"Війни виникають через розбіжності у поглядах на світ."

Щастя - це миттєві вогники. Воно існує в теперішньому моменті, в тих, хто оточує мене і кого я ціную. Коли всі поряд, здорові та радісні.

У житті потрібно здійснити три основні етапи: прийти у цей світ, відчути любов і, зрештою, піти з нього. Прийти в життя - це означає усвідомити своє походження, зрозуміти, ким ти є, на якій землі ти живеш і яку мету маєш. Зрозумівши своє призначення, ти починаєш діяти, відкриваючи своє серце для любові. І коли настає час прощання, ти залишаєш по собі слід вічності через свої дії і вчинки.

Живу за принципом: один у полі не воїн, а Мамай.

Мене визначають три пристрасті: історія, просвітництво і вогнепальна стрільба. Якщо несеш іншим правду, маєш уміти її відстояти.

Смерть спонукає нас цінувати кожен момент і життя в цілому, зосереджуючись на позитивних аспектах. Необхідно не прощати зло, але й не дозволяти йому захоплювати наші думки.

Упевненість - це набір якостей, що ведуть до мети.

Національна пам'ять є більшою цінністю, ніж озброєння. Вона слугує основою для наших душ і розуму. Саме вона формує внутрішній стержень особистості. Для фізичної сили людина займається спортом. Щоб вміти вправно стріляти, відвідує стрільбище. А щоб стати сильною особистістю в рамках потужної нації, необхідно працювати над своєю душею, серцем і свідомістю.

Одна з причин нашої короткої національної пам'яті - вона зламалася, зокрема об Голодомор. Не відстоявши своєї держави у 1917-1920 роках, українці гинули від голоду у ­1932-1933 роках. Уцілілі були налякані радянською тоталітарною системою й боялися розповідати правду онукам. Маємо пропрацювати всі травми минулого й зміцніти.

Для того щоб подолати "русский мир", необхідно активно діяти. Недостатньо лише спростовувати ворожі міфи та захищатися; потрібно створювати свій власний національний міф і просувати українську пропаганду.

Національний міф є основою української свідомості, ключем до осмислення коренів та значення власного народу і держави. Це короткий посібник з історії та культури України.

Світ не проявляє прихильності до тих, хто здається слабким. Кожен українець повинен виховувати в собі як внутрішню, так і зовнішню силу. Це означає захищати рідну землю, гордитися своєю культурною спадщиною, спілкуватися українською мовою та активно волонтерити. Слід дотримуватись десятої заповіді "Декалогу" ОУН: "Сприяти зміцненню сили, слави, багатства та території Української Держави".

Нарікати на втому не маю права. Бачу, наскільки важче піхоті, артилеристам, танкістам. Водночас від вигоряння не втечеш. Є втрати й новини, які деморалізують. Намагаюся не показувати цього іншим. Коли стомлена, читаю книжку чи вмикаю історичний подкаст. Відчуваю радше азарт боротьби, ніж утому.

Бойове побратимство - це джерело наснаги. В екстремальних умовах важливо відчувати емпатію. Спільно пережите об'єднує.

Справедливість існує. Досягти її в усьому неможливо, але прагнути варто. Три мої найважливіші цінності - це справедливість, правда й любов. Вони визначають життєві орієнтири та горизонт, куди спрямовую свої вітрила.

Війни виникають на основі розбіжностей у поглядах на світ. Той, хто має більшу силу, намагається підкорити слабшого. Але слабший не завжди беззахисний. Іноді він терпляче чекає на свій момент і здобуває перемогу.

Поєднання сьогодення з минулим підсвічує історизм моменту. Коли читаю лекції з історії побратимам, знаходимо багато паралелей і починаємо розуміти краще самих себе. Теперішнє - завжди наслідок минулих подій. Якщо не розумієш ланцюга минулого, як можна ухвалювати свідомі рішення для майбуття?

Історія прогресує не у формі кола, а у вигляді спіралі. Уроки минулого повинні слугувати нам орієнтирами.

Наші нащадки можуть не оцінити нашу боротьбу, але це не повинно нас стримувати. Один раз ветеран УПА поділився зі мною: "Приємно в літньому віці усвідомлювати, що в молоді роки вчинив усе так, як слід".

Гармонія - це активна участь у важливих справах у належний момент серед людей з подібними поглядами.

Я готова до боротьби, навіть усвідомлюючи, що можу не дійти до завершення цього змагання.

