Зображення: Кирило Говорун, Єль та Венс.
Я та віцепрезидент Джей Ді Венс перебували в Єлі приблизно в один і той же період. Він навчався там з 2010 до 2013 року, тоді як я — з 2012 по 2014. Він здобував магістерський ступінь у Юридичній школі, а я займався дослідженнями в Богословській школі. Можливо, наші шляхи і перетиналися, оскільки університет активно сприяє міжфакультетному спілкуванню, але ми так і не зустрілися особисто.
Фото: надано автором У бібліотеці Єльської богословської школи.
Єльська юридична школа вважається однією з найвідоміших у світі. Серед її випускників — президенти Джеральд Форд, Джордж Буш-молодший, а також Білл і Гілларі Клінтон. Ця школа є невід’ємною складовою того, що в США називають елітою. Венс висловлює критику як на адресу Єлю, так і на адресу еліти, однак завдяки своїй освіті в цій установі він сам став частиною цього кола.
З найближчого кола Трампа Венс має найбільше порівняно послідовних ідей, які хоч якось можна аналізувати. Але ці ідеї здебільшого запозичені, і Єль став одним з джерел ідеологічної формації Венса. Як зазначив дехто, хто добре знав Венса по Єлю, цей університет мав на нього більший вплив, ніж весь його попередній життєвий шлях на американському Середньому Заході, з яким його зазвичай асоціюють.
Зображення: Кирило Говорун, Юридична школа Єльського університету.
У книзі "Сповідь бідняка з Аппалачів" (Hillbilly Elegy: A Memoir of a Family and Culture in Crisis) представлено унікальний погляд на життя в Аппалачах. Цю роботу, яка була написана після занять у літературному класі Єльського університету, автору вдалося донести до найвищих ешелонів американського суспільства. Важливо зазначити, що Трамп вибрав Венса своїм партнером не лише через його освіту в Єлі, а й через його походження з регіону, що переживає економічні труднощі. Це відгукується у серцях багатьох виборців 47-го президента.
Віцепрезидент Джей Ді Венс: чи варто хвилюватися Україні
Єль для Венса став квантовим стрибком після державного університету штату Огайо в місті Колумбусі, де він вивчав політологію та філософію. Його шанси потрапити до Єлю після Колумбусу були дуже низькі, але він витягнув щасливий квиток. Їх інколи роздають абітурієнтам без видатних здібностей і видатного походження. У Єлі Венс так і не проявив себе як блискучий студент. Але не пропустив жодної вечірки чи заходу, які дали б корисні знайомства. Йому дуже кортіло зужити з тих багатьох соціальних ліфтів, які так вправно працюють у Єлі.
Фото: Кирило Говорун Безкоштовне пригощання єльських студентів заради їхньої соціалізації
На відміну від свого керівника, який коливався між демократами і республіканцями, Венс завжди залишався вірним своїм консервативним республіканським переконанням, навіть перебуваючи в Єлі, де панує тиск на тих, хто не дотримується традиційного лібералізму. Прочитавши цю статтю, деякі можуть скласти враження, що Єль є центром антиліберальних настроїв. Проте насправді місцевий антилібералізм є досить незначним, хоча й сприяв виникненню багатьох антиліберальних рухів і організацій у Сполучених Штатах. Наприклад, один з основоположників американського консерватизму, засновник впливового видання National Review Вільям Френсіс Баклі-молодший (1925-2008) був настільки розчарований післявоєнним лібералізмом Єля, що написав книгу з натяком на цю тему під назвою "Бог і людина у Єлі" (1951 р.).
Зображення: Кирило Говорун Поштівка на зупинці автобуса в Єлі
Венс виявив свою ідеологічну роль посередника в обговореннях між лібералами та консерваторами, що дозволяло йому уникати тиску з боку ліберальних кругів. Окрім того, він знайшов втіху в концепції, відомій як єльський постлібералізм. Щоб зрозуміти цю ідею, варто подати деяку передісторію.
