Україна в перспективі: Олександр Авербух аналізує Франкфурт, канони війни та кордони.

Український павільйон на Франкфуртському книжковому фестивалі 2026 року.

Масштаб виконаної роботи заслуговує на вдячність, і я хочу сказати про це раніше, ніж про решту. За цією видимістю стоять Український інститут книги, Український інститут, Мистецький арсенал, Goethe-Institut і Федеральний центр політичної освіти Німеччини, видавці та перекладачі. Розмови з Оленою Одинокою, яка відповідає в УІК за міжнародну співпрацю, та Ольгою Петришин, керівницею напряму "Література" Українського інституту, нагадали, скількох зусиль коштує те, що відвідувачеві здається самозрозумілим: узгодити десятки домовленостей, утримати зв'язки, привезти людей і книжки з країни, над якою п'ятий рік закрите небо. Їм та всій команді стенда належить велика подяка. І саме тому, що цей результат є, перед українською присутністю за кордоном можна ставити амбітніше завдання, ніж просто бути присутніми.

У 2022 році, коли російським державним установам було закрито доступ до ярмарку, український стенд став справжньою подією. У 2026 році він вже вписується в загальний контекст. Це визначний досягнення, і саме тому настав момент для питань, які раніше можна було відкласти: які книги тут читають, з якою метою, і що залишиться в пам'яті, коли це свято мине.

Канон військових дій та його вираження

Видимість військових стендів і постійна присутність воєнної тематики іноді викликали відчуття перенасиченості. Я не стверджую, що про війну говорять надмірно; навпаки, розмови про неї ніколи не можуть бути зайвими. Проте я маю на увазі дещо інше, і тут важливо розрізнити три аспекти, які часто плутають: що пишуть українські автори; які твори обирають і демонструють інституції; і які очікування мають видавці та читачі за кордоном. Ця колонка буде присвячена другому та третьому пунктам і їхньому впливу на перший.

На Франкфуртському книжковому ярмарку 2026 року буде представлено три книги: "У правильному місці. Український миротворець на війні" Максима Буткевича, "dasein: оборона присутності" Ярини Чорногуз, а також "Хто зазіхає на дельту Дунаю?" Сабіни Фаті.

За понад чотири роки великої війни українська література виробила власну воєнну естетику, і ця естетика, здається, вичерпує себе -- не як можливість письма, а як канон, як те, чого від української книжки чекають. Принаймні наразі.

Її легко впізнати. Документ, щоденник, фрагмент, список. "Словник", у якому слова втратили довоєнні значення. Короткі анонімні історії про "жінку, яка". Вірш, що відмовляється від метафори, бо поряд із фактом метафора видається нечесною. Література, у якій біографія автора є гарантією тексту.

Ця естетика стала необхідною: шок вимагав адекватної форми, і фрагмент виконав цю роль. Проте шок – це миттєва подія, тоді як війна – це тривалий процес, і форма, яка підійшла для першого удару, не обов'язково має залишатися актуальною через п'ять років. Проблема не стільки в документі чи фрагменті – вони можуть бути як механічними, так і креативними, і оцінити це можна лише в контексті конкретної книги. Справжня проблема полягає в тому, що ці форми стали передбачуваними. Те, що у 2022 році стало відкриттям, у 2026 році може перетворитися на жанрову конвенцію, яку автор змушений дотримуватись, оскільки цього очікують як вдома, так і за кордоном.

Європейський видавець прагне "голосу з-під обстрілу", і український автор, навіть якщо давно мріє писати про інші теми, чітко відчуває цей запит. Я не пишу це з позиції зверхності: мені також знайоме, як легко цей запит стає частиною внутрішнього світу. Таким чином, біографія письменника затіняє художню форму, а читання стає актом солідарності.

Український павільйон на Франкфуртському книжковому фестивалі 2026 року.

Ситуація в Україні не є винятковою, і порівняння можуть бути корисними. Значна література про Першу світову війну з’явилася лише через багато років після подій – Ремарк опублікував свої твори в 1929 році, а Селін – у 1932. Воннегут створив "Бойню номер п’ять" через 24 роки після бомбардування Дрездена, і його твір не є просто свідченням, а радше фрагментом, що передає розірваність часу і чорний гумор – це вибране, а не нав’язане.

Пауль Целан, який з'явився на світ у Чернівцях, продемонстрував, що після адорнівського вироку існує можливість мови — такої, що зазнала трансформації, але все ще здатна залишатися мовою.

