Зображення: надано Василем Федоренком, капеланом. Василь Федоренко заявляє: "Моя сім'я завжди відрізняла себе від 'русских'".
Я з'явився на світ у Мелітополі. Виростав у селі Терпіння, що знаходиться в Мелітопольському районі Запорізької області. У нашій родині було троє братів. Моє дитинство пройшло в сільських справах: я працював пастухом, садівником та в інших ролях.
У вересні 1989 року я розпочав своє навчання в Красноармійську (тепер відомому як Покровськ) у педагогічному училищі. Саме тут я вперше зустрів людей, для яких українська мова була рідною. Багато молоді з Тернопільщини, Львівщини та інших західних регіонів, у радянські часи, приїжджали на схід України для здобуття освіти. Крім того, я почав знайомитися з першими публікаціями про Український Січовий Стрільців, досліджувати історію Центральної Ради та Української Народної Республіки, слухати розповіді нових друзів про боротьбу Української Повстанської Армії. На Першотравень 1990 року моя група, 11-т (перший курс), у складі навчального закладу підняла синьо-жовтий прапор. Цю честь випала моєму одногрупнику Гаюнову (на жаль, не пам’ятаю його прізвища). Тканину для прапора ми купили разом, а його мама виготовила два прапори. Один із них я вивіз додому. Звісно, після цього нам дісталося від директора училища, куратора та інших, але ми абсолютно не шкодували про свій вчинок.
Я почав спілкуватися українською мовою влітку 1992 року, під час педагогічної практики в Алтагирі (селище Богатир) на Запоріжжі. Саме тоді я познайомився з Вікторією, яка стала моєю першою любов'ю та майбутньою дружиною. У грудні того ж року я виявив осередок Кальміуської паланки Українського козацтва у Донецьку і приєднався до українського козацького руху, з яким підтримую зв’язок і досі.
Фото: надано Василем Федоренком Василь Федоренко з дружиною "З трьох тисяч кримських прикордонників з окупованого півострова вийшли 288"
Дні "русской весны" в Криму мене застали заступником начальника мобільної прикордонної застави "Керч" з персоналу Сімферопольського прикордонного загону (зараз це 79 прикордонний загін) у званні молодшого лейтенанта. Тоді ми навіть не уявляли, що від росіян може бути небезпека, це сприймали як нісенітницю. Мобільні групи застави направили спостерігати морське узбережжя від Кіммерика до мису Чауда, аби виявити десантування росіян з великих десантних кораблів на кримське узбережжя. Завдання свідомо безглузде, оскільки і так їм протиставити ми нічого не змогли б. Це тільки розпорошило наші сили й виснажило особовий склад. Настав час, коли нас просто повернули в розташування підрозділу.
Наш підрозділ прикордонної служби "Керч", у зоні відповідальності якого знаходилась моя мобільна застава, був зданий ворогу. Вночі, за наказом начальника відділу, двері відкрилися, і співробітники ФСБ захопили контроль над кімнатою, де зберігалися зброя, засоби зв'язку, спеціальна техніка та автотранспорт. Після цього розпочалася агітація серед особового складу. У ці дні прикордонники Керчі здійснили свій перший героїчний вчинок: вночі, через кригу Азовського моря, весь справний корабельно-катерний склад був виведений до порту Бердянськ. "Агітатори" також завітали до мене, пропонуючи служити "народу Криму".
У наступний вечір після референдуму я, разом із капітаном Крамарем, нашим начальником застави, та його заступником лейтенантом Симоновим, ухвалили рішення покинути Кримський півострів. Уже стало очевидно, що ситуація безнадійна: з вікна квартири начальника застави ми постійно спостерігали за прибуттям техніки та особового складу противника через поромну переправу Крим — Кавказ. До нас також приєдналися двоє контрактників з нашого підрозділу, що нараховував 27 осіб.
Зображення: EPA/UPG *Зелені чоловіки* в селі Перевальне, неподалік Сімферополя, 17 березня 2014 року.
З числа трьох тисяч прикордонників, що служили на території Автономної Республіки Крим, 288 військових змогли покинути окупований півострів.
"Після того, як я впав у Кальміус, мені вдалося вижити. 15 бійців з Азову загинули у водах."