Лібералізм і постлібералізм
У першій половині XIX століття в європейських університетах почали активно переосмислювати явища, які раніше трактувалися через призму сакрального та ірраціонального, відповідно до світських і раціональних підходів епохи Просвітництва. Одним із перших, хто взявся за цю справу, був Фрідріх Шлейрмахер (1768-1834), якого вважають основоположником ліберальної теології. Ця теологія спиралася на метод критичного аналізу, що мав за мету подолати обмеження середньовічного догматизму та схоластики. Тепер церковна історія, феномен церкви, патристичні твори та навіть Святе Письмо вже не розглядалися як недосяжні святині, а стали предметом такого ж аналізу, як і тексти античності, сучасна філософія та соціальні явища.
Під кінець ХІХ століття ліберальна теологія стала панівною, із центром у Німеччині, при цьому охопивши різні традиції, у тому числі католицьку та православну. Водночас вона почала демонструвати ознаки кризи. Найвідомішим ліберальним богословом у той час був Адольф фон Гарнак (1851-1930). Він був істориком церкви та церковної доктрини. Водночас став палким прихильником того, що ми можемо назвати німецьким світом -- за аналогією з російським світом. Гарнак вважав німецьку культуру вищою за інші європейські, що, на його думку, давало право німецькій імперії насаджувати цю культуру деінде силою. У 1914 році він, наприклад, разом з іншими німецькими інтелектуалами підписав "Маніфест девʼяноста трьох", що виправдовував німецьке вторгнення до Бельгії та загалом участь Німеччини в Першій світовій війні.
Фото: Кирило Говорун Табличка на будинку в Тарту, Естонія, де в родині професора богослов'я Дорпатського університету народився корифей ліберальної теології Адольф фон Гарнак.
З приходом до влади нацистів ліберальна теологія була поставлена на службу Третьому Рейху. Рейх навіть заснував спеціальні дослідницькі центри, які мали довести, що Христос не єврей, а арієць, тоді як частини Святого Письма євреї спотворили на свою користь. Ці тези просували ліберальні богослови й учні Гарнака: Герхард Кіттель, Пауль Альтгауз, Емануель Гірш. Їм допомагали методи критичного аналізу з ХІХ століття, коли шукали так званого історичного Христа, що не обовʼязково має відповідати Христу, у якого вірить церква. Той самий аналіз представляв Святе Письмо як текстову памʼятку, яка має різні й часто протилежні джерела. Ці ідеї допомогли нацистам створити і власного Христа, і власне Святе Письмо, що відповідали націонал-соціалістичній ідеології.
Ліберальна теологія, звільнившись від нацистських впливів, пережила Другу світову війну і знову набула популярності на заході, зокрема в США. У відповідь на цю теологію виникла постліберальна теологія. Поняття постлібералізму та його основні ідеї були розроблені Гансом Фраєм (1922-1988) і Джорджем Ліндбеком (1923-2018) з Єльської богословської школи. Через постлібералізм вони намагалися подолати лібералізм з його акцентом на індивідуалізм, раціоналізм, релятивізм і скептицизм. Їхньою метою було відновлення розуміння Святого Письма як цілісного наративу, який слід читати у контексті церкви. При цьому вони прагнули уникнути екстремів, з одного боку, ліберального релятивізму, а з іншого – консервативного фундаменталізму. Це стало основною рисою єльського постлібералізму, який передбачає критичний підхід до лібералізму з внутрішньої перспективи.
Фото: Кирило Говорун Єльська богословська школа
Незважаючи на взаємну неприязнь, у деяких аспектах ліберальні та постліберальні теології мають спільні риси. Обидві течії починають з критики застарілого догматизму, але врешті-решт самі стають жертвами цього ж догматизму, що, в свою чергу, може призвести до авторитаризму або навіть до диктатури. Однак, про зв'язок між постлібералізмом і авторитаризмом ми поговоримо пізніше. Спочатку слід розглянути етапи переходу від богословського постлібералізму до авторитаризму, коли він набуває теополітичного, а згодом і просто політичного характеру.
