Василь Барка — спокійний філософ і ключовий очевидец Голодомору.

Зображення: креатив Катерини Гладкої Василя Барки — Селянська матриця України та руйнація ідилічного образу.

Василь Барка, чиє справжнє ім'я було Василь Очерет, з'явився на світ 16 липня 1908 року в селі Солониця на Полтавщині. Він виріс у родині, глибоко вкоріненої в українську традицію та тісно пов'язаної з природою. У своїх есеях письменник неодноразово підкреслює, як його дитинство визначило його подальший життєвий шлях і вплинуло на світогляд. Село, яке ще не відчуло жахів Голодомору, стало йому рідним і знайомим оточенням.

"Світ моїх дитячих років був цілісним. Він не вимагав жодних роз'яснень – у ньому панувала істина."

У 1927 році він розпочинає навчання в Лубенському педагогічному технікумі. Після цього викладає в Донбасі, де у нього виникають конфлікти з місцевими чиновниками. Згодом він переїжджає до Краснодара, де завершує навчання в педагогічному інституті та працює вчителем і редактором. З огляду на сучасні події, особливо після повномасштабного вторгнення, це виглядає досить дивно. Проте в часи радянської окупації перебування в центрі, на видному місці, часто відкривало більше можливостей для виживання, ніж залишатися в Українській РСР.

У 1930 році в Харкові виходить дебютна збірка його віршів під назвою "Шляхи", яка миттєво стає об’єктом критики та звинувачень у "буржуазному націоналізмі" і "реліктах релігійності".

Примусова сталінська колективізація і Голодомор 32-33 років, який проживатиме і Барка, зруйнують гармонію українського села. У листах і записах він згадуватиме і виснаження, і опухання, і страх смерті, і як голод забирав мову. Бо в людей не було сил розмовляти.

"Голод не лише виснажує фізичне тіло. Він розмиває кордони між людиною та безоднею небуття," -- згадував автор.

Ймовірно, він ніколи б не вибрав такий мотив як основний для своєї творчості, але жахливий період репресій і режим, який фізично знищував українську ідентичність, наклав свій відбиток. Згодом Барка втілить свій особистий досвід у більш загальній художній формі в романі "Жовтий князь", підкреслюючи, що це не вигадка, а результат його жахливих переживань. Проте він принципово відмовлявся від написання мемуарів, адже пам'ять зберігала все необхідне.

Неймовірно, що саме в цей період у Харкові виходить його друга збірка "Цехи". Вона відповідає вимогам режиму як "ідеологічно прийнятна", в той час як Барка продовжує створювати справжні твори, які залишаються в його шухляді.

Друга світова і вибір свідка

Розпочинається Друга світова війна. Він отримує повістку до армії, хоча має медичні підстави для відстрочки. Його зараховують до народного ополчення. Після отримання поранення опиняється на території, що знаходиться під контролем німецьких військ.

Війна стала для Василя Барки не лише черговою історичною трагедією, а й яскравим підтвердженням того, що ХХ століття виявилося епохою систематичного винищення людства. Він уже відчув на собі жахи Голодомору — досвід, який назавжди підірвав його довіру до радянської ідеології. Війна ж остаточно розвіяла будь-які ілюзії щодо можливості існування правди поряд із тоталітарним режимом.

"Я відчував себе патріотом радянської країни. Всією своєю суттю я заперечував сталінський режим і його диктаторські методи. Я мріяв про справжній комунізм... Коли почалася війна, вирішив піти на фронт, адже вважав це своїм моральним обов'язком, адже гітлеризм становив загрозу для нашого народу... Спочатку ми служили в народному ополченні. Але німецькі війська настільки швидко просувалися до Кавказу, що нас перевели з казарм народного ополчення до регулярної червоноармійської частини, яка захищала підступи до Кавказу," – згадував він з часом.

Як це було прийнято в СРСР, його тепер вважали "зрадником батьківщини", а для німців він став ворогом. Він потрапив на примусові роботи до Німеччини, де зумів подолати зимовий шлях завдовжки 1000 км до табору переміщених осіб під контролем США. На межі людських можливостей, він виживав в жахливих умовах: спав у ящиках, мерзнув на холоді та страждав від нестачі їжі. Саме в цей час у нього зароджується ідея для першого роману "Рай", який згодом буде опубліковано в Нью-Йорку.