Є прецедент і в самій українській традиції, про який варто згадати саме тепер. Тичина 1920 року назвав свою книжку "Замість сонетів і октав": відмова від успадкованої форми перед обличчям терору, яка сама стала формою. А "Вершники" Яновського -- найстрашніша українська книжка про братовбивство -- залишаються й однією з найсміливіших за будовою. Великі книжки про катастрофу приходили із запізненням і всупереч очікуваній формі, й українська література вже вміла робити з катастрофи щось більше за свідчення.

Представлена на Українському стенді Франкфуртського книжкового ярмарку 2026 інсталяція "Born/Burn Alive" Валентини Веремко з обгорілими книжками внаслідок російської атаки

Існує й ближча аналогія, яка викликає біль, адже ми пам'ятаємо, до чого це призвело. Проза Боснії дев'яностих років — це фрагментована, документальна, вражаюча у своїй стислій формі література, що відображала облогу Сараєва. Вона отримала певну увагу в Європі протягом кількох років, але згодом видавці та читачі перейшли далі, залишивши на західних полицях лише одне місце для боснійської книги, яке, звісно, повинно було бути присвячено саме обложеному місту.

Дубравка Уґрешич, яка відмовилася стати голосом своєї нації, заплатила за це високу ціну. Вона описувала, як західний ринок вимагає від балканських авторів "автентичності", перетворюючи їх на експонати. Махмуд Дарвіш протягом багатьох років відстоював своє право писати про любов і смерть так, щоб національні проблеми не затінювали ці універсальні теми. Ці історії важливо знати, поки ми ще перебуваємо в середині власної.

І ще одне, найважче. Довкола книжок загиблих авторів -- Володимира Вакуленка, Вікторії Амеліної, Максима Кривцова -- склалася практика читання, у якій оцінка видається недоречною: рецензії на них здебільшого важко відрізнити від некрологів. Це зрозуміло, і водночас це погано служить самим текстам.

Обкладинка твору "На мінному полі пам'яті" автора Максима Кривцова.

Радянська культура створила свою власну галерею загиблих молодих поетів: їхні твори публікували, їх вивчали в навчальних закладах, але справжня поезія часто залишалася на другому плані, поступаючись місцем біографіям. Вілфред Овен, який загинув всього за тиждень до підписання мирної угоди 1918 року, став величною постаттю в поезії не лише завдяки своїй трагічній долі, а в силу того, що його твори активно видавали, редагували, аналізували та обговорювали. Вшанування поета відбувається через його читання, а можливість читати нерозривно пов’язана з правом на власну думку.

Тут треба розрізнити дві свободи. Живим авторам потрібна свобода змінити тему, експериментувати, бути іронічними й приватними -- без відчуття, що вони зраджують обов'язок. Доробку загиблих потрібна свобода інтерпретації: право бути прочитаним критично, з усіма сильними й слабкими місцями, а не лише вшанованим. Увага, яка вимагає від живих постійно підтверджувати власну травму, а від мертвих -- лише свідчити, також є формою контролю, хай і доброзичливого.

Що буде далі — вирішують самі автори, і це є основою. Однак література, що акцентує на тривалості замість шоку, вже існує: зміни, очікування, неоднозначність, приватне життя, яке не зупиняється навіть у найскладніші моменти. Роман "Мондеґрін" Володимира Рафєєнка, письменника з Донецька, який перейшов з російської на українську, розповідає про переселенця, який вивчає мову і втрачає відчуття стабільності. Цей твір був написаний ще до великої війни, але він є одним з найточніших українських описів гібридного досвіду, з якими я знайомий. Водночас, в актуальних обговореннях про літературний канон, цьому твору, на жаль, не знайшлося місця.

Книга "Мондеґрін" Володимира Рафєєнка

Програма і рамка

Програма стенду відкривала нові горизонти для цього погляду, і це безсумнівно варто відзначити. Протягом багатьох годин велися дискусії про медицину та етику, дитячу літературу, питання перекладу, відновлення української класики та умови праці видавців.

Обговорення твору "Бабин Яр" Анатолія Кузнєцова знову підкреслило складнощі свідчення та пам'яті. Ця книга, що описує німецькі злочини в Києві, була написана киянином російською мовою, проте зазнала значних спотворень через московську цензуру. Повністю вона була опублікована лише в 1970 році у Франкфурті, куди автор втік на Захід. Цей текст не вписується в жодну звичну категорію, і саме тому він має таке важливе значення в Німеччині.