Теоретичні основи та політичні аспекти постлібералізму
Рональд Тіманн (1946-2012), випускник Богословської школи Єльського університету, змістив акценти постлібералізму з традиційних релігійних текстів та догматів в напрямку сучасної культури та публічного життя. У своїй праці "Релігія у публічному житті: дилема для демократії" (1996) він викладає основи концепції, яку можна охарактеризувати як теополітичний постлібералізм. Ця концепція критикує світський політичний лібералізм та його прояви в американському контексті. Ще більш різкою критикою цих явищ відзначається Стенлі Гауервас (нар. 1940 р.). Хоча формально він не є представником Єльської школи, його погляди в значній мірі з нею переплітаються. Гауервас є одним із найбільш політизованих і навіть радикальних голосів у русі теополітичного постлібералізму. Він вважає, що союз між християнством і лібералізмом в Америці призвів до руйнівних наслідків для церков, які втрачають свою ідентичність і пророчий голос. На його думку, призначення церкви полягає не в служінні ліберальній державі, а в тому, щоб стати альтернативною політичною структурою.
Від Гауерваса легко перекинути місток у те, що можна назвати політичним постлібералізмом, який менше переймається релігією і більше політикою. У певному сенсі його представником можна вважати Гаррі Джаффу (1918-2015). Він навчався у Єлі ще до Другої світової. Потім продовжив студії в Новій школі соціальних досліджень у Нью-Йорку, де його наставником був Лео Стросс (1899-1973). Стросс критикував модерн, зокрема, за релятивізм, і так заклав ідеологічні підвалини американського неоконсерватизму. Саме на цих підвалинах виріс Джаффа, який розвивав їх уже на західному березі США -- у Лос-Анджелесі. Тут він викладав у деяких коледжах і 1979 року заснував Клермонтський інститут.
Зображення: Кирило Говорун Вхід до Клермонтського інституту в Лос-Анджелесі.
Це аналітично-пропагандистський центр, який ідентифікує себе зі строссіанством, але обʼєднує і неоконсерваторів, і постлібералів. Хоча неоконсерватизм і постлібералізм мають спільний знаменник -- критику сучасного лібералізму, між ними є й декілька суттєвих розбіжностей. Перший розвиває класичний консерватизм і стоїть осторонь лібералізму, а другий критикує лібералізм зсередини. При цьому парадоксально неоконсерватизм вірить, що лібералізм можна полагодити, якщо прищепити йому консерватизм; а от постлібералізм вважає, що класичний лібералізм уже не може дати собі ради й годиться лише на смітник. У внутрішній політиці неоконсерватизм проти втручання держави в усе, що стосується внутрішнього світу людини. Натомість неолібералізм розраховує на державне плече в цих питаннях. У зовнішній політиці неоконсерватизм виступає за просування демократії по всьому світу, а постлібералізм схиляється до американського ізоляціонізму, надає пріоритет національному суверенітету.
Відтак стає зрозуміло, що трампізм схиляється до постлібералізму і що його гасло "Зробимо знову Америку великою" є популярною формулою складнішої ідеології, яка поєднує зосередженість на Америці й ігнорування того, що відбувається за її межами. У цьому він радикально відрізняється від неоконсервативного політичного бачення всюдиприсутності США і часів Бушів, і часів Рейгана.
Клермонтський інститут заснували за президентства Рональда Рейгана -- у його штаті й місті, але він не мав помітного впливу ані на адміністрацію Рейгана, ані на неоконсерваторів в адміністраціях обох Бушів. Клермонтський інститут гучно заявив про себе лише за Трампа -- уже в першу його каденцію. Тоді ціла група працівників інституту отримала посади в різних офісах нової адміністрації. У 2020 році, коли Трамп програв вибори Байдену, старший співробітник інституту Джон Істман долучився до кампанії скасування результатів виборів.
Фото: Кирило Говорун Обкладинка видання Клермонтського інституту в рік першого обрання Трампа президентом.
З переобранням Трампа у 2024 році для інституту відкрилися нові можливості впливу, який ми незабаром побачимо.
