Сергій Грабовський: Російська демократія зупиняється на межі України -- Блоги

"Кравчук. Показывают по ТВ. Присваивает себе и ядерные ракеты, и Донбасс, и Крым... Идиот... Он что - считает, что и Севастополь ему принадлежит?! Нет уж... тут самый что ни на есть "демократ", если он русский - будет против... И еще как будет!.. И не отбирать придется Севастополь у Кравчука, а пусть он его попробует "взять"!"

Такою була відповідь на оголошення відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року не від кого-небудь, а від одного з ключових ідеологів перебудови, помічника Горбачова, історика Анатолія Черняєва. Він був переконаним прихильником демократії та ліквідації СРСР, однак виступав за збереження Донбасу, Харкова, Севастополя, Криму та Одеси в складі Росії. Варто зазначити, що це документально підтверджена реакція на проголошення незалежності України, а не пізніші роздуми з цього приводу.

Сам Анатолій Черняєв був унікальною людиною в совєтських владних структурах, і тим його оцінки подій 1970-90 років цінні й також унікальні. Батько його був інженером із родини дореволюційного підприємця, мати - дворянкою за походженням. Домашня освіта дала йому більше, ніж совєтська школа - знання кількох іноземних мов і художньої літератури. Вищу освіту Черняєв розпочав у московському ІФЛІ (Інститут філософії, літератури й історії) у 1938 році, одразу після школи - Сталін уже націлився на Європу, йому потрібні були кадри для опанування нею, тому про необхідність "пролетарського походження" тимчасово забули. У 1941 році, як і більшість студентів ІФЛІ, він добровольцем пішов на фронт, відбув усю війну, кілька разів був поранений, дослужився від рядового до капітана, начальника штабу батальйону (неповна вища освіта та знання німецької стали в пригоді), тоді як зі студентів ІФЛІ, які в 1941 році пішли на фронт, уціліло по двоє-троє на сотню. Видається, зіграли свою роль як уміння швидко навчатися всім потрібним речам, в тому числі військовій справі, так і блискуча фізична форма, підтримувана з дитинства (у 80 років Черняєв хвацько бігав на лижах і мав молоду подругу, а загалом він прожив 95 років і помер у 2017-му).

Кар'єра Черняєва в апараті ЦК КПСС була вельми успішною. Він працював у міжнародному відділі, який займався зв'язками з комуністичним рухом у світі: референт, помічник завідувача відділом, консультант, керівник групи консультантів, заступник завідувача відділом; у 1981-86 - кандидат у члени, у 1986-90 роках - член ЦК КПСС, з 1986 року помічник генерального секретаря ЦК, потім президента СССР М. Горбачова. Водночас він критично ставився до політики совєтських вождів, а його щоденники 1972-91 років (45 грубих великоформатних блокнотів по 400 сторінок) містять унікальний фактографічний матеріал про всеосяжну кризу совєтської системи, хоча ледь не до 1988 року автор щоденників високо поціновував Леніна. Коли генсеком став Горбачов, він залучив Черняєва до свого "вузького кола", і той став фактичним автором багатьох новацій лідера СССР у зовнішній політиці, передусім - парадигми "нового мислення для нашої країни та всього світу".

У 2003 році автор оригінальних щоденників, частина яких була опублікована, вирішив передати їх до Національного архіву безпеки у Вашингтоні, зустрівши виклики, які поставила рання етапи путінізму. Черняєв, ще за свого життя, із задоволенням відкривав доступ до цих унікальних матеріалів для дослідників. На мою думку, без детального аналізу цих документів неможливо адекватно писати історію СРСР.

Однією з найзахоплюючіших сюжетних арок у щоденниках Черняєва, який виступає в ролі нетрадиційного партійного інтелектуала та близького знайомого видатних діячів культури, а також запеклого противника антисемітизму і прихильника інтеграції з Заходом, є його ставлення до України та українців, а також позиції партійних лідерів і самого автора щодо цього питання.

У цій фразі можна виділити три ключові елементи:

Цей вінегрет, безумовно, викликає суперечки. Яскраво кидається в очі, що те, що адресовано "хохлам", Черняєв не наважується сказати про інші нації.