Збереження цієї різноманітності вимагає систематичного підходу: важливо, щоб обговорення книги включало не лише її мовні особливості та структуру, а й щоб переклади здійснювалися з інтересу до художнього світу, який вона розкриває, а не лише з огляду на контекст її створення.

Однак слід зазначити контекст, у якому українська книга потрапляє до рук німецького читача. Серед співорганізаторів виставкового стенда присутній Федеральний центр політичної освіти. Це не є критикою чи доказом: без такої підтримки стенд у такому обсязі міг би і не існувати. Хоча назва установи не розкриває, як саме сприймаються книги, контекст все ж існує незалежно від намірів тих, хто його створює. Сьогодні українська література в Німеччині сприймається в першу чергу як джерело знань про війну. Читання, яке спонукає до розуміння України, може перейти в читання, що допомагає зрозуміти себе, -- саме цей перехід наділяє літературу її справжньою суттю. Проте цей процес не відбувається автоматично, і рамка політичної освіти не забезпечує його реалізацію.

Європа в перспективі майбутнього.

Питання про умови уваги продовжила дискусія про деколонізацію "Після імперії", у якій я брав участь разом із Тамарою Гундоровою за модерації історикині Франциски Девіс. Така розмова продуктивна тоді, коли дозволяє перевіряти й самі поняття, зокрема позичені. Діпеш Чакрабарті у "Провінціалізації Європи" описував європейську думку як водночас незамінну й недостатню для осмислення політичного життя позаєвропейських суспільств. Застосована до України, ця настанова означає: український досвід має змінювати теорію, якою його пояснюють, а не лише ілюструвати її.

Зліва направо: Олександр Авербух, Франциска Девіс і літературознавець Тамара Гундорова.

У своєму есеї Гундорова аналізує діалоги між периферійними культурами, демонструючи, як навіть захоплення Гердера Україною відводило їй певну роль у європейському сприйнятті цивілізації та її майбутнього. Важливо зазначити, що Гердер у 1769 році стверджував, що Україна колись стане новою Грецією, використовуючи майбутній час. Європейські дискусії про Україну — від Гердера до сучасних переговорів про вступ — постійно акцентують на потенціалі, обіцянках і уявленнях про країну, яка "колись" займе своє місце в Європі. Натомість у теперішньому часі Україна сприймається як об'єкт, питання, справа, яку варто підтримувати.

Чехія, цьогорічний почесний гість ярмарку, представила себе під девізом "Чехія – країна на узбережжі". У творі Шекспіра "Зимова казка" Богемії було надано морське узбережжя, яке вона ніколи не мала, і чехи перетворили цю європейську помилку на самоіронічний символ. Україні ж до такої свободи ще далеко: помилки, допущені Європою стосовно неї, досі забирають життя, і сміятися з них поки що недоречно. Однак напрямок зрозумілий: потрібно навчитися самостійно малювати свою карту, не чекаючи, поки Європа її виправить.

Ця карта має багатий історичний контекст. Коли Мілан Кундера у 1983 році вказував на "викрадений Захід" і критикував Європу за те, що вона не усвідомила, як втратила свою східну частину, він справедливо підкреслював європейську недалекоглядність — і відобразив це у своєму творі. Його образ Центральної Європи охоплював Польщу, Чехословаччину та Угорщину. Українці згадуються в есеї як частина народів, яких імперія прагне перетворити на "єдиний російський народ", а також у примітці: Кундера відзначає, що одна з великих європейських націй, майже сорок мільйонів людей, повільно зникає, і ця значна, майже неймовірна подія проходить так, що світ її не помічає. Проте слово "Україна" в його есеї не з’являється жодного разу. Найвідоміший маніфест Центральної Європи згадав Україну тільки настільки, щоб вказати на її занепад.

Ларрі Вулф ілюструє, як епоха Просвітництва створила концепцію "Східної Європи" – не Захід і не Схід, а проміжок між цивілізацією та варварством, що був предметом захоплення з висоти. В той час, коли Вольтер прославляв Катерину ІІ, вона активно знищувала Гетьманщину і розгромлювала Січ; європейська прихильність до Росії не є новим явищем ХХ століття, адже вона виникла ще до формування самої ідеї Східної Європи. Книга "Криваві землі" Тімоті Снайдера, яка зробила більше за інші роботи для включення України в контекст європейського ХХ століття, представила її як місце масових вбивств. Україна спершу увійшла в європейську колективну пам'ять як місце трагічних втрат, і лише потім, якщо це сталося, як культурний феномен.