Поки що я не торкатимуся інших, навіть більш впливових аналітичних центрів, які зробили свій внесок у розвиток ідеології трампізму. Серед них можна згадати, наприклад, Федералістське товариство (The Federalist Society for Law and Public Policy Studies), яке було засноване випускниками Єльського, Гарвардського та Чиказького університетів, а також Фундацію спадку (The Heritage Foundation), що є, без сумніву, одним з найважливіших аналітичних центрів Республіканської партії. Можливо, ми ще повернемося до цих організацій у майбутніх публікаціях. А наразі зосередимося на Єлі.
Коли ми розглядаємо політичний постлібералізм у його єльській інтерпретації, не можна не згадати про професора Пола Кана, який спеціалізується на конституційному праві та правах людини в Юридичній школі Єльського університету. Незважаючи на те, що він не ідентифікує себе ані з єльським богословським постлібералізмом, ані з постлібералізмом в цілому, його внутрішня критика лібералізму та теорії американського суверенітету вказують на певну спорідненість з постлібералістськими ідеями. Він виявив сміливість, на яку не наважився жоден сучасний респектабельний політичний теолог чи політолог, — адаптувати ідеї Карла Шмітта (1888-1985) для сучасного контексту. Цей німецький юрист і аматор-теолог, що має деякі спільні риси з Каном, в певному сенсі є піонером сучасної політичної теології, хоча він не зовсім вірно проклав її шлях.
Зображення: надано автором Карлом Шміттом (праворуч) разом з Ернстом Юнгером — офіцером Вермахту та філософом — у Франції.
З одного боку, він став автором терміна "політична теологія", хоча, за словами Августина, цей вираз використовував ще давньоримський мислитель Варрон (116-27 рр. до н.е.). Цей термін набув популярності завдяки твердженню, що основні сучасні політичні теорії мають свої корені в богослов'ї. З іншого боку, він звернув увагу на певні політичні ідеї, зокрема концепцію суверенітету, використовуючи їхні богословські основи для виправдання узурпації влади Гітлером, коли того обрали канцлером Німеччини у 1933 році. У той час його влада була обмежена Веймарською конституцією та президентською посадою. Шмітт обґрунтував, чому ці обмеження варто скасувати, спираючись, зокрема, на власні концепції політичної теології. У рамках цієї теорії він ввів в ужиток сучасної політики термін "катехон", який спочатку мав біблійне і богословське значення. Сьогодні це поняття, як і сама постать Шмітта, набуло великої популярності в Росії.
Так Шмітт породив сучасну політичну теологію і сам ледь не вбив її. Після падіння нацизму перед богословами постала дилема: поховати політичну теологію саме як політичну теологію взагалі, тому що за нею тягнувся токсичний слід Шмітта, чи все ж перевинайти її. Вирішили не ховати, але негласною умовою збереження цієї дисципліни стало ігнорування її фундатора -- Шмітта. Кан, власне, і порушив цю змову замовчування, видавши 2011 року книгу, яка мала ту саму назву, що й видана майже сто років перед тим (1920 року) книга Шмітта: "Політична теологія. Чотири розділи про доктрину суверенітету".
Зображення: Кирило Говорун "Політична теологія" Кана, взяте з особистої бібліотеки автора.
Звичайно, Кан не виправдовує Шмітта, і та сама назва книги -- це інтелектуальна провокація. Але книга Кана стала певною реабілітацією Шмітта в американському інтелектуальному середовищі з наслідками, яких сам Кан не передбачав. Здається, що Шмітт стає центровою фігурою ідеологічного трампізму, як він уже став центровою фігурою путінізму.
У Кана є ще одна праця, яку можна вважати його найвагомішим внеском у концепцію політичного постлібералізму: "Ставлячи лібералізм на місце". Книга була опублікована в 2004 році, в період президентства Джорджа Буша-молодшого, коли неоконсерватизм досягнув піку свого розвитку. Незважаючи на те, що Кан не ідентифікує себе ані з неоконсерватизмом, ані з постлібералізмом, його думки безсумнівно мають спільні риси з обома напрямками. У цій праці Кан критикує лібералізм за відсутність віри в абсолютну істину, моральний релятивізм і страх. Найсуттєвіша річ, якої лібералізму бракує, — це справжня воля. Незважаючи на це, лібералізм, позбавлений волі і з боягузтвом, став своєрідною в'язницею для сучасного суспільства. Проте, Кан не відкидає лібералізм в цілому; він прагне повернути йому зв'язок із "забутими вищими цінностями". Як вказує назва його книги, Кан має на меті не вигнати лібералізм, а визначити його місце, яке не може займати всю політично-суспільну площину.