У 2019 році мені діагностували серйозну хворобу — пухлину в стегновій кістці правої ноги. Це стало справжнім поворотним моментом у моєму житті. Моя дружина спонукала мене зануритися у церковне служіння, і я мав велику удачу зустріти досвідченого духовного наставника — капелана Маріупольського загону морської охорони отця Уара. Митрополит Сергій, глава Донецької та Маріупольської єпархії ПЦУ, надав мені благословення на служіння пономарем. Усе, що відбувалося далі, складалося, наче мозаїка: військова служба, лікування, служіння в церкві та навчання в семінарії, що завершилося моїм рукопокладенням у диякони.
Зображення: надане Василем Федоренком. На ньому зображені Василь Федоренко та архієрей ПЦУ митрополит Донецький і Маріупольський Сергій (Горобцов).
Війна для мене розпочалася 23 лютого після 22:00 з команди "база!". Весь особовий склад 23 ЗМО вирушив у свої місця дислокації та озброївся. О 4:00 Маріуполь почав зазнавати ракетного обстрілу, внаслідок чого було знищено позиції батальйону ППО ЗСУ, де служив мій син Андрій. Я зайняв чергування в штабі нашого ЗМО. Моя дружина не бажала нічого слухати і не погоджувалася на евакуацію.
Коли ворожі сили почали зжимати кільце навколо міста, командування загону вирішило перенести свої штаб-квартири в порт, на територію судноремонтного заводу, де розташовувалися наші прикордонні катери.
В.о. командира 23 ЗМО, тоді ще капітан 2 рангу Петро Мельник (Герой України), доручив мені виконання обов'язків польового капелана, адже в Маріуполі не було жодного священнослужителя. З благословення владики Сергія я намагався духовно підтримувати військових, наскільки це було в моїх силах. Мій спостережний пункт, розташований на території судноремонтного заводу, став місцем відновлення для тих, хто втратив віру та почувався розгубленим, і хто потребував допомоги після серйозної травми. Я чергував і водночас молився, звертаючись до Бога за всіх, і це було відомо кожному.
Смерті не боявся: удень під обстрілами йшов до нашого храму і дзвонив у дзвони, читав молебні, з капеланом поліції навіть вдалося відслужити Літургію ранішосвячених дарів, уночі чергував на посту спостереження. Але це не значить, що я був відчайдухом.
Опинившись на висоті, відомій як Гора, я хрестив азовця-розвідника Івана, зустрічаючи поглядом ворога і саму смерть. Тут я пройшов бойове хрещення та взяв участь у захопленні двох денеерівців, озброєних АК.
Зображення: надано Василем Федоренком Капелан Василь Федоренко (ліворуч) разом із Петром Мельником (у центрі) під час служби. "Редіс заявляв, що будемо боротися до останнього патрону та останньої краплі води".
Після цього відбувся прорив оборонних сил Приморського району міста до заводу "Азовсталь". Я перебував у складі військових, які їхали на броні БТР "Буцефал". Нам вдалося перетнути міст через Кальміус, але під час обстрілу транспорт перекинувся у воду. Я опинився під корпусом бронетранспортера і отримав забій правого боку тіла – моя права рука набрякла і втратила чутливість. Протягом майже всього часу оборони заводу я залишався пораненим. Усі, хто був зі мною на броні, вижили, водій та другий номер також вийшли з цього вдалим чином, але десантники з нашого відділення, що знаходилися в задній частині, загинули – їх було близько 14-15 осіб.
На виробництві я продовжував щоденно віддавати молитви та надавати духовну підтримку бійцям, наскільки це було можливим для мене. Чимало молодих людей приносили мені записки з проханнями помолитися за своїх рідних.
Розуміння того, що ми приречені, було відразу, як опинились на заводі, де були темрява, холод і голод. Я розумів, що це початок кінця. Владика на початку оборони наполягав, щоб я спалив облачення і требники, не називаючись, вийшов через фільтраційні пункти окупантів з міста, пробивався на територію України. У мене на це не підіймалася рука, але Господь забрав у мене все сам: моє облачення, требники, церковне вино, миро, просфори -- усе потонуло разом з технікою в Кальміусі. Залишився молитовник українського воїна 2014 року видання, що був у нагрудній кишені разом з документами.
До невдачі в оборонних діях також причинилися окремі представники наших військових підрозділів. Утримуючи військовослужбовців в умовах напівголоду та вводячи в оману керівництво оборони щодо наявності необхідних ресурсів, посадові особи, відповідальні за постачання харчування, сприяли тому, що ворог захопив більше 10 тонн продуктів.