Записи засідань секретаріату та пленумів ЦК у часи Брежнєва, на яких мав нагоду бути автор щоденника, свідчать про те, що Українська РСР та балтійські республіки, а іноді й Білорусь, виступали в ролі "вивідних" регіонів, тобто тих, хто фінансував інші, менш забезпечені республіки. Наприклад, Узбекистан постачав бавовну, Казахстан - зерно у роки високих врожаїв, Росія - нафту та газ. Проте Москва постійно вимагала від київських керівників не піддаватися національному егоїзму. Під час перебудови, коли світові ціни на енергоносії різко знизилися, що призвело до скорочення валютних надходжень, та в умовах невдалої антиалкогольної кампанії, яка зруйнувала виробництво вина і соків (через вирубку виноградників), а також катастрофи на Чорнобильській АЕС, викликаної "експериментами", що проводилися в Москві, почали виникати настрої непокори серед республік. Ось фрагмент засідання політбюро ЦК КПРС, зафіксований Черняєвим у жовтні 1987 року: "Бирюкова. Вивідні республіки - Україна і Прибалтика - не бажають підвищувати темпи виробництва. Чому? Нам, мовляв, вистачає! Горбачов. Тисніть на них через сировину та енергію. Нехай живуть! Бирюкова. У разі чого - зупинити підприємства..."

А що ви очікували? "Наша соціалістична імперія", як не раз зазначав Горбачов, говорючи про Радянський Союз, не мала іншого способу дій. Проте ситуація змусила їх адаптуватися — Україна була занадто значущою, а Литві, яка в 1990 році відновила свою незалежність, перекрили постачання сировини та енергії. І це не принесло результатів. Натомість Україні влаштували серйозну пастку: перестали постачати закуплене на Заході обладнання для модернізації її промисловості, передавши все Росії. Чи виправдало це себе?

Розгляньмо, що в даному випадку, як і в ряді інших, зафіксовані побоювання Москви стосовно реакції Української РСР. Особливо яскраво ці страхи проявилися на засіданні політбюро 9 липня того ж року, під час обговорення "кримськотатарського питання". На найвищому партійному рівні шукали способи, які б дозволили надійно перешкодити поверненню корінного населення Криму, депортованого за часів Сталіна, на їхню історичну землю. Багато хто з учасників дійшов висновку, що Крим слід повернути до складу Росії, але виникло питання: як це реалізувати? Горбачов висловив думку: "Ти вважаєш, що Крим знову має стати частиною РСФСР, як за декретом Леніна? Напевно, з історичної та політичної точки зору було б правильно повернути Крим Росії. Але Україна виступатиме проти". У свою чергу, обережний член політбюро Воротников зауважив: "Як би нам не створити ще одну величезну українську проблему". В результаті Москва знайшла для себе прийнятний варіант: створення Кримської автономії в складі України, але не кримськотатарської, а фактично російської.

Компетенція в українських питаннях помічника генерального секретаря чи президента підтверджується уривком з щоденника, в якому лідера самостійників згадано як "Народний фронт". Ця організація провела з'їзд у Харкові, на якому активно демонструвалися "жовто-білі прапори". Окрім цього, є запис: "6 липня 1991 року. Субота. Вчора: Київ, Коль і Ко. Саме місто... 35 років не був там... Відчуття, наче у великому західноєвропейському, радше німецькому, місті: XIX століття, вулиці, зелень, порядок, чистота, доглянутість... У порівнянні з Москвою!".

Нарешті звернемо увагу на російське зневажливе ставлення до українців. У щоденникових записах можна знайти безліч грубих висловлювань, таких як: "продовжував по-хохлацьки вимагати", "хитрий хохол", "цей нахабний хохол", "дав цьому хохлу-мідовцю", "а хохол [Кравчук - С.Г.] своє", "інтерв'юеру-хохлу [Горбачов - С.Г.] не давав вставити слова" і багато інших. Інтелектуал, дворянин за походженням, товариш московських мислителів, письменників, режисерів і художників – і водночас звичайне хамло, коли йдеться про українців. А ще ці дурниці, поєднані з грубістю: "Я з деяким подивом дізнався, що і Тихонов [призначений у 1980-му головою Кабміну СРСР, етнічний росіянин] – хохол! Просто каток котиться на Росію з України".

Щоденники Черняєва також свідчать про те, що Горбачов до самого кінця не вірив у те, що українці оберуть незалежність. Після референдуму та утворення СНД він активно переконував західних лідерів не визнавати Україну. Деякі з цих лідерів бажали "другові Майклу" успіхів у складному процесі відновлення Союзу.

Утім, у 2014 році Черняєв засудив Горбачова за підтримку Путіна, який захопив Крим і "приєднав" його до Росії. Така от іронія історії...