Чому ми іноді робимо те, що не схвалюємо, і що допомагає сказати "ні", навіть коли на нас тисне авторитетна людина?
Уявіть собі, що ви опинилися в лабораторії, де збираються провести експеримент на тему пам'яті.
Все виглядає досить звично. Дослідник у білому лабораторному халаті роз’яснює основи гри — один з учасників дає відповіді на запитання, а ваше завдання полягає у натисканні кнопок, коли він робить помилку.
Проте з часом завдання починає викликати дискомфорт. За кожну помилкову відповідь вам потрібно карати іншу особу електричним розрядом. З кожним разом напруга посилюється. За стіною чутні стогони від болю. Людина спочатку просить припинити, а згодом вже благатиме зупинити експеримент.
Вам хочеться відступити, але дослідник у білому халаті впевнено настоює: варто рухатись далі. Він запевняє, що ситуація під його контролем і що він несе відповідальність за всі події, які відбуваються.
Що ви зробите? Зупинитесь чи виконаєте наказ?
Багато з нас, напевно, впевнені, що в такій ситуації ми б відмовилися. Ми вважаємо себе особистостями, які здатні самостійно приймати рішення і розрізняють правильне від неправильного.
Коли нам пропонують виконати завдання, яке йде врозріз із нашими моральними переконаннями, очевидно, що правильним рішенням буде відмовитися.
Однак у перші роки 1960-х американський психолог Стенлі Мілгрем здійснив експеримент, який поставив під сумнів стійкість багатьох людей. Його результати стали справжнім шоком для наукової спільноти і продовжують викликати дискусії серед психологів і філософів до сьогодні.
Пізніше інші вчені проводили аналогічний експеримент, але в дещо модифікованій, більш м'якій формі.
Вони прагнули вникнути в причини, чому люди підкорюються наказам інших, незважаючи на те, що вважають їх помилковими. Також їх цікавило, що спонукає особу вчасно зупинитися і відмовитися від виконання таких вказівок.
У червні 1961 року газета New Haven Register, що виходить у США, розмістила оголошення про набір добровольців для участі в дослідженні пам'яті, яке проводилося в Єльському університеті.
"Ми заплатимо вам 4 долари за одну годину вашого часу. Запрошуємо учасників для дослідження пам'яті".
Як було зазначено в оголошенні, запрошення до участі отримали працівники заводів, перукарі, підприємці та представники різних професій. Спеціальна освіта або досвід не вимагалися. Бажаючі мали можливість надіслати свої дані Стенлі Мілгрему, професору психології з Єльського університету.
У початковому експерименті взяли участь 40 чоловіків. Їм було роз'яснено, що метою дослідників є вивчення механізмів запам'ятовування слів та факторів, що впливають на пам'ять.
Насправді, Мілгрема цікавила інша річ: чи здатна людина заподіяти шкоду іншій особі лише через те, що їй вказує так чинити особа, яку вона сприймає як авторитет.
В рамках експерименту учасники повинні були карати іншу людину електричними імпульсами за невірні відповіді. З кожною помилкою інтенсивність розряду ставала все більшою. Зрештою, вона досягала рівня, який описували як здатний викликати серйозні наслідки для життя.
Результати вразили науковців: 26 із 40 чоловіків, що становить 65%, досягли максимального рівня.
У численних експериментах багато учасників все ще виконували вказівки, навіть коли дізнавалися, що у особи, на якій проводять експеримент із електричним струмом, є серйозні проблеми з серцем. Дехто з них чув, як вона стогне від болю та просить припинити.
Проте насправді жодного струму не спостерігалося. Людина в сусідньому приміщенні лише грала роль страждальця. Вона співпрацювала з дослідниками, а волонтери були в повній невідомості. Уся ця ситуація була майстерно спланована заздалегідь.
Так дослідження, яке нібито мало вивчати пам'ять, стало одним з найвідоміших психологічних експериментів про людську покору.
З того часу дослідники прагнули відтворити його в більш м'яких умовах та знайти відповіді на декілька складних питань.
Чому звичайні люди погоджуються підкорятися наказам, які їм здаються морально сумнівними?
Які процеси проходять з нами в ці миті?
Чи можливо навчитися протистояти тиску, ще до того, як ми самі зіткнемося з подібним вибором?
Нам важко усвідомити, що звичайна людина здатна навмисно завдати іншій людині серйозного болю.
Багато хто з нас впевнений, що самі б не вчинили так. Ми думаємо, що змогли б уникнути таких вчинків.