Наш підрозділ, або те, що від нього залишилося — близько 100 осіб, розташовувався в підвалі на третьому рівні глибини Джерела під цехом стана 3600, у співпраці з військовими з "Азову", морськими піхотинцями та тероборонівцями.
Фото: надано Василем Федоренком Капелан Василь Федоренко
У наші перші дні на виробництві, 15-16 квітня, Редіс (Денис Прокопенко) заявив, що ми будемо боротися до останнього набою і до останньої краплі води.
Ніхто не думав про добровільну здачу в полон, але всі розуміли, що смертельна розв'язка неминуча: через місяць перебування на заводі всі цехи та будівлі лягли, і ми готувалися до того, що росгвардія буде викурювати й вибивати нас із підземелля -- про це говорили в російських новинах. Неодноразово в підвалі Джерело ми занурювалися в цементний туман унаслідок обстрілів і бомбардувань, а ще докучав п'ятисантиметровий шар графітової пилюки на підлозі -- постійно згрібали її в кутки, поливали брудною водою, коли вона з'являлася. Усе літо в Оленівці я відхаркував цю пилюку.
У підземеллі температура не піднімалася вище 15 градусів, панувала вогкість і напівтемрява, а голод став постійним супутником... Проте ніхто не втратив людяності, і це давало нам сили триматися. Зв'язок з рідними та Україною був вкрай важливим. Мій телефон, який потрапив у Кальміус, припинив працювати, але завжди знаходилися люди, які допомагали зв’язатися з сім'єю. Ми мали можливість спілкуватися через старлінк, наданий "Азовом" (своїй апарат ми втратили під час прориву на завод), і домовилися про розмови до 10 хвилин на людину раз на три дні. Трохи зігрітися можна було біля вогнища, а речі висушити — на вихлопі дизельного генератора. Багато часу ми проводили в підвалі, поки хлопці чергували на позиціях: Бетон, Шлачка (шлакова гора) тощо — втрати були значними...
Розвідник "Азову" Микола (Фрост) Кущ звернувся до українців з проханням: "Не дозволяйте цій країні загинути. За неї віддано чимало життів."
Зображення: Дмитро Козацький. Захисники на Азовсталі. "Чимало воїнів не віддалися в полон. Їхня подальша доля залишається невідомою."
15 травня Редіс завітав до нас на Джерело і розповів про "почесний полон": табір-колонію в Оленівці, де, за його словами, обіцяли гуманне ставлення з боку ворога. Він зазначив, що нас "обслуговуватиме" ФСВП РФ, а не "ДНР", тому знущання не стануть нашою реальністю. Обіцяли комфортні умови: постіль, душ, триразове харчування, присутність Міжнародного Червоного Хреста в колонії та можливість зв'язку з рідними. Мета полонених — вижити, адже, мовляв, через три-чотири місяці нас мають обміняти і повернути на територію, контрольовану Україною. Я не вірив у ці обіцянки, адже знав, що ворог здатний на підлі вчинки. Проте, коли йдеться про життя і смерть, людина обирає життя. Багато хлопців відмовилися здаватися: вони брали зброю, запаси їжі і вирушали своїм шляхом. На жаль, їхня доля залишилася невідомою. Проте ходили чутки про бійця, який зміг самотужки вийти з Маріуполя.
17 травня я, за наказом тимчасового командира загону, покинув завод разом із групою військових різних спеціалізацій. Ми здали автомат АК-74 (перед цим ми зламали всі стволи) в ворожу вантажівку. Під час огляду нас перевіряв дагестанець, який не проявляв агресії; його обличчя не було закрите, і здавалося, що він радіє закінченню бойових дій. На вимогу я представився на відеокамеру співробітнику спецслужб РФ, який був у балаклаві та кепці, і сів у автобус, що прямував до Ростова (в салоні було багато реклами з цього міста). Конвойний дагестанець виглядав наляканим і кілька разів смикав затворну раму, через що набої випадали по салону; було видно, що він сильно нервує та боїться "нацистів". Усе ніч ми їхали в Оленівку, частину ночі провели під огорожею з колючим дротом. На ранок відбулася прийомка в бараку 7-8. Для нас, хто прибув з заводу, процедура була гуманною і без насильства, але морально принижуючою: нас обшукували до повного роздягання, вилучаючи речі та всі засоби гігієни.
Зображення: EPA/UPG Вивіз людей із заводу Азовсталь.
