Дипломатичний перелом. Чому країни Заходу почали обговорювати визнання Палестини як незалежної держави.

РБК-Україна роз'яснює, що таке Палестина і чому не всі країни світу визнають її як повноцінну незалежну державу.

Останнім часом ряд західних держав висловили намір визнати Палестину як суверенну державу. Першими ініціаторами цього кроку стали Франція та Велика Британія, до яких приєдналися більше десятка інших країн, серед яких Австралія, Канада, Ірландія, Іспанія та інші. Ці країни готові зробити цей крок у разі, якщо Ізраїль не зупинить "тривожну ситуацію" в Секторі Газа, де триває військова операція проти терористичної організації ХАМАС. Тому важливо з'ясувати, що являє собою Палестина та чому її статус є таким унікальним.

У 1947 році на Близькому Сході, відповідно до резолюцій ООН №181, планувалося створити дві держави - Ізраїль та Палестину. Однак, в ході цілої низки збройних конфліктів між Ізраїлем та його арабськими країнами-сусідами єврейська держава таки була створена, а от палестинські угруповання опинилися без території та розпочали терористичну війну проти Ізраїлю.

На початку 1990-х років розпочався процес налагодження відносин між ізраїльським та палестинським народами. Цей процес призвів до створення Палестинської національної автономії. Важливим етапом стало підписання угоди в Осло в 1993 році між Ізраїлем та Організацією визволення Палестини (ОВП).

Згідно з принципом "території в обмін на мир", Організація визволення Палестини (ОВП) визнала Ізраїль як державу та відмовилася від використання терористичних методів. У свою чергу, Ізраїль передав ОВП під контроль певні території на Західному березі річки Йордан і в Секторі Газа.

Там було засновано Палестинську національну адміністрацію (ПНА) - перехідний орган, покликаний управляти територіями до моменту укладення остаточної угоди про мир з Ізраїлем.

Повноцінною державою ПНА не є досі, оскільки Ізраїль контролює її кордони, повітряний простір, водні ресурси, а також здійснює збір податків для палестинської адміністрації. Також ПНА є дуже залежною від міжнародної допомоги.

Планування створення держави на Західному березі річки Йордан та в Секторі Газа тривало протягом п'яти років, але результати не були досягнуті. У 2000 році остаточні переговори завершилися невдачею через суттєві розбіжності з ключових питань: визначення кордонів, статус Єрусалима, який Ізраїль і Палестинська національна автономія вважали своєю столицею, право палестинських біженців на повернення та забезпечення безпеки для Ізраїлю.

В той же час як серед палестинців, так і в Ізраїлі існувало чимало політичних супротивників угод, укладених в Осло. У 2000 році розпочалася відома "Інтифада аль-Акси" – конфлікт з низькою інтенсивністю, що супроводжувався терактами та протестами з боку палестинців, на які Ізраїль відповідав жорсткими силовими заходами. Таким чином, процес формування державності в Палестині фактично був призупинений.

Наразі ПНА контролює лише частину Західного берега річки Йордан - в так званих в зонах A і B, передбачених угодами Осло. Зона A перебуває під повним цивільним і безпековим контролем ПНА. Зона B - під цивільним контролем ПНА, але безпекову ситуацію там контролює Ізраїль. Також є зона C - близько 60% Західного берега річки Йордан, яка залишається під повним контролем Ізраїлю.

Однією з найбільш суперечливих тем залишається незупинне зростання ізраїльських поселень на цій землі, яке палестинці вважають повільною формою колонізації.

Палестинська національна адміністрація (ПНА) також втратила вплив над територією Сектора Газа. У 2005 році Ізраїль вивів свої війська з цього регіону. Наступного року на парламентських виборах ПНА перемогло угруповання ХАМАС, яке здобуло перевагу над партією ФАТХ, яка до цього домінувала у палестинській політиці. Це призвело до збройного конфлікту між палестинцями. В результаті ХАМАС зміг утвердити контроль над Сектором Газа, тоді як ФАТХ зберіг своє панування на Західному березі річки Йордан.

Незважаючи на різні аспекти ситуації "на місці", більше 140 держав світу, включаючи Україну, визнали Палестину як незалежну країну. У 2012 році Генеральна асамблея ООН надала Палестині статус держави-спостерігача, а у 2024 році її права в рамках ООН були значно розширені. Палестинська національна адміністрація також є учасником багатьох міжнародних організацій.

Ізраїль виступає проти одностороннього визнання Палестини, вважаючи це загрозою для мирного процесу. Водночас, такі країни, як Велика Британія, Франція, Німеччина, Японія та Австралія, раніше утримувалися від визнання Палестини як незалежної держави, підкреслюючи, що досягнення статусу держави можливе лише через прямі переговори з Ізраїлем.

Становище деяких з цих держав змінилося внаслідок загострення гуманітарної кризи в Секторі Газа, де Ізраїль здійснює військові дії проти ХАМАС. Визнання Палестини сприймається як інструмент для залучення уваги міжнародного співтовариства до цих подій та для збільшення тиску на Ізраїль з метою припинення конфлікту.

Крім того, фактор Палестини важливий у контексті внутрішньої політики цих держав. Приміром, у Франції зростає підтримка палестинців серед лівих груп населення, а також арабських мігрантів, що тисне на уряд Макрона. А у Великій Британії визнання Палестини було частиною передвиборчої програми Лейбористської партії, яка зараз перебуває при владі.

Сучасні акції протесту, здається, не матимуть безпосереднього впливу на ситуацію в Палестині, проте можуть знизити міжнародні політичні позиції Ізраїлю. Водночас, Сполучені Штати все ще підтримують єврейську державу. Державний секретар США Марко Рубіо відкинув ініціативу Франції, назвавши її "нерозумним кроком", який лише сприяє пропаганді ХАМАС і перешкоджає досягненню миру.