Таким чином, уваги вимагає і сучасна прихильність. Україна, яка покликана постійно втілювати відвагу та надихати інших, може опинитися в межах визначеної ролі – ролі дзеркала, в якому західні партнери бачать цінності, яких їм не вистачає вдома. Концепцію нового європейського авангарду, висунуту Марсі Шор під час бесіди з Володимиром Єрмоленком в "Культура всупереч", доцільніше розглядати як виклик, ніж як похвалу.

Зліва направо: президент Українського ПЕН Володимир Єрмоленко, американська історикиня Марсі Шор та авторка й перекладачка Катерина Міщенко

Тут варто зазначити певну іронію: публіка, яка із задоволенням підтримує ідею нового українського авангарду, часто не звертає уваги на його попередників. Виставка "В епіцентрі бурі", що об'їздила Мадрид, Кельн, Відень, Брюссель і Лондон за останні роки, стала першим кроком у цьому напрямку. І хоча щось змінилося — музей Тіссена, де експозиція відкривалася, почав називати Олександру Екстер українською художницею — етикетки змінюються швидше за самі категорії. "Російський авангард" досі залишається етикеткою для колекцій, аукціонів і курсів в університетах, і саме під цим ярликом Малевич, Екстер, Бурлюк та Архипенко продовжують залишатися в історії.

Справжня зустріч вимагає відкритості до того, що може не відповідати нашим сподіванням, а також готовності до змін з обох боків. Лише запрошення іншої особи стати нашим кращим "я" не є достатнім для справжньої зустрічі.

Ця зустріч має і менш приємну складову. У 2022 році європейська солідарність базувалася на тому, що українські біженці, як неодноразово зазначали західні журналісти і політики, "схожі на нас". Євросоюз уперше в історії активував директиву про тимчасовий захист, але на кордонах українських ромів розглядали як "інших", про що свідчать дані правозахисників. Україна здобула частину своєї підтримки завдяки тій самій ієрархії, яка роками відмовляла сирійцям у прийомі, і наразі їй важко з цим справитися, поки не навчиться бачити своїх ромів. Процес самодеколонізації починається з таких непростих визнань, а не з переліку власних образ.

Зрештою, питання в тому, наскільки словник, вироблений для інших, працює для України. Гомі Бгабга писав про гібридність, яка виникає всередині відносин колоніальної влади й ускладнює її претензію цілковито визначати підлеглих. Цей підхід справді допомагає осмислювати переплетені мовні, регіональні й родинні історії України, у яких є наслідки примусу, але й можливості переосмислення та спротиву; найближче й найособистіше могло сформуватися в умовах нерівності, яких людина не обирала, і гібридність досвіду цілком співіснує з асиметрією влади. Але постколоніальна теорія склалася на досвіді заморських імперій, де відстань між метрополією і колонією була очевидною.

Український павільйон на Франкфуртському книжковому фестивалі 2026 року.

Дейвід Чіоні Мур у 2001 році підняв питання про те, чи "пост" у постколоніальному контексті є тим самим, що й у пострадянському, вказуючи на те, що теорія ігнорує радянську імперію. Відтоді дискусія продовжилася, не в останню чергу завдяки внеску Гундорової, проте найскладніші аспекти українського досвіду залишаються недостатньо дослідженими. Український колонізатор часто був сусіднім, нерозрізненим, і що найскладніше, Україна також брала участь в імперії: вона сприяла створенню її церкви, музики, літератури та науки; українці вирушали освоювати Сибір і Центральну Азію; в Криму, який Київ контролював з 1954 року, кримські татари, повернувшись з депортації, зіткнулися з державою, яка не поспішала визнати їх корінним народом аж до 2014 року. Відповідь має виходити з українського досвіду – в діалозі з іншими периферіями, а не лише з центрами, і повинна включати визнання того, що суб'єкт деколонізації також був співавтором імперії.

Окупація як перевірка

На захоплених територіях ці питання мають реальний практичний аспект, і для мене вони не є теоретичними. Я виріс на Луганщині; частина мого рідного краю перебуває під окупацією з 2014 року, а більша його частина – з 2022-го. Дипломатичні кола часто описують ці регіони термінами "заморожений конфлікт", які насправді означають "забутий".

