Укробуддизм – це філософія, що досліджує трансформацію людини від Homo Sapiens до Homo Deus.

Як реагувати на обставини, коли Україна, що раніше вважалася "проєктом антиросія", несподівано перетворилася на "антиСША" та "антикитай"?

Під час підготовки до виходу чергового оновлення моделі "Семи рівнів війни", яке планується раз на півроку, стало очевидно, що поле бою в семи вимірах знову зазнало суттєвих змін як у суб'єктному, так і в концептуальному аспектах. Це спонукало до необхідності створення окремої статті, яка передуватиме оновленню та детально описуватиме новий ландшафт рівнів війни та конфігурацію сил. Основна публікація моделі буде представлена після завершення 100 днів президентства Дональда Трампа в США та відповідної медіа-політичної реакції на цей період. Особливу подяку за підготовку цього матеріалу хочу висловити Андрію Заблоцькому та Владиславу Оленченку.

Основною рисою останніх шести місяців стала нестабільність глобальної невизначеності, що виникає внаслідок дій нової адміністрації США. Це відбувається на фоні переважно точних прогнозів, викладених у раніше опублікованих моделях, зокрема в останній роботі під назвою "Сім рівнів війни 5.0. Продовження війни шляхом припинення вогню".

ГЛОБАЛЬНИЙ ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ "НЕТФЛІКС"

Оскільки в останній час не з'явилося нових пропозицій щодо сценарного прогнозування майбутнього, окрім звіту "Global Trends 2040", представленого ексголовою Національної розвідки США Авріл Хейнс за рік до початку повномасштабної агресії Росії проти України, ми продовжимо базуватися на ньому. Здається, що цей документ став своєрідним самоздійснювальним пророцтвом. Адже дії нової адміністрації обраного президента Дональда Трампа підтверджують наші попередні припущення про домінування сценарію "Роз'єднання світу" (A world adrift), який був описаний експертами Національної розвідки США.

У сценарії "Світ у невизначеності" описується реальність, яка характеризується відсутністю чіткої мети, хаосом і нестабільністю. Міжнародна система виглядає крихкою, а основні правила та інституції часто ігноруються як державними, так і недержавними акторами. Сполучені Штати зіткнулися з внутрішніми труднощами, такими як уповільнення економічного розвитку, посилення соціальних розколів і політичний параліч у країнах ОЕСР. Зміна клімату поглиблює суперечності в боротьбі за ресурси, викликаючи гуманітарні кризи, міграційні потоки та нестабільність, особливо в найбільш вразливих регіонах. Лідерство, як на глобальному, так і на національному рівнях, виявляється неефективним, що залишає світ нездатним протистояти терміновим транснаціональним викликам, таким як екологічна деградація та технологічні зміни, зокрема в галузі штучного інтелекту. Влада розподілена між різними центрами сили, але не виникає жодної єдиної альтернативи до зруйнованого порядку, що веде до фрагментарного і реактивного глобального контексту.

У міру посилення атомізації спільнот на фоні зростання національних інтересів, які починають домінувати над глобальними, спостерігається активне розширення впливу потужних геополітичних акторів з осередками в США, Китаї, Європейському Союзі, Росії та Індії. Відомий американський політолог Джон Джозеф Міршаймер у своїй теледискусії з російським стратегом Сергієм Карагановим, який має суперечливу репутацію, визначив три основні світові сили на своїй картині світу — це США, Китай та Російська Федерація.

Піком атомізації спільнот та посилення центрів сили стане перехід на інший сценарій, також описаний експертами Національної розвідки США - "Розділені світи" (Separate silos), коли фрагментація спільнот закінчується створенням економічних і безпекових блоків різного розміру й сили, які, фактично, ділять світ на окремі екстериторіальні шматки. Торгові ланцюжки буде переорієнтовано таким чином, щоб інтеграція відбувалася всередині цих міждержавних кластерів. Інформація та технології циркулюватимуть всередині сепарованих кіберсегментів. Країни світу будуть приєднуватися до якогось із цих великих шматків, роблячи вибір на користь когось, щоб не бути виключеними з міждержавного простору.