Нічого з того, що обіцяв ворог, не було реалізовано. Масові тортури ще не почалися, але під час допитів і в штрафних ізоляторах людей катували. При переміщенні колон за межами бараку можна було отримати удар, просто тому що у наглядача або спецпризначенця був поганий настрій. У бараках не було питної води, каналізації, ліжок чи постелі. Їжа була дуже бідною і незадовільною, без жодних жирів, але ми раділи навіть простому хлібу, адже за час оборони міста ми зовсім про нього забули.
Після вибуху в Оленівці пропагандисти з ДНР розбирали залишки HIMARS.
Я чітко пам'ятаю ту ніч, коли хлопців знищили в бараці 200. Я прокинувся на першому поверсі і побачив, як з-за огорожі колонії відкриває вогонь установка БМ-21 "Град", націлившись на Курахівську ТЕЦ, яка стала лінією фронту. Вибухи були потужними, але ми усвідомлювали, що це не стосується нас, і тому не панікували. Вранці дізналися, що вночі сталося попадання в дах нового бараку в промисловій зоні. Потім хлопці з нашої робочої групи розповіли, як вони прибирали тіла "азовців", і бачили, як журналісти з ДНР без жодного сорому демонстрували залишки американських снарядів HIMARS, навіть не звертаючи уваги на українських полонених, які спостерігали за цим.
Фото: EPA/UPG Згорілий барак в Оленівській колонії.
У бараці морських прикордонників утворилася своя парафія військових, і до нас приєдналися всі, хто мав у цьому потребу, наші наглядачі принесли Біблії, великий молитовник церковнослов'янською з тюремної каплиці УПЦ МП, у якій не було священника. З благословення владики Сергія під час здачі в полон я не повідомляв, що священник, у полон пішов як офіцер 23 ЗМО. Із першого допиту зіткнувся з агітацією перейти на ворожий бік, від чого зразу ухилився, і ті молоді російські офіцери, що допитували, вилучили мій паспорт і службове посвідчення, сказали, що мені буде важко в полоні, попередили, що не кожен це витримає.
Мій солдатський молитовник, виданий у 2014 році, знову потрапив до рук. У ньому містилися свідчення про виявлення Божої Сили під час подій на Майдані.
Ми щоденно підносили свої молитви. Спочатку нас було всього дві-три людини, але з часом, попри те що з 22 травня розпочалися етапи з нашого бараку (ми сподівалися на обміни), число молільників зростало. Коли когось відправляли на етап, товариші в просили молитися за них.
Моя парафія зазнавала значного розвитку. У бараці я звершив обряд хрещення для двох військових, які вирішили відкрити свої серця для Христа. Це стало для мене новим підтвердженням Божого промислу і поясненням, чому я опинився на війні і залишився живим. Один з хлопців походив з протестантської сім'ї, але обрав православний обряд. Влітку, коли погода була теплою, а барак переповнений, ми молилися "у локальці" – у дворику, що прилягає до барака, під величезним диким абрикосом. Наші наглядачі, зокрема спецпризначенці, були шоковані, побачивши, як "нацисти" моляться: "Ці вбивці моляться?!!".
Надзвичайно символічним у цьому мордорі для мене стало те, що кожен обшук, під час якого тебе змушують роздягатись і сидіти без одягу, відбувався поруч із "Голгофою": трьома дерев'яними хрестами, на яких висіли розбійники та Ісус Христос, виготовленими з дерева практично у натуральний розмір.
Фото: надано Василем Федоренком капелан Василь Федоренко "Я бачив, як старші офіцери не витримували катування голодом"
Найважчі тортури в полоні -- це катування голодом. Життя в голоді роками виснажує психіку не менше, ніж інші тортури. Через голод хлопці переходили на бік ворога -- спершу в Оленівці, у так званий добровольчий батальйон "ДНР" ім. Б. Хмельницького, потім у Камишині. Я бачив старших офіцерів, що спочатку добровільно зголосилися на господарські роботи (звичайно, за їжу), на допомогу російським зекам, що нас обслуговували, а потім відмовилися від українського громадянства.
Наступним етапом був Камишин у Волгоградській області. Нас перевозили в "камазах", з заклеєними скотчем очима та зв'язаними руками. По прибуттю відбувся переліт на Іл-76, а далі — автозак і процес приймання. Кожен полонений, виходячи з автозака, опинявся у коридорі, де спецпризначенці завдавали ударів зв'язаним людям, куди їм хотілося. Мене швидко збили з ніг, я впав на коліна, і один з охоронців схопив мене за комір светра і потягнув. Я не мав сил піднятися, і коли він нарешті "доставив" мене на місце, я отримав сильні удари важким взуттям по печінці та селезінці, а потім — електрошокером по спині.
