Сергій Грабовський: Яким чином друга Річ Посполита підтримувала Адольфа Гітлера – Блоги | OBOZ.UA

11 липня 2025 року Польща відзначить дві важливі меморіальні дати. По-перше, це Національний день пам'яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої, який був установлений постановою Сейму в 2016 році. По-друге, цього ж дня відзначатиметься Національний день пам'яті поляків, які стали жертвами геноциду, організованого ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої, що був затверджений новим законом цього року.

Перший документ Сейму стосувався періоду 1943-1945 років та згадував про жертви, яких визначили як "громадяни Другої Речі Посполитої", чисельність яких перевищила 100 тисяч осіб. Цими громадянами могли бути не лише етнічні поляки, але й чехи, євреї, фольксдойчі та навіть українці. Проте, як зазначено на Facebook-сторінці Сейму, у прийнятому законі йдеться виключно про поляків: "У 1939-1946 роках українські націоналісти... вбили понад сто тисяч поляків, переважно селян, знищили їхнє майно і змусили сотні тисяч польських громадян залишити Східні Креси Другої Речі Посполитої". Всі інші національні жертви (незалежно від того, чи дійсно вони існували) якось "зникли" з наративу. І, нарешті, особливий акцент: друга стаття закону формулюється так: "Національний день пам'яті поляків - жертв геноциду, скоєного ОУН та УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої, є державним святом".

Коментувати цей закон не стану. Певен, знайдеться чимало охочих кваліфіковано зробити це. Логіка Сейму потрясає: не НКВД й SS, не німецькі нацисти і російські більшовики, а українські націоналісти були головним злом! Схоже, ідеальною владою у Києві для нинішньої Варшави були б Янукович і Медведчук... Зауважу тільки, що "Східні Креси" - то спершу окупована, а потім колонізовувана другою Річчю Посполитою українська, білоруська та литовська територія. Ситуація з "кресами" має певну історію. Британський прем'єр Девід Ллойд-Джордж у спогадах писав, що у 1919 році польські представники на Паризькій (або Версальській) мирній конференції неодноразово порушували питання про повернення Польської держави до кордонів навіть не 1772 року, а XVII століття, щоби включити в них Україну. Ллойд-Джордж назвав польських делегатів "імперіалістами", а у спогадах іронізував з приводу апетитів держав, які, заледве з'явившись на політичній карті, вже зазіхають на чужі території.

Сучасний дослідник Жан-Батіст Дюрозель у своїй уже майже класичній "Історії дипломатії від 1919 року до наших днів" підтверджує це: "Чимало поляків хотіли повернення кордонів 1772 року і навіть захоплення всієї України". Щоб угамувати апетити Варшави та випередити небезпечні воєнні конфлікти, 8 грудня 1919 року Верховна рада Антанти ухвалила "Декларацію з приводу тимчасового східного кордону Польщі", згідно з якою лінія кордону мала проходити від Німану і до середньої частини річки Буг (тобто від Гродно через Брест), а далі по Бугу. Щодо Галичини, вже окупованої польськими військами, Антанта, не визнавши офіційно польських анексій на сході, запропонувала два варіанти: "лінія А", кордон проходить західніше Львова, в основному по Сяну, "лінія Б", дещо східніше Львова - і до Карпат. А влітку 1920-го британський міністр закордонних справ лорд Керзон від імені Антанти остаточно визнав варіант з "лінією А" східною межею Польської держави ("Лінія Керзона"). І "Декларацію", і заяву Керзона Варшава проігнорувала.

Проте, зрештою, Волинь та Східна Галичина, здавалося б, отримали статус складових частин Речі Посполитої. Чому "здавалося б"? Варшавський договір, відомий також як "договір Пілсудського-Петлюри", укладений у квітні 1920 року, передбачав згоду Української Народної Республіки на анексію Волині. В обмін на це Річ Посполита визнала право українського народу на створення власної держави. "Річ Посполита Польська визнає Верховною владою УНР Директорію незалежної Української Народної Республіки під керівництвом отамана Симона Петлюри... Український уряд зобов'язується не укладати жодних міжнародних угод, які можуть бути спрямовані проти Польщі. Ці ж зобов'язання також бере на себе уряд Речі Посполитої щодо УНР". Що стосується Східної Галичини, то вона потрапила під юрисдикцію Речі Посполитої за рішенням Ради послів Франції, Італії, Японії та Великої Британії від 14 березня 1923 року, за умови, що цим українським етнічним територіям буде надано автономний статус.

