Напружений історичний трилер з елементами тілесного жаху.

Велична архітектура французького Пантеону справляє враження на іноземців, які відвідують Париж, викликаючи асоціації з міцністю, стабільністю та історичною спадщиною французької нації. Однак, реальна історія цієї споруди більше нагадує сюжет детективних або психологічних трилерів, аніж служить прикладом непорушності та єднання.

Ця оповідь розпочинається з процесу десакралізації функціонуючої церкви в 1791 році, коли відбулося плюндрування та знищення мощів святої Женев'єви, покровительки Парижа, у 1793 році. Саме їй був присвячений цей храм, який сьогодні слугує притулком для залишків видатних особистостей Франції, що не змогли уникнути цієї честі.

Першим представником цього напрямку став Оноре Габрієль Рікеті, граф де Мірабо, відомий як "Світоч Провансу" і "Народний оратор" Національних Конституційних Зборів. Він був героєм Французької революції та вважається "Батьком нації". Його похорон став справжнім театральним дійством, яке зібрало сотні тисяч розчулених жителів Парижа. Труну оратора, прикрашену лавровими вінками, несли під звуки траурних маршів, спеціально складених для цієї події, а сама процесія тривала до пізньої ночі. У той день Франція з глибоким жалем відчувала, що прощається зі своїм найбільшим титаном, ім'я якого навічно залишиться в історії.

Вже через два роки "батька" і "титана" вивезли з Пантеону, щоб поховати їх у спільній безіменній могилі на території цвинтаря кримінальної в'язниці. Вся справа полягала в тому, що документи, знайдені у сейфі Людовіка XVI, засвідчили, що Мірабо частину своєї політичної діяльності фінансував за рахунок коштів, отриманих від короля. Крім того, там виявили матеріали, які підтверджували змову короля з іноземними монархами, що стало підставою для судового розгляду та страти короля і королеви за звинуваченням у державній зраді.

Звільнене місце в Пантеоні відразу зайняв Жан-Поль Марат, лікар і просвітник, відомий як "друг народу", ідеолог революційного терору та представник Клубу Кордельєрів, у будівлі якого залишили урну з серцем цього публіциста. Лише через кілька місяців його тіло було перенесено на інше місце, а могилу пізніше сплюндрували: коробку з рештками розбили, а кістки, за усталеними переказами, скинули до паризької каналізації. Це була та сама клоака, де Жан-Поль колись ховався від переслідувань королівської влади і підхопив важку шкірну хворобу. Незважаючи на те, що поховання більше не існує, в сучасній Франції іменем Марата названі деякі вулиці та бібліотеки, хоча його ім'я намагаються не вживати.

Чим Вам не сюжет для кількох сезонів детективного серіалу типу "Гри престолів"?

Цей серіал мав би чудове підґрунтя у вигляді приквела, який зосереджувався б на темі корупції з елементами бодігорору. Він би розкривав захоплюючу історію створення будівлі, що в майбутньому стане Пантеоном — церкви Святої Женев'єви.

Чому виникла корупція? Це питання тісно пов'язане з епохою правління Людовіка XV, яка була просякнута корупційними схемами та безглуздим витрачанням державних коштів. Неприхована ненависть паризького населення до проектів "Великого будівництва" в останні роки монархії є цілком зрозумілою. Кошти на незавершений храм св. Женев'єви десятиліттями викачувалися з кишень французів через примусові державні лотереї, при цьому значна частина грошей осідала в руках корумпованих чиновників. Через фінансові афери підрядників і постійний брак якісних матеріалів будівництво затягнулося на понад тридцять років, перетворившись на постійну дірку у бюджеті і символ королівського свавілля.

Чому обираємо бодігорор? Тому що типовим початком правління нового монарха є публічна аутопсія тіла попередника, в даному випадку - Людовіка XIV, відомого як "Король-Сонце". Історія заснування церкви також пов'язана з боротьбою Людовіка XV проти тяжкої недуги. Нарешті, кінець його правління знаменується смертю короля від чорної віспи, яка перетворила його тіло на гниючу масу та завадила традиційній публічній аутопсії. Замість цього, без бальзамування та урочистих похорон, рештки короля були занурені в спирт і вапно, поміщені у свинцеву та дубову оболонки та поспіхом, вночі, без жодних церемоній, перевезені на поховання в Сен-Дені.

