Михайло Сидоржевський. "Земля гніву". – Київ: Ліра-К, 2026 рік.
Історія України, що розкривається у романі "Земля гніву" Михайла Сидоржевського, має не лише циклічний характер, знову і знову повторюючи помилки минулого, але й страждає від своєрідного "рециклінгу". Це означає, що спогади, які стають непотрібними, викидаються, щоб отримати "корисний продукт". Навіть важливі події, такі як Революція на граніті чи Майдан, часто забуваються або затінюються більш трагічними етапами, такими як Велика російсько-українська війна. Тим часом, згадувати про початок всього, тобто про вісімдесяті-дев’яності роки минулого століття, здається вже неможливим. "А навіщо?" - запитають вас ті ж "герої", які в один момент змінили свої кольори з "червоного" на "жовто-блакитний", визнали Голодомор, націоналізм і Бандеру, і продовжують керувати нами далі.
Для них (і не лише для них) було б бажано, аби минуле — їхнє, радянське, окупаційне — залишалося в забутті, і щоб ніхто не писав подібних романів. Отже, "цей роман, як зазначається в анотації, розповідає про недавню історію, про той період, коли розпадалася імперія зла, і на її руїнах ми, українці, змушені були визначати наш шлях у майбутнє та будувати незалежну українську державу. Державу, влада якої складалася з прислужників агресивної Москви, підтримуваних значною частиною нашого страждущого населення, намагалася бездумно відтворити зруйновану імперію, перетворюючи її на постколоніальний заповідник і територію для особистого збагачення та спекуляцій." Як зазначає автор, "саме в той час почали закладатися зерна нинішніх великих бід; тоді ми бездумно сіяли отруйні насіння... а тепер, як нерозумні нащадки, важко пожинаємо те, що посіяли, жахливо й криваво відчуваючи гіркі й солоні плоди нашої праці..."
Метафорично висловлюючись, "текстове тіло" в цих місцях завжди опиралося намаганням переосмислити його "іншою мовою". Адже кожен донеччанин-автор має власний лексикон, і, як нещодавно російськомовний Володимир Рафеєнко, який тепер обережно добирає українські слова, описуючи місцеву флору, авторка книги "Донбас як метафора" Катерина Яковленко шукає своє місце на цій землі. "Я прагну повернути собі своє, - зазначає вона. - Поле, курган, посадка, рівнина, схил, окоп, висохла річка, що вже не має сліду води. Шоломниця з крейди. Ковила волосиста. Полин суцільнобілий. Сон чорніючий. Чебрець - мій улюблений. Усі ці природні багатства, які земля виставляє на показ, але водночас ховає в грунті. Мій погляд спрямований саме туди. Усе - тут, переді мною. Я теж є частиною цього грунту. Місцева дослідниця, як би мене охарактеризували в англомовному академічному середовищі, акцентуючи на моєму "суб'єктивному" підході до теми. Описуючи цю землю, я насправді говорю про своє тіло, свою здатність жити, ставити запитання й шукати відповіді. Адже я також володію здатністю чути голоси померлих. Тих, що спочивають у цій землі і звертаються до мене мовчазно, можливо, навіть не рідною для них мовою, впливаючи своєю присутністю на моє письмо, мої роздуми та висловлювання.
Тож у своїй книжці авторка пише про кіно, твори мистецтва, літературні твори, образи, які розгортають перед читачами та читачками метафору Донбасу - місця, якого не існує, але яке наповнене іменами, птахами, рослинами, привидами минулих та теперішніх подій. Донбас, на який дивиться авторка - це ландшафт Донеччини та Луганщини зі своїми історіями, з мовою, яку іноді вдається почути, реконструювати, а іноді - лише натрапити на сліди подій та явищ, до яких більше немає доступу, доступ до яких завжди був ускладнений.
Автор цієї книги нагадує нам про те, що в кожному місті, будь то велике чи мале, серед безлічі людей можна несподівано зустріти ангелів. Він не згадує, що насправді їх посилають нам, щоб перевірити наше ставлення до соціально відкинутих осіб — алкоголіків, бездомних, жебраків. У своїй праці "Ангели і люди" Мирослав Дочинець, малюючи яскраву картину життя на Закарпатті, говорить не лише про цю занедбану категорію, але суть залишається незмінною. Як ми реагуватимемо на зустрічі з ними? Непитущий колекціонер пляшок і сліпий музикант-віртуоз. Жінка, що має дар бачити душі померлих, в'язні концтаборів та арештанти. Аптекар і виноградарка. Дідусь, який робить меблі зі старих газет, та перша жінка-екстрасенс. Євреї, угорці, румуни, українці — ті, хто обрав залишитися на своїй землі, незважаючи на всі труднощі. Автор ділиться історіями життя і смерті, кохання і зради, окупації та незалежності, у кожній з яких, якщо нам пощастить і ми не будемо "вошивими", ми можемо впізнати частинку себе або ж зрозуміти, ким ми можемо стати внаслідок життєвих обставин.
