Трагічні події в Сагрині та неймовірна родинна сага про "визволення з пекла"

Всі фонограми були надані Володимиром Притулою.

10 березня відзначається чергова річниця трагічного інциденту - знищення українського села Сагринь на Холмщині у 1944 році, здійсненого польськими парамілітарними формуваннями. Я багато досліджував деталі, причини та наслідки цієї "відплатної акції" з боку "польських бандитів".

"Превентивно-відплатною акцією" цей злочин проти мирних селян називають польські джерела, а мій тато - Євген Притула - називав виконавців цього злочину "польськими бандитами". Тут же я напишу лише те, що почув від тата і від дідуся - Олексія Притули. Доля була водночас і жорстока і лагідна до них, кілька разів подарувавши їм "порятунок в пеклі", як називав мій тато ці події у жахливу березневу ніч 1944 року.

Мій тато, Євген Олексійович Притула народився в грудні 1935 року (хоч в документах записано 6 січня 1935 р.) на хуторі Сагринь-Кольонія на околиці села Сагринь Грубешівського повіту Люблінського воєводства на Холмщині. Його тато, мій дід Олексій Степанович Притула і весь його рід був звідси ж, хутір був їхнім родовим гніздом. А татова мама, моя бабуся - Ольга Петрівна Притула, з роду Піґрухів - походила з самого села Сагриня.

Сім'я батька завжди була працьовитою, тому їй не бракувало засобів до існування. В їхньому розпорядженні було 5,4 гектарів оброблюваної землі та понад гектар лісу. Вони мали простору кам'яну хату площею 94 квадратних метри, окрему теплу стайню з кількома коровами, биком, кіньми та іншими тваринами, а також велику стодолу. У саду росло близько сорока плодових дерев — яблунь, вишень і черешень. Під час війни це господарство зазнало значних втрат: частину майна реквізували польські війська у 1939 році, інше забрали німці. Проте німці залишили одну корову для дітей, адже у діда на той час було четверо онуків: 13-річна Надя, 11-річний Влодко (Володя), 9-річний Геник (Євген) та 4-річна Маня (Марія). Дідусь, який мав слабке здоров'я і був релігійною людиною, ніколи не служив в армії і не брав участі у війнах.

На початку весни 1944 року ситуація була напруженою: німецькі війська зазнавали втрат, їхній контроль над регіоном починав ослаблюватися. Частішають атаки польських загонів та бандитів з навколишніх лісів на українські села і хутори. Сагринь, велике українське село, стало місцем розташування пастерунку німецької допоміжної поліції, де в основному служили місцеві українці, озброєні карабінами.

Крім того, кілька десятків місцевих чоловіків об'єдналися в загін самооборони, озброївшись мисливськими рушницями. Хоча їхня чисельність не перевищувала 60 осіб, це була певна сила. Щовечора до Сагриня прибували сотні людей з навколишніх сіл і хуторів, щоб переночувати у родичів, в місцевій церкві чи школі. Власне, неподалік сагринської школи знаходився будинок моїх прадіда і прабабусі - Петра та Софії Піґрухів, які на той час вже відзначили свої 60 років.

У той вечір, 9 березня 1944 року, дідусь Олексій разом із родиною вирушив на ночівлю до Сагриня, до родича, який після заробітків в Америці збудував будинок і хлів з бетонних блоків. Крім того, до них завітали родичі з віддалених сіл — чоловік залишився охороняти оселю та господарство, а його дружина польського походження, Марія (батько у своїх спогадах згадує її прізвище як Обуховна, Обуховча чи Обухович — я не зміг розгадати його почерк), разом з двома доньками приїжджала щоночі.

Складно сказати, наскільки поширеною була така практика по всій Холмщині, але в Сагрині та його околицях змішані українсько-польські сім'ї зустрічалися досить часто. Деякі дотримувалися православної віри, тоді як інші переходили в католицизм. Марія, разом з чоловіком і дітьми, залишалася православною, але її польське католицьке походження зрештою стало рятівним кругом для нашої сім'ї та її доньок. Двоюрідний брат діда Олексія також одружився з полькою, прийняв католицизм і став Пшитулою. Його син досяг високого військового чину в Польщі, обійняв посаду військового комісара в Грубешові, і на одному з центральних алей місцевого католицького цвинтаря встановлено гідний пам'ятник польському офіцеру.

Тато розповідав, що почали стріляти одразу як стемніло, одночасно запалали хати (а більшість з них були дерев'яні). Бабуся з дітьми, усі, хто був у будинку побігли і заховалися до льоху для картоплі. Він був неподалік, глибокий і великий - умістив усіх. Забарикадувалися, але згодом нападники почали гупати у двері, спробували їх вибити. Двері були міцні, ковані металом, тож нападники почали кричати, щоб відкрили самі, бо вкинуть гранату.

Один з нападників вставив дуло гвинтівки у щілину дверей і вистрілив, куля влучила в польку. У відповідь на це, під крики та ридання жінок і дітей, Марія разом з донькою почали гучно молитися польською мовою, вигукуючи, що тут лише поляки. Бабуся була переконана, що саме молитви дітей Марії, а не слабкі двері, стали перепоною для подальших спроб штурму.

"У селі палахкотіли хатини, клуби диму здіймалися в небо. Коні іржали, корови ревли, свині квікали, а собаки гавкали. З усіх боків доносилися зойки і плач. На подвір’ях, вулицях і полях лежали бездиханні тіла. Сніг все ще покривав землю, але вже почав танути, і червоні потоки стікали по селу..." - так описував ті страшні моменти мій батько у своїх спогадах.

