Жанна -- легенда легкої атлетики. До списку її досягнень входить золото з бігу на 200 метрів й срібло з бігу на 100 м на чемпіонаті світу-1997. Через чотири роки на світовій першості українка підкорила омріяну стометрівку, а 2003 року в Парижі знову виборола бронзу на чемпіонаті світу з бігу на 100 метрів.
Спортсменка вже давно живе в США зі своїм чоловіком Марком Блоком. Подружжя виховує доньку Анну, яка мріє перевершити досягнення мами в легкій атлетиці.
Після завершення кар'єри Жанна надовго зникла з поля зору медіа, однак журналісту NV Андрію Павлечку вдалося поспілкуватися з легендарною легкоатлеткою.
-- Жанно, у вас була дуже насичена спортивна кар'єра. Розкажіть, чим ви займаєтеся зараз?
На даний момент я виховую підлітка, якому незабаром виповниться 15 років. Моя донька активно займається легкою атлетикою, і я підтримую її в цьому захопленні. Крім того, я займаюся підприємницькою діяльністю у сфері нерухомості.
Яким чином виглядає ваш типовий день сьогодні?
Мій звичайний день виглядає зараз по-іншому. Не так, як тоді, коли я займалася спортом. Я прокидаюся, відводжу дитину до школи, займаюся справами, які пов'язані з бізнесом. Після цього забираю дитину з навчання, їду з нею на тренування, треную її і їду додому. У вихідні їжджу на її змагання.
-- Як ви потрапили у сферу нерухомості після спортивної кар'єри?
Живучи в Америці, у спорті мені було складно реалізуватися. Тренувати можна було, але в мене особливого інтересу до нього не було. Тому я вирішила зайнятися чимось зовсім іншим. У мене завжди був інтерес до нерухомості, купівлі і продажу. Тому я пішла навчатися, отримала ліцензію і почала займатися цим бізнесом.
Які виклики виникли на стартовому етапі?
Розпочинати з нуля завжди нелегко. У віці 35 років я опинилася в цій галузі без жодного досвіду. Хоча я багато років присвятила спорту, мої навички не мали жодного відношення до нерухомості. Тому, щоб досягти успіху, мені знадобився час. Це було непросто, але всі ті якості, які я розвивала у спорті, стали в нагоді на старті моєї бізнес-кар'єри.
-- Ви і будуєте, і продаєте будинки?
Я лише займаюся купівлею та продажем, без будівельних проектів. Можна сказати, я виступаю в ролі посередника між тими, хто продає, і тими, хто купує.
-- А пам'ятаєте свій перший продаж?
Звісно, я пригадую. Це була невеличка квартира в Маямі Біч, сповнена різних труднощів. Мій дохід був зовсім невеликим — якщо не помиляюся, всього 2000 доларів. Для Сполучених Штатів це справді крихітна сума.
Які труднощі виникли з жильем?
Ой, у тій квартирі не проводили жодного ремонту, власник був надто прискіпливим, а у потенційного покупця виникли труднощі з отриманням кредиту.
Ви також потрапили до числа 20 найкращих рієлторів у Північній Флориді. Це вражаюче досягнення! Поділіться, будь ласка, своїм шляхом до цього успіху.
Поступово формувалася база клієнтів, які з часом почали рекомендувати мене своїм друзям і знайомим. Так все склалося. Якщо ти дієш правильно, орієнтуєшся не лише на швидкий прибуток, а прагнеш будувати стабільне майбутнє, ставлячи потреби клієнтів на перше місце, то рано чи пізно люди почнуть радити тебе іншим.
Можливо, серед ваших клієнтів опинився хтось зі світових знаменитостей?
Нікого не було із зірок. Були хороші і відомі бізнесмени, але англомовні, знаменитостей спорту чи шоубізнесу не було.
-- Якщо не секрет, за скільки продали найдорожчий будинок?
Я, тим не менш, зберігатиму цю інформацію в таємниці.
-- Пожежі в Лос-Анджелесі сильно вплинуть на ваш бізнес?
Оскільки моє місце проживання — південна Флорида і я зосереджуюсь на цьому регіоні, вважаю, що це не матиме значного впливу на мій бізнес. Проте ми співпрацюємо з агентством, яке має свою головну офіс у Лос-Анджелесі. Для них, безумовно, це суттєво позначається на діяльності.
Як початок великої війни в Україні позначився на цінах?
