Період німецької окупації України під час Другої світової війни, зокрема в контексті Голокосту, є однією з найглибше вивчених тем у історії. Незважаючи на це, медіа продовжують поширювати міфи та спекуляції, в той час як безліч важливих фактів, цифр та особистих історій залишаються маловідомими широкій публіці або ж подаються в спотвореному вигляді. У цій статті, що ґрунтується на наукових дослідженнях, зібрані інформаційні матеріали, які отримали загальний визнання серед українських та закордонних дослідників.
Цей матеріал вперше з'явився в публікації 25 вересня 2021 року.
Завершивши тиждень після укладення Угоди про ненапад між сталінським Радянським Союзом і гітлерівською Німеччиною, відомої як пакт Молотова-Ріббентропа, розпочалася Друга світова війна. 1 вересня 1939 року Німеччина вторглася в Польщу, а вже через два тижні, 17 вересня, радянські війська перетнули польський кордон зі сходу.
З часів пізнього Середньовіччя значна частина населення цих земель була представлена євреями. Після анексії певних територій Польщі та (через рік) Румунії, сталінський режим сприяв зростанню єврейської громади в підрадянській Україні. На момент вторгнення Німеччини в СРСР Україна мала найбільшу єврейську спільноту в Європі, яка складала 2,7 мільйона осіб.
Німецька агресія проти СРСР, що стартувала 22 червня 1941 року, була настільки швидкою, що до листопада вся територія підрадянської України опинилася під контролем німців, а також частково румунів і угорців. Радянська влада змогла евакуювати на схід близько 3,8 мільйона осіб, серед яких було 900 тисяч євреїв.
Згідно з расовою ідеологією, яку Німеччина впроваджувала з 1933 року, українці, як і інші слов'яни, були визнані "недолюдьми" (Untermenschen), призначеними для служіння арійським націям (Herrenvölker). Водночас євреї, роми, особи з психічними розладами та інваліди підлягали знищенню.
З перших днів окупації нацисти почали масові розправи над єврейським населенням у численних українських містах. Чоловіків заарештовували та розстрілювали, тоді як жінок і дітей примусово переселяли до новостворених ґетто — районів на околицях міст, оточених колючим дротом. Після того, як нацисти відібрали всі цінності у євреїв, які були представлені у вигляді податків, вони розпочали знищення мешканців цих ґетто. Німецька адміністрація, погрожуючи смертю, заборонила будь-яку допомогу євреям, включаючи годування та прихисток.
Використовуючи уявлення про "жидокомуну", що з'єднувало євреїв з комуністичними ідеями та експлуатуючи релігійні й етнічні стереотипи серед місцевого населення, нацисти позначали євреїв як агентів більшовизму, асоціюючи їх із масовими репресіями, які мали місце в СРСР у 1930-х роках.
Хто відповідає за знищення євреїв в Україні?
Перед знищенням євреїв в Україні нацисти використовували різноманітні сили, зокрема поліцію безпеки (SIPO) та охоронну поліцію (ORPO), а також спеціальні вбивчі підрозділи, відомі як айнзацгрупи (Einsatzgruppe). До їхніх дій долучалися регулярні війська Вермахту (Wehrmacht) і українська допоміжна поліція (Ukrainische Hilfspolizei), яка складалася переважно з радянських військовополонених.
Одна з перших масштабних акцій розстрілу відбулася в Кам'янці-Подільському в серпні 1941 року, коли нацистські війська знищили 23 600 євреїв, серед яких були як місцеві жителі, так і угорські євреї, які були перевезені сюди з Закарпаття.
Подібну стратегію спочатку застосовувала і румунська адміністрація: євреїв Буковини та Бессарабії депортували на сход, до території між річками Дністер і Південний Буг. Там, якщо їх не знищували на місці, вони гинули від хвороб і негоди.
До січня 1942 року нацисти, часто за допомогою місцевих поліцейських підрозділів, зганяли і розстрілювали на околиці міст єврейських мешканців найбільших міст та навколишніх сіл.
* У Рівному розстріляли близько 17 000;
* у Вінниці - 15 тисяч;
* у Хмільнику – 8 тисяч;
* в Проскурові (Хмельницькому) - 7 тисяч;
* в Острозі - 5 500.