Багато людей вважають, що в експерименті Мілгрема вони не піддалися б тиску й не виконували б вказівки, якщо їхня совість заперечувала б цьому.
Навіть дослідники, які протягом багатьох років займаються вивченням людської поведінки, іноді не можуть осягнути те, що спостерігають.
"Це справді вражало. Перед нами стояли цілком звичайні, доброзичливі, на перший погляд, чудові люди. Вони натискали на кнопки і навіть не намагалися заперечити", - ділиться враженнями Джеррі Бергер, професор соціальної психології в університеті Санта-Клари, Каліфорнія.
У 2009 році Бергер реалізував адаптовану версію експерименту Мілгрема. Щоб уникнути значного стресу для учасників, він припиняв дослідження на ранньому етапі, ще до того, як інтенсивність фальшивого електричного розряду досягала максимальних значень.
Бергер очікував приблизно тих самих результатів, що й Мілгрем. Але, спостерігаючи за учасниками на моніторі, він і його команда все одно були приголомшені.
"Спочатку ми не могли повірити, що людина справді це робить!" - згадує науковець.
У дослідженні Бергера 70% учасників дотримувалися інструкцій до визначеного етапу експерименту. Він аналізував поведінку як чоловіків, так і жінок, проте значних відмінностей між ними не було виявлено.
Схожі висновки отримав Томаш Гжиб, професор соціальної психології в університеті SWPS, що спеціалізується на соціальних та гуманітарних науках у Польщі. У 2015 році він здійснив часткове повторення експерименту, при цьому також обмеживши максимальну силу електричних розрядів.
"Ми любимо вважати себе самостійними особистостями з ясними етичними нормами. У нас є переконання, що ми не підемо на компроміс, якщо завдання йде врозріз з нашими цінностями. Проте результати досліджень свідчать про те, що не слід бути занадто впевненими у своїй стійкості. Під певним тиском і в певних умовах людина може несподівано виявити, що виконує дії, які їй насправді не до вподоби", - зазначає Гжиб.
У його дослідженні 90% учасників дотрималися вказівок до самого кінця. І знову не було помітної різниці між чоловіками і жінками.
Після завершення експерименту Гжиб поспілкувався з учасниками, щоб дізнатися, як вони себе почувають. Одна молода жінка, за його свідченням, раптово почала плакати.
"Крізь сльози вона сказала приблизно таке: "Ось яка я людина. Я роблю те, що мені кажуть. Тепер я розумію, чому моє життя складається саме так", - згадує він.
Ця історія особливо промовиста. Жінка не просто засмутилася через те, що сталося в лабораторії. Вона побачила у власній поведінці щось важливе, чого раніше за собою не помічала.
Чому ж іноді ми вчиняємо так, як самі не підтримуємо?
Чому іноді простіше погодитися, ніж відмовити?
Емілі Каспар, професорка експериментальної психології в Гентському університеті в Бельгії, вивчає вплив підкорення на функціонування мозку.
В її дослідженнях учасники експерименту завдають іншим учасникам легкі, але реальні електричні удари. Для аналізу результатів науковці застосовують сканування мозку, зокрема функціональну магнітно-резонансну томографію (фМРТ), щоб порівняти дві різні ситуації: коли особа діє за вказівкою іншого та коли приймає рішення самостійно.
"На відміну від дослідження Мілгрема, в якому використовувалися фальшиві електричні удари, у нашому випадку вони реальні. Однак їхня інтенсивність підбирається з урахуванням того, як сильно це може боліти людині, - роз'яснює Каспар. - Це дійсно болісно, але витримати можливо."
Дослідники виявили, що в цих двох ситуаціях мозок працює по-різному.
Коли людина завдає удару за наказом, ділянки мозку, пов'язані з емпатією, почуттям провини та усвідомленням власної відповідальності, працюють менш активно, ніж коли вона діє за власним рішенням.
Крім того, особи, що виконують вказівки, вважають біль, який вони завдають, менш інтенсивним.
На думку Каспар, це допомагає зрозуміти, чому підкорення може послаблювати наші внутрішні моральні заборони й полегшувати дії, які завдають шкоди іншим.
Дослідниця також звернула увагу на те, як охоче люди підкорюються вказівкам інших.
"Люди неймовірно просто піддаються," - зауважує вона.
У дослідженні взяли участь приблизно 800 осіб з різних країн світу. Лише 21 з них, що становить 2,6%, відмовився завдавати електричний удар іншим.
