Жахливо та вражаюче: еволюція українського хорору

Розвинена жанрова система є характерною рисою заможних і незалежних кінематографій. З економічної точки зору, жанр горору має ту перевагу, що може забезпечити значний прибуток при відносно невеликих витратах. Ситуація, коли інвестиції в сто тисяч можуть принести 50 мільйонів, стає реальністю в умовах жорсткої конкуренції, де змагаються десятки, якщо не сотні сценаристів, режисерів та фахівців зі спецефектів. Тут існують численні фонди та ресурси, які дозволяють створити бюджет для реалізації будь-якої цікавої ідеї.

На жаль, ми ніколи не мали доступу до всіх цих розкошів. Протягом майже всього XX століття українське кіно було невід'ємною частиною радянського кінематографа, що в першу чергу слугував пропагандистським цілям. Розваги вважалися чимось поверхневим, тоді як жахи, трилери та еротика взагалі існували лише в рамках капіталістичного світу. Навіть після 1991 року ситуація не покращилася, оскільки індустрія зазнала остаточного колапсу.

Зображення: kinorium.com Сцена з фільму "Заборонена зона".

Незважаючи на несприятливі обставини, у нас все ж є кілька гідних зразків цього жанру. Варто зазначити, що ми зосередимося лише на продукції, створеній українськими студіями та режисерами. Тому залишимо поза увагою такі фільми, як "Вій" (1968), знятий на Мосфільмі, а також спільні проекти, де Україна представлена лише частиною локацій та декількома статистами, такі як "Заборонена зона" (2012), "Вій" (2014), "Упир" (2015; автори чомусь вважають, що Чикатило жив в Україні), "Прип'ять. Залишені позаду" (2015) та інші.

Таким чином, з горорами виникла досить парадоксальна ситуація: щоразу, коли ми намагаємося дотримуватись жанрових стандартів, результати виявляються, м'яко кажучи, кумедними. Натомість, саме в авторському та артхаусному кіно можна побачити справжні досягнення.

Почнімо з невдач.

КУЛЬТУРЫ КАРГО

Першим, хто намагався адаптувати американські кінематографічні стандарти, став режисер Любомир Левицький. Його фільми "Штольня" (2006) та "Тіні незабутих предків" (2013) розповідають про молодіжні групи, які опиняються в складних ситуаціях. У "Штольні" студентів-археологів, які заблукали в покинутій шахті, переслідує таємничий вбивця. У "Тінях..." молодь змушена змагатися з демонами в Карпатах. Левицький намагається імітувати американських колег, запозичуючи типажі, діалоги та сюжетні ситуації. Проте це не приносить успіху: замість динамічного кінематографічного твору, ми отримуємо візуальну конструкцію, позбавлену напруги, з непереконливими персонажами і погано зшитим сюжетом.

Цікавіший вигляд має "Синевир" (брати Альошечкіни, 2013). Тут знову сетингом слугують зловісні Карпати, а сам фільм є спробою стилізації під українські 1970-ті. Режисери знаходять авто часів застою, відповідно вдягають героїв і героїнь, крутять уривки радянських радіопередач; сам фільм при цьому чорно-білий. Головними антагоністами виступають монстри-песиголовці (доволі кумедні на великих планах), що полюють на туристів, а жертви -- звісно, група безтурботних юнаків і дівчат, що вирішила провести час у лісі. Інколи Альошечкіним вдається досягнути потрібної атмосфери, але не режисерськими зусиллями, а радше саундтреком (Володимир Кріпак, Володимир Хорунжий).

Спроби ввести елементи фолкгорору тривають і після початку повномасштабної агресії. У сюжеті "Конотопської відьми" (2024, автор Андрій Колесник) розповідається про звичайну дівчину на ім'я Олена, яка живе в Конотопі разом із своїм коханим, ветераном війни на Сході. Коли починається вторгнення, місто потрапляє під контроль російських військ, і її хлопця вбивають. Виявляється, що Олена є давньою відьмою, яка починає мстити за смерть нареченого, наслуючи жахливі покарання на його вбивць.