У Бердичеві жителів ґетто спочатку доводили до голоду, а згодом вивозили на аеродром, де розстрілювали, в той час як в місті проходив музичний фестиваль, організований німцями. Внаслідок цього трагічного події загинуло 15 000 євреїв.
У Луцьку в серпні було вбито 14 700 людей. Ситуація на сході України відрізнялася лише в деталях, але загалом картина геноциду євреїв залишалася подібною.
* У Сталіно (Донецьку) загинуло 20 000 євреїв;
* У Дробицькому Яру, що неподалік Харкова, загинуло 12 000 людей.
Розстріли в Бабиному Яру
Окремим трагічним епізодом Голокосту в Україні стало знищення єврейського населення столиці у вересні 1941 року.
Після входження до Києва німецьке командування видало наказ для всіх євреїв зібратися на Лук'янівці, взявши з собою всі свої речі та цінності. Підкоряючись вказівкам влади, відрізані від інформаційних джерел і обмануті пропагандою, євреї з'явилися, сподіваючись на депортацію. Проте, замість цього, у них відібрали одяг та особисті речі, вишикували над краєм Бабиного Яру і розстріляли з автоматів.
Кожен стрілець з Німеччини мав свого помічника, який доставляв набої. Солдати, що вели вогонь, змінювалися кожні п’ятнадцять хвилин. Іноді офіцери відмовлялися брати участь у виконанні вироків, у таких випадках їх переводили на охоронні позиції, але не піддавали покаранню.
За два дні розстрілів, 29-30 вересня 1941 року, було вбито 33 771 людину. Протягом двох років окупації до Бабиного Яру було привезено і знищено ще приблизно стільки ж. До війни єврейське населення Києва складало понад 200 тисяч євреїв. З початком військових дій на території СРСР дехто зміг евакуюватися на схід, частина пішла на фронт, а більшу частину тих, хто залишився в місті, розстріляли. У Бабиному Яру продовжували розстрілювати і після 30 вересня.
Серед загиблих виявилися роми, учасники українського націоналістичного підпілля, пацієнти психіатричних закладів, комуністи, які діяли в підпіллі, та радянські військовослужбовці, що потрапили в полон. Хоча розстріли більше не мали такого масштабного характеру, вони продовжувалися систематично до моменту повернення радянських військ до міста.
Першими вбитими нацистами 27 вересня 1941 року стали 752 пацієнти психіатричної лікарні імені Івана Павлова, розташованої неподалік від Бабиного Яру. У жовтні того ж року жорстокі розправи забрали життя понад 17 тисяч людей, серед яких були роми, православні священнослужителі, радянські партизани та військовополонені. У Сирецькому концентраційному таборі, що межує з Бабиним Яром, загинуло щонайменше 25 тисяч осіб.
У 1942 році начисти вбили, за твердженням деяких українських дослідників, понад 600 членів Організації українських націоналістів (ОУН), серед яких поетеса Олена Теліга та інші представники української інтелігенції.
У серпні та вересні 1943 року, коли нацисти відступали з Києва, вони намагалися замаскувати свої злочини, спалюючи десятки тисяч тіл. Для цього використовували спеціальні машини, привезені з Німеччини, які перетворювали кістки на порошок, розсипаючи попіл по околицях Бабиного Яру.
Незважаючи на те, що система винищення євреїв в Україні виявилася надзвичайно ефективною — за пів року було вбито не менше ніж пів мільйона людей — нацисти усвідомили, що їхніх ресурсів недостатньо, щоб реалізувати план по перетворенню всієї Європи на Judenfrei, тобто "вільну від євреїв". Крім того, залучення військових до масових розстрілів негативно впливало на моральний стан армії. Один з організаторів розстрілів у Бабиному Яру, Курт Вернер, під час судового процесу в Нюрнберзі зізнавався, що виконання такої "брудної роботи" вимагало "значних нервових затрат" від німецьких офіцерів.
У січні 1942 року на Ванзейській конференції був створений план "остаточного розв'язання" єврейського питання, що передбачав організацію таборів смерті на території окупованої Польщі, таких як Аушвіц-Біркенау, Белжец і Треблінка. Саме туди було відправлено сотні тисяч євреїв з Галичини. Проте, більшість євреїв на сході вирішили, що їх слід знищувати на місці.