У Єлі Джей Ді Венс, майбутній віцепрезидент, мав тісні звʼязки з Каном, ставши його асистентом і навіть проживаючи у нього вдома. Тому не є дивним, що Венс перейняв багато ідей у Кана, особливо враховуючи, що власних концепцій у нього було небагато. Проте очевидно, що Кан не був єдиним джерелом впливу на Венса в Єлі. Як зазначалося, Кан заперечує свою приналежність до постлібералізму, тоді як Венс, навпаки, відкрито його підтримує. Це свідчить про те, що він обізнаний з постлібералізмом, який зародився саме у Богословській школі Єлю. Така взаємозалежність між різними факультетами Єлю, зокрема на рівні ідей, є звичною, оскільки тут заохочують міждисциплінарну співпрацю — на відміну від Гарварду, де факультети, як правило, більш відокремлені один від одного.
Політичне християнство
Єльська богословська школа -- далеко не єдине теологічне джерело впливу на Венса. Велике значення для нього й інших освічених гуманітаріїв в оточенні Трампа мають різні форми політичного християнства, включно з політичним католицизмом і політичним православʼям.
Венс звернувся до католицизму в досить зрілому віці, коли йому виповнилося 35 років. Варто відзначити, що він обрав собі покровителем блаженного Августина, видатного західного теолога. Хоча Карла Шмітта часто називають основоположником сучасної політичної теології, Августин вважається засновником західної політичної теології в цілому. Обравши його як свого покровителя, Венс виразив свою цікавість до політичної теології, яку йому відкрив його наставник з Єлю, Кан. Проте захоплення Венса цією темою призвело до того, що він потрапив під вплив політичного католицизму. Це стало частиною американських культурних конфліктів, де католики приєднуються до ідеологічних траншей, виритих антіліберальними євангелістами. У цих траншеях протестанти, католики та православні, об'єднуючи зусилля, забувають про свої богословські розбіжності, виступаючи разом проти спільного ворога, якого вони іменують лібералізмом. Трамп став для них лідером, якого вони вірять, нарешті приведе їх до успіху.
Одним із найвпливовіших, але водночас стриманих представників політичного католицизму є Патрік Денін. Він викладав у Прінстонському університеті та в Джорджтауні, який відомий своїми помірковано ліберальними поглядами, а наразі займає посаду професора політології в Нотрдамському університеті — ще одному шанованому та більш консервативному закладі католицької освіти в США. Як і Кан, Денін є автором кількох книг, що відображають його критичне ставлення до лібералізму, зокрема "Чому лібералізм зазнав невдачі?" (2018) та "Зміна режиму: на шляху до постліберального майбутнього" (2023).
На відміну від Кана, Денін не вважає, що лібералізм можна модернізувати зсередини. На його думку, єдиний вихід – це відкинути його та запровадити щось нове. Це "нове" він охарактеризовує як постлібералізм, що явно натякає на концепції Єльської школи. Варто зазначити, що Денін був постдокторантом у Єльському університеті на початку 2000-х, тому мав можливість безпосередньо ознайомитися з ідеями єльського постлібералізму. Проте йому не вдалося чітко визначити, якою саме має бути альтернатива лібералізму в постліберальному контексті. Але ми можемо спостерігати цю альтернативу в прояві трампізму.