Завершення серіалу можна було б реалізувати через сцени, що відбуваються у знаменитих катакомбах Парижа, які були створені з людських кісток під час реформування міських кладовищ. У фіналі можна показати страту наступного короля, руйнування Ракки та спалення мощей святої Женев'єви в 1793 році. Таке завершення, відповідно до жанрових традицій, стало б містком між пріквелом і основним серіалом "Паризькі катакомби".

Цікаво зауважити, що Пантеон і катакомби виникли приблизно в один і той же історичний період, втілюючи в собі подібні принципи: надземний і підземний світи, елітний і "народний". Загалом, ставлення до смерті та уявлення про належний спосіб вшанування людських залишків у XVIII столітті суттєво відрізнялися від сучасних уявлень. Це створює потужну основу для жанру бодігорору.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Наполеон, який зневажав будь-яких "ідеологів" та пішов на примирення з Ватиканом, у 1806 році повертає будівлю Пантеону Церкві, лише крипта лишається зоною для цивільних поховань. Не хотів Імператор зайвий раз тягати туди-сюди рештки вже похованих там діячів. Тим більше, що вже 1830 року держава знов націоналізувала Пантеон, піднявши замість хреста над куполом національний прапор... для того, щоб уже Наполеон ІІІ в 1851-му знов повернув будівлю Церкві. Клірики провели в будівлі низку ритуалів, щоб остаточно вивести звідти "дух революції". Це не дуже-то й допомогло, адже 1871 року, під час повстання "Паризької комуни", від хреста на куполі відпиляли дві перекладини і вивісили над будівлею червоний прапор.

Врешті-решт, будівля втратила свій сакральний статус і була офіційно передана в користування світських властей у період між 1881 і 1885 роками. Варто зазначити, що у 1885 році помер видатний французький письменник і відомий антиклерикал Віктор Гюго, який заповів, щоб його похорони відбулися без церковних обрядів. Єдинім способом виконати його останню волю і поховати його в Пантеоні Третьої республіки було ігнорування церковних норм. На це рішення Католицька церква відреагувала офіційними прокляттями та звинуваченнями у святотатстві, а Ватикан випустив папську енцикліку, засуджуючи безбожні світські держави.

Цікаво, що навіть у секулярному Пантеоні не знайшлося місця для скандального пам'ятника Віктору Гюго, створеного Роденом. Цей монумент, виконаний у 1889 році в античному стилі, зображує письменника в мармурі як оголеного титана, оточеного музуми. Однак через те, що для інтер'єрів Пантеону він видався занадто непристойним (і горизонтальним), пам'ятник було розміщено на вулиці, а його подальша історія заслуговує на окрему розповідь.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Повертаючись до "Гри престолів", варто згадати про інтриги та міські легенди. Після падіння Наполеона і відновлення династії Бурбонів у Франції почали курсувати чутки про роялістський заколот. Нібито, таємно викрали тіла Вольтера та Руссо, перевезли їх на смітник і залили вапном. Існує думка, що такі змови дійсно планувалися поміж мстивими аристократами, які повернулися разом із Бурбонами, але так і не були втілені в життя. Чутки продовжували ширитися і в наступні роки, викликавши настільки великий суспільний інтерес, що у 1897 році довелося здійснити відкриття трун і провести експертизу останків. Можливо, і нині в франкофонному сегменті інтернету обговорюються теорії змови, пов’язані з цією експертизою.

Де панують політичні інтриги та змови, там завжди можна натрапити на насильство. У 1908 році, під час перепоховання письменника Еміля Золя в Пантеоні, праворадикальний журналіст Луї Грегорі здійснив напад на майора Альфреда Дрейфуса, який був присутній на церемонії. Його спроба вбивства не увінчалася успіхом — військовий отримав лише поранення. Проте, під час судового процесу Дрейфус вдало скористався цим інцидентом, представивши промах нападника як свідчення його намірів.