Голокост в Україні відрізнявся від Голокосту в Європі тим, що на українських землях більшість єврейського населення загинуло від куль в ярах та ямах на краю поселень, де вони жили.
Голокост у територіях, що перебували під окупацією Румунії та Угорщини.
На територіях нинішньої України, які перебували під окупацією Румунії, євреїв було знищено протягом перших кількох тижнів - 15 000 у Північній Буковині і приблизно стільки ж у Бессарабії.
У Чернівцях у жовтні організували ґетто для пересилки євреїв далі на схід та до щойно окупованої Трансністрії (Придністров'я), куди на початок літа 1942 року перевезли 90 тисяч євреїв Буковини і 75 тисяч Бессарабії.
Близько 130 тисяч євреїв самої Трансністрії румунська окупаційна влада або розстріляла, або довела до смерті утриманням у тимчасових таборах. Особливо жорстокою була розправа в Одесі, яка перед війною майже на третину складалася з єврейського населення. У відповідь на вибух радіокерованої бомби в комендатурі, румунські та німецькі військові розстріляли і спалили живцем на площі 19 тисяч євреїв протягом кількох днів.
Приблизно 20 тисяч євреїв з Чернівців уникнули депортації та розстрілів. Румунський мер Траян Попович визнав їх "незамінними" для місцевої економіки. На жаль, жителі навколишніх сіл такого захисту не мали, і щонайменше 4 тисячі з них стали жертвами німецьких та румунських військових.
У Закарпатті багато людей позитивно сприйняли прихід угорських властей після поділу Чехословаччини в 1938 році, коли Угорщина анексувала територію Підкарпатської Русі, або Карпатської України. Проте з 1942 року угорський уряд під керівництвом Міклоша Горті розпочав кампанію конфіскації земель, магазинів, житла та інших активів євреїв. У серпні 1941 року місцева угорська адміністрація організувала депортацію близько 20 тисяч єврейських біженців, переважно з Польщі, на схід, до окупованої України, де їх очікувала неминуча загибель.
Місцевих закарпатських євреїв не чіпали до того моменту, коли німецькі війська окупували Угорщину, включно з Закарпаттям навесні 1944 року. Тоді з середини травня до середини червня влада депортувала практично все єврейське населення - близько 116 тисяч осіб до табору Аушвіц-Біркенау.
Співпраця з місцевими жителями, які підтримували нацистів.
На тих, хто надавав прихисток євреям або допомагав їм іншим чином, чекала сувора кара - страта.
Нацисти змогли залучити місцеве населення до переслідування євреїв, дозволяючи їм розграбовувати ліквідовані ґетто. Злочини, такі як погроми, вбивства та зґвалтування, не лише залишалися безкарними, а й отримували підтримку з боку окупаційних властей. У містах, які нацисти прирекли на голодну смерть, здобуті таким чином цінності ставали засобом для виживання на окупованих територіях, адже їх можна було обміняти на продукти харчування.
На окупованій території нацисти створювали місцеві адміністрації, де на найнижчому рівні дозволяли служити місцевим мешканцям. На додаток до колишніх радянських військовополонених, місцевих заохочували йти до української допоміжної поліції (Ukrainische Hifspolizei), до якої брали не за етнічною, а за територіальною ознакою - набирали з місцевого населення, яке складалося з українців, росіян, поляків, румунів, угорців.
Обов'язки допоміжної поліції включали конвоювання євреїв під час їх перевезення до місць масових розстрілів, охорону ґетто, а також надання логістичної підтримки ескадрам знищення - айнзацгруп. Через те, що в назві цієї поліції було слово "українська", жертви та ті, хто зміг вижити, асоціювали її діяльність виключно з українським етносом, незважаючи на справжній склад нацистських колаборантів.
Співпраця з нацистським режимом часто не була зумовлена ідеологічними переконаннями. Мотивації могли бути різноманітними: від прагнення до збагачення або отримання засобів для виживання до бажання використати свій досвід роботи в органах влади вже під новим керівництвом. Деякі люди намагалися таким чином уникнути депортації до Німеччини для примусових робіт — щонайменше 2,3 мільйона українців стали остарбайтерами (Ostarbeiter). Інші ж хотіли не потрапити до таборів військовополонених, де під час війни від голоду, холоду та хвороб загинуло близько 3 мільйонів радянських солдатів.