Парадокс фільму в тому, що окупанти виглядають більш живими, ніж українські персонажі. Останні цілковито ходульні й пласкі. Діалоги позитивних героїв переповнені пафосом, звучать штучно й літературно, акторські роботи -- набір усіх мислимих штампів і мелодраматичного надриву. Що ж до власне страшних кривавих кар і спецефектів чорної магії, то перші недостатньо різноманітні, а другим бракує винахідливості -- усі ці декорації та комп'ютерна анімація видаються застарілими років на 20. У той самий час в антигероїв -- ціла палітра характерів, мовних особливостей тощо. І, звісно, сцени зґвалтування, про які автори не попереджають, -- дуже сумнівний хід.

"Конотопська відьма": як з хорошого мему зробити погане кіно

Сергій Альошечкін у своєму фільмі "Морені" (2024) намагається відтворити відомий сюжетний мотив про "легковажних містян, які вирушають до Карпат". Головні герої Аня та Юрко вирушають у візит до батьків дівчини в гірську місцевість. Під час святкування Івана Купала місцева красуня Іванка, відома як Морена, звертає увагу на Юрка. Після цього в їхньому житті починаються незвичайні, містичні та жорстокі події. Фільм містить багато сцен із оголеним тілом та кров'ю, але загалом результат виявляється не надто вражаючим.

Фолкгорор "Морена": настільки погано, що в результаті вийшло добре.

УЖАСНА СКАЗКА

"Вечір на Івана Купала" (1968) Юрія Іллєнка є інтерпретацією сюжетів оповідань Миколи Гоголя та українських народних казок. Головний герой, молодий батрак Петро (у виконанні Бориса Хмельницького), закохується у доньку свого господаря, Федору (Лариса Кадочникова). Дівчина відповідає йому взаємністю, але її батько відмовляється дати згоду на шлюб із бідняком. В одній з шинків Петро зустрічає загадкового козака Басаврюка (Юхим Фрідман), який пропонує йому жахливу угоду: за золото Петро має вчинити страшний злочин.

Фільм зроблений під явним впливом Параджанова, з яким Іллєнко в якості оператора зробив "Тіні забутих предків" за чотири роки до того. Пишна барокова візуальність, краєвид як герой, потік метафор, химерні костюми й ритуали - всі ознаки поетичного кіна на місці. Власне, ампліфікацію жаху Іллєнко вибудовує не так сюжетно, як естетично. Більша частина фільму - це наростаючі марення спочатку Петра, а потім Федори. З певного моменту оповідь перетворюється на потік сюрреалістичних образів, настільки ж інфернальних, наскільки й заворожливих. В Іллєнка вийшов розкішний атмосферний горор, страшна казка, від якої не відірвати очей.

Анімація

Дивовижно, але це правда: незважаючи на всі труднощі, ми змогли зберегти високий рівень анімаційної освіти. Тож у розрізі теми українських хоррорів доцільно згадати про два анімаційні фільми.

Незважаючи на всі суперечності, Гоголь залишається ключовою фігурою в українській культурі. Найбільш вражаюча екранізація його творів була створена ще в пізньому СРСР - у 1988 році на студії "Київнаукфільм". Анімаційна адаптація "Страшної помсти" стала фінальним проектом режисера Михайла Титова.

Титов представляє всю оповідь як розповідь-спів про часи війни Січі проти Османської імперії, виконану сліпим лірником (голос - Микола Литвин). Подібно до "Вечора на Івана Купала", він вміло передає відчуття всепроникного страху завдяки яскравим образам та глибокому символізму кожної сцени.