Моніторинг ООН зафіксував примус до російської паспортизації через обмеження доступу до лікування, соціальних виплат і праці, нав'язування освітніх програм та придушення української культурної ідентичності. Імперська влада намагається стати умовою доступу до повсякденного життя. Переосмислення імперської спадщини в Україні відбувається одночасно з новим насадженням імперських інституцій.

Тому розмові про деколонізацію потрібні голоси людей, які живуть усередині цього примусу, і способи безпечно їх почути. І потрібна література, яка не є літературою війни в сенсі канону: література чекання, подвійного життя, мовчання. Крим пише її від 2014 року, і "Кримський інжир" показав, якою вона може бути; ми майже не читаємо її як літературу.

укладачі Алім Алієв і Анастасія Левкова, випуск 2019 року

Використання нав'язаних інститутів саме по собі не є підтвердженням політичної відданості. Іноді мовчання може слугувати захистом для особи та її родини. У звіті ООН за 2024 рік висловлюється застереження: переслідування за дії, вчинені під сильним тиском, може ще раз перетворити людей на жертв. Майбутнє анексованих регіонів починається з питання, кого Україна визнає своїми громадянами і яким чином вона забезпечить їх повернення до спільноти. Якщо українська ідентичність вимірюватиметься чистотою біографії, окупація виграє двічі: спершу позбавивши людей свободи вибору, а потім використавши цю відсутність вибору як підставу для їхнього відчуження.

Самостійна деколонізація

Звідси починається самодеколонізація: перевірка власних способів упізнавання українського. Вона потребує розриву з ієрархією, що надавала російському статус універсального, а інші культури відсувала на периферію. Але розрив із ієрархією не означає побудови нової, з українським на місці російського.

Підтримка мови, яку імперія придушувала, -- це відновлення справедливості, і її не варто плутати з виключенням інших: проблема починається не там, де українське отримує пріоритет, а там, де пріоритет стає монополією. Радянська національна політика закріпила за кожною республікою одну титульну націю, одну мову й одну "національну літературу", а решту відсунула в етнографію; антиімперський канон, який відтворює цю будову, залишається імперським за будовою.

Ностальгія за Радянським Союзом потребує переосмислення з огляду на тих, чий біль залишається непоміченим. Вирішення питань, пов'язаних із радянським спадком, також включає в себе боротьбу з культурною одноманітністю, ігнорування складних аспектів минулого та недовіру до різноманіття. Це завдання для установ і представників різних поколінь.

Український павільйон на Франкфуртському книжковому фестивалі 2026 року.

Кримськотатарська, ромська, грецька присутність могла б значно розширити міжнародне уявлення про літературну Україну. "Кримський інжир" уже створює простір взаємних перекладів українською та кримськотатарською. Міха Козимиренко писав ромською й перекладав нею Шевченка. Румейський поет Георгій Костоправ розвивав літературу греків Приазов'я; його розстріляли 1938 року. Ці історії вимагають і визнання насильства, і повноцінного читання створених текстів -- зі своєю естетикою та власними уявленнями про світ, а не як етнографічного додатка до "основної" літератури. Це потребує перекладів, нових видань і участі самих спільнот у визначенні того, як їхню літературу представляють.

У Німеччині ця різноманітність має ще один, помітний аспект. Протягом століття німецькі читачі знайомляться з Україною, навіть не підозрюючи про це. Пауль Целан і Роза Ауслендер походять із Чернівців, Йозеф Рот — з Бродів, Бруно Шульц — з Дрогобича, Шмуель Йосеф Аґнон — з Бучача, Шолом-Алейхем — з Переяслава, Станіслав Лем і Збіґнєв Герберт — зі Львова. Для деяких це просто місце народження, а для інших — цілий художній всесвіт: Дрогобич Шульца, Бучач, що трансформувався в Шибуш в романах Аґнона, Касрилівка Шолом-Алейхема, Галичина Рота — це не просто адреси, а складні світи, створені з українського матеріалу, хоча й не українською мовою.

