові хмари.

Іноді на Великдень проводили обряд освячення крейди. На території Середньої Наддніпрянщини її рекомендували вживати людям, які страждали від печії. У Волині та на Поліссі цю крейду використовували для малювання хрестів на дверях.

У певних регіонах Бойківщини та Волині існує звичай додавати до великоднього кошика банкноти.

А гроші теж мають значення. Копійки не просто кидають, а обережно складають паперові купюри. Кажуть, що це приносить удачу в фінансових справах.

- зазначає Катерина Стасюк зі села Перемиль, що на Волині.

На Волині також клали до кошика ключа - щоб не губився, щоб не приходили злодії.

Українці також приносили до церкви незвичні продукти та речі для освячення / Фото взято з Facebook-сторінки "Сила роду"

В Україні традиційні лозові кошики почали активно застосовувати лише у XX столітті. До цього часу паску приносили на святіння, обгорнуту у скатертини або ж у бесагах — подвійних торбах, що складаються з двох частин. Також використовували ночви, які представляють собою корита, вирізані з одного шматка дерева, або ж сівалки — кошики, з яких після заповнення відправлялися на поле для посіву зерна.

Окрім того, українці застосовували різноманітні спеціалізовані контейнери. Гуцули виготовляли дерев'яні пасківники, також відомі як "дорінники" – це циліндричні резервуари, прикрашені геометричними візерунками. У регіоні Бойків їх називали "світильниками". В Полтавській області були популярні глиняні пасківники. А на Волині та в Поліссі до середини XX століття використовували спеціально виготовлені плетені коробки з дерев'яних клепок або соломи.

Пасківник, використовуваний для освячення великодніх страв, походить із села Отинія, що нині знаходиться в Коломийському районі на Прикарпатті, і датується початком XX століття. (Зображення надано з Facebook-сторінки Музею Івана Гончара).

Великодні кошики прикрашали вишитими рушниками й скатертинами. Ця традиція поширена в регіонах Поділля, Опілля, Надсяння та Західної Волині. Натомість, на Поліссі та в Середній Наддніпрянщині зазвичай обирають здебільшого білі рушники та настільні скатерки.

В окремих місцевостях існувало повір'я, що чим раніше господар повернеться додому після церковної служби, тим успішніше буде його господарство впродовж року. Коли голова родини переступав поріг, він вигукував "Христос Воскрес", запалював свічку і окроплював приміщення ладаном. Після цього розпочинався урочистий обід.

За столом обов'язково мала зібратися вся сім'я. На Галичині молоді господині, які хотіли поповнення у сім'ї, ставили на святковий стіл пусте блюдце - наче закликаючи нову душу в рід.

На Великдень прийнято святкувати, адже якщо в цей день відчувати смуток, то й протягом року не буде радості. Тому після святкової трапези українці вирушали до церкви, щоб дзвонити у дзвони, а молодь збиралася, щоб танцювати гаївки.

Якщо хтось вмирав у день Великодня, наші предки вважали, що його душа відразу вирушить до раю, адже в цей час "небо відкрите".