"Безвихідь" у безвихідній ситуації драматургії

Істина життя на початкових етапах не суперечить кінематографічній правді, однак елементи фільму виявляються неорганізованими, відсутніми в чіткій структурі та не інтегрованими в сюжетні зміни, виконуючи лише декоративну роль.

На початку великого вторгнення я став свідком незвичайної сцени. Група чоловіків, які залишилися в нашому будинку разом з іншими під час повітряної тривоги, перебралася до парковки, де вони намагалися визначити, хто з них міг би стати навідником для російських ракет. Це не була гра — всі були цілком серйозні і тверезі. Вони добре знали один одного. Так проявився їхній стрес, викликаний не лише обстрілами, а й відчуттям безпорадності у цій ситуації. Через чотири місяці я вирішив втілити це у сценарії, ускладнивши обставини: ця група опинилася у замкненому просторі, оскільки вихід із підвалу заблокувався після влучання російської ракети.

Ні в якому разі не стверджую, що Тарас Костанчук, сценарист, режисер і продюсер фільму "Безвихідь", що також зіграв в стрічці головну позитивну роль, вкрали ідею. Боже упаси! Я впевнений, що подібні концепції вже обговорювались і продовжують обговорюватись у багатьох розумах. В цілому, масштабне вторгнення швидко стало джерелом різноманітних ідей для фільмів та серіалів — і лише невелика частина з них була втілена в життя.

Утім, із визначенням "різні" я погарячкував. Насправді поле для творчості не аж таке велике. І творці, котрим удається знайти гроші на проєкт, так чи так топчуться на одних полях. Це -- перші дні вторгнення, вимушена евакуація, окупація, життя в умовно тилових містах під обстрілами, пошук зниклих жінок і дітей.

Проте на територію суто жанрового кіно зайшла поки що "Конотопська відьма" (не плутати з мегапопулярною театральною виставою). Треш-горор про відьомську помсту окупантам, виконаний у піджанрі слешера (коли персонажі гинуть один за одним) очікувано шпетили й намагалися знецінити як більшість українських стрічок, котрі не претендують на участь у міжнародних фестивалях. Проте творці претендували лише на касові збори й домоглися свого: мільйон доларів у еквіваленті за місяць прокату. Зараз буде прогноз: "Безвихідь" до подібного результату не наблизиться.

І справа зовсім не в назві. Навіть опис сюжету здатен вразити навіть найтерплячішого любителя українського кіно. Сюжет розгортається навколо групи цивільних, які, внаслідок російської атаки, опинилися замкненими в підвалі. І це ще не все: там є іржава вода, але відсутні туалет і вентиляція. Акторський склад не зможе привернути увагу глядачів. Хоча серед тих, хто опинився в тісному підвалі, можна побачити таких акторів, як Ірма Вітовська-Ванца, Богдан Бенюк, Ігор Колтовський, Олександр Марвріц та один із наших найяскравіших кінолиходіїв – Володимир Беляєв. Проблема в тому, що, незважаючи на те, що в Україні поступово формується інститут кінозірок, їхня присутність у фільмах не є вирішальним фактором для вибору глядачів. І нехай "Безвихідь" не є типовою безглуздою комедією, це не стає йому на заваді. Основна проблема картини полягає в драматургії, точніше, в її майже повному браку.

Як не раз мною згадано раніше, ставка кіноробів проти їхньої власної волі робиться на -- не люблю слова "дешеві", бо 200 -- 300 тисяч доларів це все ж таки чималі гроші в воєнний час, -- недорогі фільми. З мінімальною кількістю локацій, а краще -- на одному об'єкті, аби знімальний період вклався в тиждень-два. Нагадаю кілька прикладів: "Збори ОСББ", "Уроки толерантності", раніше -- "Гола правда". "Безвихідь", зі слів Тараса Костанчука, знімали 10 днів, на проєкт державних коштів не витрачено, а отже фільм за всіма ознаками претендує називатися незалежним. Бюджет не оголошено, хоча його попередня стрічка "Іловайськ 2014" обійшлася у 33 мільйони гривень. Що у 2018 році, на момент зйомок, дорівнювало трохи більш як 1 мільйону доларів. І теж із державної скарбниці режисер і продюсер не взяли тоді ані копійки. Проте фільм прозвучав, бо, по-перше, то були часи тріумфу "Кіборгів" і загалом невідторгнення військових драм, а по-друге -- через історію конкретної людини в основі. Дарма, що стрічці закидали вигадані лінії та певний авторський егоцентризм.

З "Безвихіддю" вийшло інакше. Ось цитата самого автора: "У цей непростий час мені хотілося зробити щось для підтримки людей, тому я створив пропагандистський фільм і назвав його "плакатним" фільмом. Росія вкладає, без перебільшення, мільярди рублів у свої пропагандистські фільми, які випускає для свого населення та інших. На жаль, у нас немає такої можливості, тому я вирішив: чому б ні?".

Слабша позиція вже у фразі про мільярди рублів, які ворог вливає в свою продукцію й, відповідно, ставить її на конвеєр. Бо, декларуючи відповідь, продюсер протиставляє величезній налагодженій ворожій машині, яка продукує різножанрові фільми й серіали, одинокий малобюджетний продукт. До речі, він сам признається: "Я невеликий експерт, але фільми ж якось поділяються на драми, мелодрами, військові драми, бойовики тощо. У будь-якому разі в кожному фільмі є якась ідея". І ця невизначеність із жанром та ідеєю -- безвихідь для фільму на його шляху до глядача.

