29 вересня 1941 року розпочалася одна з найжахливіших трагедій в історії людства. Протягом двох днів на околицях Києва нацистські війська розстріляли приблизно 34 тисячі євреїв. Загалом у Бабиному Яру загинуло близько 100 тисяч осіб. Пізніше радянська влада жорстоко винищила це місце, прагнучи стерти пам'ять про його єврейських жертв. Проте 29-річний співробітник Київської обсерваторії Амік Діамант не міг із цим змиритися. У 25-ту річницю розстрілів він разом із товаришами організував в Бабиному Яру перший несанкціонований мітинг пам’яті. Після цього деяких учасників звільнили, іншим оголосили суворі догани, а дехто став "неблагонадійним". На основі унікальних фотографій та спогадів Діаманта Радіо Свобода висвітлює цю важливу історичну подію.
(Вперше цей текст був опублікований 29 вересня 2019 року)
Радянська влада прагнула не лише вилучити Бабин Яр з колективної пам'яті, але й з географічних карт Києва: після війни там було організовано сміттєзвалище. Пізніше в цю місцевість, де відбувалися розстріли, почали скидувати рідкі відходи з цегельного заводу. Проте навесні 1961 року дамбу, зведену з ґрунту, прорвало. Чотириметрова хвиля бруду знесла все на своєму шляху в Куренівку — житловий район столиці. За різними оцінками, жертвами стали від 145 до 1500 киян. Люди вважали це актом помсти за Бабин Яр.
Того літа 1961 року в Київ у відпустку до батьків приїхав Еммануїл (Амік) Діамант. Випадково потрапив на виступ поета Євгенія Євтушенка у Жовтневому палаці, де вперше почув, що "Над Бабьим Яром памятников нет". Поема йому не сподобалася і навіть обурила: "Там були соплі! Мене це злило. Але Євтушенко допоміг мені зрозуміти, що за все, що відбувається зі мною й навколо мене - відповідальний тільки я! І за Бабин Яр теж".
Після цього Діамант разом із друзями та майбутньою дружиною вирушив до урочища. Те, що він побачив, його приголомшило: "Це було переоране місиво людських кісток і ґрунту. Сліди машин, які розрівнювали, розбирали, перевозили, знищували Бабин Яр".
Усе це було зафіксовано Діамантом на плівці.
Займатися документуванням руйнування Бабиного Яру ‒ це все, що він міг зробити в той час, зазначає Діамант.
Зараз його фотографії залишаються єдиними відомими світлинами тогочасного Бабиного Яру.
1966 рік. Наближалися 25-і роковини розстрілів у Бабиному Яру. Урочище повністю засипали, а повз нього проклали шосе. Занедбане староєврейське та караїмське кладовища ‒ київська влада знищила. Там запланували радіотелевізійний комплекс. Ще одну ділянку відвели для будівництва спортивного корпусу з басейном. Через державний антисемітизм про встановлення пам'ятника єврейським жертвам не могло бути і мови. Діамант разом із трьома друзями вирішили, що більше мовчати не можна - потрібно діяти. Каже, що головним їхнім мотивом була ображена національна гідність.
Напередодні річниці Амік придбав величезне біле полотно та чорну фарбу. Повернувшись додому, він почав створювати плакат. Текст він написав російською та єврейською мовами, хоча в той час мало розумів і їдиш, і іврит.
Таким чином, підготовка до першого в історії мітингу на вшанування пам'яті єврейських жертв Бабиного Яру здійснювалася Діамантом та трьома його товаришами. Вони не отримали офіційного дозволу від влади, та й не намагалися його здобути.
Людей на акцію запрошували прямо на вулицях ‒ у чергах, тролейбусах. Більшість сахалися: "Якщо це державне свято, то мені там нічого робити, а якщо не державне, то тим більше нічого", ‒ казав дехто. Але були й ті, хто уважно слухав.
Мітинг заплановано на 24 вересня — в день, що співпадає з річницею початку розстрілів за єврейським календарем.
Фарба на плакаті вже висохла. Діамант згорнув полотно, поклав його в студентську валізу і вирушив до місця події. Разом із товаришем Гариком Журабовичем вони закріпили плакат на залишках стіни зруйнованого єврейського кладовища і швидко зникли з поля зору.
До старту акції залишалося всього дві години. Діамант і його товариші не мали уявлення, чи зможуть реалізувати свій план, чи прийде хоча б хтось із людей і які результати це принесе.
17:00. Перші люди почали збиратися біля плакату. Вони приходили невеликими компаніями. Багато з них не були знайомі між собою, але зміст акції був очевидним — мовчазний протест на честь пам'яті невинно загиблих євреїв у Бабиному Яру.
"Ми не планували нічого казати, і жодна промова не була підготовлена. Також у нас не було жодних вимог до радянської влади. Ми лише прагнули висловити, що це наша могила, і не приймаємо того, як з нею поводяться!" ‒ ділиться спогадами Діамант.
Раптом з'явились дві автомобілі. З них миттєво вискочили особи з кінокамерами. У всіх одразу виникла думка: це КДБ.
Під пильним оком кінокамер люди миттєво розійшлися в різні сторони. Лише маленька група залишилася на місці, серед якої опинився незнайомий чоловік:
‒ Ти це зробив?
‒ Це не я, ‒ озвався Амік.
‒ Ти хвилюєшся?
‒ Я відчуваю страх.
