Віра Церкви (43): Церква як таїнство Святої Трійці.

У сорок третьому випуску програми, що аналізує спадщину Другого Ватиканського Собору, розглядається невід'ємний зв'язок між Церквою та Пресвятою Трійцею.

Догматична Конституція про Церкву ІІ Ватиканського Собору вже в самій своїй назві вказує на божественну сутність - "Світло народів" (Lumen Gentium). Справжнім світлом для людства є Господь, який прийшов у цей світ, щоб реалізувати вічний план спасіння. Церква, в свою чергу, виступає як інструмент і символ найглибшої єдності з Богом, а також єдності всіх людей. Саме тому Собор повертає нас до надприродних джерел Церкви - Пресвятої Трійці.

Дія Отця

Описуючи історію спасіння, Догматична Конституція про Церкву розкриває план Небесного Отця, спрямований на все людство. Коли Бог створював світ, Він прагнув у Сині залучити людей до спільного життя з Ним. Незважаючи на трагічні наслідки гріхопадіння, Отець не залишив людство на самоті, а послав у світ Сина - Ісуса Христа, щоб підтвердити свою близькість. Це свідчить про те, що батьківська турбота є важливим аспектом взаємин між Богом і людьми. Цікаво, що в багатьох культурах слово "батько" використовується для звернення до божеств, адже в патріархальних суспільствах батько виступає як основна фігура для сім'ї. Його образ може мати як позитивні, так і негативні відтінки. У Старому Завіті Бог також представлений як батько. В цьому контексті варто зазначити, що в Біблії батьківське ставлення також має риси материнської ніжності (Ос. 11,1-4).

Якщо Бог є небесним батьком для людства, то люди між собою є братами і сестрами. Це одна з тем християнства. У біблійній історії спільним знаменником братерства була спочатку приналежність до вибраного Богом ізраїльського народу. Однак на сторінках Святого Писання простежується факт, що Бог не є просто національним Богом Ізраїлю, а визнається (особливо у книгах Мудрості) як єдиний Бог Творець для всіх народів, а тому - батько усіх народів. Таким чином Бог є батьком народів світу через свою роль Творця, тоді як батьком Ізраїлю - завдяки обранню. Відтак на сторінках Нового Завіту ми бачимо, що Господь дарує універсальний характер Божого батьківства завдяки приходу в цей світ Ісуса Христа, у Якому пропонує спасіння всім народам. Відтепер кровне споріднення, приналежність до одного народу, як це вважається в юдаїзмі, не є необхідними для того, щоб називатися Божими дітьми. Ключовим аспектом стає віра в Господа Ісуса, чинна любов'ю (Гал. 5,6).

Пізнати Небесного Отця можна завдяки Сину. Новий Завіт не говорить безпосередньо про Бога самого по собі, але знає Його як Бога "когось", тобто як Бога і Отця Ісуса. Ісус називає Бога "Отче", при цьому Він вдається до ласкавого і знайомого терміну ἀββᾶ (батечку), а в молитві запрошує і своїх учнів звертатися до Нього "Отче наш" (пор. Мт. 6,9-13). Про батьківство Бога Ісус розповідає, зокрема, у притчі "Про блудного сина", яку сьогодні часто називають притчею "Про милосердного батька" (пор. Лк. 15,11-32). Християни називають Бога-Отця батьком, а Ісуса сином, адже ці означення виражають знайомі нам стосунки та належать до безпосереднього, спільного досвіду кожної людини. Звичайно, Господь набагато перевищує людські уявлення про батьківство, досвід якого не завжди є позитивним, а тому пропонує своє батьківство, яке досконаліше за земне. У цьому контексті земне життя Ісуса є прикладом стосунків між батьком та сином. Тому не лише божественна природа Ісуса, а й людська допомагає пізнати Бога у стосунках батьківства. Христос, будучи людиною, є нашим братом і вказує нам шлях єдності з Богом-Отцем. А в Ньому Боже батьківство спрямоване до всього людства. З цього випливає, що знання про Бога та божественні взаємини посилаються на Ісуса. Відтепер про Бога мислиться у формі взаємин з Ісусом.

Місія Сина може бути переформульована як "Завдання Сина" або "Ціль Сина".