Отже, якщо розглянути сучасну абстрактну політичну парадигму США, яку уособлює адміністрація Дональда Трампа, то можна припустити, що вона, свідомо чи, скоріше, несвідомо, еволюціонує в рамках прогнозу "Global Trends 2040". У такому випадку, метою цієї еволюції може бути прискорення переходу від менш структурованого сценарію "A world adrift" до більш організованого варіанту "Separate silos". У цьому новому порядку США, нарівні з Китаєм, більше не прагнуть бути частиною глобальних геополітичних процесів, що виходять за межі їх вузько окреслених політичних інтересів, таких як стратегічне партнерство з Ізраїлем, і натомість формують свої власні кластери союзників.

Тобто, фактично, адміністрація, що представляє поточну політичну конструкцію американського народу, хаотизує світ пришвидшено, щоб США першими вступили в сценарій "Separate silos", що надасть їм перевагу.

Із цією метою підготовка анексії Гренландії, тарифні війни та повільна здача України кремлю є частинами загального напрямку руху США. До цих же аспектів можна додати і підтримку ультраправих політичних рухів у Європі, на кшталт, Віктора Орбана (Угорщина), Марін Ле Пен (Франція), Келіна Джорджеску (Румунія) та інших. Через ідеологічні інтервенції частину європейської спільноти намагаються інтегрувати у майбутній кластер, центром якого будуть американські еліти.

Росія та Китай не будуть опиратися такому розвитку подій, оскільки онтологічно вже давно реалізують цей сценарій, де Росія здобуває бажане, але нічим не виправдане визнання своєї статусності наддержави, а Китай отримує свої бенефіти майже при будь-якому розкладі, зберігаючи свій вплив на Росію і залишаючись у межах основної парадигми протистояння з ліберально-демократичним світом, але тепер на набагато більш вигідних позиціях.

Таким чином, світ досягає ілюзорного рівноваги, що реалізується через силу правих. Основними гравцями, здатними перешкоджати цьому хибному балансу, є Європейський Союз, який хоч і не проявляє активної суб'єктності, але зберігає свої фінансові можливості, а також Україна, що стала символом стійкості та героїзму. Ця країна ускладнює досягнення балансу між США, Росією та Китаєм, які намагаються взаємодіяти і протистояти один одному. В результаті, Україна, яку кремлівська пропаганда охрестила "анти-російським проєктом", насправді стала також "антиамериканською" та "антикитайською" силою, хоча сама того й не бажала.

Ця гіпотеза кардинально трансформує баланс сил у семирівневій моделі війни, тому важливо детально вивчити онтологічну роль України в сучасному сценарному просторі та з’ясувати, яким чином і в якому стані ми опинилися в цій ситуації.

АНТИРУСЬ, АНТИКИТАЙЦІ, АНТИАМЕРИКАНЦІ

У центрі нової візії Україна існує не як держава, що бореться за виживання, і не як геополітична точка напруження, а як онтологічний експеримент, у якому формуються нові моделі буття, дії та смислу.

Залишаючись частково в рамках онтології жертви, Україна змогла провести реструктуризацію культурної та історичної пам'яті, що значною мірою базується на концепції виживання в умовах асимілятивного геноциду проти українського народу. Це дозволило країні наблизитися до онтології гри (за Гейзінгою) — сфери, де суб'єкт не лише відповідає на зовнішні стратегії інших, але й самостійно створює свої правила. Це особливо важливо в умовах, коли шанси на перемогу є мізерними, а ресурси для стратегічного планування обмежені.

У цій грі, яку несвідомо творить Україна, однією ногою все ще перебуваючи в позиції жертви, немає традиційного поділу на слабких і сильних, переможців і переможених. Є стиль, гідність, естетика позиції. Вони проявляються назовні через форми комунікації, що відкидають спрямованість на результат, або і взагалі пересування по осі часу між минулим і майбутнім.

Гідність і здатність жити моментом створюють безмежне, розтягнуте теперішнє, яке наділяє людину невразливістю. Цей стан нагадує самурая, що, насолоджуючись красою квітки, сприймає свою долю в ту мить, коли ворожий меч пронизує його тіло.

Часткове відображення цієї онтологічної концепції можна почути у словах Верховного головнокомандувача Володимира Зеленського: "Мені потрібна зброя, а не евакуація" ("I need ammunition, not a ride"). Незважаючи на численні суперечки щодо значення цієї фрази, вона стала невід'ємною частиною героїчного наративу українського народу, символізуючи свідому відмову від статусу жертви та перехід до активної боротьби. Це не лише питання шансів на перемогу, а радше усвідомлення того, що відступити — це гірше, ніж зазнати поразки. Дитинство маленького єврейського хлопчика з Кривого Рогу, яке було сповнене насильства з боку місцевих "бігунів", спонукало його звернутися до мертвого всередині кагебіста з простим посланням: "Ну що, спробуй!"