Це не є привласненням: ці автори також мають зв'язки з іншими літературами, і їх спільна приналежність — це справедлива формула. Однак український стенд міг би спілкуватися з німецьким читачем на знайомій йому мові, мовою Целана та Рота, демонструючи Україну як країну, де європейський модернізм розвивався на кількох мовах одночасно. Чехія, цьогорічний почесний гість, вже давно сприймає Кафку, який писав німецькою, як частину своєї культурної спадщини — не привласнюючи, а визнуючи. Український канон, котрий не здатен так читати Целана чи Шолом-Алейхема, втрачає не їх, а себе: він заперечує власну багатомовну модерність.

Проблема канону також стосується Донбасу, про що я вже писав раніше. У нинішньому лонглисті проєкту УІК та MEGOGO BOOKS "Знакові видання Незалежності" представлено роботи таких авторів, як Жадан, Асєєв, Якимчук та інших, які відображають культуру цього регіону. Проте в цьому списку відсутні окремі твори Володимира Рафєєнка та Олени Стяжкіної – двох письменників, чиї життєві шляхи ставлять під сумнів традиційні уявлення про українську ідентичність. Наявність важливих текстів не завершує дискусію про мовне, соціальне та історичне різноманіття Донбасу. Важливо ставити питання про те, які досвіди отримують загальнонаціональне визнання і як формується коло претендентів на це визнання.

Взаємна підтримка

Думка Володимира Єрмоленка, що Європа має змінюватися завдяки українському досвіду, переконлива: досвід спротиву справді ставить під сумнів звичні уявлення про безпеку та відповідальність. Але варто тверезо бачити, як саме Європа змінюється. Під час облоги Сараєва вона змінилася передусім інституційно: з'явився Гаазький трибунал. Після 2022 року -- ордери Міжнародного кримінального суду, перший із них за депортацію українських дітей, та спеціальний трибунал щодо злочину агресії, створений торік під егідою Ради Європи.

Володимир Єрмоленко

Якщо Україна впливає на зміни в Європі, важливо перевіряти це через інституційні механізми та процеси; словесні висловлювання не є достатнім доказом. Взаємні зобов'язання такої взаємодії вимагають від України готовності до внутрішніх трансформацій. Моральний авторитет вимагає регулярного підтвердження через ставлення до людей.

Європейське майбутнє України вимагає чіткої позиції щодо рівноправності жінок, прав етнічних меншин та ЛГБТК+ спільноти. Їхня участь у захисті країни робить відсутність визнання особливо болісною, адже права не можуть бути винагородою за службу. Вони також належать тим, хто не бере участі у бойових діях. Ці права не повинні ставати предметом торгівлі, якою займається сусідня країна в Брюсселі, хоча саме так дедалі частіше виглядає дискусія про права меншин в Україні. Важливо розуміти, що "європейські цінності" не є готовим простором, до якого Україна просто приєднується. В Європі триває боротьба за ці цінності, і Україна стає частиною цієї дискусії, а не приєднується до вже створеного порядку. Підставою для впевненості у своїй європейськості могла б стати здатність швидше долати застарілі виключення, ніж ті, хто з ними вже давно живе.

Це також стосується обговорення миру. Просто зупинка бойових дій не забезпечує безпеку тим, хто залишиться під контролем окупантів; термін "заморожений конфлікт", від Кіпру до Придністров'я, завжди свідчив про те, що про людей на іншій стороні лінії перестають піклуватися. Важливо оцінювати мирні пропозиції не лише за їхніми умовами, а й з точки зору прав та майбутнього людей.

Такої ж конкретизації потребує й критика, яку Володимир Єрмоленко називає "ангелізацією" російської опозиції: незгода з Кремлем не свідчить про відмову від імперського світогляду щодо України. Тут спостерігається асиметрія, про яку ще чверть століття тому писала Ева Томпсон: західна аудиторія сприймає російську літературу як універсальну, тоді як українську – як локальну; російський автор розмірковує про людську природу, а український – про реалії України. Поки ця асиметрія залишається, "діалог між російськими та українськими авторами" на європейській арені не є справжнім діалогом рівноправних. Важливими є конкретні погляди на суверенітет України та відповідальність Росії, а також готовність сприймати українські книги так само, як і російські: як твори про людську сутність.

Гості українського павільйону на Франкфуртському книжковому ярмарку 2026 року.