Людина є творцем власної долі. Хоч ми не в змозі змінити все навколо, та багато чого залежить саме від нас. Доля може підносити виклики у вигляді негативного досвіду, але з часом ти зрозумієш, що це загартувало тебе. Не варто скаржитися на обставини, але й очікувати, що життя саме надасть тобі все, чого бажаєш, також не слід.

Прийняла, що не зможу охопити все і зрозуміти до кінця. Проте, навіть якщо у мене не буде готової відповіді, важливо мати уявлення про те, де її можна знайти.

Любов - це вчинок. Кохання - це взаємна дія.

Коли настають важкі часи, я звертаюся до пам'яті українських героїв, які віддали свої життя за нашу свободу. Я черпаю натхнення з подвигів ОУН та УПА, згадуючи Марію Савчин, Ольгу Мороз-Малушу, Марію Ріпецьку та Ірину Тимочко. Я прошу їх про допомогу, просячи сили та відваги, щоб продовжувати боротьбу з ворогом, якого вони добре знали. Окрім цього, я згадую своїх предків, зокрема мого прапрадіда Пимона Парубченка, отамана Васильківщини та Білоцерківщини, якого в 1922 році розстріляли чекісти. Я міркую: якщо він не боявся боротися з москалями, то й мені не слід відступати. Я пишаюся своїм родом і відчуваю їхню невидиму підтримку, яка надихає мене йти вперед.

До 11 класу я спілкувався російською, а точніше, двома мовами. Стимулом перейти на українську мову стали впливові особистості, зокрема наш сімейний друг Олександр Нечипоренко. Він був активним членом Руху та одним із тих, хто підтримував відновлення української незалежності у 1991 році. У його домі знаходився музей українських старожитностей та велика бібліотека. Мій націоналістичний світогляд сформувався під впливом твору Горліса-Горського "Холодний Яр" та ветеранів УПА і ОУН.

2013-го за портрет Степана Бандери мене викликали до директора школи. Бандеру намалювала у стінгазеті до "9 Мая". Це тільки зміцнило мою віру в українство.

Мова завжди відображає концепцію "свій - чужий". Мій товариш, який говорить російською, почав вживати українську після того, як потрапив у полон.

Я рідко відчуваю образу. Зазвичай намагаюся сприймати все з гумором.

Мотивація та дисципліна - два стовпи, які тримають людину в житті. Вони долають егоїзм. Мотивація нагадує, заради чого дієш. Додає притомності й окреслює сенси, приносить утіху й сили. Дисципліна організовує.

Освіта - ключ до нашого майбутнього. Школа повинна формувати у дітей національно-патріотичні цінності, а не відштовхувати їх. Сьогодні перші визвольні рухи акцентуються на постатях Грушевського, Винниченка і Петлюри, в той час як Міхновський, Болбочан і Коновалець залишаються в забутті. Чому українська література викладається таким чином, що учні втрачають інтерес до читання? Щоб виховати сильну націю, необхідно змінити підходи до навчання.

Ми разом з поляками, а також з державами Центрально-Східної Європи та Балтії, перебуваємо в одній човні. Порушувати цю єдність — це помилка, а спільна праця — важливе благо. Взаємини з сусідами завжди були складними, але необхідно знайти шляхи для співпраці, адже маємо спільного противника на сході. Тепер нам слід зосередитися на формуванні Союзу Міжмор'я.

Не погоджуюсь з порівнянням, яке стверджує, що Мойсей вів євреїв через пустелю 40 років, а ми навіть не увійшли до неї. В незалежній Україні вже виросли воїни, які віддали свої життя за неї. Ті, хто народився в рік незалежності, сьогодні борються, відчуваючи невід’ємний зв’язок з державою. Одного разу я дискутувала з товаришами про причини русифікації. І раптом мій російськомовний товариш з Одеси, "Мейнкун", зазначив: "Це через те, що ми не читали Шевченка". Він висловив це українською. На жаль, він загинув у бою. На героїзмі покоління незалежності будуть зростати наступні покоління.

Наш воєнний податок на свободу більший за інші країни Європи. Ми платимо кров'ю й за їхню безпеку. Маємо пояснити Європі: якби не Данило Романович, то невідомо, де були б межі Золотої Орди. Як розвивалася б історія Європи, якби не було Сагайдачного з Хотинською битвою. Ми були щитом європейської безпеки тривалий час. Коли нас поглинула Росія, те саме сталося з країнами Балтії та Центрально-Східною Європою. Без вільної України немає вільної Європи.