Та сама реакція на зовнішні подразники виявилася і під час відомої напруженої бесіди в Овальному кабінеті. Можна вести безкінечні дискусії про те, чи була обрана стратегія правильною, чи ні, однак є також можливість просто прийняти це як факт, який вже стався, адже повернути назад, як і нещасну зубну пасту в тюбик, неможливо.

Незважаючи на обставини, можна стверджувати, що підтримка гідної позиції важливіша за досягнення конкретних результатів. Цей підхід, як правило, отримує позитивну реакцію серед більшості українців. Яскравим прикладом є незначне підвищення політичного рейтингу президента після його повернення з Вашингтона, де він отримав менш оптимістичні перспективи, ніж ті, з якими відправлявся.

Важливим моментом є вислів президента США Дональда Трампа "у вас немає карт" ("you don't have cards"). По-перше, якщо згадати гру "дурень", популярну в пострадянських країнах, то відсутність карт може означати перемогу. По-друге, проблема з відсутністю карт виникає лише тоді, коли ми не можемо вийти за межі гри. Насправді, навіть без карт ми завжди можемо розпочати інші ігри, такі як шашки, "чапаєва" або "камінь-ножиці-папір". Таким чином, вислів, який мав на меті повернути президента України до реальності, насправді не торкнувся тієї реальності, в якій він перебуває.

Суть онтологічної парадигми гри яскраво представлена у відомому фільмі Стівена Спілберга "Готовий гравець перший" (англ. "Ready Player One"). У вирішальний момент стрічки головний персонаж демонструє, що справжня нагорода дістається не тому, хто перемагає, а тому, хто цінує естетику гри, грає з майстерністю та отримує задоволення від процесу, а не лише прагне досягти результату, влади чи матеріальних благ.

Особливу вагу в цьому контексті має вислів, який запропонував колишній головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний: "Якими б важкими не були обставини, нам не буде соромно". Ця фраза стала символом моральної свободи, котра має більшу цінність за контроль над ситуацією. Вона відображає нашу здатність зберігати моральну свободу навіть перед обличчям смерті. Хоча важкі часи та події є зовнішніми чинниками, на які ми не можемо впливати, вибір зберігати свою честь, гідність і уникати сорому за свої вчинки залишається в наших руках.

Висловлювання президента та головнокомандувача України відображають філософську концепцію Homo Ludens — людини, яка живе і мислить через гру, сприймаючи її не лише як розвагу, а як спосіб глибокої онтологічної участі. Ми не маємо змоги впливати на глобальні тектонічні зміни. Наша реальність все ще тісно пов'язана з травматичним спадком колоніального та геноцидального минулого, а потреба в щоденному виживанні обмежує наші людські та матеріальні ресурси, що ускладнює ефективне стратегічне планування і реалізацію планів у конкретні дії. В результаті, більшість наших зусиль, на жаль, може виявитися невдалими.

Однак раз по раз українці демонструють неймовірні феномени виживання та зростання на фоні постійного болю від вбивств дітей і цивільних, ракетних атак, геополітичних зрад і слабкості партнерів. Єдиним розумним поясненням цього феномену є аналіз українства з точки зору існування в парадигмі Homo Ludens .

Це, зокрема, виявляється у створенні іронічних мемів в українських соціальних мережах. Ця генерація іронії та постіронії стала настільки масовою, що нагадує індустріальний процес. Перед початком повномасштабної війни в Інтернеті жартували, що у кожного українця на робочому столі комп'ютера є папка з мемами на випадок, якщо Путін вирішить напасти, і ще одна - на випадок, якщо він вирішить не нападати.

Україна, котра ще не подолала наслідки пострадянської та постімперської травми, вже не бажає залишатися інструментом чужих геополітичних ігор. Вона постає як цивілізація, що формує нові правила гри та інші сенси існування, відмовляючись бути ані жертвою, ані імперією — не переможена, але й не здобувачка перемоги. Україна виступає як суб'єкт, який діє в надзвичайно складних умовах і зберігає свою гідність. Таким чином, вона стає відчутною загрозою для трьох імперій одночасно.