Каспар пам'ятає про чоловіка, який не завдавав жодного удару без вказівок. Проте, коли дослідники почали відкрито давати йому команди, він миттєво здійснив усі їхні накази.
Він висловив думку: "З того моменту, як ви почали давати розпорядження, підкорятися стало надзвичайно просто".
"Це і є один із ключових аспектів підкорення, - зазначає дослідниця. - Ця особа вважала, що підкоритися наказу легше, ніж відмовити."
Каспар зазначає, що для того, щоб відчути співчуття до іншої людини, відчути провину та усвідомити свою відповідальність, необхідні певні зусилля. Коли ж ми просто слідуємо вказівкам інших і менш замислюємося над своїми емоціями та відповідальністю, підкорення стає набагато простішим.
"Мозок не любить витрачати зайву енергію, якщо в цьому немає потреби, - каже вона. - Щоб відмовитися виконувати наказ, потрібно докласти більше зусиль, ніж просто зробити те, що тобі сказали".
Отже, опиратися чужій волі буває складніше, ніж ми думаємо. Потрібно зупинитися, самостійно оцінити ситуацію, подумати про наслідки й визнати, що за власні рішення відповідаємо ми самі.
Однак це не свідчить про те, що деякі особи від народження є добрими, а інші мають схильність до підкорення та заподіяння шкоди.
"Гжиб зазначає, що індивідуальні риси та темперамент не завжди можуть бути показниками того, хто в даній ситуації погодиться, а хто буде протистояти."
Більше того, навіть щире співчуття не завжди є ефективним засобом для протистояння тиску. Дослідження свідчать, що людина може відчувати емпатію до тих, хто видає аморальні накази, і водночас боятися їх розчарувати.
Отже, ми здатні підкорятися не через байдужість до страждання інших. Іноді ми просто занадто прагнемо відповідати сподіванням тієї особи, яка має над нами контроль.
Що ж допомагає не піддатися тиску?
Коли виникає відчуття, що обов'язки не лягають на твої плечі.
На формування наших етичних виборів впливають не лише індивідуальні переконання, а й ситуації, в яких ми опиняємося. Тому, щоб глибше усвідомити свою поведінку, необхідно звертати увагу на те, що відбувається навколо нас, а також на те, як інші особи можуть впливати на наші рішення.
Бергер акцентує увагу на ряді характеристик експерименту Мілгрема, які сприяють розумінню причин, чому люди продовжували підкорятися наказам.
Перша з цих можливостей полягає в перенесенні відповідальності на іншу особу.
У лабораторії на учасника чекав науковець у білому халаті. Він пояснював правила експерименту. Потім добровольцю пропонували витягнути жереб, щоб визначити його роль. Насправді все було підлаштовано заздалегідь: учасник мав стати "вчителем" у завданні на запам'ятовування слів.
Він повинен був оцінювати відповіді "учня" в сусідньому приміщенні. Насправді ж учень насправді був асистентом дослідників, але доброволець про це не здогадувався. Він був переконаний, що людина була підключена до пристрою, який завдає електричний удар.
Кожного разу, коли учень допускав помилку, волонтер повинен був натискати на кнопку і завдавати йому електричний розряд.
Одночасно дослідник, який очолював експеримент, запевнив учасника, що готовий взяти на себе всю відповідальність за можливі наслідки.
За словами Бергера, це мало величезне значення.
"Тепер стало зрозуміло: люди здатні на жахливі вчинки, коли вважають, що їхні дії залишаться безкарними, або що хтось інший понесе відповідальність за їхні вчинки," - роз'яснює він.
В одному з дослідів Бергера учасниця повернулася до науковця й запитала: "Нас же не судитимуть за це?"
"Якщо з ним трапиться щось погане, я понесу за це відповідальність," - сказав він.
"Це саме те, що я хотіла почути!" - виголосила жінка.
"Після цього вона повернулася й натиснула на кнопку", - розповідає Бергер.
Таке явище спостерігається і в нашому щоденному житті. Наприклад, у віртуальному просторі люди іноді висловлюють думки, на які ніколи б не наважилися в реальному спілкуванні. Дослідження свідчать, що анонімність може бути чинником, що підштовхує до агресивної поведінки в інтернеті. Цю тему детально розглянуто в наукових оглядах, опублікованих у 2023 та 2026 роках.