Амік Діамант з теплом згадує ту розмову. Невідомий виявився київським автором, класиком військової літератури Віктором Некрасовим. Він дав Діамантові записку з номером телефону та адресою, сказавши: "Маємо про що поговорити".
Люди з кінокамерами насправді представляли знімальні команди київської "Укркінохроніки" та московського "Наукфільму". Оператор з Києва, Едуард Тімлін, зміг таємно зберегти 80 метрів плівки (близько 1,5 хвилини) з записом мітингу. Ця плівка залишалася у нього удома під ліжком до 1991 року.
Акція закінчилася. "У мене були тоді прекрасні відчуття. Нам вдалося!", - згадує Діамант. А влада цей мітинг не помітила зовсім. На відміну від наступного.
На наступний день Діамант опинився у квартирі Некрасова на Хрещатику. Письменник вже давно виступав у своїх статтях за встановлення пам'ятника жертвам Бабиного Яру. Тепер він акцентував увагу на необхідності ще однієї акції пам'яті - цього разу на річницю розстрілу, яка за звичайним календарем припадає на 29 вересня.
"Завітайте, це буде Некрасов", ‒ повторна агітація на вулицях ставала дедалі більш дієвою. Люди охоче прислухалися, а сам Некрасов у цей час телефонував знайомим, навіть з Москви. Він передав записку одному з активних діячів української інтелігенції, літературознавцю Івану Дзюбі.
Мітинг готувався.
29 вересня 1966 року о п’ятій годині вечора до Бабиного Яру почали сходитися натовпи людей. Сотні осіб зібралися разом. У цей час Діамант, разом зі своїми друзями, вирішив зафіксувати цю подію на фотоплівку.
Фотографував Гарик Журабович. Плівку не закінчував до кінця – друзі швидко ховали її у свої кишені. Це підвищувало шанси зберегти матеріал, якщо б фотографа затримали.
Журабович робив знімки потайки, заховавши камеру під плащем, тому чимало з них вийшли неякісними. Проте залишилися тільки ті кадри, які у 1971 році Діамант перевіз до Ізраїлю.
На записах Журабовича можна побачити безліч людей, які вперше за чверть століття зібралися, щоб вшанувати пам'ять єврейських жертв Бабиного Яру. "Це був перший раз, коли я став свідком абсолютно спонтанного мітингу, не контрольованого радянською владою", ‒ згадає пізніше учасник заходу, російський письменник Володимир Войнович.
За ходом мітингу стежили представники міліції та КДБ у цивільному, але не втручалися в події. У натовпі учасники акції помічали людей, які могли бути донощиками.
Невдовзі після цього на сцені з'явився Некрасов, а поряд із ним ‒ літературознавець Іван Дзюба. Натовп, втомлений від безмовності, закликав до слова. Розпочалася ключова подія мітингу ‒ виступ Івана Дзюби.
"Мовчання багато говорить лише там, де все, що можна сказати, вже сказане, ‒ почав Дзюба. ‒ Коли ж сказано ще далеко не все, коли ще нічого не сказано - тоді мовчання стає спільником неправди й несвободи".
Заклики Дзюби до протидії антисемітизму та до згуртування українців і євреїв для збереження національної культури залишилися непоміченими для більшості. Проте сама присутність письменників і їхня підтримка стали важливими для людей.
Через півтори години Амік разом із дружиною та маленькою дочкою покинув мітинг. Дехто залишився. Але, як згадує Діамант, головне вдалося: люди не побоялися прийти, й Бабин Яр почав повертатися у суспільну пам'ять.
"Не варто шукати у цьому сенс чи логіку. Все сталося так, як сталося: спонтанно і без упорядкування. Проте Бабин Яр став важливою віхою на нашому шляху до Ізраїлю. Ми навчалися з труднощів формувати свою націю. Ми навчалися цінувати свої пам’ятники. І за цим з’явилася повага до нашої національної гідності."
Після 1966 року.
Влада одразу назвала мітинг "ганебним зборищем єврейських й українських націоналістів". Активних учасників заходу звільняли, оголошували суворі догани, "проробляли" в різних інстанціях, вилучали плівки. Аміку Діаманту та його друзям поталанило ‒ тоді для органів вони були ніким. Це вже пізніше Амік потрапив на олівець в КДБ. У березні 1971 року радянські спецслужби "попросили" його за 10 днів покинути СРСР. Діаманта вислали до Ізраїлю.
З 1966 року в Бабиному Ярі щорічно проводяться пам'ятні заходи. Через десять років після початку цих подій радянська влада встановила пам'ятник, однак він не відображав трагедію євреїв, які стали жертвами в цьому урочищі. Бабин Яр залишався визнаним лише як місце поховання "радянських громадян". Вважати євреїв більш значними жертвами, ніж інші народи Радянського Союзу, вважалося недопустимим. Насправді, нацисти вбивали в Яру не лише євреїв, а й українських націоналістів, радянських військових, комуністів, ромів, підпільників і людей з психічними розладами.
У 1980 році на території знищеного Бабиного Яру був заснований парк, що призвело до повного зникнення цього урочища з мапи Києва. Протягом часу незалежності України в Яру було встановлено близько 25 окремих пам'ятників. Однак створити єдиний простір пам'яті не вдалося.
У вересні 2019 року журі міжнародного архітектурного конкурсу обрало найкращий проєкт майбутнього Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" (BYHMC).
#