На мій бізнес це ніяк не вплинуло. І загалом на ціни в Маямі це не вплинуло, тому що ринок в Америці дуже багатогранний. Тут є відносно невеликий відсоток емігрантів з України, але думаю, що це більше впливає на Європу.
Ви вже тривалий час перебуваєте в США. Коли ж ви востаннє навідувалися до України?
Я востаннє була в Україні у 2016 році. Коли я планувала приїхати знову, то почався ковід, а після ковіду Росія почала повномасштабну війну на території нашої країни. Але я б дуже хотіла приїхати в Україну.
Які ваші спогади про 2016 рік, коли ви вперше завітали до України?
У мене померла мама у 2015 році, і я приїжджала зі своєю шестирічною дитиною на роковини. Ми провели кілька тижнів у Києві. У мене в столиці досі є квартира. На щастя, війна поки її не зачепила. Вона у центрі міста, тому поки що все добре. А як далі буде -- незрозуміло.
-- Не плануєте її продавати?
Поки що ні.
Поділіться, будь ласка, своїми враженнями про те, як проходило святкування Різдва?
Ми не відзначаємо Різдво, оскільки не є християнами, а належимо до єврейської громади. Проте, варто зауважити, що Різдво в Сполучених Штатах є найбільш значущим святом, навіть важливішим за Новий рік. Усі навколо святкують, але для нас це не є чимось особливим, тому ми не приєднуємося до загального святкування.
-- А як Новий рік зустріли?
Святкування Нового року ми провели вдома, насолоджуючись затишною атмосферою. Оскільки в моєї дитини незабаром мали відбутися змагання, ми вирішили просто провести час у спокої. У Флориді відчуття Нового року не таке яскраве, адже тут відсутні сніг і морозяні дні.
Часто ликуєте у подорожах по світу?
Взагалі немає часу, тому що мій час мені не належить. Він належить моїй дитині. А час доньки належить шкільному розкладу. Тому у нас є два тижні взимку і два місяці влітку канікул. Ось і весь час, який є для того, щоб подорожувати. Однак ми влітку з'їздили в Париж на Олімпіаду.
Чи зустрічалися ви з кимось із українців?
Так, я зустрічала Наталю Добринську. Тренера Ярослави Магучіх мені добре відомий. Її також помічала на стадіоні.
Які інші види спорту ви відвідували?
Отже, я займалася легкою атлетикою. Я брала участь у змаганнях до самого фіналу. Також не можу не згадати про теніс, адже моя донька серйозно займалася цим видом спорту. Крім того, я відвідала один волейбольний матч.
Яким чином проходило ваше дитинство?
До своїх дванадцяти років я прожила в Ніжині разом із мамою в будинку, що перебував у жахливому стані. Можна сказати, наше життя було наповнене труднощами і бідністю. У віці 12 років мені надійшла пропозиція вступити до спортивного інтернату в Києві, що стало поворотним моментом у моїй долі. Вже у 15 років я здобула перемогу на своєму першому чемпіонаті СРСР, а в 16 років почала заробляти більше, ніж моя мама.
В який момент у вас виникло усвідомлення, що бажаєте присвятити себе спорту?
Спортом я завжди хотіла займатися, тому що була швидкою дитиною. Мене завжди тягнуло на вулицю. Я хотіла займатися спортом. Я займалася волейболом деякий час -- років із 9 до 12. Але коли мене запросили в спорт-інтернат, я абсолютно чітко розуміла, що це буде мій шлях у житті. З цього моменту я дуже серйозно до спорту ставилася.
-- Біг одразу припав до душі, чи були ще якісь варіанти?
Біг завжди був моєю пристрастю. Ще в шкільні часи, під час уроків фізкультури, я часто випереджала хлопців. Ми зазвичай змагались на дистанції 30 або 60 метрів. Тож у глибині душі я завжди відчувала, що біг — це те, що мені підходить.
Чи був у тебе період, коли виникло бажання залишити спорт?
Ні, я ніколи не задумувалася про те, щоб залишити спорт. Хоча труднощі траплялися і продовжують виникати, моя пристрасть до спорту завжди залишалася незмінною. Мені приносило радість брати участь у змаганнях, змагатися та втомлюватися під час тренувань. Я сприймала це як шлях до досягнення своїх цілей, навіть у дитинстві. Інші заняття мене не приваблювали – спорт був моїм єдиним покликанням.