"Я двічі в житті смакував суп з пельменями," - згадує він. "Це сталося в одній єврейській родині. Приблизно восени 1983 року одна з обласних газет терміново відправила мене за матеріалами. Наближався день пам'яті жертв концентраційних таборів, і про них вже можна було писати у пресі. Тож знайшлася підходяща кандидатура - Яків Залман, відомий своїми досягненнями в сфері побутового обслуговування і активною громадською позицією. Він не захотів говорити в майстерні, тому повів мене додому, що знаходилося зовсім поруч. Під час нашої розмови ми насолоджувалися двома мисками смачного супу з пельменями, доповнюючи їх пляшкою "Столичної". Мабуть, це було звичним для єврея, який пережив стільки в житті. Суп подавала стара жінка з білими волоссям і вологими очима, яка мовчки виконувала свою роботу. На моє запитання, чи є ця страва традиційною єврейською, Яків відповів: "Ні, моя дружина - полька." Жінка могла б сказати: "Ісак, не плутай, їм потрібен Федотов," - як у сцені з фільму "Ад'ютант його превосходительства", але вона залишилася мовчазною. "Вона трималася з природною гідністю, навіть її мовчання було багатозначним," - згадує автор. "Так поводяться жінки, що в минулому знали свою цінність."
Назва цієї книги викликає асоціації з відомою ситуацією, але в українському контексті. Мова йде про "вміння відмовляти", коли від вас вимагають щось, що суперечить вашим принципам, про що ще в 1930-х роках писала Олена Теліга у своїй статті "Партачі життя". Подібні роздуми містяться і в книзі докторки Суніти Са "Опір", де авторка ставить запитання, скільки разів ви хотіли висловити протест, відмовитися або сказати "ні", але замість цього залишалися мовчазними, пливучи за течією? Спираючись на інноваційні наукові дослідження, реальні приклади та прості щоденні практики, вона демонструє, як відстоювати свої інтереси та інтереси інших у особистому житті, на професійній арені та в суспільстві. Її висновки досить переконливі: усвідомлений опір є необхідною навичкою, яку можна розвивати. "Зазвичай, коли люди чують слово "опір", вони думають про непокору, - зауважує вона. - Оксфордський словник англійської мови визначає дієслово defy як "відкрито і сміливо протистояти", а disobedience - як "відмову підкорятися" або "дію всупереч наказам".
Я не з тих, хто оспорює визначення Оксфордського словника, адже виросла в Британії. Проте, як соціологиня і психологиня, вважаю це визначення надто обмеженим. Ця книга пропонує можливість навчитися розпізнавати приховані соціальні механізми підкорення, впливу та авторитету, готуватися до важких розмов, вміти казати "ні" без почуття провини, долати п'ять етапів спротиву, пояснювати дітям різницю між сліпим підкоренням і справедливими вчинками, а також ініціювати "ефект доміно", надихаючи інших своєю відвагою. "Коли напруження досягає максимуму, потреба чинити опір стає найгострішою," - зазначає авторка. - "Суть у тому, що коли ми коливаємося між спротивом і підкоренням, наш внутрішній опір сигналізує про одне: щось іде не так. Але проблема не в нас, а в ситуації."
У цій книзі автор відкриває нам концепцію позитивної психотерапії — підходу, що сприяє усвідомленню власних внутрішніх потенціалів і навчанню їх використанню для подолання життєвих викликів. Це вміння активно протистояти труднощам замість того, щоб просто плисти за течією. Головна ідея твору Носсрата Пезешкіана "Якщо хочеш отримати те, чого ніколи не мав, зроби те, чого ніколи не робив" полягає в переконанні, що зміни в житті можливі через трансформацію власних реакцій, звичок і установок. У цьому процесі можуть стати в пригоді життєві мудрості, історії та притчі, які з давніх часів служили своєрідною психотерапією народу. Східна мудрість, гумор західної культури, реальні життєві досвіди пацієнтів та прості, проте захоплюючі пояснення автора допоможуть поглянути на різні ситуації з нової перспективи та зважитися на перший крок без тягаря минулого.
Тож "якщо хочеш мати те, чого ніколи не мав" - для початку просто розгорни цю книгу, яка відривається притчею про мандрівника. "Він скинув ланцюги й жбурнув гарбуз у придорожню канаву, так що той розвалився. Він знову відчув, що йому стало легше. Але що далі він ішов, то більше поверталися його страждання. Селянин, що йшов із поля, здивовано подивився на мандрівника: "О чоловіче, ти несеш пісок у своєму заплічному мішку, але ж ти можеш побачити, що там вдалині є стільки піску, скільки ти ніколи не зможеш перенести. А який великий у тебе бурдюк із водою - ніби ти хочеш пройти через Велику Соляну пустелю Кевір. Поруч із тобою тече чиста річка, яка буде супроводжувати тебе упродовж всього довгого шляху!" "Дякую тобі, селянине, тепер я помітив, що тягну із собою!" Із цими словами мандрівник розірвав бурдюк, і затхла вода, що витекла з нього, зникла на шляху, а піском зі свого мішка він засипав вибоїну. Він оглянув себе з голови до ніг і побачив важкий жорновий камінь, що висів на його шиї, ї раптом зрозумів, що саме цей камінь ї змушував його ходити згорбленим. Звільнившись від своєї ноші, він продовжив подорож у вечірній прохолоді, шукаючи притулок для ночівлі". Саме таку мандрівку, вільну від штампів і стереотипів, пропонує автор цієї незвичної книги.
#Євреї #Радянський Союз #Українці #Українська мова #Поляки #Роман #Донецький вугільний басейн #Зерно #Донецька область #Луганська область #Угорці #Кінофільм #Метафора #Курган #Притча #Концентраційний табір #Був на Донбасі #Газета #Олена Теліха #Земля #Ангел #Карпатська Русь #Суп #Плід (частина рослини) #Пейзаж #Стіпа волосиста #Пульсатілла лугова #Зарезервувати #Тим'ян (рослина)