Історики підкреслюють, що німецький солдат або офіцер, котрий відмовлявся виконувати накази щодо розстрілу євреїв, ризикував своїм правом на відпустку чи отримання премії. Натомість українець, залучений до служби в охоронних чи допоміжних підрозділах поліції, міг би бути страчений на місці разом із євреями.
Що стосується колаборації, то історики відзначають, що лише 1-2% із 28,5 мільйонів етнічних українців, які проживали в підрадянській Україні та Польщі на початку Другої світової війни, брали участь у співпраці з нацистським режимом. Це число не перевищує показників колабораціонізму в інших окупованих країнах Європи, хоча рівень репресій проти місцевого населення в Нідерландах або Франції не йде в жодне порівняння з українським контекстом.
Також у лавах лише радянської армії проти нацистської Німеччини воювало близько 4,5 мільйонів українців, що в 8-9 разів перевищувало кількість можливих колаборантів. Тож з огляду на ці цифри і їхнє співвідношення, історики радять обережно використовувати термін "колаборація", коли йдеться про етнічних українців у Другій світовій війні.
ОУН і євреї
Невеликі загони Організації українських націоналістів (мельниківського та бандерівського крила) вступили на територію підрадянської України наприкінці червня 1941 року вслід за німецькими військами. Нацистський уряд толерував діяльність ОУН на теренах Центральної та Східної Європи до 30 червня 1941 року, коли активісти бандерівського крила під проводом Ярослава Стецька проголосили у Львові "відновлення Української держави".
Цей акт не мав жодних юридичних наслідків, але лідерів ОУН було заарештовано, включно зі Стецьком та Степаном Бандерою, якого було заарештовано в Кракові і відправлено до нацистського концтабору Заксенгаузен, де він сидів до осені 1944 року. 25 вересня 1944 року його привезли до Берліна і запропонували співпрацю. Бандера поставив умову - визнання "Акту про відновлення незалежності". Нацисти відмовилися, але Бандера залишився на волі на території Німеччини до свого вбивства радянським агентом у 1959 році.
Ідеологія ОУН на початку війни мала на меті позбавити Україну етнічних меншин, передусім російської, польської та єврейської. Історики кажуть, що загони ОУН залучалися до єврейських погромів до того, як нацисти розформували їх у серпні 1941 року. Тоді ж нацистський режим почав переслідування членів ОУН та представників галицької інтелігенції, які не були пов'язані з організацією.
Існують свідчення, що ОУН прагнула впровадити своїх представників у структури української допоміжної поліції, але не завжди досягала успіху в цій справі. Головними ідеологічними противниками для членів ОУН були представники московського більшовицького режиму. Євреїв і росіян вважали ворогами, оскільки їх сприймали як основних агентів цього режиму.
Дивізія СС "Галичина"
У весняний період 1943 року, коли німецька армія почала свій відступ із Східної України, нацистське керівництво організувало формування добровільного військового підрозділу - дивізії Ваффен СС "Галичина". Цей підрозділ підпорядковувався німецькому командуванню, а його добровольці, в основному етнічні українці, сподівалися, що з допомогою німців зможуть стримати наступ радянських військ, отримавши зброю та військову підготовку для боротьби проти СРСР.
Через послаблення німецьких позицій вони сподівалися, що зможуть створити на території України незалежну державу. Хоча деякі члени української допоміжної поліції також стали добровольцями у новому військовому підрозділі, їхньою метою було не знищення євреїв, а боротьба з радянською владою.
Врятування єврейського населення
Незважаючи на те, що підтримка євреїв була карана смертю, українці стали одними з найбільших рятівників єврейських життів в Європі. Зокрема, відома історія православного священника Олексія Глаголєва, який разом із своєю родиною надавав допомогу багатьом євреям в окупованому Києві, забезпечуючи їм притулок та фальшиві документи.