"В онлайн-просторі користувачі часто вчиняють неприйнятні дії, - зазначає Бергер. - Якби вони сиділи навпроти співрозмовника і були б змушені відповідати за свої висловлювання, їхня поведінка була б зовсім іншою. Анонімність в інтернеті дозволяє їм уникати відповідальності за свої вчинки."
Після завершення експерименту Мілгрема, учасникам ставили питання про те, хто, на їхню думку, несе відповідальність за те, що людину, як вважалося, піддавали електричному шоку.
Ті, хто виконував накази, зазвичай покладали основну відповідальність на науковця, який керував експериментом. А ті, хто відмовлявся продовжувати, частіше вважали, що відповідальність лежить передусім на них самих.
Тут існує суттєва відмінність. Деякі учасники вважали, що остаточне рішення приймає науковець, а їхня роль полягає лише в виконанні його вказівок. Інші ж усвідомлювали, що саме вони є тими, хто приймає рішення, тому не можуть повністю уникнути відповідальності.
Мілгрем виявив ще одну важливу закономірність: що ближче до учасника перебувала людина, якій він нібито завдавав болю, то важче було продовжувати.
Коли ця людина була в тій самій кімнаті, до кінця експерименту дійшли лише 40% учасників. А коли доброволець мав торкатися рукою руки людини, якій завдавав ударів струмом, цей показник знижувався до 30%.
Мілгрем висловив думку, що фізичне наближення посилює відчуття страждання іншої особи, роблячи його більш відчутним і реальним. Адже завдавати болю людині, яка знаходиться поруч, набагато складніше, ніж тому, кого ти не можеш бачити.
Чому важливо спинитися і замислитися?
На готовність підкорятися могли впливати ще два фактори.
По-перше, учасники потрапили в нову для них обстановку. По-друге, у них практично не було можливості на обдумування.
Коли доброволець почав сумніватися, науковець наполегливо закликав його не зупинятися: "Не дозволяйте собі зупинятися. Ідіть далі".
Коли ми стикаємося з новими обставинами і не маємо чіткої уяви про подальші дії, ми часто звертаємося до тих, хто виглядає більш обізнаним. Нам здається, що їхній досвід може бути корисним, і тому ми схильні покладатися на їхні настанови.
Саме так було в лабораторії Мілгрема. Учасник не знав, що робити, а єдина людина поруч - науковець у білому халаті - наполягала, що експеримент потрібно продовжувати.
До того ж усе відбувалося швидко. Учасники майже не мали можливості спокійно обміркувати свої дії.
Бергер припускає, що якби науковець сказав: "Чому б вам не зробити перерву й усе обміркувати?", більше людей могли б відмовитися.
Перерва дозволила їм задуматися над простими, але суттєвими питаннями: "Чи вірно я дію? Чи маю я право вчиняти так? Чи дійсно я бажаю продовжувати?"
Існує також альтернативний підхід, який сприяє аналізу результатів експерименту. Це етапне підвищення вимог.
У експерименті Мілгрема інтенсивність електричних розрядів збільшувалася поступово. Учасникам не ставили вимогу виконати відразу ж щось, що могло б викликати в них відразу. Спочатку вони давали згоду на просту дію, потім переходили до наступної, більш серйозної. І з кожним разом їм доводилося ухвалювати рішення, чи продовжувати далі.
Бергер пояснює: коли ми погоджуємося на невелике прохання, нам буває важче відмовитися від наступного, навіть якщо воно значно серйозніше. У психології це називають ефектом першого кроку.
Щоб уникнути подібних пасток у нашому щоденному житті, важливо заздалегідь встановити межі, те, з чим ми ніколи не погодимося. Якщо ж хтось наполягає на миттєвій реакції, доцільніше відкласти відповідь і ретельно все обдумати.
Гжиб рекомендує формувати декілька корисних звичок: не піддаватися впливу статусу чи посади особи, перевіряти, чи дійсно її вказівка має під собою обґрунтування, звертати увагу на спроби уникнути відповідальності та дозволяти собі зупинятися, коли ситуація виглядає неправильною.
Проте однієї лише відваги замало.
"Необхідно розробляти механізми, які перешкоджають зловживанню владою, - зазначає Гжиб. - Якщо одна особа отримує безмежну контроль над іншою, рано чи пізно це може призвести до негативних наслідків."
Інакше кажучи, недостатньо сподіватися, що кожна людина в критичний момент знайде в собі сили сказати "ні". Потрібні також правила й запобіжники, які не дозволяють комусь одноосібно вирішувати долю інших людей.
"Ми завжди маємо можливість вибору."