Ні мобілізація, ні тяжкі поранення, а також німецький полон не стали основними темами творчості Барки — це його принципова позиція. На відміну від багатьох митців свого покоління, він майже не відображає фронтовий досвід безпосередньо. Для нього війна не є ані героїчною епопеєю, ані трагедією конкретної особи; це всього лише інший вимір тієї ж логіки зла, яка раніше проявилася під час Голодомору. Ця логіка не потребує додаткового опису, адже її суть вже добре зрозуміла.

Ключовим вибором цього періоду стало рішення не повертатися до СРСР. Це був не політичний акт і не еміграційна стратегія, а екзистенційний вибір. Повернення означало б або фізичне знищення, або життя в умовах внутрішньої цензури -- мовчання, яке він вважав формою співучасті. Тож війна не стільки вигнала його з батьківщини, скільки остаточно позбавила можливості уявляти її в межах радянської реальності.

Софія Русова — українська європейська діячка просвіти, що випередила свою епоху.

Повоєнні роки в таборах переміщених осіб у Німеччині стали для Барки періодом парадоксального відновлення. Втративши дім, соціальний статус і будь-яку стабільність, він уперше опинився в просторі, де слово могло існувати без прямого ідеологічного примусу. Саме тут формується його розуміння літератури як певного акту морального свідчення, а не професії чи кар'єри. Він пише, щоб не дати досвіду зникнути.

У цьому середовищі визріває задум роману "Жовтий князь". Важливо, що Барка не пише його як негайну реакцію на травму. Навпаки -- між пережитим і текстом лежить пауза війни, полону, вигнання. Це надає роману характеру свідчення, яке пройшло крізь мовчання. Воєнний і повоєнний досвід ніби очищує його мову від будь-якої випадковості, залишаючи лише те, що витримало час і втрату.

Зображення: encyclopediaofukraine.com Автори МУР, 1947 (сидять зліва направо) Євген Маланюк, Юрій Шевельов; (ззаду зліва направо) Василь Барка, Улас Самчук, Ігор Костецький. Етап в Америці та роман "Жовтий князь".

У 1950 році Василю Барці офіційно надали можливість емігрувати до США. Там він поєднував різні фізичні роботи з письменницькою діяльністю та науковими дослідженнями. Він взявся за вивчення історії української літератури і поступово почав шукати можливості для публікацій. На початку 60-х років він випустив такі твори, як "Хліборобський Орфей, або Клярнетизм" та "Правду Кобзаря". Також він працював на "Радіо Свобода", де написав безліч есеїв, у тому числі на релігійні теми.

Фізично я опинився в такому ж культурному контексті, як і представники Нью-Йоркської групи (Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Віра Вовк та інші). Однак просто перебування в одному просторі не означало спільної мови. Це покоління формувалося під впливом абсолютно різних обставин. Вони пережили Голодомор, сталінські репресії та руйнування сільської України, тоді як члени Нью-Йоркської групи не відчули Голодомор на собі, скоріше вони були вигнанцями, які швидко впитали західний модернізм. Вони вважали, що українська література має позбутися "етнографізму" та інтегруватися у світовий літературний дискурс. Важливо зазначити, що для Барки його творчість була, по суті, актом свідчення і прагнення запобігти повторенню цього зла (хоча, як показує досвід XXI століття, це виявилося утопічним). Відкритого конфлікту не існувало, художники визнавали один одного. Проте ці дві перспективи яскраво демонструють різні підходи в українській емігрантській літературі: для одних це була можливість свідчити, для інших — експеримент, частина глобального процесу, іронія або навіть гра. Таким чином, ця дистанція мала глибокий онтологічний зміст.

На початку 1960-х років Василь Барка завершує першу частину свого роману "Жовтий князь". У 1962 році цей твір публікується в журналі "Сучасність", що виходить у Нью-Йорку та Мюнхені. Через рік, з нагоди 30-ї річниці Голодомору, "Радіо Свобода" організовує спеціальну програму, в якій бере участь сам Барка, ділячись деталями свого роману.

