Ілько Лемко: Період, коли Львів, а не Київ, виконував роль столиці України.

Київ як столиця Русі почав занепадати ще напередодні монгольського нашестя, і цим не могла не скористатися Галичина. Галицько-волинський тоді ще князь Данило Романович 1239 року заволодів Києвом і поставив там своїм намісником тисяцького Дмитра, який і очолив оборону Києва від монголо-татарського війська хана Батия. Воєвода Дмитро так мужньо бився з наїзниками, що хан Батий зберіг йому, тяжко пораненому, життя.

Тим більше занепад Києва посилився після того, як Батий перетворив його на руїни. Тоді вже в незаперечні лідери давньої України вийшов Львів. У багатьох середньовічних писемних пам'ятках XIII століття можна натрапити на твердження: Львів - це столиця Русі, головне місто Русі, голова всієї Русі тощо. В одному джерелі зазначено, що Київ - це "колишня столиця Русі". До цього можемо лишень додати, що від часів монгольської руїни і фактично до кінця XIX століття, тобто більше, аніж шість століть, населення Львова перевищувало населення Києва, деколи навіть удвічі. Уже в XIX столітті, коли найбільшим містом за кількістю мешканців в Україні була Одеса, Львів перетнув позначку у 70 тисяч населення 1848 року, а Київ лише 1861 року.

У XIII столітті в документі, виданому главою Вірменської апостольської церкви католикосом Месропом I, Львів був охарактеризований як "найблагословенніша та уславлена матір міст, під захистом Бога". У кондаку наступника Месропа, Теодора II, місто згадується як "найблагословенніша, що охороняється Богом, столиця, славетна матір міст, митрополія християнських королів".

Найбільшого свого територіального розширення держава Романовичів досягла у другій половині 90-х років XIII - на початку XIV століття. Лев Данилович (на головному фото) остаточно опанував Київщину і більшу частину Сіверщини. Внаслідок таких зовнішньополітичних успіхів утворилася велика держава, найбільшим містом якої був Львів. Це була практично уся на той час цивілізаційно освоєна територія України, і як констатують джерела: "Обмежена Русь з півдня Сарматськими горами (Карпатами) і річкою Тірасом (Дністром), зі Сходу Танаїсом (Доном), Меотидою (Азовським морем) і Таврійським островом (Кримом), з півночі Литвою, з заходу Польщею".

Столиця могутньої держави приваблювала народи з усіх усюд, і князь Лев рекрутував своє військо і свій почет не лише з європейських народів, але й з вихідців із Азії. Хоча головний хроніст Львова Бартоломей Зиморович, попри те, що сам будучи вихідцем з вірмен, усе ж страждає відверто ксенофобськими оцінками і подачею частини достеменно неперевірених історичних фактів, утім його свідчення для нас виявляються надзвичайно цікавими, хоча б через те, що іншої інформації з цього періоду просто немає:

Коли ж серед народів поширилася новина про ці всезагальні торги, спритні купці навіть з далеких країн поспішили на Русь, перетинаючи скелі, вогонь і море натовпами. З усіх, хто прагнув вигоди, найперше прибули шабашники, яких, за словами сатирика, окрім бажання, підштовхує до дій ненаситність. Після них з’явилися работорговці-сарацини, які мали досвід у знущаннях над людьми, а також євреї, що торгували лахміттям, посудом, обмінювали гроші, а іншим азійським пентаполітанцям, які прагнули подібних задоволень, за великі гроші реалізовували гарних хлопчиків, викуплених як рабів. Усі ці народи з’їжджалися з найвіддаленіших куточків до Львова, немов на золотому гачку, і зайняли чверть міста...

Згідно з укладеною угодою, татари, які зимували в селах, обирали найбільш вигідні місця для зимівлі. Багато з них виконували роль допоміжної охорони для князя. Однак деякі прибульці, які постійно возили з собою своїх бідних родичів, а також дітей, що більше нагадували відьом, мандрували на возах. Захоплені величезними площами родючої землі, вони піддалися спокусі достатку та легкості здобичі, в результаті чого відмовилися від своїх земель, оселилися тут і зайняли частину міста, яку князь відвів для них.

Проте, чоловіча лінія не зникла в одному поколінні через сарматських дівчат, які стали жертвами викрадення невільниць, що були бажаними завдяки своїй красі. Вони народили дітей-визволителів, а пізніше, коли разом із Руссю потрапили під польське панування і викрадення сабінянок стало забороненим, руські жінки почали зневажати тих правовірних, внаслідок чого їх кількість поступово зменшувалася. Досі сліди цього нечестивого народу збереглися в окопищі, розташованому під Високим Замком, а в історичних записах згадується вулиця, що сьогодні веде від Краківської брами і носить назву Краківська, хоча два століття тому її назва походила від татар.

