Сергей Грабовский: Вклад Второй Речи Посполитой в поддержку Адольфа Гитлера – Аналитика | OBOZ.UA

11 июля 2025 года в Польше состоится отмечание двух важных мемориальных дат. Первая — это Национальный день памяти жертв геноцида, осуществленного украинскими националистами против граждан Второй Речи Посполитой, который был установлен постановлением Сейма в 2016 году. Вторая дата — Национальный день памяти поляков, ставших жертвами геноцида, perpetrated by the OUN-UPA на Восточных Кресах Второй Речи Посполитой, основанный на новом законодательстве, принятом в этом году.

Далее текст на языке оригинала.

Перший документ Сейму вів мову про 1943-45 роки і як жертви в ньому фігурували "громадяни Другої Речі Посполитої", що їх налічили понад 100 тисяч осіб. А цими громадянами могли бути, порад із етнічними поляками, й етнічні чехи, юдеї, фольксдойчі та й самі українці. А от уже в законі, як зазначено на Facebook-сторінці Сейму, йдеться виключно про поляків: "У 1939-1946 роках українські націоналісти... вбили понад сто тисяч поляків, переважно мешканців сіл, знищили їхнє майно і змусили сотні тисяч поляків покинути Східні Креси Другої Речі Посполитої". Усі іноетнічні жертви (були вони насправді чи ні, питання інше) кудись "випарувалися". І, нарешті, своєрідна "родзинка": друга стаття закону дослівно сформульована так "Національний день пам'яті поляків - жертв геноциду, скоєного ОУН та УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої, є державним святом".

Не маю наміру коментувати цей закон. Впевнений, що знайдуться чимало людей, які зможуть зробити це більш фахово. Логіка, що панує в Сеймі, вражає: не НКВД чи СС, не нацисти з Німеччини чи більшовики з Росії, а українські націоналісти вважаються головним злом! Схоже, для нинішньої Варшави ідеальними лідерами в Києві були б Янукович та Медведчук... Хочу зазначити, що "Східні Креси" спершу були територією, яку окупувала, а згодом колонізувала друга Річ Посполита, охоплюючи українські, білоруські та литовські землі. Історія "кресів" досить цікава. Британський прем'єр Девід Ллойд-Джордж у своїх спогадах згадував, як у 1919 році польські представники на Паризькій (або Версальській) мирній конференції не раз порушували питання про повернення Польщі до кордонів, що навіть не відповідали 1772 року, а охоплювали б XVII століття, щоб включити в них Україну. Ллойд-Джордж назвав польських делегатів "імперіалістами" і іронізував над амбіціями держав, які, ледве з'явившись на політичній арені, вже прагнуть захопити чужі території.

Сучасний дослідник Жан-Батіст Дюрозель у своїй майже класичній праці "Історія дипломатії від 1919 року до сьогодення" зазначає: "Багато поляків прагнули повернення кордонів, які існували у 1772 році, і навіть мріяли про анексію всієї України". Щоб стримати амбіції Варшави та запобігти потенційним військовим конфліктам, 8 грудня 1919 року Верховна рада Антанти прийняла "Декларацію про тимчасовий східний кордон Польщі". Відповідно до цього документа, кордон мав пролягати від Німану до середньої частини річки Буг (тобто від Гродно через Брест), а далі по течії Бугу. Щодо Галичини, яка вже була під польською окупацією, Антанта, не визнаючи офіційно польські анексії на сході, запропонувала два варіанти: "лінія А", що проходила західніше Львова, переважно вздовж Сяну, і "лінія Б", яка була розташована трохи східніше Львова - аж до Карпат. Влітку 1920 року британський міністр закордонних справ лорд Керзон від імені Антанти остаточно затвердив варіант з "лінією А" як східний кордон Польської держави, відомий як "Лінія Керзона". Однак Варшава проігнорувала як цю "Декларацію", так і заяву Керзона.

Проте, врешті-решт, Волинь та Східна Галичина, здавалося б, отримали статус частин Речі Посполитої. Чому "здавалося б"? Варшавський договір або "угода між Пілсудським та Петлюрою", укладена в квітні 1920 року, містила в собі згоду УНР на анексію Волині, в той час як Річ Посполита визнавала право українського народу на власну державність. "Річ Посполита Польська визнає Директорію незалежної Української Народної Республіки з головним отаманом Симоном Петлюрою як верховну владу... Український уряд зобов'язується не укладати жодних міжнародних угод, які могли б загрожувати Польщі. Такі ж зобов'язання бере на себе уряд РПП щодо УНР". Що ж до Східної Галичини, то вона перейшла під контроль Речі Посполитої відповідно до рішення Ради послів Франції, Італії, Японії та Великої Британії від 14 березня 1923 року, за умови надання цим українським землям автономного статусу.