Росія постає як онтологічна порожнеча, і це можна пояснити щонайменше трьома вагомими причинами. По-перше, безперервні заклики правлячого класу до жертви з боку звичайних громадян Російської Федерації, в той час, коли сама еліта не має наміру нічим жертвувати, вже не здатні мобілізувати суспільство. Жертовність стала звичним явищем, позбавленим перспективи на краще майбутнє. Висловлювання Путіна про ядерний голокост, в якому він говорить: "ми потрапимо до раю, а вони просто загинуть", стало символом не лише готовності до смерті, а й втомленого, нетерплячого очікування цієї смерті.

По-друге, російське месіанство та уявлення про "духовну перевагу", які просувають кремлівські пропагандисти, що базуються на імперських та радянських концепціях, не надають жодної конструктивної мети. Вони лише формують наратив "проти Заходу", який наразі змінився з "проти США" на "разом із США проти Європи".

Навіть Іван Дронов, відомий як "Шаман", виконує пісню "Я русский всему миру назло", оскільки інших причин ідентифікувати себе як "русского" просто не існує. Жертовність, яка намагається обґрунтувати претензії на окрему цивілізацію, не має чіткої мети. Натомість росіян переконують у тому, що "ми просто маємо жертвувати собою, адже наші пращури воювали".

По-третє, вся онтологічна парадигма Росія спрямована в минуле, що призводить до блокування майбутнього. Навіть семантично підкреслюється, що російською мовою не можна сказати "я переможу", "я переконаю", у окремих дієслів немає форми майбутнього часу.

Україна підриває концепцію цивілізаційного центру Московії, оскільки просто своїм існуванням як незалежна держава заперечує онтологію імперії. Якщо Україна є, то також існують Чечня, Татарстан, Якутія та Інгрія. Ці регіони існують як ідеї, незалежно від тверджень "хороших росіян", які заперечують необхідність сепаратизму в Росії. Якщо всі ці суб'єкти можуть бути визнані навіть у формі ідей, це свідчить про те, що поняття Росії як єдиного цілого не існує. Натомість можна говорити лише про Російську Федерацію — утворення, що виникло на основі добровільного федерального договору. Також не варто говорити про росіян як про єдину націю; в конституції РФ зазначено, що існує "багатонаціональний народ Російської Федерації".

Онтологічна концепція України, як втілення ідеї Homo Ludens, є серйозною загрозою і джерелом дискомфорту для Китаю. Адже існування Української держави свідчить про те, що посткомуністичне суспільство здатне не лише на зміни, а й на відмову від стабільності та порядку в ім'я "вільної волі" ідей — тобто, гри, де кожен створює свої власні правила. Хаотичне існування України, що практично обходиться без стратегічного планування, свідчить про те, що стійкість і гармонія Китаю, здобуті ціною втрати свободи, не можуть вважатися життєздатною моделлю. Після глобальної пандемії образ Китаю постає перед нами не як тисячолітнє конфуціанство, а радше як недолуге відображення птеродактиля, що несе в собі коронавірус.

Як виявилося, Україна ще й ламає сценарій "сателіта США, що бореться за демократію", і діє за власною логікою. Американський технологічний прогрес та гонитва за американською мрією не приносять щастя. Корпоративні лідери США, на кшталт Пітера Тіля та Ілона Маска, доводять, що цифровий капіталізм, де індивідуальність стирається до простого гвинтика великого бізнесу, який не генерує нічого окрім KPI, більше нікого не надихає. При цьому, корпоративісти ще й наштовхуються на політичний вектор американського суспільства, спрямований в минуле, який так само блокує майбутнє. Про це говорять політичні слогани останнього десятиріччя: "Make America great AGAIN" та "Build BACK better".

Отже, український онтологічний проект "Homo Ludens" виникає не в дослідницьких центрах Кремнієвої долини чи університетських кампусах Стенфорду, а під обстрілами в Харкові, Бахмуті та Херсоні. Він щодня доводить, що "свобода можлива" навіть під бомбами, і що в умовах кошмару можна залишатися активним суб'єктом гри.

При цьому, не бажаючи і, навіть, не маючи змоги стати конкуруючим проєктом "антикогось", Україна пропонує альтернативу, яка не пов'язана ні з минулим, ні з майбутнім. Образ гравця, за Гейзінгою, не пов'яний із владою, грошима, або навіть з прогресом. Реальність українського спротиву та культури - не перемагати будь-якою ціною, а зберігати стиль і сенс у будь-якій позиції - це глибинна альтернатива світові, в якому сенс замінено контролем.