Коли Венс офіційно приймав католицтво в монастирі святого Гертруди в Цинциннаті, поруч з ним був Род Дреєр — чоловік, якого можна вважати його приятелем, принаймні на той момент. Але, на відміну від Венса, який обрав католицтво, Дреєр нещодавно залишив цю віру. У 2006 році він звернувся до православ'я. Як багато інших, хто приєднався до православної церкви в США, він приніс із собою певні ідеологічні переконання, які були викладені в його бестселері "Опція Бенедикта: стратегія для християн у постхристиянській нації" (2017). Дреєр згадує святого Бенедикта Нурсійського, який у період пізньої античності поширював східне монашество на заході, а його громади він розглядає як приклад для сучасного суспільства. Загалом, Дреєр критикує західну культуру за ті ж недоліки, що й Гаурвас, Кан та Денін, проте додає до цієї критики свою православну перспективу.
Дреєра можна вважати ледь не найвизначнішим представником американського політичного православʼя. Втім він не є послідовником політичного православʼя у тій самій формі що у Росії, бо він, наприклад, критикує те, як Московський патріархат співпрацює з Кремлем. Але Дреєр все одно намагається ангажувати православні церкви в США в американські культурні війни. Це знаходить відгук у багатьох, особливо навернутих з євангеліків. Серед них багато хто симпатизує Путіну, а тепер і Трампу. Що стосується ставлення до Трампа з боку самого Дреєра, то воно мало траєкторію, подібну до Венсівської. Спочатку категоричне неприйняття, а згодом сприйняття трампізму як такого, що дає Америці шанс на "одужання від лібералізму".
Трампізм як заперечення власних засад
У певному сенсі, це також траєкторія всього постлібералізму, який спочатку культивував засади трампізму, при цьому гидуючи Трампом, а тепер трампізм знищує самі його засади. Так само трампізм знищує засади неоконсерватизму та всього того, що завжди було важливим для Республіканської партії в США, яка по суті перетворилася у постамент для Дональда Трампа.
Наприклад, у своїй книзі "Ставлячи лібералізм на місце", Пол Кан критикує лібералізм за те, що він втратив здатність до жертовності. Але трампізм перетворив ідею самопожертви на її протилежність -- полювання на легкі жертви. Найбільшою жертвою Трампа стала Україна -- країна, яка продемонструвала найбільшу у сучасній історії жертовність.
Трамп відкинув участь Зеленського у переговорах із Росією про закінчення війни
Як постлібералізм, так і неоконсерватизм традиційно висловлювали критику на адресу лібералізму за його розмивання моральних принципів. Сьогодні трампізм перетворює мораль на щось, що не має значення. Для нього моральними є лише ті цінності, які відповідають інтересам сильних. Така ж доля спіткала і справедливість, яку трампізм фактично відкинув. Проте, як мораль, так і справедливість залишаються основоположними для християнства, яке трампізм нібито намагається захищати, але насправді зневажає. Подібна профанація християнства також спостерігається в Росії, яка також претендує на його захист.
Путінізм ігнорує всі заповіді, які залишив Мойсей, особливо шосту: "Не вбивай!" Натомість Трампізм найчастіше порушує дев’яту та десяту заповіді: "Не свідкуй неправдиво проти свого ближнього!" і "Не бажай дому або дружини ближнього, а також його слуг, худоби чи будь-якого майна, що належить твоєму ближньому!"
#Євреї #Стародавній Рим #Німеччина #Нацизм #Ідеологія #Демократія #Адольф Гітлер #Україна #Християнство #Республіканська партія (США) #Дональд Трамп #Богослов'я #Нью-Йорк #Біблія #Росія #Мойсей. #Ісусе. #Політика #Історія #Володимир Зеленський #Володимир Путін #Естонія #Нацистська Німеччина #Північна та Південна Америка #Вашингтон, округ Колумбія #Консерватизм #Франція #Бельгія #Авторитаризм #Суверенітет #Джордж Буш-молодший #Лібералізм #Філософ #Рональд Рейган #Лос-Анджелес #Філософія #Католицька церква #Огайо #Догматизм #Святе Письмо #Адольф фон Гарнак #Неоконсерватизм #Заснування #Кан #Карл Шмітт #Релятивізм #Тарту #Нова школа #Джеральд Форд #Середній Захід США #Цинциннаті
