Темне молоко світанку

Зображення: Театр Франка - Вистава "Наш клас"

Темне молоко світанку ми насолоджуємося ним увечері.

Ми насолоджуємося ним опівдні, а вранці вживаємо його і вночі.

Ми продовжуємо пити і пити.

Пауль Целан "Фуга смерті" у перекладі Павла Рихла

Я дивилась виставу "Наш клас" в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка 27 січня, в день вшанування пам'яті жертв Голокосту. Я так і не впевнена, чи був показ випадковістю, чи продуманою спробою віддати данину пам'яті одній із найжахливіших рукотворних трагедій. Зрештою, опис вистави на офіційній сторінці театру оминає слово "Голокост". Тому я беру за епіграф до свого есею уривок із "Фуги смерті" Пауля Целана: так, щоб одразу зняти усі сумніви - ви читатимете відгук на виставу, яка створена на основі реальних подій - вбивства у 1941 році мало не всього єврейського населення містечка Єдвабне у північно-східній Польщі.

Як виявилось вже далеко після закінчення Другої Світової війни, левова частка цього злочину була скоєна місцевим населенням, а не окупаційним військом. Розвідка Яна Томаша Гроса "Сусіди", яка вийшла у 2001, пролила світло на те, що насправді відбулось у Єдвабному. Ця книга викликала не лише одну із найбурхливіших суспільно-політичних дискусій у Польщі, але і кардинально підважила вже сформоване на той час уявлення поляків про свою національну історію та себе самих. Історія Єдвабного як і усього Голокосту у Польщі, що час від часу стає об'єктом політичних баталій, продовжує розділяти польське суспільство і сьогодні. Водночас вона відкрила можливість до національного діалогу і критичного погляду на власну історію та формування більш інклюзивної національної пам'яті. Це непросте завдання під силу насправді зрілим суспільствам і почасти не має термінів давності.

Зображення: Театр Франка - Вистава "Наш клас"

У 2008 році, під впливом "війн пам'яті", Тадеуш Слободзянек написав п'єсу "Наш клас", яка спричинила чимало суперечок. Однак це не була спроба історичного аналізу, а радше глибоке осмислення переживань звичайних людей у кризових ситуаціях. П'єса розгортається у формі діалогу між десятьма однокласниками, поляками та євреями, на фоні подій, що відбувалися з 1935 по 2003 рік. Час дії охоплює міжвоєнну Польщу, що опинилася між двома тоталітарними режимами, а також радянську і німецьку окупацію, повоєнне відновлення, комуністичний період, епоху "Солідарності" та швидкі зміни в постсоціалістичній Польщі, включаючи формування нової демократичної ідентичності і переосмислення спадщини. У 2010 році "Наш клас" отримала одну з найпрестижніших літературних нагород Польщі — премію "Ніка". Цю п'єсу ставили не лише в польських театрах, але й за кордоном. "Наш клас" стала невід’ємною частиною польської драматургії, і в такому статусі, за підтримки Польського Інституту в Києві, вона була представлена на сцені театру Франка в листопаді 2025 року у постановці Станіслава Іванова.

У Польщі п'єса "Наш клас" стала важливим кроком у складному та чутливому публічному обговоренні історичних питань. Це не спроба уникнути відповідальності під виглядом "аполітичності" або "внутрішньої еміграції", не шлях до маніпуляцій з "втомленою" аудиторією, і не героїзація окремих переживань, ресентимент або пошук винних — тих підходів, які, на жаль, стали звичними у сучасному українському театрі. Саме з цієї причини вистава, основана на цій п'єсі, викликає не лише мистецькі запитання, але й ставить акцент на її суспільно-політичну значущість, особливо в контексті української національної пам'яті про Другу світову війну та осмислення Голокосту — теми, які рідко з'являються на сценах національних театрів в Україні. Таким чином, незалежно від того, чи це усвідомлено, камерна сцена імені Сергія Данченка надає Станіславу Іванову значно більше можливостей для творчості, ніж може здатися на перший погляд, адже він працює в темі, де є фактично одним із перших дослідників.

У своїй інтерпретації п'єси Іванов обмежує сценічний простір камерної вистави трьома білими стінами, формуючи атмосферу капсули, в якій майже безперервно перебувають десять однокласників: Абрам, Рисєк, Владек, Дора, Зоха, Ґєнек, Зиґмунд, Менахем, Рахелька та Якуб. Актори, виходячи на сцену, підкреслюють свою присутність, залишаючи свої імена та силуети на стінах. Вони малюють перед глядачами образ класної кімнати, де розгортається основна дія — від безтурботних розмов під час перерв у школі маленького містечка до жахливих спогадів уже дорослих людей. У діалогах відображені спогади тих, хто пережив значно більше, ніж можуть вмістити стіни шкільного класу або витримати звичайні смертні, які зазнали тривожного очікування війни, багаторічної кровопролитної боротьби та стрімкої післявоєнної побудови "щасливого" життя.