Єврейські ділки, які звикли збагачуватися за рахунок чужих бід, непрошено увірвалися в багаті російські комори під маскою торговців, подібно до щурів, коли їхні конкуренти татари в Роксоланії почали організовувати свої експедиції, що приносили чималі прибутки від захопленого. Це плем'я євреїв розрослося до величезних масштабів; сарацини, які славилися своєю невірністю та викраденням християнських хлопчиків, були вигнані з усієї Русі. Проте вулиця, де вони колись мешкали, залишилася, спочатку отримавши назву Сарацинської, а згодом, через викрадення, стала Зарванською. І до сьогодні вона носить це ганебне ім'я, яке тепер асоціюється з районом вулиць Сербської та Староєврейської.

Щоб уникнути безладу в такій різноманітній громаді, князь вирішив розподілити населення міста за народами на чотири окремі дільниці, відповідно до традицій. Русини, які були найближчими до нього, отримали вигідну східну частину. Для євреїв та інших правовірних сарацинів відвели територію на півдні, в той час як вірмени і татари, які звикли до спільного життя, заселили північну дільницю. Лев, в свою чергу, обрав західну частину для себе та свого двору, оскільки ця територія вже була забудована замком. Таким чином, придворний почет Лева складався з представників різних народів, які відрізнялися мовою, звичаями, обрядами та віровизнанням.

Бартоломей Зиморович під 1276 роком подає також цікаві відомості про дядька князя Лева Василька, і у зв'язку з цим ми довідуємося про заснування монастиря і церкви святого Юра: "На ту пору Василько, стрий Лева, князь суворого серця, як то часто трапляється у греків, провівши молодість у небачених злиднях, на старість добровільно постригся у монахи, вибравши за житло порослу тереном печеру, видовбану під пагорбом недалеко від міста. Більше був подібний до фавна, ніж до людини: весь кудлатий, розчухраний, брудний, з навислими бровами та вусами, з довгою й широкою бородою, яка сором'язливо закривала частини тіла, як волосяний щит чи волосяниця.

Своєю безкомпромісною суворістю в житті він прагнув спокутувати жахливу різню, яку здійснив двадцять років тому в Сандомирському замку. За його дорученням Лев збудував на найвищій точці пагорба храм з букових дерев, а поруч розмістив житло для ченців. Цей храм був присвячений святому Юрію, воєводі Христових воїнів, якого він обрав за покровителя для особливо видатних справ.

Цікаво, що дослідники історії вважають, що печера князя Василька знаходиться в західній частині храму Святого Юра, поблизу вулиці Озаркевича, де сьогодні розміщуються житла священнослужителів та мирян.

Доля Лева наприкінці життя, за версією Зиморовича, теж привела цього князя до спокути гріхів чернечою схимою. Під 1287 роком хроніст відзначає: "Ось так Лев негідно помстився і, не боячись нічого з боку поляків, намислив скасувати відтоді воєнний склад і спосіб життя. Йдучи за пересторогою своїх духовних, за прикладом стрийка вписався до почту слуг Божих, оголосив війну шлункові та всім неспокійним членам тіла, вгамовуючи пожадливість і злобну хтивість безсонням, постом і бичуванням, згідно з прийнятим від греків звичаєм, а замість найвишуканішого вина, живився во хвалу Бога виноградним соком і квасом.

А оскільки під болючими ударами канчука і дикі тварини надаються до вгамування, то й Лев, вихований у тій школі побожності, лагідніший перед смертю від ягняти, спокійно завершив життя. Погребіння мав скромне, без жодної помпи та військового почту, як сам заповідав останньою волею. Винесли його браття-василіяни, прибраного у чорний саван, в руці мав Розп'яття, похований був під прощальний плач русинок".

Згідно з однією з версій істориків, Лев, начебто під впливом своєї дружини Констанції, прийняв чернечий сан і знайшов вічний спочинок у монастирі, який він сам збудував у Самбірському повіті, зокрема в Лаврівській або Спаській обителі. Його дружина, в свою чергу, померла у Львові в Домініканському костелі Божого Тіла. Інша версія стверджує, що Лев був похований у львівському храмі святої Катерини, розташованому в Низькому Замку, адже з XIII століття серед європейських правителів стало популярним створювати родинні мавзолеї не в соборах, а в каплицях замків.

Князь Лев був не лише могутнім правителем великої держави, яка простягалася від Вісли до Закарпаття і Сіверщини, він був першим, хто в Україні започаткував перепис населення. Галицько-Волинський літопис під 1287 роком повідомляє: "Року 6791 хан Телебуга хотів іти на Краків, але не дійшовши до нього, повернув назад... на землю Льва, на місто Львів. І стояли у Львовій землі два тижні, харчуючись і не воюючи. І не давали з міста вийти за харчем. Хто ж виїжджав із міста, одних убивали, інших брали в неволю, а деяких, пограбувавши, відпускали нагих, а ті від морозу помирали, бо була зима люта вельми. А по відході Телебуги і Ногая князь Лев полічив, скільки загинуло у його землі людей, скільки потрапило до неволі, скільки було вбито і скільки волею Божою померло - дванадцять із половиною тисяч".