Там же він згадував, що Марія померла в льохові, а всі, хто там переховувався за кілька годин вилізли з нього і подалися до мурованого хліва, що на відміну від хати, не згорів. У хліві було багато жінок і дітей, а також худоба, тож місця татовій родині не вистачило і вони перебралися на горище, де теж були люди. Ніч була холодна і волога, тому, щоб погрітися біля згарища спаленої хати, з хліва вибрався хлопчина, тато пригадує, що звали його Міша.

Тато потім писав, що поруч з ними була дівчинка його віку, яка захотіла погратися з телям. Вона спустилася з горища і налякала теля, корова почали мукати і це почули кілька бойовиків-поляків. Помітили підлітка, який підкидав щось у багаття, біля якого грівся. Бойовики прийняли його за свого, тим більше, Міша добре говорив польською. Він переконав їх, що у хліві повно трупів, а корову він забере собі. Нападники пішли, а хлопця, писав тато, потім заціловували врятовані односельці.

Коли почало світати, припинилася стрілянина і крики людей, дідусь із бабусею зібрали дітей і так, як були, напівроздягнуті, побігли до лісу. Не знаю, як довго вони блукали, але там знайшли землянку хрещеного єврея - штунди (так у той час на Холмщині і Волині називали усіх християн-протестантів), який там переховувався. Його тривалий час підгодовували місцеві штунди-баптисти, не здаючи німцям. Він і прихистив усю кагалу втікачів у землянці, поки дід Олексій повернувся до Сагриня у пошуках іншої вцілілої рідні. Ні тато, ні дідусь, ні інші родичі, в яких я питав, не змогли пригадати його ім'я.

Дідусь потім розповідав, що поки бродив по спаленому і вибитому селі, постійно плакав. На той час до Сагриня повернулися частина тих, хто зумів утекти, а також родичі з інших навколишніх українських сіл - Модриня, Турковичів, Теребіня - шукали живих, поранених загиблих... Коли дійшов до двору тестя і тещі, то їхні обгорілі тіла уже винесли зі спаленої хати. Там же, у городі їх поховали... Вже потім їм повідомили через рідню, що більшість загиблих, в тому числі Петра і Софію Піґрухів, а також ще кілька десятків наших близьких і далеких родичів - Притул, Піґрухів, Білоног, Котиків, Рачків, Шидловських - перепоховали на православному цвинтарі. Лише за часів Ющенка дозволили там встановити скромний пам'ятник із більш як шістьма сотнями прізвищ убитих, які вдалося підтвердити.

Рідне обійстя в Сагрині-Кольонії зустріло дідуся спустошенням. Від його дому залишилися лише напівзруйновані стіни та димар, а хлів і стодола перетворилися на попіл. Тому йому довелося знову звернутися до лісу, звідки він зміг вивести свою родину до сусіднього села Теребіня, де проживали родичі з боку матері (Піґрухів) – сім’я Плютів. У селі, в панському маєтку, розташовувалася база УПА, тому тут було відносно спокійно.

Жили тут до кінця літа 1944 року. Періодично дідусь і бабуся їздили на свої поля у Сагрині, беручи із собою дітей. У червні-липні радянські війська наступали і брали під контроль Холмщину, тож українським повстанцям доводилося відступати, пробиватися на захід. Тато у своїх спогадах потім описував, як під час однієї з таких поїздок на поля, повз їхню спалену хату у Сагрині проходили підрозділи УПА. В цей час у саду рясно вродили черешні, але бійці почали зривати їх лише після того, як командир попросив і отримав дозвіл від дідуся. Він також сказав дітям нарвати черешень повстанцям, у лавах яких також воював його молодший зведений брат Василь Шидловський.

Після того, як УПА залишила Холмщину, ситуація в Теребіні стала небезпечною. Радянська військова адміністрація не забезпечувала жодних гарантій безпеки, і родину Олексія Притули фактично змусили "врятуватися", вивізши до Грубешова. З вересня розпочалася кампанія з переселення мешканців Холмщини до території УРСР. Як наслідок, "порятунок" обернувся втратою рідної землі — сім'ю Олексія не допустили до їхнього села, відправивши за Західний Буг. Декілька українських родин із Сагриня також були депортовані до південноукраїнського села Граданиця, а згодом їх перевезли до сусіднього колишнього німецького містечка Зєльце в Бессарабії, попередньо вигнавши звідти його етнічних німецьких мешканців.

Через рік, зібравши родину, яка поповнилася новим членом — маленьким Василем, дід Олексій вирушив додому. Він сподівався, що війна залишилася позаду і всі негарасти завершилися, тож планував повернення у своє рідне село. Проте кордон, що став "залізною завісою", назавжди відокремив його від батьківської землі. Гірка іронія долі призвела до того, що дід з родиною, разом з кількома іншими сім'ями холмщаків, оселилися на волинському хуторі Вілька Садівська, неподалік від спаленого у 1942 році маєтку польського поселенця, знищеного місцевими українцями.

Ні Олексій Степанович Притула, ні Ольга Петрівна Притула (Піґрух) та жоден з найближчих родичів, окрім мого батька, більше не відвідали рідне Сагриня. Мій тато вперше потрапив туди в 1994 році, а згодом, поки дозволяли здоров'я та фінансові можливості, продовжував відвідувати місце на вшанування пам'яті своїх односельців. Одного разу, в 2010 році, під час сімейного візиту до сагринського костелу святих Кирила і Мефодія (який до 1944 року належав православній церкві, а до середини 18 століття - був греко-католицьким храмом), я став свідком розмови мого батька з літнім поляком. Вони обговорювали необхідність забути минулі образи та зосередитися на майбутньому своїх дітей і онуків, а також на добробуті своїх країн. Я зміг зафіксувати на фото їхнє рукостискання.