Не можна заперечувати, що Варшава не виконала своїх зобов’язань: УНР зазнала зради, адже в 1921 році Польща підписала Ризький договір із Совєтською Росією, що призвело до поділу України. Східна Галичина так і не отримала автономії, натомість її спіткала жорстока "пацифікація". Таким чином, польська окупація Волині та Східної Галичини, яка перетворилася на масштабний процес колонізації, стала реальністю. Варто зазначити, що згідно з переписом 1897 року, україномовне населення Волині становило понад 70%, а в містах проживало чимало російськомовних українців. Етнічно українською територією також була Холмщина (згадайте спогади Ніни Кухарчук, дружини Микити Хрущова, яка народилася і жила там до Першої світової війни; не випадково Хрущов планував створити в УРСР Холмську та Берестейську області, але Сталін завадив цим намірам).

Утім, Кремль вміло використав факт наявності "Лінії Керзона", у вересні 1939 року відмовившись від чималого шматка польської етнічної території між Бугом і Віслою, відвівши звідти війська та зупинившись на цій лінії. Претензій до нього з боку Британії та США не було - крім вимоги денонсації Пакту Молотова-Ріббентропа. Він і був денонсований після нападу Третього Райху на СССР 30 липня 1941 року. У Лондоні польський прем'єр генерал Сікорський і совєтський посол Майський підписали угоду, пункт перший якої зазначав: "Уряд СССР визнає совєтсько-німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу". Наївні, якщо не сказати більше, керівники уряду у вигнанні повірили, що вони повернули собі свої колонії на схід від "Лінії Керзона". Але ж жодні зміни в Конституції СССР і конституціях УРСР і БССР не були зроблені, а конституційні документи мають вищу силу, ніж міжнародні угоди. Тож Сталін зумів поманити поляків "східними кресами", використавши їх як ударну силу проти українських націоналістів, себто борців за незалежність України, яких він справді боявся. А сьогодні Путін, видається, зумів перейняти естафету, адже саме порушення питання про "східні креси" вигідне тільки йому. Чи, може, він пообіцяв ці території комусь у нинішній Речі Посполитій? Так Сталін їх теж наче обіцяв, а в підсумку не дав ані східних територій, ані реальної незалежності полякам...

Тепер давайте перейдемо до найважливішого. Для більшості поляків Друга Річ Посполита вважається справжнім символом "білої та пухнастої" польськості, своєрідною оазою національної ідентичності. Проте чи дійсно це так? Не хочу заглиблюватися в усі нюанси, зосереджуся лише на одному аспекті — на тому, як Друга Річ Посполита підтримувала Гітлера.

Перші взаємодії та таємні угоди між керівництвом Третього Райху та Другий Речі Посполитої відбулися в 1934 році. Обговорювалися можливі спільні дії у випадку "визвольного походу" Червоної армії на європейські території. Не можна звинувачувати польських лідерів у цьому: загроза з боку Совєтського Союзу була цілком реальною. ОҐПУ відправляло тисячі етнічних поляків до ҐУЛАҐу, закидаючи їм "підготовку польської інтервенції", а також знищило десятки тисяч "завербованих" українців. У той час Німеччина була військово досить слабкою, а перша хвиля нацистського терору вже минула. Лише кілька людей у світі, серед яких були Черчилль, Троцький та інші політики, які усвідомлювали суть тоталітаризму, розуміли, що Гітлер незабаром спробує втілити свої агресивні плани.

Кремль, разом із Комінтерном, виступав як підлегле знаряддя в реалізації своїх амбіцій. У резолюції, прийнятій в другій половині 1920-х років, Комінтерн чітко заявив: "Червона Армія є основною зброєю робітничого класу і повинна бути підготовлена для виконання наступальних завдань на будь-якому фронті. Межі цього фронту найближчим часом охоплюють увесь континент Старого Світу". Комуністичні активісти, підготовлені під керівництвом Комінтерну та Луб'янки, встигли взяти участь у збройних конфліктах у Польщі, Естонії, Литві, Китаї, Індії, Іспанії, Індонезії, Персії та навіть у Бразилії в 1920-30-х роках, намагаючись направити соціальні протести та національно-визвольні рухи у найбільш радикальні напрямки.