У післявоєнній Україні я уявляю себе матір'ю, що створює літературні твори. Я дала обіцянку своїм товаришам по службі написати про їхні історії.

Заохотити молодь читати книжки, а не лише соцмережі, можна. Треба творити моду на книгоманію в соцмережах. Крім того, це має йти із сім'ї. Якщо батьки дивляться у книжку, а не в телефон, дитина має сентимент до того. Школа теж повинна формувати книгочитальну звичку. Коли ровесники обговорюють популярну книжку, а ти не знаєш, про що йдеться, тобі незручно. Ми з побратимами створили в їхній роті біб­ліотеку. Коли переїздили в Авдіївку, вантажили зброю й БК. Раптом бійці несуть якісь коробки й питають: "Що це таке?" Побратим відповідає: "Так це ж книжки. Наша бібліотека". Воякам не завжди є час читати, але розуміння важливості є.

Не можу змиритися з авторитарністю, лицемірством і зрадою. Кожен повинен нести відповідальність за свої дії. Мені важко спілкуватися з людьми, які не мають чіткої позиції чи цінностей. Я ціную дискусії з тими, хто має відмінні думки. Завжди можна знайти спільну мову з розумними людьми. А ось недалекі, особливо ті, що при владі, викликають неприйняття.

Зрада є відмовою від принципів. Не відчуваю заздрості до таких людей. Вони вже отримали своє покарання через власний вибір.

Успіх - це сходинка для руху вперед. А часом і ціла драбина. Це сума кроків для досягнення мети. Це можуть бути малі внутрішні перемоги, а може, щось глобальне.

Не приймаю слабкості. Не в тому сенсі, коли людина не в змозі щось зробити, а коли відмовляється це робити.

Я часто засуджую себе за свою лінь. Відчуваю, що не досягаю достатньо. Має бажання досягти більшого.

Я не тонкосльоза. Мене важко розчулити. А за три роки війни ще й блок з'явився - не можу плакати. Синдром затамованого болю. Пам'ятаю, виступили сльози, коли ми виїжджали з авдіївського напрямку два роки тому. Жінка, яка поселила мене в себе, винесла в синьо-жовтій тканині сіль Соледара. Плакала й казала: "Пам'ятай: Донеччина - це Україна". Коли я сіла в машину, дала сльозам волю.

Найскладніше під час війни – це пережити втрати.

Війна виявила як наші переваги, так і недоліки. Ми демонструємо відмінні результати на коротких дистанціях, але нам складно досягати тривалі цілі. Багато людей стають сильнішими завдяки випробуванням, які приносить війна. Ми - універсальні бійці, здатні освоювати нові навички в процесі.

Сучасний націоналізм мотивує українців прогресувати та діяти на благо своєї нації.

Героїзм — це акт жертви, вияв найвищої сили духу. Він не повинен бути наслідком безглуздого керівництва.

У війні на виснаження переможе той, хто володіє ідеологічною основою, кмітливістю та витримкою.

Гроші — це як паливо для автомобіля, яке забезпечує енергію для прогресу.

Мій ідеал чоловічої краси - передовсім вчинки й характер.

У стосунках найважливіше - мати спільну мету, до якої обидва партнери прагнуть досягти, немов вітрила, що ловлять один вітр.

Не уявляю, що станцюю на своєму весіллі, але це буде весело.

Для тих, хто пережив цю війну, перемога не стане реалізованою мрією. Нас чекає повоєнний період, сповнений прагнень до мирного існування, але без звичної ейфорії перемоги. Занадто багато втрат, щоб відчути справжню радість.

#Євреї #Європа #Світогляд #Україна #Клан #Росія #Свідомість #Мойсей. #Українці #Російська мова #Історія #Країни Балтії #Справедливість (чеснота) #Одеса #Мер #Українська мова #Нація #Українська Держава #Голодомор #Бібліотека #Данило Галицький #Організація Українських Націоналістів #Польський народ #Міф. #Михайло Грушевський #Степан Бандера #Українська повстанська армія #ЧК. #Авдіївка #Симон Петлюра #Піхота #Петро Конашевич-Сагайдачний #Володимир Винниченко #Історизм #Золота Орда #Епоха Просвітництва #Мотивація #Москаль #Микола Міхновський

Читайте також