Стрічка не змогла мене розчарувати лише завдяки самому факту її появи. Так само, як і не раз піддаваний критиці "Юрик". Його творці досі дуже чутливо реагують на негативні відгуки, і нещодавно я почув, що спершу їх похвалили, але потім, побачивши негативну реакцію, змінили думку і підкорилися тиску. Як глядач і громадянин, я завжди підтримував і буду підтримувати звернення до складних тем – зокрема, історії людей, які опинилися в епіцентрі війни, а також фільми про найдовшу війну в третьому тисячолітті. Однак авторам потрібно мати подібні до моїх переконання, щоб братися за такі непрості теми. На жаль, "Юрик" постраждав через своє виконання та реалізацію. Хоча наміри були благими, вони призвели до серйозних проблем, особливо для маріупольців, які відчули нереалістичність його сюжету. Справжнє життя і кіно завжди відрізняються, однак не кожна життєва ситуація може бути спрощена під вимоги художнього фільму.

"Безвихідь" не відповідає "Юрику". Це, зокрема, обумовлено тим, що реалії життя на початку не суперечать кінематографічній правді. Опинившись у замкнутому підземеллі, персонажі не мали можливості скористатися інтернетом або зателефонувати з чернігівських катакомб — хоча б рідним, а не в Естонію. Крім того, сценарист Костанчук обрав, як і годиться для камерних драм, простий і традиційний шлях. Цим шляхом йдуть усі драматурги. Він заповнив підвал персонажами різного віку і соціального статусу, з різними, іноді абсолютно протилежними поглядами на життя та навіть етнічним походженням.

Тут українці, чеченці, уродженець Ефіопії, єврей і навіть, цитата, кримський. Хоча цей герой не репрезентує кримських татар, корінний народ півострова. Є державний службовець високого рангу, заробітчанин, поранений молодий патріот, лікар пенсійного віку, айтівець, акторка, двоє ветеранів афганської війни (українські громадяни 60+ із дотепер невизначеним статусом у суспільстві), молода вагітна жінка. Розподіливши акторам ролі, сценарист, він же -- режисер пустив їх у вільне плавання. І з цього починаються проблеми. Розгляну основні.

Айтівець із дружиною-акторкою забігли в пастку підвалу просто з магазину. У них єдиних є їжа, включно з замороженими напівфабрикатами, пельменями й варениками. Айтівець не хоче ділитися харчами ні з ким, бо їх там у підвалі чотирнадцять. Гаразд, хай буде такий персонаж, він цілком реалістичний. Але розсекретили вони свої засіки на третю (!) добу вимушеного полону. До того наявність двох пакетів із продуктами в замкненому просторі ніхто не помітив, особливо -- бувалий у бувальцях кримінальник на прізвисько Пуля (це "куля" українською). А пельмені вони взагалі почали варити на п'ятий (!!!) день. Коли вони давно розмерзлися й злипнулися в субстанцію. До речі, весь цей час чиновник зберігав почату пляшку коньяку.

Молодий чеченець на ім'я Саїд, вразившись люттю, без жалю вбиває свого дядька ножем на п'ятий день перед очима товаришів по нещастю. Реакція оточуючих виявилася вкрай пасивною — нікого не хвилює, ніби так і повинно бути. Ніхто навіть не намагається об'єднатися, щоб зупинити вбивцю і захистити себе від можливої загрози. Хоча Пуля підтримує Саїда, герой на ім'я Михалич, учасник бойових дій, прагне стати лідером. Але ані він, ані інші не роблять жодних спроб захистити себе чи оточуючих. Водночас сам вбивця не намагається скористатися своїм становищем і встановити свої правила. Цей етап, що міг би загострити ситуацію, залишається без уваги. І щоб не повторюватися: Пуля — наркоман, який не отримує свою дозу. Тим не менш, іноді він все ж виявляє ясність розуму, що для наркозалежних у період ломки є рідкісним явищем. Це могло б ускладнити розвиток сюжету, надавши йому більше драматизму.

Чоловіки ніяк не намагаються знайти спосіб вибратися з цієї пастки. Більше того, жоден з них не проявляє ініціативи, окрім створення невеличкого куточка для туалету. Уявіть собі, як чотирнадцять людей можуть впоратися із санітарними умовами всього за добу! Тим не менш, межа дискомфорту, поступове занурення в задушливу і неприємну атмосферу, вже встановлена. Жоден з чотирнадцяти не каже навіть слова про свої переживання. Вентиляцію вони не намагаються організувати одразу, хоча це, безумовно, є найперше і найочевидніше завдання, яке потрібно вирішити.

Задекларована пропагандистська, плакатна складова передусім у діалогах. Старшим персонажам за "совка" і з Росією жилося добре. Молодші їм заперечують. Заробітчанин Толік звинувачує в усіх бідах Майдан, а на додачу з доброго дива -- євреїв. А Саїд -- укропів. Студент-ефіоп не хоче воювати за Україну, молода вагітна дружина соромить його. Чиновник готовий служити будь-якій владі, дружина з ним сперечається. І неодмінно виконуються "Червона рута", "Червона калина" і гімн України. Всі ці та неназвані інгредієнти не систематизовані, не структуровані, не інтегровані в сюжетні повороти, справді виконуючи "плакатну" функцію.

Отже, 130 хвилин екранного часу, хоча й виглядають цілком правдоподібно, насправді є досить затягнутим спектаклем. Це відображає важливу сьогодні тему, що нагадує про війну. Проте кожен з провідних акторів демонструє свій професіоналізм, намагаючись втілити свої ролі, навіть коли сценарій вимагає тривалого проговорення тексту.