Я провів на колінах на дрібному гравії понад 12 годин, і мої коліна були в крові, а їх загоєння тривало більше трьох місяців. Під час прийомки я вдалося уникнути жорстоких катувань завдяки подарунку дружини: коли матушка Вікторія прощалася зі мною в Маріуполі, вирушаючи пішки на Запоріжжя, вона подарувала мені ікону святої Мотрони Московської. Коли наглядач запитав, що в моїх кишенях, я відповів, що в них є молитовник і ікони Мотрони Московської та Святого сімейства. Я помітив, як його очі наповнилися здивуванням, адже він не знав, що відповісти далі. Так, я зазнав принижень та побиття, але порівняно з іншими це було майже незначним. Через півтора тижня старший офіцер 1 прикордонного загону Андрій Ремізов помер після жорстоких побоїв під час прийомки.
Згідно зі свідченнями бійців "Азову", у Таганрозі під час прийому було вбито близько 20 полонених.
Зображення: надане Василем Федоренком, капеланом Василем Федоренком. "Нам не видавали ні шкарпеток, ні білизни. Це стало проявом приниження людської гідності."
Нас чекав інформаційний вакуум, відсутність навіть російських новин, постійні обшуки в камері з побиттям і приниженням, вивчення російських гімну й пісень, виснажливі фізичні вправи, безконечні присідання, по шість зарядок на день; дезінфекція з таблетками дезактину у воді за відсутності провітрювання камери, щотижневі знущання в лазні, знущання під час пересування до прогулянкового майданчика... Відсутність шкарпеток і трусів -- це теж було формою приниження людської гідності. Труси з'явилися наприкінці червня 2024 року, під час так званої московської перевірки, літні шкарпетки видали 28 грудня 2025-го, перед видачею листів від рідних: під камеру, з рук якогось уповноваженого з прав людини від Держдуми РФ.
Окремим видом тортур були допити оперативної частини СІЗО, з електричним струмом. Слідчий Анатоль з хриплим прокуреним голосом допитував хлопців у парі з іншим слідчим, під час цих допитів до наших полонених застосовували ТА-57, тобто електричний струм від динамо-машини з ручним приводом, який крутили садисти-слідчі. Деякий час я перебував у камері поруч з цією "питочною" і чув крики хлопців, яких катували. Між собою росіяни (і зеки, і фсінівці) називали цю кімнату молільнею, бо хлопці постійно кричали: "я вас умоляю, гражданин начальник!". Мене чомусь не катували в такий спосіб, але застосовували електрошокер.
Влітку 2023 року СІЗО-2 відвідала комісія Міжнародного Червоного Хреста. Це виглядало як повна комедія, справжній театр абсурду. Нам, протягом чотирьох днів, вказували на необхідність йти рівно з опущеною головою, не вимагали виконувати гімн чи їхні нісенітниці. З нас вимагали стримуватися від будь-яких скарг або розповідей про життя в ув’язненні, а також забороняли отримувати чи відправляти листи рідним. Від нас лише вимагали заявляти: "У мене все гаразд, чекаю на обмін". Нам пощастило, що нас "обійшли". Інші ж не мали такого щастя – після 18:00, коли всі сторонні особи залишили СІЗО, ми чули, як у коридорах лунали удари гумових кийків по наших співв'язнях за те, що вони не виконали інструкції щодо поведінки з представниками МЧХ. Єдиним позитивом стало те, що в камерах роздали книги класиків світової літератури і почали видавати настільні шахи на одну добу, по черзі між камерами.
Усі мої товариші з бараку 7-8 в Оленівці знали, що я виконував обов'язки капелана, і це справжнє диво, що протягом трьох років полону ніхто з них не видав мене наглядачам. У Камишині ми опинилися в інших умовах, і хоча війна неминуче змушує людей шукати підтримку у вищих силах, не всі з них дійсно вірять у Бога. Як тільки небезпека відступає, багато хто швидко забуває, що звертався за допомогою до Небесних Сил, навіть коли перебував у тюрмі.
Співкамерники просили мене читати молитви, які я пам'ятав, спочатку по неділях, потім поодинці просили навчити їх молитов; я розповідав відомі мені житія святих: Климента Римського, Луки Кримського, біографію Кароля Войтили (Івана Павла ІІ), історію Старого і Нового Заповіту, історію української церкви й історію України.