Документи Церкви часто акцентують на спадкоємності між призначенням Ізраїлю та виникненням Церкви. Підкреслюючи зв'язок із ізраїльським народом, Церква також вказує на свого засновника – Ісуса Христа, який є центральною постаттю в плані Небесного Отця. У Євангеліях зазначається, що Ісус є посланцем, надісланим від Отця (пор. Лк. 4, 18.43; Ів. 3,17; 5,38; 8,42). Він сам запрошує учнів стати Його супутниками і проголошувати Його послання (пор. Мт. 3,14), а також відправляє їх у світ, як Отець послав Його (пор. Ів. 17,18). "Христос, щоб виконати волю Отця, започаткував на землі Царство Небесне, відкрив нам таїнство Отця і через свій послух приніс спокуту. Церква, яка є таємно присутнім Христовим Царством, зростає у світі завдяки силі Божій. Знаком цього початку і розвитку стали кров та вода, що витекли з пробитого боку розп'ятого Ісуса (пор. Ів. 19,34)", - зазначено в Конституції Lumen Gentium. Отці Церкви вбачають у крові та воді символи Хрещення і Євхаристії – святих таїнств, через які людина стає частиною церковної спільноти. Можна сказати, що так само, як з боку сплячого Адама виникла Єва, так і з пробитого боку Христа народилася Церква. Для Отців Церкви було важливо підкреслити зв'язок між смертю Христа, Його жертвою за нас і народженням Церкви, яка в Євхаристії актуалізує Його смерть і воскресіння, адже споживання одного Євхаристійного хліба об'єднує всіх в одне тіло. Тіло і Кров Господа живлять людське тіло і перетворюють його на тіло Христа (пор. І Кор. 10,17), створюючи таким чином справжній союз з Богом. Отже, спільна участь у Євхаристії є вираженням церковного єднання.

Місія Святого Духа

Досягти єдності з Богом неможливо без дії Святого Духа, який освячує Церкву і відкриває віруючим шлях до Отця через Сина. На рівні антропології Дух присутній у серцях вірних, немов у святині (пор. 1 Кор. 3:16, 6:19). Визначати Церкву як "храм" або самих віруючих як храм означає визнати в них присутність Божого Духа, який молиться і заступається за них з невимовними стогнаннями (пор. Рим. 8:26) і свідчить про їхнє статус синів і дочок Небесного Отця.

Нелегко осягнути ідентичність Святого Духа, а тому Церква і Святе Письмо використовують кілька образів, які намагаються розповісти нам про Його природу й функції. Один із образів - джерело води (пор. Ів. 4,14, 7,38-39), яке дає людині ласку життєдайного звільнення з гріха, полегшення та зцілення серця. Святому Духові також належить заслуга відновлення у Божій благодаті тих, хто перебуває в гріху, хто живе в стані духовної смерті та позбавлений справжнього життя. Іншими словами, коли ми говоримо про Духа, то йдеться про силу повертати людину до єдності з Христом, до оновленого життя у вірі, перетворюючи гріх на ласку, а ненависть на любов. Господь супроводжує людину люблячою присутністю і силою Святого Духа, Який постійно відроджує та зцілює зранене людське серце, а також очищує його в не раз брудному потоці скандалів і гріха. Свята й освячуюча, безкорислива й благодатна природа, притаманна Святому Духові, постійно діє в Церкві, завжди її оновлюючи. Церква омолоджується Духом, щоб без плям і зморшок (пор. Еф. 5,27) досягти досконалого єднання з Христом.

Отже, джерело Церкви знаходиться в Пресвятій Трійці - Отці, Сині і Святім Дусі. Церква бере початок із задуму Отця, з діяння Сина та з освячуючого подиху Святого Духа. Тому Пресвята Трійця є основою, яка має бути зразком для всієї Церкви, щоб вона свідчила про таїнство божественних взаємовідносин і дедалі більше ставала одним Божим народом. Це стає можливим завдяки Божій любові - найчистішій, безкінечній та вічній, яку прагне і шукає кожна людина. Божа любов є джерелом життя, яке Господь дарує людині, адже в Ньому ми живемо, рухаємося й існуємо (пор. Ді. 17,28). Тому найсильнішим доказом того, що ми створені на образ Пресвятої Трійці, є життя у стосунках любові, якої можемо навчитися від Ісуса Христа та завдяки силі Святого Духа жити нею. У такий спосіб втілюється приналежність до Церкви.

____________________________

Список літератури:

ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву "Lumen Gentium" // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 3,4.

C. MILITELLO, Il mistero della Chiesa, (Quaderni del Concilio, vol. 16), Shalom editrice, 2022, 31-32, 41,43,48-50.