Зображення: Театр Франка - Вистава "Наш клас"

Абрам залишає передвоєнну Польщу, вирушаючи через океан до Америки. Якуб і Менахем з радістю приймають новий радянський режим, сподіваючись на нові можливості. Тим часом Владек, Рисєк, Ґєнек і Зиґмунд організовують підпільну групу, а з приходом нацистів намагаються облаштувати своє життя. Владек рятує Рахельку від загибелі, беручи її за дружину та охрещуючи. Дору, дружину Менахема, зґвалтують її однокласники — Зиґмунд, Ґєнек і Рисєк, перед тим як вбивають Якуба. Вона гине разом з більшістю єврейської громади містечка, згорівши живцем. Протягом усього конфлікту Зоха приховує Менахема у себе вдома. Коли настає мир, він не приносить відчуття справедливості. Тому ті, хто вижив, продовжують шукати справедливість, як можуть.

Білі стіни класної кімнати швидко заповнюються написами — іменами, силуетами, спогадами та останніми свідченнями. Виникає враження, що герої намагаються вхопитися за ці слова, як за єдину можливість зберегти пам’ять про те, що сталося. Вони відчувають, що самі не здатні нести тягар свідчень, адже пережите таке, що в цьому немає віри, навіть власним очам. Тому вони вирішують зафіксувати те, що не піддається поясненню, сподіваючись, що стіни витримають. Між іншим, час від часу на класній дошці з'являються уривки з "Пекла" Данте, щоб не залишити жодних сумнівів щодо того, що відбувається на сцені. Проте до самого кінця вистави на стінах майже нічого не залишається — прямо перед очима глядачів, поверх старих написів та імен, герої додають нові, стираючи незручне, складне минуле. Вони частково вирізають шматки стін, прокладаючи собі шлях до нового майбутнього або ж виборюючи право на пам’ять.

Цей режисерський прийом не лише візуалізує руйнування звичних життєвих устоїв і стосунків, але й демонструє трагедію цілого народу через призму мікрокосмосу одного класу. Глядачі стають свідками цього драматичного процесу, залишаючись єдиною вцілілою стіною класної кімнати, що пам'ятає. Вони не просто спостерігають за злочинами, але й стають очевидцями спроб переписати історію, відбілюючи пам’ять та обираючи забуття. Цікаво, що їхні реакції залишаються невідомими. На жаль, режисер не досліджує цей аспект, створюючи непроникну четверту стіну між камерною сценою та глядачами. Це контрастує з методикою свідчення, яку активно використовує Станіслав Іванов, обмежуючи простір для проявів таких явищ. Режисер та актори зосереджені на тексті, що чітко визначає межі сцени, що створює ще один бар’єр для залучення глядачів — вони стають мовчазними спостерігачами, поки на них безперервно ллються зізнання та моління про порятунок.

Вистава обмежена рамками раннього повоєнного періоду Польщі. Натомість, п'єса Слободзянека охоплює набагато ширший часовий і просторовий контекст — не лише досвід Менахема, який прагне помсти своїм кривдникам, а й глибше розуміння внутрішнього світу персонажів та соціальних змін, що продовжують впливати на їхнє життя. Герої, які залишилися живими, не просто існують, вони стикаються з новими реаліями, які не завжди відповідають версії історії, яку вони обрали для пам'яті. Якщо Слободзянек ставить своїх персонажів перед випробуваннями совісті та необхідності представлення різноманітних досвідів, у постановці Іванова відчувається спроба захистити глядачів від надмірного страждання, реакція на масштабність історії та прагнення до обережного підходу в подачі інформації.

В оригінальному тексті автор уникає психологічних спрощень на кшталт "мучеників" та "вбивць", в той же час дуже чітко ідентифікуючи постраждалих та їх кривдників. Режисерське рішення редукування вистави зміщує не лише фокус глядача на війну чи до-/післявоєнний контекст, але і применшує значення ролі індивідів та їхньої здатності до трансформації не лише під тиском тоталітарних режимів, але і демократичних суспільств. Подекуди випробовування свободою є набагато складнішим за опресивні методи, особливо, коли мова заходить про минуле і пам'ять про нього. І в цьому полягає основна сила оригінального тексту.

Зображення: Театр Франка - Вистава "Наш клас"

На мою думку, у виставі "Наш клас" театру Івана Франка виявляється втрачене поле для діалогу щодо національної пам'яті та історії. Вистава зосереджується лише на польсько-єврейському досвіді, який, хоча й знайомий українській аудиторії, не торкається таких важливих питань, як українська національна пам'ять, пов'язана з Другою світовою війною та Голокостом. Цей підхід обмежує розуміння досвіду і зменшує можливості для обговорення, що призводить до повторюваного оплакування без глибокого осмислення та переживання. Він змушує нас дивитися в минуле, не маючи ясного уявлення про контекст сучасності та майбутнього; таким чином, пам'ять стає знаряддям, яке лише посилює болі. Я сумніваюся, чи саме це має бути метою театру в країні, де національна історія тісно переплітається з актуальними подіями, створюючи справжнє мінне поле.

Управління громадської безпеки, або ж УБ, було місцевим підрозділом Міністерства громадської безпеки, яке займалося забезпеченням та підтримкою комуністичного режиму в Польщі після 1945 року. У повсякденній мові це скорочення часто використовувалося для позначення цієї організації.