Кремль відкрито прагнув втілити в життя гасло комінтернівського гімну: "Наш лозунг - всесвітній Радянський Союз". У Варшаві це викликало серйозні побоювання: хоча Червона армія і не могла зрівнятися з найсильнішими арміями світу, вона все ж перевершувала Військо Польське за більшістю показників, за винятком, мабуть, бойового духу (міф про загальну готовність солдатів і командирів померти "за Батьківщину, за Сталіна!" виявлявся перебільшенням). Червона армія вже пройшла ряд навчань, у ході яких активно діяли повітрянодесантні підрозділи, а також формувалися два механізовані корпуси, кожен із яких налічував близько п'ятисот танків. Крім того, існували окремі танкові частини, а двісті важких бомбардувальників ТБ-1 були готові завдати удару по ворогу. У 1934 році радянський військово-промисловий комплекс переходив до масового виробництва танків Т-26, Т-28 і БТ-2, а також найбільшого бомбардувальника у світі – ТБ-3. Крім того, кінні дивізії були добре оснащені кулеметами, легкими гарматами та бронепротитанковими засобами. Отже, Пілсудський мав вагомі підстави для налагодження співпраці з Гітлером з метою протидії радянській агресії.

Утім, у 1935 році у зв'язку з політичними змінами у Речі Посполитій і на міжнародній арені ці контакти урвалися, а домовленості втратили силу.

Зближення другої Речі Посполитої з Третій Райхом знову стало актуальним 1938 року. Мілітаризація Німеччини була в розпалі; Гітлер готував аншлюс Австрії, потім провів його, а через півроку домігся приєднання Судетської області. А знекровлена репресіями Червона армія стала нездатна вести наступальні бойові дії, що наочно довели її зіткнення з японськими військами біля озера Хасан улітку 1938-го. За цих обставин друга Річ Посполита, яка вважалася союзницею Британії та Франції, почала змінювати свої геополітичні орієнтації, шукаючи ласки у Берліні.

Отже, 23 лютого, коли на політичному горизонті з'явився аншлюс Австрії, міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек під час переговорів з "нацистом №2" Герингом висловив готовність враховувати "німецькі інтереси" в Австрії та підкреслив інтерес Польщі до "чеського питання" (лексика, насправді, дуже нагадує сучасні рашистські наративи, чи не так?). А далі розгортається справжній "історичний сюрприз": поряд із "чеським питанням" представники обох держав обговорювали також "українське питання". Наприклад, 11 серпня під час розмови з польським послом Липським німецька сторона висловила розуміння "зацікавленості" другої Речі Посполитої в територіях Української РСР.

Поширеною є думка, що Чехословаччина у 1938 році здалася Гітлеру без бою. Це не так: з травня по вересень чехословацькі військовики билися з місцевими нацистськими заколотниками та німецькими "добровольцями". За повідомленнями чеських газет, з польської території проти Чехословаччини тоді теж діяли німецькі диверсійні загони, а в самій Речі Посполитій до цих загонів відкрито вербували етнічних німців. Тим часом уряд Польщі, маючи на меті "розв'язання Тешинського вузла", вигідне йому, зосередив у цьому районі значне військове угруповання, включно з танковою бригадою. Президент Чехословаччини Бенеш намагався розрядити ситуацію, надавши полякам Тешина неабиякі права, але одержав відмову.

У вересні 1938-го Річ Посполита, копіюючи дії Третього Райху, створила на своїй території "Тешинський добровольчий корпус"; загони цих бойовиків переходили кордон, влаштовуючи збройні провокації і диверсії. 19 вересня, коли на повну силу вже буяла Судетська криза, Липський передав Гітлеру думку уряду Речі Посполитої, що Чехословаччина, мовляв, є штучним утворенням і підтримав угорські претензії на територію Закарпаття. Наступного дня Гітлер заявив Липському, що в разі воєнного конфлікту Польщі с Чехословаччиною через Тешинську область (яку Варшава вже пробувала повністю приєднати у 1919-20 роках, але арбітраж Антанти поділив її між двома державами) Райх стане на бік Речі Посполитої. Ще через день, підбадьорена підтримкою Гітлера, офіційна Варшава спрямувала Празі ноту з вимогою розв'язання проблеми польської національної меншості в Тешинській області, а ще через добу - висунула Чехословаччині ультиматум з вимогою передати Польщі землі з польським населенням (хоч там воно було меншиною, але ж фігурувало гасло: "Де є поляки, там Польща!"). 29 вересня німецькі і польські військовики домовилися про лінію розмежування в разі початку воєнних дій, а наступного дня, негайно після оприлюднення Мюнхенської угоди, Варшава висунула Празі новий ультиматум - про негайну передачу їй усієї Тешинської області. 1 жовтня Чехословаччина поступилася і передала Речі Посполитій область, де мешкали 80 тисяч поляків і 120 тисяч чехів...