Світ стоїть на зламі, що відбувається одразу у багатьох вимірах. Homo Deus вже стукає у двері до Homo Sapiens - з біотехнологіями, штучним інтелектом і гонитвою за безсмертям. Шлях до Homo Deus (постлюдської істоти з технократичною всемогутністю за Харарі), не можливий без проміжного стану Homo Ludens.

Без Ludens, Deus перетворюється на тиранію алгоритму, наближаючись до концепції "deus ex machina". Однак Deus, що пройшов через гру, стає співтворцем. Україна, котра балансуватиме на межі катастрофи та гри, без жодної надії, але з незламною гідністю, може стати прикладом Homo Ludens, пропонуючи не лише національний архетип, а й нову онтологічну парадигму для світу. Це шлях від Homo Sapiens до Homo Deus через Homo Ludens. Разом із Ludens, Deus перетвориться на садівника "вишневого саду біля хати", творця та учасника симфонії світів.

Україна, переживши гіркі випробування, обрала шлях усвідомленої гри замість помсти, що може зробити її символом цього переходу. Це кардинально змінює її позицію у глобальному контексті. У рамках ігрової онтології вона виступає у ролі "анти" щодо трьох імперій — не як ворог, а як представник альтернативної концепції. У відношенні до Росії вона заперечує долю, імперські амбіції та історичну неминучість. Щодо США — відкидає продуктивність, KPI та культуру контролю. А стосовно Китаю — оспорює порядок, стабільність і роль індивіда як частини машини. Усі ці великі цивілізації функціонують у рамках складних структур і стратегій. Водночас Україна обирає гру — не планування. Вона позбавляється страху та прагматизму — і просто діє.

Звідси ідея "укробуддизму" (на противагу російському наративу "укронацизму") - моделі іронічної, але точної характеристики цього нового способу бути. Укробуддист - це той, хто в окопі п'є каву, жартує в TikTok, тримає пухнастих тваринок у бліндажі, переймається красою білизни, у якій тебе знайдуть рятувальники під завалами будинку після ракетної атаки, допомагає іншим і не чекає спасіння. Це не цинізм і не байдужість, а форма глибокої онтологічної ясності. Життя як воно є - без гарантій. Але гідність і смисл - завжди в межах дії.

Попередні етапи розвитку від Homo Sapiens до Homo Ludens і Deus, такі як Афіни, Ренесанс, Французька революція та Радянський модерн, зазнали краху на стадії гри: або прагнули контролю, або острах свободи взяв гору. Україна, можливо вперше у своїй історії, не вимагає ані тріумфу, ані визнання. Вона просто продовжує свою гру. Це її сила та ще одна можливість для світу. Але в цьому криється і велика небезпека, оскільки така позиція викликає потужний неусвідомлений страх у трьох імперій одночасно. Їм вигідніше об'єднати зусилля, щоб усунути Україну з глобальної шахової дошки, аніж спостерігати, як вона відвойовує своє місце під сонцем.

Однак, опинившись у ситуації екзистенціальної загрози та боротьби за своє існування, Україна не може цілковито зануритися в онтологію гри. Це вимагає наявності свободи вибору та хоча б невеликої дистанції від катастрофи, де домінують онтології жертви, страждання й місії "встояти". Трагедія здатна мобілізувати, але водночас обмежує можливості для вільних дій.

Українська ідентичність значною мірою формується через пережиті страждання (Голодомор, репресії, війни, революції) та має пройти через осмислення болю. Тоді як гра потребує легкості, здатності до дистанції, до зміни ролей. Травма і страх повторення катастрофи закріплює ідентичність, робить її важкою і непластичною. Онтологія гри вимагає впевненості у фундаменті - щоб дозволити собі грати зі смислами, а не лише виживати.

Українська політична і культурна традиція (особливо після "Революції гідності") схиляється до відкритості і прямолінійності гравця, відмови від складних комбінацій. Однозначне, чорно-біле ставлення до проблем превалює. Водночас онтологія гри передбачає багаторівневість, іронію, непряме мислення, які можуть сприйматись як нещирість або навіть аморальність у культурі героїзму й жертовності.

На цьому шляху Україну чекає багато небезпек і зовсім не факт, що на нас не очікує провал. Однак саме онтологія гри, що будується поза хронологічним підходом минулого-майбутнього та поза стратегуванням, орієнтованим на досягнення певного бажаного результату, є однією з найбільш ефективних моделей забезпечення стійкості (resilience) людини, держави і суспільства.