Не можна заперечувати, що Варшава не виконала своїх зобов'язань: УНР зазнала зради, а Польща у 1921 році уклала Ризький мир з Совєтською Росією, що призвело до поділу України. Східна Галичина не отримала обіцяної автономії, натомість її спіткала "пацифікація". Таким чином, польська окупація Волині та Східної Галичини, яка перетворилася на масштабну колонізацію, стала реальністю. Важливо зазначити, що за даними перепису 1897 року, україномовне населення Волині становило понад 70%, а в містах проживало чимало російськомовних українців. Етнічно українською територією також була Холмщина (згадайте спогади дружини Микити Хрущова Ніни Кухарчук, яка народилася та жила там до Першої світової війни; не дивно, що Хрущов планував створити в УРСР Холмську та навіть Берестейську області, але Сталін завадив цим намірам).

Однак Кремль майстерно скористався існуванням "Лінії Керзона", у вересні 1939 року відмовившись від значної частини польських етнічних земель між Бугом і Віслою. Він вивів свої війська з цього регіону, зупинившись на зазначеній лінії. Британія та США не висловили жодних претензій, окрім вимоги про денонсацію Пакту Молотова-Ріббентропа, який був офіційно скасований після нападу Третього Рейху на СРСР 30 липня 1941 року. У Лондоні польський прем'єр генерал Сікорський та радянський посол Майський уклали угоду, в якій перший пункт проголошував: "Уряд СРСР визнає угоди між СРСР та Німеччиною 1939 року щодо територіальних змін у Польщі такими, що втратили свою силу". Наївні, якщо не сказати більше, керівники польського уряду в еміграції повірили, що вони повернули свої колонії на сході від "Лінії Керзона". Проте жодних змін у Конституції СРСР та конституціях УРСР і БССР не було здійснено, а конституційні акти мають вищу юридичну силу, ніж міжнародні угоди. Таким чином, Сталін зумів заманити поляків "східними кресами", використовуючи їх як інструмент у боротьбі проти українських націоналістів, яких він насправді боявся. Сьогодні ж, здається, Путін успадкував цю практику, оскільки підняття питання про "східні креси" вигідно лише йому. Чи, можливо, він пообіцяв ці території якомусь сучасному польському керівництву? Адже Сталін теж говорив про такі обіцянки, але в результаті не надав ані східних земель, ані справжньої незалежності полякам.

А тепер перейдемо до найважливішого. Друга Річ Посполита сприймається більшістю поляків як щось "доброчесне та ідеальне", своєрідна оаза справжньої польської ідентичності. Але чи дійсно це так? Не буду заглиблюватися у всі нюанси, зосереджуся лише на одному аспекті – на тому, як Друга Річ Посполита підтримувала Гітлера.

Перші зустрічі та таємні угоди між керівництвом Третього Райху і другої Речі Посполитої відбулися у 1934 році. Вони стосувалися спільних дій у випадку "визвольного походу" Червоної армії на Європу. Важливо зазначити, що звинувачення на адресу польських лідерів у цьому контексті є безпідставними: загроза з боку Радянського Союзу була цілком реальною, адже ОҐПУ відправляло тисячі етнічних поляків до таборів ҐУЛАҐу та фізично знищувало їх, звинувачуючи у "підготовці польської інтервенції"; це також стосувалося десятків тисяч українців, які були завербовані. У той час Німеччина не була сильною військовою силою, а перший етап нацистського терору вже почав згасати. Лише кілька людей у світі, зокрема Черчіль, Троцький та кілька відставних політиків, які усвідомлювали суть тоталітаризму, розуміли, що Гітлер незабаром намагатиметься здійснити свої агресивні плани.

Кремль та Комінтерн, виступаючи як слухняні інструменти однієї політичної стратегії, реалізували свої амбіції. У резолюції Комінтерну, ухваленій в другій половині 1920-х років, було чітко зазначено: "Червона Армія є ключовою силою робітничого класу і повинна бути підготовлена до виконання наступальних завдань на будь-якій ділянці фронту. При цьому кордони цього фронту найближчим часом визначатимуться межами всього Європейського континенту". Комуністичні бойовики, підготовлені Комінтерном та Луб'янкою, активно брали участь у збройних конфліктах у Польщі, Естонії, Литві, Китаї, Індії, Іспанії, Індонезії, Персії та навіть у Бразилії у 1920-30-х роках, прагнучи спрямувати соціальні протести та національно-визвольні рухи в найрадикальніші русла.