Ще одне джерело моральної сміливості - приклади людей, які наважуються чинити правильно, навіть коли це небезпечно або вимагає великої відваги.
Каспар досліджувала людей, які під час геноциду етнічної меншини в Руанді у 1994 році брали участь у злочинах, були їхніми свідками або, навпаки, рятували тих, кому загрожувала смерть. Її наукова робота присвячена учасникам злочинів, очевидцям і рятівникам.
За словами Каспара, ключовою відмінністю між рятівниками та тими, хто був залучений до геноциду, є те, які моделі поведінки вони спостерігали під час свого дитинства.
"Рятівники частіше розповідають, що змалку бачили, як батьки чи інші родичі допомагали людям", - каже вона, посилаючись на дослідження своєї команди.
Подібні приклади можуть навчити дитину, що підтримка інших і їх захист є цілком прийнятними вчинками, навіть якщо це вимагає зусиль або пов'язане з певними ризиками.
Навіть якщо тільки одна особа виступає проти аморального наказу чи ризикує життям, щоб врятувати інших під час геноциду, її вчинок демонструє, що завжди є можливість діяти інакше.
"Рятувальники підкреслюють, що ми завжди маємо можливість робити вибір," - зазначає Каспар.
Навіть у першому експерименті Мілгрема були учасники, які відмовилися підкорятися наказам.
"Це неправильно. Це жахливий експеримент. Там людина страждає. Ні, я не хочу продовжувати", - заявив один з добровольців.
Одному з учасників науковець заявив, що у нього немає альтернативи і він повинен йти далі. На це чоловік різко відповів: "Якби це відбувалося в Росії, то, можливо. Але не в Америці".
Джо Дімоу, який також брав участь у першому експерименті Мілгрема й відмовився підкорятися, у 2016 році написав есе про свій досвід.
Він припускав, що його позицію сформувало виховання. У його родині було заведено не сприймати авторитети на віру й ставити їхні рішення під сумнів. До того ж він брав участь у політичному житті й мав досвід протистояння представникам влади.
"Я по-іншому ставився до авторитетів, тому білий лабораторний халат мене не вразив", - написав він.
Де завершується смирення і розпочинається свідомість обов'язку.
Дослідження Каспар показують: те, як ми робимо моральний вибір, залежить і від того, чого нас навчили змалку.
Це сприяє глибшому усвідомленню експерименту Мілгрема. Сам автор дослідження вважав, що його висновки частково розкривають, як звичайні люди могли стати учасниками масових злочинів. Зокрема, це стосується того, як численні німці були залучені до переслідування та винищення мільйонів євреїв під час Голокосту.
Проте науковці підкреслюють, що лише безумовне виконання вказівок не може пояснити причини виникнення геноцидів.
У період Голокосту євреїв не лише офіційні накази спонукали до переслідувань. Багато людей добровільно брали участь у цих жахливих подіях, проявляючи жорстокість або використовуючи чужі страждання для досягнення особистих вигод.
Геноцид зазвичай має поступовий характер і проходить через декілька стадій. На початкових етапах спостерігається дискримінація, розподіл людей на різні групи та їхнє знецінення в очах суспільства. З часом ці процеси набирають обертів, – зазначає Каспар. – Важливу роль у фінальних стадіях відіграє підпорядкування наказам, що призводить до масового винищення людей. Це ніби служить сигналом, який дозволяє вбивати.
Каспар переконаний, що реагувати на такі явища слід якомога швидше. Важливо не ставити ярлики на цілі групи людей і пам’ятати, що незважаючи на всі наші різниці, ми залишаємося людьми. Це стосується усвідомлення спільності нашої людської сутності.
Експеримент Мілгрема не доводить, що кожна людина обов'язково виконає аморальний наказ. Він показує інше: за певних обставин ми можемо виявитися набагато менш стійкими до тиску, ніж самі про себе думаємо.
Наші вибори формуються під впливом авторитетних думок, поведінки людей навколо, бажання перекласти відповідальність на інших, а також нестачі часу для глибокого обмірковування.
Проте ці дослідження дають і підстави для надії.
Опиратися тиску можливо. Іноді для цього потрібно зробити паузу й чесно запитати себе: "Чи справді я вважаю правильним те, що зараз роблю? "Чи не виправдовую я себе тим, що просто виконував чужий наказ?"
У записі експерименту Мілгрема збереглися слова одного з учасників, який відмовився продовжувати: "Перепрошую, я не можу так поводитися з людиною".
#
