Минулого місяця ультраправа та антимігрантська партія "Альтернатива для Німеччини" ("АдН") здобула 43,8% голосів у землі Саксонія-Ангальт. Іноземні громадяни там становлять лише 7,9% населення - це приблизно половина від середнього показника по країні.
"АдН" забракло лише трьох місць до абсолютної більшості у місцевому парламенті - ландтазі. Тому їй потрібно заручитися підтримкою іншої антимігрантські партії - Альянсу Сари Вагенкнехт. Її очолює жінка, чий батько походить з Ірану.
Усього за два тижні "АдН" знову вийшла на перше місце - цього разу на виборах у землі Мекленбург-Передня Померанія, економіка якої значною мірою тримається на праці близько 50 тисяч людей з міграційним минулим. Християнські демократи канцлера Фрідріха Мерца не здобули жодного місця в земельному парламенті - такого в історії партії ще не було. Відчувши, що суперник ослаб, лідерка "АдН" Аліс Вайдель закликала провести загальнонаціональні вибори "до Різдва".
Очевидно, вона вже повернулася додому – до Швейцарії.
Там на неї чекала дружина, уродженка Шрі-Ланки, та двоє синів.
Спостерігаючи за цими подіями, можна глибше усвідомити політичну стратегію ультраправих. Їхня тактика полягає в тому, щоб діяти настільки провокаційно, неправдиво або етично сумнівно, що їхні противники виявляються в ступорі і не можуть швидко знайти адекватну реакцію.
Аморальність як засіб успіху
У Німеччині партія, що обіцяє "реміграцію" (тобто створення умов, які спонукали б іммігрантів та їхніх нащадків залишити країну), здобуває найбільшу підтримку на виборах у тих федеральних землях, де кількість іммігрантів є непропорційно низькою або де економіка регіону значною мірою залежить від їхньої праці.
В Польщі уряд, який протягом восьми років створював атмосферу страху навколо мігрантів, у 2023 році видав більше дозволів на проживання для громадян країн, що не входять до ЄС, ніж будь-яка інша країна Євросоюзу. Згідно з інформацією державного аудитора, під час правління партії "Право і справедливість" було надано понад 366 тисяч віз громадянам з Азії та Африки, причому, як стверджують, це часто відбувалося за фінансову винагороду.
Польські націоналісти, які найактивніше критикують Німеччину, часто несуть прізвища, що мають німецьке коріння. Наприклад, Славомір Менцен із "Конфедерації" та Гжегож Браун з "Конфедерації польської корони".
Так само багато лідерів антиіммігрантських партій Європи самі є іммігрантами або їхніми дітьми.
Чеський націоналіст Томіо Окамура народився в Токіо.
Його батько був наполовину японського, наполовину корейського походження.
Нідерландський націоналіст Герт Вілдерс має прізвище германського походження, веде свій родовід по материнській лінії з Індонезії та одружений з угоркою.
В Об'єднаному Королівстві за імміграційну стратегію правопопулістської партії Reform UK відповідає Зія Юсуф, син мусульманських іммігрантів із Шрі-Ланки. Він оголосив про намір заснувати "Депортаційне командування", яке планує виконувати п'ять чартерних рейсів щодня для боротьби з тим, що він характеризує як "вторгнення".
Якби Reform UK перемогла на наступних виборах, Юсуф цілком міг би стати міністром внутрішніх справ.
У Франції ультраправі сили створили свою політичну основу, зосередившись на обіцянці боротися з мусульманською імміграцією з країн Північної Африки.
Не потрібно шукати далеко, щоб виявити лицемірство. Ерік Земмур, який виступає з тривогою через "масове витіснення" корінних французів, є нащадком алжирських євреїв. Аналогічно, прадід Жордана Барделла, очільника партії "Національне об'єднання", був іммігрантом з Алжиру, а його дід у 1960 році прибув до Франції з Італії.
Якби пропонована ним імміграційна політика діяла тоді, Барделла, найімовірніше, ніколи б не народився.
Незаконний іммігрант Маск та спадкоємець емігрантів Трамп.
Схожа ситуація й у Сполучених Штатах.
Після тривалих десятиліть систематичних вбивств і примусового виселення корінних мешканців зі своїх рідних земель, лише вони мають право безумовно вважатися корінним населенням, хоча складають лише 1-2% від загальної чисельності населення країни. Усі інші американці є відносно новими поселенцями або їхніми нащадками.
Дідусь президента Дональда Трампа покинув Баварію у віці 16 років, щоб уникнути військової служби. Пізніше його вислали з Німеччини, коли він спробував повернутися, вже ставши заможним завдяки бізнесу в тавернах і борделях у США. Мати Трампа була родом з одного з островів Гебридського архіпелагу, розташованого біля шотландського узбережжя. Його перша дружина походила з Чехії, а сучасні родичі його нинішньої дружини мають словенське коріння і стали громадянами США у 2018 році.
Це яскравий приклад того, як Трамп характеризує явище, яке він називає "ланцюговою міграцією".
Є також віцепрезидент Джей Ді Венс, який виступає з емоційними промовами проти імміграції, а потім повертається до своєї родини, де чекає на нього дружина - іммігрантка другого покоління - і їхні четверо дітей: Юен, Вівек, Мірабель та Алек Ніл.
Цей перелік можна продовжувати. Дід державного секретаря Марко Рубіо свого часу був затриманий як нелегальний іммігрант у США, і суддя постановив його депортувати.
Ілон Маск, громадянин Південно-Африканської Республіки (чиї дідусь і бабуся по материнській лінії втекли туди після того, як очолили невелику канадську партію, заборонену через її симпатії до Гітлера), спочатку прибув до США за студентською візою. Йому дозволили в'їзд за умови навчання в аспірантурі Стенфордського університету. Однак, за даними The Washington Post, він так туди і не вступив. Попри ймовірне порушення умов перебування в країні, тепер він є одним із найгучніших критиків нелегальних іммігрантів - яким, власне, колись був і сам.
Не можна не згадати про Стівена Міллера, який виступав як головний архітектор масових депортацій під час президентства Трампа. Дядько Міллера нещодавно опублікував статтю, в якій підкреслив, що імміграційна політика його племінника, ймовірно, завадила б навіть його власному дідусеві потрапити до країни.
Суддя Верховного суду США Емі Коні Барретт висловила підтримку рішенням, що дозволяють депортацію тисяч гаїтян, незважаючи на те, що вона всиновила двох дітей з Гаїті.
Та лицемірство сучасних правих популістів не б'є по їхній популярності. Навпаки, обурлива поведінка стала успішною виборчою стратегією.
Проте тим, хто підтримує політику, яка надає перевагу інтересам корінних жителів над інтересами іммігрантів, слід ретельно обміркувати свої рішення.
Ця стаття спочатку була опублікована на платформі Project Syndicate і публікується тут з дозволу власника авторських прав.
#