Але апетити офіційної Варшави цим не вгамовувалися. Вона у грудні 1938-го остаточно припинила політику "нормалізації" відносин з українцями - громадянами Речі Посполитої та повернулася до політики агресивної колонізації Волині, Галичини, Холмщини й Берестейщини. Тоді ж польські дипломати почали зондаж стосовно спільних дій із Німеччиною в прогнозованій ними через кілька років війни між Гітлером і Сталіним, при цьому постійно наголошуючи на "політичних цілях Польщі на сході", ведучи мову про Україну. Тоді ж аналітики Головного штабу Війська Польського подали доповідну (опубліковану в 1968 році) про те, що під час майбутнього "поділу Росії" Річ Посполита "не повинна залишатися пасивною".

У 1939 році ситуація в Україні загострилася, оскільки репресії проти українського населення стали ще жорсткішими. Особливо активними були прикордонники, які контролювали межі з Карпатською Україною, котра на той час мала автономний статус. 26 січня, під час розмови з фон Ріббентропом, Юзеф Бек відкрито проголосив: "Польща має намір претендувати на Радянську Україну та отримати вихід до Чорного моря". На початку березня польське військове керівництво завершило розробку плану військових дій проти СРСР під назвою "Схід". У середині березня польські прикордонники або безпосередньо розстрілювали українських біженців із Закарпаття, після того, як ця територія була захоплена Угорщиною, або передавали їх угорським союзникам. Вони також з задоволенням фотографувалися на гірських перевалах разом з військовими диктатора Горті, які щойно встановили нову лінію кордону, в тому числі і на тлі тіл загиблих українців, що боролися у "Карпатській Січі".

Усі ці політичні дії Юзефа Бека маскувалися під публічні виступи, в яких він з пафосом заявляв: "У Польщі ми не знаємо, що таке мир за будь-яку ціну. Лише одна річ у житті людей, народів і держав не має ціни. І це — честь". Цікаво, як саме розуміли поняття честі лідери другої Речі Посполитої...

Прийшов час істини. Після того, як Гітлер погрався з керівництвом другої Речі Посполитої і змусив їх зганьбитися в очах західних демократій, 20 березня він висунув Польщі територіальні вимоги, які 21 березня підтвердив Ріббентроп. Якщо ці вимоги будуть задоволені, Польща фактично опинилася б відрізаною від Балтики. У Варшаві запанувала паніка, і місто закликало західні демократії на допомогу. Однак ставлення до Польщі стало вкрай неоднозначним, навіть серед тих, хто рішуче виступав проти гітлеризму.

Пізніше Черчилль описав цей період і його трагічні наслідки для другої Речі Посполитої такими словами: "У 1938 році, через незначне питання, як-от Тешин, поляки відреклися від усіх своїх союзників у Франції, Англії та США, які готові були повернути їх до єдиного національного життя, в якому вони незабаром так потребували. Ми стали свідками того, як, під впливом зростаючої могутності Німеччини, вони поспішили взяти участь у розподілі та руйнуванні Чехословаччини... І тепер <...> Англія, ведучи за собою Францію, пропонує гарантувати цілісність Польщі - тієї самої Польщі, яка всього лише півроку тому з жадібною метою долучилася до розграбування та знищення чехословацької держави". Таким чином, хоч Польща і отримала гарантії, попередні події суттєво вплинули на громадську думку у Великій Британії та Франції, що негативно відобразилося на ставленні до поляків під час війни.

На перший погляд, два основні аспекти цієї статті – теми "східних кресів" та "співпраці з Гітлером" – можуть здаватися несумісними. Проте насправді вони мають тісний зв'язок. Для еліти Другої Речі Посполитої її уявлення про країну нагадувало імперію "вроджених панів", що мала території на сході за "Лінією Керзона", заселені "тутейшими" (термін "українець" не використовувався в офіційних документах, натомість вживали "русин"). Співпраця з Гітлером виникла з бажання розширити колонії, зокрема захопити всю Україну. Волинська трагедія та репресії українців на Берестейщині, Підляшші, Холмщині, а також у Львові та Львівщині в період 1942-1947 років були наслідком прагнення утримати ці землі в складі імперії будь-якою ціною. На щастя, союз з дияволом не відбувся, але "жадібність гієни", здається, залишилася незмінною.