Кремль відверто прагнув реалізувати гасло офіційного комінтернівського гімну: "Наш лозунг - всемирный Советский Союз". У Варшаві ці наміри викликали серйозну тривогу: якою би недосконалою у порівнянні з передовими арміями не була Червона армія, але вона переважала Військо Польське за всіма параметрами, крім хіба що бойового духу (готовність всіх бійців і командирів дружно померти "за Родину, за Сталина!" - це міф). У Червоній армії вже пройшли випробування на маневрах повітрянодесантні підрозділи, формувалися два механізовані корпуси по півтисячі танків кожен, існували окремі танкові підрозділи та частини, дві сотні важких бомбардувальників ТБ-1 готові були скинути свій вантаж на ворога. А совєтський ВПК саме 1934 року вже виходив на крупносерійний випуск танків Т-26, Т-28 і БТ-2 та найбільшого у світі бомбардувальника ТБ-3. Вистачало і щедро насичених кулеметами, легкими гарматами та панцерниками кінних дивізій. Тож Пілсудський мав підстави для співпраці з Гітлером для відбиття совєтської агресії.

Утім, у 1935 році у зв'язку з політичними змінами у Речі Посполитій і на міжнародній арені ці контакти урвалися, а домовленості втратили силу.

Зближення другої Речі Посполитої з Третій Райхом знову стало актуальним 1938 року. Мілітаризація Німеччини була в розпалі; Гітлер готував аншлюс Австрії, потім провів його, а через півроку домігся приєднання Судетської області. А знекровлена репресіями Червона армія стала нездатна вести наступальні бойові дії, що наочно довели її зіткнення з японськими військами біля озера Хасан улітку 1938-го. За цих обставин друга Річ Посполита, яка вважалася союзницею Британії та Франції, почала змінювати свої геополітичні орієнтації, шукаючи ласки у Берліні.

Отож 23 лютого, коли на політичному обрії постав аншлюс Австрії, Юзеф Бек, міністр закордонних справ Речі Посполитої, на переговорах із "наці №2" Герингом заявив про готовість рахуватися з "німецькими інтересами" в Австрії та підкреслив зацікавленість Польщі у "чеській проблемі" (лексика дуже схожа на нинішню рашистську, чи не так?). Ну, а далі йде справжній "історичний сюр": разом із "чеською проблемою" представники двох держав обговорювали й "українську проблему". Скажімо, 11 серпня у бесіді з польським послом Липським німецька сторона заявила про розуміння "зацікавленості" другої Речі Посполитої в територіях УРСР.

Поширеною є думка, що Чехословаччина у 1938 році здалася Гітлеру без бою. Це не так: з травня по вересень чехословацькі військовики билися з місцевими нацистськими заколотниками та німецькими "добровольцями". За повідомленнями чеських газет, з польської території проти Чехословаччини тоді теж діяли німецькі диверсійні загони, а в самій Речі Посполитій до цих загонів відкрито вербували етнічних німців. Тим часом уряд Польщі, маючи на меті "розв'язання Тешинського вузла", вигідне йому, зосередив у цьому районі значне військове угруповання, включно з танковою бригадою. Президент Чехословаччини Бенеш намагався розрядити ситуацію, надавши полякам Тешина неабиякі права, але одержав відмову.

У вересні 1938 року Річ Посполита, наслідуючи приклад Третього Райху, заснувала на своїй території "Тешинський добровольчий корпус". Ці збройні формування здійснювали перетини кордону, організовуючи збройні провокації та диверсії. 19 вересня, в умовах загострення Судетської кризи, Липський передав Гітлеру позицію польського уряду, що Чехословаччина є штучним утворенням, та висловив підтримку угорським претензіям на Закарпаття. На наступний день Гітлер запевнив Липського, що у разі військового конфлікту між Польщею та Чехословаччиною через Тешинську область, яка вже була предметом спроби повного приєднання Варшави у 1919-20 роках, Райх підтримуватиме Річ Посполиту. Ще через добу, підбадьорена підтримкою Гітлера, Варшава направила до Праги ноту з вимогою розв'язати питання польської національної меншини в Тешинській області, а за день - ультиматум з вимогою передати Польщі території з польським населенням. Хоча поляки там становили меншість, все ж лунало гасло: "Де є поляки, там Польща!". 29 вересня представники німецьких та польських військових домовилися про лінію розмежування в разі початку бойових дій, а наступного дня, одразу після оголошення Мюнхенської угоди, Варшава висунула Прагі новий ультиматум – про термінову передачу Тешинської області. 1 жовтня Чехословаччина погодилася і віддала Речі Посполитій регіон, в якому проживали 80 тисяч поляків та 120 тисяч чехів.