"Юліїний день народження" (автор Наталія Марченкова, 1993) розпочинається рядками: "У одній школі навчалася дівчина на ім'я Юлія" і розвивається в стилі гіньйольної історії, змальованої у дещо карикатурному ключі, схожому на ілюстрації дівочих щоденників. Така стилізація надає значної іронії жахливій оповіді про те, як красуня Юлія стає мішенню для духа свого мертвонародженого нареченого-мотоцикліста, і як їй доводиться спуститися в пекло, аби врятувати свою вкрадену душу. Потім вона відроджується в нью-йоркському раю і виходить заміж за принца, що прибуває на розкішному лімузині. Уся ця фантасмагорія нагадує композицію з сюжетів бульварних видань того часу — гостра сатира на те, якими ми були в перші роки після розпаду СРСР: глибоко вкорінені в радянському минулому, беззахисні, з надією на будь-яку нісенітницю та ідеальний Захід. Тепер, сміючись з себе, ми можемо сказати, що кривавий мотоцикліст більше не прийде по нас.

Пекло завжди під рукою.

У п'єсі "Погані дороги" (2020) Наталка Ворожбит досліджує війну як реальність, в якій ми живемо вже тривалий час, проте вона не стала звичною чи прийнятною. У творі немає сцен з бойовими діями, окопами чи атаками. Відсутність цих елементів не зменшує присутності війни.

Фільм поділено на чотири умовні частини, в які вкладено 5 сюжетів.

На блокпосту зупиняють нетверезого директора школи з Попасної, який замість свого посвідчення особи пред'являє паспорт дружини.

Троє старшокласниць, гаючи час на автобусній зупинці в "сірій зоні", обговорюють свої стосунки з українськими військовими.

Паралельним монтажем: бойовик затягує в підвал українську журналістку з наміром зґвалтувати; по зимовому нічному шосе солдат Вова і військова лікарка Таня везуть "двохсотого", що був для Тані більше ніж командиром.

Проїжджа міська пані намагається компенсувати селянам вартість курки, яку вона збила машиною.

Жанри змінюються, стаючи все більш напруженими. Кожна наступна сцена веде нас глибше в безодню темряви.

Кошмар, що розгортається у підвалі, резонує з фантазіями маркиза де Сада. Істерика героїні, органічної та тваринної, що втілює Оксана Черкашина, зростає без будь-якого контролю в труповозці серед засніженої ночі. Вплетений у сільське обійстя, привіт, що звучить на адресу Трієрового "Догвілю", спочатку інтонаційно перегукується з кумедним скандалом на блокпості, але згодом занурюється у хтонічну безодню, яку охоче можуть викопати звичайні українці — насправді не такі вже й прості і зовсім не добрі.

Цей фільм наповнений крупними планами, близькими перспектива і обмеженими просторами; інтимність, що виникає з такої зйомки, переплітається з агресією, безнадією і страхом. Ворожбит, захоплений злом, проте веде його дещо інакшими шляхами, ніж ті, що стосуються потенційних чи вже існуючих жертв, залишаючи для кожної новели хоч якийсь позитивний фінал.

Фактично, саме тому тут представлені дві карти пересування: одні шляхи просто незадовільні, а інші – зовсім недоступні. Проте, якщо перші підпорядковані лінійності сюжетних ліній і ясній структурі діалогів, то другі підкоряються метафізичним образам, які пронизують фільм малопомітними, але надзвичайно значущими зв'язками, що з кожним новим з'явленням вносять додаткову складність у загальну атмосферу.