-- Які труднощі у вас були?
Найбільші труднощі були психологічного характеру. Найважче -- вірити в себе і розуміти, що ти можеш досягти результатів на найвищому рівні. Коли починаєш займатися спортом, ти мрієш про це, але не можеш собі уявити, що можна бути, як ті люди, на яких ти дивишся по телевізору. Я думаю, що це найбільші труднощі, які має подолати будь-який спортсмен. Вірити в себе та розуміти, що ти такий самий, як вони.
Пам’ятаю, що на одних з юнацьких змагань ви впали під час бігу, але не зупинилися – піднялися і продовжили боротьбу.
Так, таке дійсно траплялося (сміється). Це були мої перші змагання. Ми приїхали в Київ, щоб пробігти 60 метрів. Тренер дав мені вказівку встановити колодки, але я не знала, як це робити, адже ніхто не навчив мене. Я спробувала їх налаштувати, і під час забігу впала на асфальт. Проте я піднялася і все ж таки дійшла до фінішу. Всі ці труднощі стали важливим досвідом, який допоміг мені стати тією, ким я є сьогодні.
Чи було тоді серйозне поранення?
Не можу згадати, мабуть, саме так.
Але чи не залишилося жодних слідів?
Ні-ні (сміючись).
Чи колись уявляли, ким могли б стати, якби не займалися спортом?
Мені подобається все, що пов'язане з людським тілом. Я не боюся крові, я не боюся уколів. Найімовірніше, це було б щось, що пов'язане з медициною. Я не була б інженером, я не була б бухгалтером. Мені колись подобалася журналістика. Я закінчила інститут фізкультури, але в якийсь час я хотіла вступати до університету на факультет журналістики. Якби не спорт, то, найімовірніше, я б зайнялася чимось подібним.
-- А який секрет вашого успіху у спорті?
Насправді, успіх складається з багатьох елементів. По-перше, у спорті він безпосередньо пов'язаний з природними нахилами. Якщо відсутні фізичні здібності або талант, досягти високих результатів буде вкрай важко. Проте талант може проявлятися в різних формах — це і фізична підготовка, і працездатність, і здатність засвоювати нову інформацію, а також вміння працювати. Не слід забувати і про схильність до травм, адже все це є частиною поняття "талант". Важливим аспектом є також мати доброго тренера. У цьому контексті можна говорити про елемент удачі, адже в підлітковому віці, приблизно з 12 до 15 років, молоді спортсмени не завжди здатні визначити, хто є професійним тренером, а хто — ні. У такому віці їм не вистачає досвіду та знань, щоб оцінити рівень тренерського підходу. Мені ж пощастило, адже завжди поруч були висококваліфіковані тренери. Тож, напевно, у цьому є частка везіння.
-- Який же у вас був талант?
Безперечно, ефективність.
Як пройшов ваш день у ролі легкоатлетки?
Поговоримо про той час, коли я вже була професійною легкоатлеткою. Фактично весь мій день, тиждень, і місяць залежали від моїх тренувань, а не тренування від мого життя. Я підлаштовувала своє життя під тренування. Скажімо, три-чотири тижні я працювала напружено, а потім у нас був розвантажувальний тиждень -- це по-іншому, це легке. А у важкий період -- 10 тренувань на тиждень: у понеділок, вівторок, четвер і п'ятницю -- двічі на день, у середу та суботу -- один раз на день, неділя -- вихідний. Тобто я прокидалася, йшла на тренування -- бігове, потім я їхала додому, їла і відпочивала. Потім було друге тренування, як правило, силове, після цього, найімовірніше, якийсь вид терапії - масаж або щось на кшталт цього. Далі вечеря і спати.
Яке заняття вам найбільше не подобалося?
Не можу стверджувати, що мене щось справді розчаровувало. Звичайно, як і будь-який спринтер, восени ми проходили етап базової підготовки, під час якого потрібно було бігати довгі дистанції. Для спринтера це три-чотири кілометри. Ось це, безумовно, було не до вподоби.
Яким був би ваш найкращий день на вихідних?
В ідеальний вихідний, якщо чесно, я спала скільки хотіла (сміється). Потім прокидалася, снідала, іноді йшла кудись пообідати і відпочивала вдома. Ще в кіно можна було сходити. У клуби не ходила, мені це не подобалося, і зараз теж не ходжу.
-- Пам'ятаєте момент, коли вперше виїхали за кордон?