Зображення: надане Маріанною Ґіллілен/kyivpost.com Василь Барка в горах Катскілл приблизно в 1960 році, де він працював над твором "Жовтий князь", проводячи тривалий час у цих місцях, щоб відчути тіло спогади про голод, який він пережив майже тридцять років тому.

Повість "Жовтий князь" розповідає про долю однієї родини в період 1932-1933 років; про білу хату, яка перетворилася на чорну й стала символом смерті. Ця історія розгортається на фоні трагічних подій, що охопили всю Україну в часи голодомору, 30-ті роковини якого ми згадуємо сьогодні. У основі твору лежать особисті спогади та численні деталі того часу, зібрані протягом багатьох років. Багато типових ситуацій жахливої епохи знайшли своє відображення в цій повісті.

У 1968 році роман був перевиданий у Нью-Йорку завдяки зусиллям Союзу українок Америки.

Автор у Сполучених Штатах обирає триматися на відстані від художніх спільнот. Для нього самотність є не лише способом життя, а й моральною потребою: в такій ізоляції він здатен зберегти автентичність своїх думок та переживань.

Фото: ukrainianpeople.us

Роман "Жовтий князь" став важливим етапом для Барти, відкриваючи йому двері до західної академічної спільноти. У Сполучених Штатах його твір був одним із перших художніх свідчень Голодомору, доступних для англомовних читачів. Починаючи з кінця 1960-х і протягом 1970-1980-х років, цей твір регулярно включали в навчальні програми з української літератури, історії радянського періоду та східноєвропейських досліджень у престижних університетах, таких як Гарвард, Колумбійський університет, Університет Пенсільванії та University of Illinois Urbana-Champaign. Він розглядався не лише як літературна робота, а й як цінне джерело для досліджень, що допомагало студентам і науковцям усвідомити масштаб людських втрат і психологічні аспекти тоталітарних режимів.

Хоча Василь Барка рідко з'являвся на публічних академічних заходах, його літературна спадщина залишила значний слід у численних наукових дебатах, зокрема в таких журналах, як Harvard Ukrainian Studies та Slavic Review, а також у дослідженнях, пов'язаних із Голодомором. Ім'я Барки згадується в працях Роберта Конквеста та інших західних науковців, які прагнули не лише знайти архівні документи, а й відшукати свідчення тих, хто пережив ці трагічні події.

Інтерес до цього роману відновився в 1981 році, коли українська авторка Ольга Яворська здійснила його переклад для відомого французького видавництва "Галлімар". Передмову до видання написав французький письменник єврейського походження Петро Равич, який пережив жахи концтабору. У 60-х роках він також опублікував свою книгу "Кров неба" в цьому ж видавництві, в якій висвітлюється тема Голокосту.

На межі традицій та усамітнення, мистецька діяльність Барки в Америці залишалася в тіні приватних спільнот. Він продовжував творити прозу та поезію, займався написанням есеїв і перекладами, проте майже не залучався до літературних об'єднань чи еміграційних груп. Самотність стала його шляхом до збереження внутрішньої свободи та глибокої відповідальності перед своїм минулим.

Барку можна описати як емпатичну людину, бо відомо, що коли він описував страждання людей від Голодомору, часто сам не міг їсти, настільки співпроживав цей досвід знову і знову. Також досвід 30-х років вплинув на його здоров'я.

У пізній період письменник усе більше звертався до біблійної символіки та космології, аби осмислити досвід катастрофи через призму вічних структур моралі й духовності. Цей аспект майже невідомий широкому загалу, бо його пізні тексти залишалися у приватних архівах або публікувалися в обмежених діаспорних виданнях.

"Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора... Але щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. Мої книжки застерігають від духовної сліпоти, блукань суспільної думки у світоглядних пошуках..." -- скаже він в інтерв'ю і тихо піде в засвіти в будинку для людей похилого віку 2003 року.

Зображення: Катерина Заккароні, Василь Барка, 1991 рік.