Як Волинь стала новим символом замість Катині

Нещодавно Сейм Польщі ухвалив закон, яким проголосив 11 липня офіційним Днем пам'яті "жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних територіях Другої Польської Республіки". Таким чином Варшава продовжила курс, який простежується ще з 2010-х років. За влучним висловом українського історика Володимира В'ятровича, він полягає у послідовному витісненні з публічного дискурсу пам'яті про Катинь темою Волині.

Міністерство закордонних справ України адекватно відреагувало на нову антиукраїнську резолюцію, ухвалену в польському Сеймі. У відомстві зазначили, що це рішення суперечить принципам добросусідських відносин. Вони акцентували, що Україна завжди підтримує об'єктивне та наукове дослідження складних аспектів спільної історії. Справжнє примирення можливе лише через відкритий діалог, взаємну повагу та спільну діяльність істориків, а не через односторонні політичні оцінки. Проте виникають значні сумніви щодо готовності Варшави врахувати обґрунтовані доводи з Києва. Навіть нагадування про спільного ворога — імперіалістичну Росію — навряд чи спонукатиме поляків звернути увагу на майбутнє та залишити минулі конфлікти в руках істориків.

Своєрідною точкою біфуркації, яка остаточно зафіксувала відхід польських політиків від формули "пробачаємо і просимо вибачення" як основи для історичного примирення українців та поляків став 2013 рік. Тоді Сейм Польщі ухвалив постанову з нагоди 70-ї річниці Волинської трагедії, де події на Волині були визнані "етнічною чисткою з ознаками геноциду". З часом формулювання польської сторони ставали чимраз жорсткішими. А трактування складних подій, які відбувалися під час Другої світової війни на теренах Волині і Галичини та інших етнічних українських земель, набуло рис однобічності та незбалансованості. У 2016 році Сейм і Сенат вперше вжили термін геноцид у своїх резолюціях. У наступні роки тема Волині регулярно фігурувала у польському суспільному дискурсі. Особливо активно вона лунала у роки виборчих кампаній. Водночас політична заангажована оцінка остаточно витіснила історичний підхід.

Проблема полягає не лише у тому, що у Варшаві відмовилася від формули "пробачаємо і просимо вибачення". За останні 10-15 років відбулася серйозна трансформація польської політики національної пам'яті. У складній історії Польщі вистачало трагічних кривавих сторінок. Але здебільшого ці сторінки були пов'язані зовсім не з українцями. Якщо говорити про ХХ століття, то польська нація зазнала найбільших втрат від двох тоталітарних держав - Третього Райху та СРСР. І ці втрати вимірюються не десятками тисяч, а значно більшими цифрами. До того ж, їхній характер дає вагоміші підстави стверджувати про ознаки вчинення геноциду.

Польща була першою країною, що постраждала від початку Другої світової війни, і понесла величезні людські втрати. Під час німецької окупації приблизно 21% населення країни загинуло. За найобережнішими оцінками, близько 2 мільйонів етнічних поляків стали жертвами нацистських репресій. Втрата польських євреїв була ще більш значною. Лише в період з вересня 1939 року до квітня 1940 року німецькі загарбники вбили понад 50 тисяч представників польської інтелігенції, ще 50 тисяч було відправлено до концтаборів, де багато з них загинули. Депортації, етнічні чистки та примусові роботи стали звичним явищем в Польському генерал-губернаторстві. Під час Варшавського повстання 1944 року загинуло від 150 до 200 тисяч мирних жителів Польщі.

Кремль на чолі зі Сталіним теж доклав свою руку до знищення поляків у минулому столітті. Найбільш відомою подією є розстріл близько 22 тисяч польських військовополонених, здійснених у квітні 1940 року органами НКВС поблизу села Катинь Смоленської області. Але були й інші факти розправ над поляками, вчинені за наказом з Москви. У 1937 - 1938 роках НКВС у рамках кампанії Великого терору арештувало 143 тисячі осіб польської національності або тих, кого підозрювали у зв'язках з Польщею. Приблизно 111 тисяч з них розстріляли, інших відправили до ГУЛАГу. Ще до 40 тисяч поляків загинули під час депортації до Сибіру та Казахстану після поділу Польщі між Гітлером та Сталіним.

Однак польські жертви Третього Райху і Радянського Союзу та його правонаступниці Росії не перебувають в епіцентрі уваги польських політиків та істориків. Майже вся їхня увага нині прикута до теми Волині та дій українських націоналістів. В усякому разі ми не бачимо окремих постанов Сейму про Катинь. Як і про трагічні для поляків сторінки гітлерівської окупації.

Польське суспільство переповнене акцентами на українсько-польському конфлікті середини ХХ століття та його жертвами. Ця тема постійно виникає у виступах польських політиків і обговорюється в різних формах під час чергових річниць трагічних подій. Вона стає об'єктом політичної конкуренції та боротьби за голоси виборців. Навіть змушує польських високопосадовців і політичних лідерів робити заяви, які можна трактувати як спроби впливати на внутрішню політику України.

Подіям 1943 року на Волині присвячено багато публікацій, репортажів, фільмів. У той же час польські жертви Третього Райху та СРСР вже давно відійшли на задвірки публічного дискурсу. Це серйозно насторожує. Поляки справді поступово забувають про Катинь і її символічне значення для польської історії. Катинь як нагадування про небезпеку, яку несе в собі Москва, більше не є популярною темою обговорень. Тоді як про Волинь полякам нагадують постійно. І роблять це таким чином, що суперечить історичній правді та опосередковано сприяє формуванню з українців образу найбільшого ворога поляків у минулому столітті.

Можемо сподіватися, що значна частина польського суспільства усвідомлює складність відносин між Польщею та Україною набагато краще, ніж деякі представники польської політики. Вони менш схильні вірити однобоким точкам зору, які були висловлені в нещодавніх рішеннях Сейму. Найголовніше, що вони інтуїтивно розуміють: будь-яка ворожнеча до українців не відповідає національним інтересам Варшави і є вкрай небезпечною для самої Польщі.

Проте ці сподівання не повинні слугувати приводом для самозадоволення. Беручи до уваги результати виборів та останні опитування, які показують збільшення підтримки антиукраїнської "Конфедерації" до 20%, було б нерозумно ігнорувати цю тривожну тенденцію. Все почалося з відмови польської сторони від формули "пробачаємо і просимо вибачення"...