Я покинула країну, коли була ще в юніорській команді — вирушила до Німецької Демократичної Республіки. Мені тоді виповнилося 16 років, і я відвідала місто Карл-Маркс-Штадт, яке, здається, тепер називається Хемніц. Це була моя перша подорож за межі Радянського Союзу. Через кілька місяців я поїхала на юніорський чемпіонат світу в Канаді, представляючи збірну СРСР.
-- Що вас тоді сильно здивувало?
Мене здивувало все. Якщо порахувати, це було у 1988 році. У Радянському Союзі на той час взагалі нічого не було, ні їжі, ні одягу, нічого. Ми поїхали в НДР і побачили, що там все, все, все є -- їжа, одяг, джинси. Я думаю, що вам складно це зрозуміти, тому що ви молодий. Наприклад, у київському Пасажі продавали імпортний одяг, а черги там не було, бо була бійка. Не довга черга, а бійка. За кордоном такого не було.
Чи пригадуєте ви катастрофу на Чорнобильській атомній електростанції?
Мені було 14 років, коли сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС, і я завершила восьмий клас. Пам’ятаю, як нас, учнів, відправили на все літо в Крим, до Севастополя, і скасували річні іспити. Ми, ще діти, були надзвичайно щасливі, що не потрібно готуватися до іспитів. Повернулися ми лише восени, і нам заборонили бігати кроси в лісі. Ось, власне, це все, що залишилось у пам’яті.
У 1997 році ви здобули золоту медаль на чемпіонаті світу з бігу на 200 метрів. Які емоції вас охопили, коли ви перетнули фінішну лінію?
Спочатку в мене виникло відчуття, що я нарешті стала частиною їхнього світу. Коли в 16-17 років дивилася по телевізору на таких особистостей, як Мерлін Отті або Гейл Діверс, мені здавалося, що вони зовсім інші, немов інопланетяни. Але коли я отримала перемогу, то зрозуміла, що можу бути такою ж, як і вони. Це дало мені нову віру в себе та усвідомлення, що я теж здатна на великі досягнення.
Чи відзначали ви цю подію?
Ну, щось ми все ж відзначили з тренером. Проте той чемпіонат світу припав на розпал легкоатлетичного сезону, тож активна діяльність продовжувалася, і часу на святкування було обмаль. Попереду чекало ще безліч змагань.
Чи могли б ви дозволити собі насолодитися келихом шампанського в самісінькому розпалі сезону?
Ні, не тому, що це заборонено, а тому, що я не є фанаткою спиртних напоїв. Шампанське мені не особливо до вподоби. Інколи я можу насолодитися келихом вина напередодні вихідного, але зазвичай я просто не прихильниця алкоголю.
На тому чемпіонаті світу ви здобули срібну медаль у забігу на 100 метрів, програвши американці Меріон Джонс всього 0,02 секунди. Чи вважаєте ви це найважчим моментом у своїй кар'єрі?
Відверто кажучи, я була впевнена, що стала переможницею. Між нами простягалися три доріжки, і я вже почала святкувати. Чи був цей момент найскладнішим у моєму житті? Ні, я вважаю, що справжнє розчарування для мене – це те, що я не змогла здобути жодної Олімпійської медалі, особливо під час Ігор у Сіднеї у 2000 році. Але... важко це сказати, адже через чотири роки все змінилося, і я здобула золото на 100 метрах, вигравши у Меріон Джонс всього на 0,02 секунди.
-- У 1997 році переможця визначив фотознімок. Сильно розчарувалися, коли дізналися, зарано відсвяткували перемогу?
Безумовно, це було величезне розчарування. Хоча я не можу стверджувати, що це стало найбільшим з усіх розчарувань у моєму житті, адже це була моя перша медаль на чемпіонаті світу в дисципліні 100 метрів. Проте, відчуття болю все ж залишилося, адже була можливість перемогти. На мою думку, у світі спринту перемога на Олімпійських іграх або чемпіонаті світу на дистанції 100 метрів є найвищим досягненням для спортсмена.
Чи часто ви згадуєте про цей момент?
Ні. У мене життя змінилося дуже сильно, тому не варто через чверть століття думати про це. У всякому разі, якщо я згадую, то не в поганому сенсі.
Через чотири роки ви здобули золоту медаль на чемпіонаті світу з бігу на 100 метрів. Поділіться, яким був ваш шлях за цей час?