"Навесні 2025-го вперше довідався, що Україна не загинула й бореться"
Тричі я відчував присутність Господа: перший раз у операційній, де мені провели дві складні операції через серйозну хворобу; другий — біля вівтаря під час Божої літургії; і третій — на бойовій позиції. Неодноразово, після моїх молитв до Господа, артилерійський обстріл раптом зупинявся. У полоні я часто звертався подумки до свого улюбленого святого, ісповідника Луки Кримського, і в снах мені з'являлися його яскраві ікони, які дарували мені сили.
Зображення: надане Василем Федоренком. Капелан Василь Федоренко разом із дочкою.
Під час захисту заводу я дізнався, що моя дружина Вікторія та донька Єлизавета змогли дістатися до Запоріжжя, і їхнє життя в безпеці. 28 грудня 2024 року, отримавши лист від матінки Вікторії, що мешкає в Німеччині, через уповноважену особу з прав людини з Держдуми Росії, я зрозумів, що всі мої родичі живі, і з близькими все добре. Мої родичі отримали від мене повідомлення лише один раз через посередників, за допомогою підпільного телефону з Оленівки. Наступний "сеанс зв’язку" відбувся під час обміну, на який я не зміг прибути, але офіцер 23 ЗМО впізнав мене за голосом, коли я перебував у місці утримання, і передав новину родині про те, що я живий. Тоді мене повернули назад перед посадкою в автозак, оскільки мене переплутали з однофамільцем, який перебував на третьому поверсі.
В останні дні листопада 2024 року до нас несподівано завітав священик РПЦ. Він цікавився, чи всі присутні є хрещеними та православними, а потім благословив полонених, прикладаючи до їхніх голів дерев'яний хрест.
19 січня 2025 року начальник СІЗО здійснив обхід установи, відвідавши кожну камеру, де повідомив, що Росія готова обміняти всіх українських полонених на своїх, проте Україна поки що не готова до цього. Він також зазначив, що з настанням тепла розпочнуться прогулянки і покращиться харчування, а також запитував, чи не виникають у нас образи щодо персоналу. Від цього дня під час прийомів їжі ми почали слухати перший канал російського радіо, а ранкові тілесні огляди проводилися лише в трусах. З'явилися випадки, коли нас більше не били без причини, а лише за "обґрунтованими" приводами. З лютого 2025 року до камер, окрім книг, почали роздавати також недорогі екземпляри Євангелія.
Згідно з Божим задумом, навесні 2025 року я опинився в камері, де перебували українці, які потрапили в полон значно пізніше за мене. Завдяки ним я дізнався, що Україна продовжує боротьбу і не зникла. Вперше за весь час ув'язнення я зміг скуштувати яйце (свячене) та маленький шматочок паски на Великдень 2025 року.
Я не озлобився на своїх мучителів -- суд Божий над ними звершиться ще за їхнього земного життя. Але моя психіка не залізна, і росіяни, яких я зустрічав за кордоном, у Європі, Туреччині, дуже дратують. Вони всі для мене (крім тих, хто публічно зрікся Путіна) -- нацисти. Для них українці, як колись євреї для Гітлера, не мають права на існування, тим паче не мають права на власну державу.
Ця війна є для нас боротьбою за наше існування. Для Російської Федерації вона виступає як спроба зберегти свою імперію, адже без України ця імперія неминуче втрачає свою цілісність.
Фото: надано Василем Федоренком Василь Федоренко
#Євангелист Лука #Нацизм #Адольф Гітлер #Україна #Росія #Полон #Радянський Союз #Ісусе. #Росіяни #Федеральна служба безпеки #Крим #Володимир Путін #Єлизавета Петрівна #Збройні сили України #Львівська область #Українська мова #Донецьк #Голод #Мелітополь #Запоріжжя #Тернопільська область #Військовослужбовці #Православна Церква України #Митрополит-єпископ #Папа Іван Павло ІІ #Маріуполь #Катування #Українська Народна Республіка #Королева Вікторія #Сімферополь #Вода #Батальйон "Азов #Колонія #Металургійний комбінат "Азовсталь #Оленівка (Волноваський район) #Автономна Республіка Крим #Керч #Покровськ #СІЗО #Хрещення #Капелан. #Бердянськ #Центральна Рада #Порт #Донецька Народна Республіка #Богдан Хмельницький #Аїр. #ГІМАРС #Приморський район #Мелітопольський район #Камишин