Еміль Золя, під час свого життя, активно виступав на захист Альфреда Дрейфуса, якого звинуватили у зраді на основі фальшивих доказів та антисемітських настроїв, оскільки він був євреєм. У своїй відомій статті "Я звинувачую" письменник привернув увагу громадськості до несправедливості цього процесу. У 1906 році справу переглянули, і Дрейфуса виправдали. Тим часом справжній зрадник, Шарль Бенедикт Фердинанд Вальсен-Естергазі, втік до Британії, змінив особу і уникнув покарання. "Справа Дрейфуса" стала однією з найбільш розпізнаваних у світі політичних справ, заснованих на сфабрикованих звинуваченнях і антисемітизмі, і нагадує "Справу Бейліса" в Росії.

Окремо для українського читача можна зазначити, що зібрані в Києві українські селяни-присяжні виправдали Бейліса, тоді як присяжні французькі виправдали Луї Грегорі, який стверджував, що його стрілянина була лише політичною акцією та активно розігрував під час свого захисту антисемітську карту. Ця історія все ще є важливою для Франції та її підходу до націєтворення, тому близько року тому Альфред Дрейфус отримав посмертно звання бригадного генерала, але сам до Пантеону не потрапив.

А от хто потрапив, хоч цього і не хотів, - так це низка військовиків від часів Бонапарта і до часів де Голля. Першим можна згадати наполеонівського маршала Ланна, який прямо заборонив ховати себе в Пантеоні, але його воля не турбувала імператора. Тіло маршала цілий рік пролежало в підвалах одного з паризьких монастирів, перш ніж було поховано в Пантеоні... без серця, яке його рідні таємно поховали на цвинтарі Монмартр. Пізніше, у 1840-ві роки, родині вдалося перепоховати і решту тіла в родинному склепі.

Наступним військовим зі складними відносинами з Пантеоном був генерал Сен-Ремі, який укоротив собі віку, залишивши записку з проханням поховати його скромно і без офіційних церемоній. Факт суїциду приховали. Імператор був розлючений і поховання в Національному Пантеоні, за іронією історії, стало посмертним покаранням для генерала за "дезертирство".

Серед військових лідерів Першої Імперії, маршал Ней став особливим випадком, оскільки він відмовився від Пантеону. Цей видатний полководець був страчений у 1815 році через підтримку Наполеона під час його повернення з заслання на острів Ельба. У середині XIX століття республіканці виступали за перенесення його праху до Пантеону, прагнучи вшанувати його пам'ять як символ жертви монархічного терору. Проте нащадки маршала заперечували, стверджуючи, що Ней завжди ненавидів політичні маніпуляції, пов'язані з Пантеоном, який постійно змінював свої символи та статус. Родина навіть заблокувала доступ до могили маршала, в результаті чого влада була змушена відступити.

Не легше було й супутникам де Голля, які також не прагнули потрапити до Пантеону. На захист загиблих військових часто виступали їхні близькі, озброєні пам’яттю та останніми бажаннями покійних. Так, сталося з генералом де Латтра де Тассіньї, який зміг не лише уникнути Пантеону, але й Дому Інвалідів. Серед інших можна згадати цивільних осіб, таких як Жорж Клемансо, Леон Блюм чи Луї Пастер. Це лише частина списку.

А от хто не зміг уникнути державного культу, так це маршал Леклерк та цивільний лідер руху Опору Жан Мулен. Тіло маршала фактично було захоплено урядом з політичними намірами, незважаючи на протидію з боку родини та бажання самого померлого, який був скромним католиком. Леклерка поховали в Будинку Інвалідів, а в Пантеоні встановили кенотаф на його честь.

Жан Мулен був ключовою постаттю у створенні обширної мережі руху Опору, що об'єднала французів різних політичних переконань у спільній боротьбі проти окупантів. Його знання про підпільні структури мали величезну цінність, тому після зради та арешту він став жертвою жорстоких катувань, які призвели до коми і, врешті-решт, до його смерті. Його тіло було кремоване, а прах похований на осарії "ділянка 87" серед багатьох інших безіменних жертв. Після закінчення війни його сестра вирішила взяти невелику жменю попелу з тієї ділянки, щоб, принаймні символічно, виконати волю брата і поховати його поряд із родиною.