Великий. Я переїхала в Америку, вийшла заміж і змінила тренера. Я стала більше працювати над силовими показниками. Я дуже виросла як особистість за ці чотири роки.
Що ж виявилося більш солодким — золото чи тріумф над Меріон Джонс?
Золото. Суперники постійно змінюються, але титул залишається вічним. Ми не в змозі управляти нашими опонентами на кожному турнірі.
-- А ось тоді вже влаштували собі свято на честь перемоги?
Ні, нічого особливого не сталося. З наступного року чемпіонат світу стане фінальним змаганням у календарному році. Якби мені випала така можливість, я б могла відзначити це подія. Але, на жаль, коли я займалася бігом, він завжди проходив посеред сезону.
Де ви в даний момент тримаєте свої нагороди?
У нашій оселі є особлива шафа, в якій я їх зберігаю. Всі вони акуратно розташовані в одному місці.
Чи мали можливість зустрітися з Меріон Джонс у невимушеній обстановці після завершення її кар'єри?
Ні, наші шляхи не перетиналися, але протягом кар'єри у нас завжди були доволі хороші стосунки. Не можу стверджувати, що ми були близькими друзями, але точно не ворогували. Ми завжди проявляли повагу одна до одної.
Вона походить з Лос-Анджелеса. Чи, можливо, з нею зв'язувалися після тих пожеж?
Ні, бо вона вже не живе в Лос-Анджелесі. Вона вже давно живе в Техасі.
Які, на вашу думку, фактори завадили вам здобути олімпійську медаль?
У 1996 році я була ще зовсім молодою, але удача в той момент обійшла мене стороною... Кожного разу, коли наставав олімпійський рік, я мріяла про медаль і часто картала себе за це. Я знаю, що багато людей вважають, що я стояла на п'єдесталі на Олімпійських Іграх. Нещодавно ми з подругою обговорювали мою олімпійську медаль, і я не змогла втриматися від коментаря: "У мене немає олімпійської медалі". Вона була здивована і запитала: "Як так, у тебе її немає?". Ось так і розгорнулася наша розмова.
Чи було це для вас важким досвідом?
Так, це було важко. Особливо я відчувала емоційний удар після Олімпійських ігор 2000 року в Сіднеї, коли мені виповнилося 28. Я усвідомлювала, що це була моя єдина і справжня можливість здобути медаль, і, на жаль, так і сталося. Це безпосередньо пов'язано з моїм віком. Тоді я дуже переживала. Ця ситуація справила на мене значний вплив.
-- Що допомагало прийти до тями?
Час, робота і тренування.
Ваш партнер був вашим керівником. Яким чином ви з ним зустрілися?
На змаганнях. Він був не тільки моїм менеджером, а й тренером. Потім уже став і моїм чоловіком. А познайомилися ми в Європі на якихось змаганнях.
Чи виникали у вас суперечки стосовно робочих питань?
Наші думки дещо розходилися, але ми докладали зусиль, щоб досягти компромісу. Він представляв одну школу спринту, а я — іншу. Ми постійно шукали спільні підходи та шляхи вирішення, хоча часом це призводило до дискусій.
-- Чим він зараз займається?
Тим самим, що й я -- продажем нерухомості.
— Ви його керівник?
Ні, (посміхається), я точно не вважаю себе босом. Для мене моя дитина завжди на першому місці, а бізнес іде на другий план.
-- Перед Олімпіадою-2004 ви знялися у фотосесії для Playboy. Часто переглядаєте фотографії?
Ні, зовсім не переглядаю їх. Більше того, вони просто припадають пилом у шухлядах. Я вже давно не заглядала до них. Мені здається, що люди надають цьому більше значення, ніж це справді варте.
Чи можете ви вже поділитися сумою гонорару?
Ні-ні (сміючись).
-- Також ви казали, що вам не сподобався знімальний процес. Чому?
Мені не сподобалося не лише через те, що я була без одягу, а тому що відчувала жахливий холод. Це сталося в горах Лос-Анджелеса, де зараз бушують пожежі. Команда вирішила провести фотосесію під час заходу сонця, але в горах в цей час стає дуже холодно, особливо в квітневу пору. Це був справжній виклик. Ще складніше було те, що мені три години наносили макіяж на все тіло, а потім ще дві години витрачали на його змивання. Насправді, це зовсім не нагадувало гламур. Поки вони робили знімки, я змушена була сидіти в кількох ковдрах і трястися від холоду між кадрами.