Першою українкою, яка була удостоєна звання "Праведник народів світу", стала Олена Вітер (ігуменя Йосифа), настоятелька греко-католицького монастиря. Вона рятувала єврейських дітей від нацистських переслідувань, які під час окупації знаходилися під її захистом у львівському сиротинці. Ігуменя Йосифа була активною учасницею Організації Українських Націоналістів (ОУН), що неодноразово призводило до її арештів радянською владою. Хоча до неї й були українці, чиї імена заносили до списку праведників, їх зазвичай записували як громадян Польщі або СРСР. Олена Вітер, отримуючи це почесне звання у 1976 році, наполягла на вказанні України як своєї батьківщини.
Багато рятівників євреїв заплатили за свої вчинки найвищу ціну – власне життя. У селищі Самари, яке розташоване на Волині, до початку Другої світової війни проживало понад 60 єврейських сімей. 31 жовтня 1942 року нацисти влаштували розстріл, внаслідок якого загинули 74 євреї та 6 українців, які надали притулок єврейським родинам. На пам'ятнику, який був встановлений на згадку про ці трагічні події, увічнено імена 35 євреїв. Серед українців, які стали жертвами, були чоловік, його дружина та троє дітей. Один з синів зміг втекти, а іншого поліцейський відпустив перед розстрілом.
Найзначнішою фігурою, яка докладала чималих зусиль для порятунку євреїв, був митрополит Андрей Шептицький, глава Української греко-католицької церкви. Разом із священиками та монахами, ризикуючи власним життям, він зміг врятувати 150 дітей єврейського походження, серед яких був і майбутній рабин Військово-повітряних сил Ізраїлю Давид Каган. Хоча брат митрополита Андрея, Климентій, який очолював Унівський монастир, отримав звання Праведника народів світу за свої дії, питання про надання такого ж звання митрополиту Андрею залишається предметом дискусій.
Національний меморіал Голокосту та героїзму "Яд Вашем" в Ізраїлі заявляє, що "в 1941 році він привітав німецьких загарбників і спонукав українців приєднуватися до їхніх лав", проте українські історики вважають ці твердження "радянськими міфами". Розслідування триває.
Згідно з інформацією "Яд Вашем", існують документальні свідчення про те, що 2 659 українців надавали допомогу євреям під час Другої світової війни. Це число поступається лише польським (7112), голландським (5851) та французьким (4130) рятівникам. Однак варто зазначити, що українці, які отримали статус праведників народів світу до проголошення незалежності України, здебільшого були зафіксовані як громадяни Польщі або СРСР.
Універсальні втрати України під час Другої світової війни
Історики говорять, що в Голокості Україна втратила:
* 1,5 мільйони євреїв, а загалом за роки Другої світової війни Україна втратила 5 мільйонів цивільного населення,
* ще 3-4 мільйони військових, що воювали в різних арміях,
* 28 тисяч сіл і 700 міст було зруйновано.
Друга світова війна кардинально змінила етнічний склад українського населення. Внаслідок цих подій в Україні майже зникли такі національні меншини, як німці та поляки, які на початку XX століття становили 2,1% та 4,2% відповідно.
Станом на 1900 рік чисельність євреїв і росіян на території сучасної України була приблизно однаковою.
* 9% росіян,
євреїв складає 8,7%.
Після Голокосту це співвідношення зазнало суттєвих змін. Згідно з даними перепису 1959 року,
* євреї становили 840 тисяч (2,0%),
Кількість росіян, які становили 4 мільйони до війни, за перші десять років після закінчення війни зросла до 7 мільйонів, що становить 16,9%.
Більше ніж 60% євреїв в Україні стали жертвами знищення. Лише близько 100 тисячам людей вдалося уникнути смерті під нацистським режимом. Орієнтовно 900 тисяч євреїв, переважно з центральних і східних регіонів України, змогли втекти або вчасно евакуюватися. Натомість єврейські громади в Галичині, Поділлі та Волині зазнали практично повного винищення.
Матеріали були підготовлені за участю Українського інституту національної пам'яті, Українського інституту вивчення Голокосту "Ткума", а також Українського центру дослідження історії Голокосту. Використано також видання "Євреї та Українці. Тисячоліття співіснування" авторів Павла-Роберта Маґочія та Йоханана Петровського-Штерна, виданого в Ужгороді видавництвом Валерія Падяка у 2016 році. Окрім того, було враховано дослідження Олександра Лисенка та Олександра Перехреста, що стосується демографічних втрат України під час Другої світової війни, опубліковане у 2015 році.
#