Однак у влади були свої наміри щодо символічної спадщини цієї відважної особи, яку історики вважають "основним в'язнем" Пантеону (разом із пацифістом Жаном Жоресом, похованим з генералами всупереч його бажанню та позиції політичних соратників ще в 1920-х роках). Перемігши опір родини, держава вдалася до відвертої фальсифікації, і в 1964 році, на фоні чергових політичних потрясінь, Жан Мулен був "призначений" у Пантеон.

Сам де Голль був цілком свідомий того, що він робив, принаймні це усвідомлення прийшло до нього вже 1952 року, коли він вжив усіх можливих юридичних інструментів задля забезпечення власного посмертного спокою та права спочивати разом з членами родини. Він склав заповіт не як політик, а як приватна особа, а також викупив й оформив своє майбутнє поховання як приватну власність родини. Щоб примусово ексгумувати де Голля проти волі родини, Парламенту довелося б ухвалити спеціальний іменний закон в обхід Цивільного кодексу. Проте Конституційна рада Франції негайно заблокувала б такий акт як антиконституційний через порушення права на приватну власність та принципу рівності громадян перед законом.

Згідно з міськими переказами, де Голль, подібно до справжнього військового, забезпечив себе трьома метрами бетону, окрім юридичного захисту. Ця міцна конструкція могла б виявитися корисною, коли з непорушного національного героя Франції він почав перетворюватися на непопулярного політичного діяча, чия влада опинилася під загрозою через масові протести. Можливо, саме в цей час і виникла ця легенда. З іншого боку, слід визнати заслуги генерала в його ранніх ініціативах щодо політики "пантеонізації", про які варто також згадати.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Франція стала першою європейською колоніальною державою, яка намагалася повністю скасувати рабство та забезпечити рівні права для чорношкірих і мулатів. У Пантеоні поховані чотири особи з африканським або гаїтянським корінням, а ще троє представлені в цій будівлі символічно через таблички та кенотафи.

Першою такою людиною став близький соратник де Голля, Фелікс Ебуе, колоніальний адміністратор та активний діяч "Вільної Франції", що спочив у Пантеоні в 1949 році. Вважається, що де Голлю важливо було виправити історичну несправедливість, яка відбулася в 1944 році під тиском американців. Французи вимагали переважного права на звільнення Парижа та інших міст Франції, проте американці не хотіли демонструвати кінохроніку з чорношкірими французами на американській техніці, оскільки в американській армії процеси десегрегації лише починалися: чорношкірі громадяни США все ще доводили власним героїзмом своє право проливати кров за батьківщину.

У Франції це (досить суперечливе, на думку багатьох) право чорнокожі французи вибороли під час Першої світової війни в запеклих боях під Верденом, на Соммі та на річці Ена. Варто зазначити, що вони діяли разом з афроамериканськими військами, якими американське командування не бажало командувати безпосередньо.

У 1944 році стався ганебний компроміс: на кінохроніках звільнення французьких міст практично немає зображень бойових (і, відповідно, змішаних) підрозділів, а лише білі французи. Пантеонізація Фелікса Ебуе мала виправити цю історичну несправедливість, хоч і символічно. Цікаво, що саме соратник генерала де Голля, який не визнав режим Віші і підтримував рух Опору, «пробив» шлях до Пантеону для знаменитого французького "квартерона" - Александра Дюма (батька). Той потрапив до Пантеону лише у 2002 році, на честь 200-ї річниці з дня свого народження.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Сьогодні неможливо обійти увагою гендерний аспект функціонування Пантеону, і його можна проаналізувати через досить іронічну ситуацію з подружжям Кюрі, які стали піонерами у дослідженні радіоактивності. Згідно з планами уряду, саме Марія була призначена для поховання в Пантеоні, але було ухвалено рішення не розлучати її з чоловіком. Проте пізніше саме її поховання викликало найбільше занепокоєння, оскільки її тіло представляло радіаційну небезпеку.