Історичні аналогії також вимагають точності. "Never Again" має силу морального заклику, проте механічне ототожнення сучасної війни з Голокостом стирає відмінності. Україна має державу, армію та міжнародну підтримку; європейські євреї не мали власної держави й відповідної військової сили, хоча збройний і культурний єврейський спротив існував. Ця відмінність не заперечує можливості геноцидних злочинів проти українців. Вона вимагає говорити про конкретні механізми переслідування і знищення, зберігаючи історичну специфіку Голокосту, зокрема того, що відбувся на українській землі. Коли Німеччина застосовує до України власне "Nie wieder", вона водночас вшановує її і вписує у власну пам'ять, у якій Україна десятиліттями не існувала окремо від "Росії". Точне слухання України передбачає готовність уточнювати навіть доброзичливі історичні аналогії.

Література за межами кордонів

У цій концепції важливо сприймати авторів еміграції як активних учасників формування української літератури, і Німеччина в цьому контексті не випадкова. Вісімдесят років тому, за декілька сотень кілометрів від Франкфурта, у таборах для переміщених осіб у містах Фюрті, Аугсбурзі, Регенсбурзі та Мюнхені, український мистецький рух дискутував про те, що й досі викликає суперечки: чи повинна література відповідати "великій" концепції національного обов'язку, або ж має право на різноманітність форм, іронію та особистісний вираз.

Улас Самчук вимагав "великої літератури", тоді як Юрій Шевельов прагнув до "національно-органічного стилю". Ігор Костецький та Василь Барка мали інші погляди на творчість. Хоча ця дискусія не мала очевидного переможця, саме з неї, а також з подальших розбіжностей, виникла Нью-Йоркська група, до якої увійшли Емма Андієвська та Юрій Тарнавський. Для них життя в умовах різних культур стало основою для поетичних експериментів і самостійного діалогу з світовим модернізмом. Українська культура вже давно існує в багатьох країнах і мовних контекстах. Її міжнародне представлення лише виграє від визнання цієї багатогранності, а також від більшої присутності міграційних досвідів і літератур, які формуються поза межами державних кордонів.

Учасники Мистецького Українського Руху. Зліва направо: стоять -- Василь Барка, Улас Самчук, Ігор Костецький; сидять -- Євген Маланюк, Юрій Шевельов. Знімок був зроблений на початку 1947 року. Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича. Мистецький Український Рух -- це організація, що...

Важливу роботу тут робить Razom for Ukraine. У Франкфурті організація представила розмову про коротку прозу за модерації Катерини Казімірової, за участю Родді Дойла, Уяма Блекера, Павла Белянського та Юлії Ілюхи. Це була розмова про форму -- про те, що може і чого не може коротка проза, про читацьку увагу й переклад, -- а не про солідарність; і саме такою має бути розмова про українську літературу, якщо ми хочемо, щоб вона тривала. Razom та інші організації, які підтримують Україну за кордоном, створюють середовища тривалої співпраці. Ця культурна праця заслуговує на видимість поряд з іншими формами міжнародної солідарності.

Що залишиться

Франкфуртська присутність відкрила нові можливості, якими варто скористатися. Досвід інших країн свідчить про те, що тривалість цих можливостей залежить від певних факторів. Наприклад, Грузія, будучи почесним гостем ярмарку 2018 року, отримала більше сотні нових перекладів німецькою мовою. Однак за кілька років інтерес зменшився — грузинські видавці вважають, що причина цього не в втомі європейського читача, а в тому, що держава ліквідувала інститут, який підтримував цю хвилю, і не створила ефективної альтернативи.

Зацікавленість літературою не існує сама по собі; її підтримують люди та організації. Тривалість цього інтересу залежить від кількості перекладачів, які працюють над перекладом з української на німецьку та англійську, яких, на жаль, досі недостатньо. Важливу роль також відіграє класика, яку європейські читачі повинні отримати, щоб мати можливість порівнювати її з сучасними авторами. Не менш важливими є відкритість програм та готовність переглядати власні підходи до вибору книг, а також бажання європейських читачів і установ досліджувати Україну в сучасному контексті.

Читачі, які приходять до української літератури через війну, мають отримати нагоду залишитися з нею й відкрити те, чого спочатку не шукали. Найбільшим успіхом українського стенда стане той рік, коли до нього перестануть приходити з обов'язку. Тоді зроблена організаторами величезна робота матиме довге продовження: книжки поступово змінюватимуть самі очікування від України, а українська культура -- уявлення про те, кого вона охоплює.

Гості українського павільйону на Франкфуртському книжковому ярмарку 2026 року.