Але апетити офіційної Варшави цим не вгамовувалися. Вона у грудні 1938-го остаточно припинила політику "нормалізації" відносин з українцями - громадянами Речі Посполитої та повернулася до політики агресивної колонізації Волині, Галичини, Холмщини й Берестейщини. Тоді ж польські дипломати почали зондаж стосовно спільних дій із Німеччиною в прогнозованій ними через кілька років війни між Гітлером і Сталіним, при цьому постійно наголошуючи на "політичних цілях Польщі на сході", ведучи мову про Україну. Тоді ж аналітики Головного штабу Війська Польського подали доповідну (опубліковану в 1968 році) про те, що під час майбутнього "поділу Росії" Річ Посполита "не повинна залишатися пасивною".

Прийшов 1939 рік. Репресії проти українців посилилися, особливо лютували прикордонники, які стерегли рубіж з Карпатською Україною (тоді вона ще мала автономний статус). А 26 січня в бесіді з фон Ріббентропом Юзеф Бек відверто заявив: "Польща претендує на Радянську Україну та на вихід до Чорного моря". На початку березня польське командування закінчило розробку плану війни проти СССР під назвою "Схід" ("Wschód"). А у середині березня польські стражі кордону або самі розстрілювали українських втікачів із Закарпаття (у ці дні після кривавих боїв повністю загарбаного Угорщиною), або видавали їх угорським союзникам, охоче фотографуючись на гірських перевалах разом із вояками диктатора Горті, які щойно вийшли на нову лінію кордону. В тому числі й над тілами вбитих українців, які воювали в лавах "Карпатської Січі".

Усю цю політику Юзеф Бек намагався завуалювати своїми публічними виступами, в яких пафосно підкреслював: "У Польщі ми не маємо уявлення, що таке мир за будь-яку ціну. Лише одна річ у житті людей, народів і держав є безцінною. Це – честь". Вражає, як лідери другої Речі Посполитої трактували поняття честі...

Але настав момент істини. Побавившись із керівниками другої Речі Посполитої та змусивши їх дискредитувати себе в очах західних демократій, Гітлер 20 березня висунув до Польщі територіальні претензії, а 21 березня Ріббентроп їх підтвердив; у разі задоволення цих претензій Польща де-факто виявилася б відрізаною від Балтики. Варшава в паніці закликала на допомогу західні демократії. Та ставлення до неї стало вкрай неоднозначним, навіть серед переконаних противників гітлеризму.

Згодом Черчилль висловився про цей період та його тривожні наслідки для другої Речі Посполитої: "У 1938 році, через таке дрібне питання, як Тешин, поляки відреклися від усіх своїх союзників у Франції, Англії та США, які повернули їх до єдиного національного існування і допомоги, якої вони незабаром так потребували. Ми стали свідками того, як, під впливом величі Німеччини, вони поспішили скористатися можливістю у розподілі та руйнуванні Чехословаччини... І тепер <...> Англія, підтримуючи Францію, готова гарантувати цілісність Польщі - тієї самої Польщі, яка всього лише півроку тому брала участь у пограбуванні та знищенні чехословацької держави з жадібністю хижака". Таким чином, хоча друга Річ Посполита і отримала гарантії, попередній період суттєво вплинув на громадську думку в Британії та Франції - у несприятливому для поляків контексті, що не раз давало про себе знати під час війни.

...На перший погляд, два чільних сюжети цієї статті - щодо "східних кресів" й "асистування Гітлеру" - між собою безпосередньо не пов'язані. Насправді - дуже щільно пов'язані. Друга Річ Посполита уявлялася її еліті як така собі імперія "вроджених панів" із колоніями на схід від "Лінії Керзона", заселеними "тутейшими" (слово "українець" не толерувалося в офіційній лексиці, в крайньому разі - "русин"). Співпраця ж із Гітлером ґрунтувалася на спокусі мати ще більше колоній, бажано всю Україну. А Волинська трагедія, нищення українців на Берестейщині, Підляшші, Холмщині, у Львові та на Львівщині у 1942-47 роках стали наслідками прагнень утримати у складі цієї імперії названі землі за будь-яку ціну. На щастя, нині до союзу з дияволом не дійшло, але "жадібність гієни", схоже, нікуди не поділася.