Зрештою, подружжя знайшло вічний спокій в герметичних свинцевих капсулах, що захищали Пантеон і його відвідувачів від небезпечного радіаційного випромінювання. Окрім вже згаданої іронії, слід зазначити, що Французька академія відмовила Марії у прийнятті до своїх лав за її життя, вважаючи, що саме її чоловік П'єр є головним науковцем у їхньому тандемі. Проте, П'єр загинув у дорожньо-транспортній пригоді ще до початку експериментів, через що його залишки виявилися менш радіоактивними.

Марія Кюрі стала першою жінкою, яка отримала честь бути похованою в Пантеоні завдяки своїм досягненням, і це сталося лише в 1995 році. Сьогодні співвідношення чоловіків і жінок у цьому меморіалі є вражаючим: на кожні вісім чоловіків припадає менше ніж десять жінок. У зв'язку з цим виникають пропозиції ввести мораторій на поховання чоловіків, поки не буде досягнуто гендерного балансу. Крім того, напис на фронтоні Пантеону піддається критиці, оскільки в ньому використано слово, яке охоплює як чоловіків, так і жінок: Aux grands hommes la patrie reconnaissante (Великі люди - вдячна батьківщина).

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Історія безперервна. Вона не має кінця — лише етапи відносного спокою, які люди без належної історичної підготовки можуть сприймати як затишшя або навіть фінал історичного процесу. Так само тривають дискусії про Пантеон, який цього року прийняв видатного сина Франції — Марка Блока. Як учасник французького Руху Опору, він був видатним істориком, одним із засновників "школи Анналів", і автором книги, що принесла натхнення наступним поколінням істориків у найтемніші часи ("Апологія історії"). Блок загинув у німецькому полоні. Незважаючи на своє єврейське походження, він не помер у газовій камері, а був розстріляний після жорстоких катувань, оскільки був організатором і лідером місцевої підпільної мережі, що протистояла окупації.

Сім'я висловила заперечення щодо переміщення тіла з кладовища до Пантеону. Водночас вдалося встановити символічний кенотаф, що об'єднав історика з його дружиною, яка також загинула, борючись за звільнення Франції від окупації у 1944 році. Її могила залишається невідомою — чи під чужим ім'ям, чи в безіменному похованні.

Цікаво і досить показово (для прокремлівських сил), що символічна спадщина подружжя намагалися привласнити прямі нащадки "режиму Віші" — прихильники Путіна та корупціонери, Марін Ле Пен і Жордан Барделла. Однак родина Марка Блока рішуче виступила з вимогою заборонити цим особам брати участь у церемонії "пантеонізації".

Можна безперервно розповідати про численні суперечливі події, які супроводжують французький Національний Пантеон, як в минулому, так і в сьогоденні (хоча я вже перевищив ліміт знаків). Кожне нове покоління та зміна політичного курсу знову запускають цю невидиму пружину величезного годинникового механізму, що або відтворює історичний час, або веде зворотний відлік до вибуху.

Назовні це велична будівля, що справляє враження надійності і непорушності. Всередині ж, під цим національним "Саркофагом" і навколо нього відбуваються неконтрольовані політичні та мнемонічні реакції з вивільненням значної кількості енергії.

Можливо, ця конструкція досі не розвалилася завдяки єдиній міцній основі, що складається з двох трун видатних французьких просвітників, які водночас були запеклими опонентами: Вольтера та Руссо.

Дивно, але Дідро, Монтеск'є та Декарт не отримали місця в Пантеоні, хоча їхні імена згадуються в рішенні Конвенту 1794 року. Тіла Дідро і Монтеск'є були втрачені після того, як революційний натовп атакував усипальниці в паризьких храмах. Що стосується Декарта, то спочатку його не вдалося повернути на батьківщину, а згодом його прихильники з рідного міста протестували проти його поховання в Пантеоні, вважаючи, що він є символом глибоких роздумів, і не варто втягувати його в сучасні політичні ритуали. До речі, його череп... стоп, пора зупинитися.

Мені б хотілося поділитися ще безліччю історій або ж заглибитися в різні грані вже згаданих, однак для одного матеріалу це вже є зайва кількість інформації для роздумів та інтелектуального задоволення.