Зображення: Arthouse Traffic Сцена з фільму "Погані дороги"

П'яний директор уявляє собі свою ученицю в солдатському наметі - Людку Марченко, яка "не бл*дь", а просто трошки безтурботна, адже живе з бабусею після смерті матері. На зупинці ми вже помічаємо цю Людку, хоч насправді її звуть Яна - з усіх трьох підлітків вона найнещасніша, сповнена злості, але водночас найпринциповіша - так, вона сирота. Авто з офіцером проїжджає блокпост, його супутниця не з'являється в кадрі, в салоні лунає солодка російська поп-музика, а згодом та ж пара опиняється біля зупинки. Офіцер, що був такою красою, скоро виявляється в іншій машині, у мішку й без голови, а його подруга, співаючи ту ж пісню про "ще одну ніч у нас з тобою", божеволіє від горя. Бродячі собаки безтурботно валяються на блокпосту, отримуючи ковбасу від Тані біля зупинки; домашній пес охороняє подвір'я, з якого може й не вийти занадто сумлінна жителька. Здоровенний солдат на блокпосту співає французькою; вбивця курки пересувається на "Пежо". Образливе слово "пі**рас" з'являється у дівчат на зупинці в контексті коханого Яни, як лайка Тані на адресу Вови, як частина конспірологічної теорії бойовика, який переконаний, що все зло походить від них і євреїв. Чорна курка метушиться біля блокпосту.

Журналістка Юля, перебуваючи в підвалі, згадує момент, коли вона вбила курку та заплатила власникам 300 гривень. Стас, якого вона називає "сепаром", дивується: "Випатрана курка коштує всього 50 гривень!" І починає підраховувати, скільки він міг би заробити на вбитих ним "укропах", враховуючи їхню масу в живому вигляді. Тим часом, несучка, яку безжально розчавила нещасна водійка "Пежо", отримує ціну, що стрімко перевищує вартість людського життя.

І, зрештою, рідина.

Юля просить Стаса: "Вимкни воду". Він прохання ігнорує. Краплі падають і падають. Рівно, гулко, безжально. Метроном катування й несвободи.

І ось так завершується новела про курку – найсмішніша, хоча в ній і не згадується про війну: розкривається простий сільський спосіб життя, а краплинки води безперервно падають. Неприємний звук.

Ворожбит не прагне розглядати війну в іншому світлі, не ставить під сумнів почуття патріотизму. Вона лише спостерігає за нашими великими і малими ранами - роблячи це з тонкістю та безжальною чесністю. Вона усвідомлює, що пекло завжди на відстані витягнутої руки. Знає, як його відчути, побачити. І спонукає нас також звернути на це увагу.

УЖАСНАЯ МЕСТЬ

Владлен Одуденко - видатний художник-постановник в українському кіномистецтві, який здобув безліч нагород. У 2021 році він зробив свій режисерський дебют, представивши короткометражний фільм "Марія".

Дієтся в спальному районі на околиці Києва, у великодню ніч (!). Протагоністка - 16-річна Марія (Дарина Федина), яку її батько, колишній міліціонер (Андрій Римарук) продає в сексуальне рабство. В певну мить дівчина просто не витримує принижень і вбиває одного за одним спочатку ґвалтівників, а потім і батька. Надворі, в церкві-МАФу, між тим, триває великодня служба. Ця кривава, фонтануюча насильством і не позбавлена сарказму новела - майже ідеально виконаний горор помсти (revenge horror), перший якісно виконаний зразок такого штибу.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

У підсумку, перед нами постає фольклорний жах, психологічний трилер, помстительний хорор і сатиричний жах. Це ще не скоординована жанрова система, а скоріше різноманітні зразки. Проте майбутні творці жахів мають з чого почати.

Зомбі, укриття та декомунізація: зомбі-хоррор "Каховський проект"

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

У січні в Лінкольн-центрі Нью-Йорка відбулася ретроспектива під назвою "Заклинання 'Носферату': представлення Роберта Еґґерса", яка включала, серед інших, роботи Юрія Іллєнка "Вечір на Івана Купала" та дебютний фільм Сергія Параджанова "Андрієш" (1954), знятий у Вірменії. У програмі також були представлені стрічки Жана Кокто, Девіда Ліна та самого Еґґерса. Еґґерс є культовим американським режисером у жанрі горору. Це підтверджує, що традиції українського горору викликають інтерес у кіноманів та кінематографістів з інших країн не менше, ніж у нас самих.