-- Яке було враження родичів від цієї фотосесії?
Нормально. Для них це не було шоком, бо я попередила. Я вважаю, що фотографії вийшли доволі естетичними.
Яким запам'ятався вам 24 лютого 2022 року?
Я була просто шокована, мій чоловік теж. Ми прокинулися і були нажахані. Було неможливо в це повірити. Так, ми дивились новини, у яких протягом тижня говорили, що Росія готується до атаки. Але в це повірити було неможливо. Бо була думка: "Яка війна може бути в центрі Європи?".
Чи є у вас близькі люди в Україні?
Ні, в Україні у мене немає родичів. Я була єдиною дитиною в сім'ї, а мою маму не стало в 2015 році. Проте в Києві в мене багато друзів, з якими я регулярно спілкуюся. Вони розповідають мені, що через обстріли по всій країні вимикають електрику, а вночі звучать повітряні тривоги. Це мені було відомо.
Яким чином ви справляєтеся з обстрілами в Ніжині?
Мене гнітить думка про це, адже близькі друзі моєї матері, яка пішла з життя в Ніжині, і які піклувалися про неї в її останні місяці, на початку вторгнення змушені були ховатися в підвалі. Вже два роки вони перебувають у Німеччині, але їхнє життя там не приносить задоволення. Вони з величезним бажанням прагнуть повернутися додому в Україну, проте не мають на це змоги.
Можливо, серед ваших українських друзів є ті, хто зараз бере участь у бойових діях проти Росії?
Я не впевнений. Не хочу стверджувати, що люди у віці 50 років не беруть участь у війні, але, зазвичай, всі мої знайомі мають вік від 55 до 60 років. Тому я особисто не знаю нікого, хто зараз воює на фронті.
-- Як звати вашу доньку?
Мою доньку звати Аня. Їй у травні буде 15 років. Вона займається легкою атлетикою. Бігає 800 метрів.
-- Вона сама обрала спорт чи ви її підштовхнули?
Вона була самостійною та серйозно займалася тенісом на національному рівні. Півтора року тому брала участь у престижних юніорських турнірах. Проте ми також трохи займалися легкою атлетикою. Мене запросили в її школі провести тренування для дітей з цього виду спорту. Я привела свою доньку, і вже через кілька місяців Аня почала тренуватися два-три рази на тиждень. Згодом вона здобула перемогу на змаганнях серед старшокласників. Тоді Аня звернулася до тата з бажанням зосередити свої зусилля на легкій атлетиці, і мій чоловік підтримав її рішення.
Анна регулярно стверджує, що зможе перевершити ваші успіхи?
Звичайно (усміхається). Але, на мою думку, мої досягнення зараз справляють на неї певний тягар. Тому я намагаюся не акцентувати на цьому її увагу. Я усвідомлюю, що вона мріє про те, чого досягла я, і навіть про більше, але розумію, що шлях до цього дуже довгий, і передбачити його зараз неможливо.
Чи ділитеся з нею історією України?
Так, вона знає про Україну. Вона приїздила зі мною в Київ у 2016 році, але тоді їй було шість років, тому вона мало що пам'ятає. Вона -- одна з причин, чому я б дуже хотіла приїхати в Україну. Вона знає про Україну, знає, де я народилась, знає моїх друзів.
Які куточки України ви б хотіли їй продемонструвати?
Однозначно Київ і Ніжин. Вона була там, але їй було всього шість років. Звичайно, хотіла б показати і захід України. Але Київ і Ніжин -- 100%.
Не так давно ми повідомляли, що український медаліст Олімпійських ігор 2024 року Ілля Ковтун подав заявку на зміну свого громадянства.
#Євреї #Німеччина #Європа #Східна Німеччина #Україна #Різдво #Одяг #Бізнес #Росія #Радянський Союз #Українці #Канада #Крим #Північна та Південна Америка #Флорида #Париж #Чемпіонат світу з футболу #Техас #Пожежа #Лос-Анджелес #Їжа #Спорт #Телевізор #Севастополь #Журналістика #Сідней #Новий рік #Чорнобильська катастрофа #Золото #Срібло #Київ #Легка атлетика #Біг #100 метрів #Тренер (спорт) #Маямі #Ніжин #Волейбол #Спринт (біг) #Хемніц #Мерлін Отті
