Театр Зафрана, важлива частина культурної спадщини старого Рівного, не зберігся не лише як архітектурна споруда — навіть жодної фотографії, що його ілюструє, не залишилося. Поки тривають пошуки зображень, давайте уважніше розглянемо постать Арії-Лейби Зафрана та з'ясуємо, з якими труднощами стикалася одна з найвідоміших підприємницьких родин Рівного століття тому.
Зафран подбав у заповіті й про нерухомість, і про свою родину
Несподівані подробиці приватного життя Арії-Лейби Зафрана відкриває його заповіт від 15 травня 1921 року. Підприємець подбав не лише про долю своїх театрів, лазні "Нептун" та іншої нерухомості, а й про кожного зі своїх близьких.
Синові Ісаку-Емануїлу він заповів норкову шубу, чорний сюртук і золотий годинник-хронометр із ланцюжком. Зятеві Авраму Гілеру -- шубу із сибірських котів і чорний сюртук, Йосипу Сімсевичу -- золотий французький годинник, Моті Ліберману -- золоті запонки, а Ісааку Гаку -- золоту каблучку без каменів. Доньці Емілії Сімсевич мав дістатися хутряний комір із камчатських бобрів.
Особливо вражає його рішення щодо благодійності. Зафран зобов'язав свою дружину Леонору впродовж місяця після його смерті виділити 10 тисяч польських марок для підтримки бідних поляків і росіян Рівного. Для єврейських благодійних організацій міста він запланував суттєві суми: по 15 тисяч марок для лікарні та притулку, по 10 тисяч для Єшиботу, Талмуд-Торі, єврейського училища імені Переца, товариства "Лінас" та інших доброчинних установ, а також для дешевої кухні, похоронного товариства єврейського кладовища та Великої синагоги. Додатково, 20 тисяч марок мали бути передані єврейській громаді Рівного для підтримки нужденних і покриття інших благодійних потреб.
Не забув він і про дітей: доньці Ернестині Риганілевич заповів 200 тисяч польських марок, а синові Ісаку-Емануїлу -- 100 тисяч, за умови його одруження.
Нерухомість у Рівному була передана дружині Зафрана в довічне користування, з правом отримувати доходи від неї, однак продажу майна було заборонено. Після її смерті, власність мала бути розподілена між дітьми у встановлених частках. Сімейний бізнес вони повинні були вести разом під брендом "Спадкоємці Арії-Лейби Зафрана".
За 2000 гривень купив земельну ділянку в серці Рівного.
Для того щоб уявити межі садиби Зафрана, слід простежити цю ділянку від будівлі колишньої лазні "Нептун" на сучасній вулиці Гетьмана Сагайдачного до місця, де раніше знаходився театр Зафрана на вулиці С. Петлюри — від Народного дому до повороту на Сагайдачного.
Історія значного майнового комплексу розпочалася в 1898 році, коли купець Арія-Лейба Зафран, що раніше мешкав в Острозі, за 2000 рублів придбав земельну ділянку в самому серці міста, розміром 335 квадратних сажнів. Північна межа цієї ділянки зв'язувалася з правим рукавом річки Устя.
Цікава топографічна деталь: у другій половині 1920-х років, під час міських робіт з благоустрою території, цей рукав річки був засипаний і забетонований, внаслідок чого він назавжди зник із карти Рівного. Однак, прогулюючись сьогодні вулицею Гетьмана Сагайдачного, ми можемо уявити, яким було це місце в минулому.
Після переходу у власність сім'ї Зафранів, земельна ділянка зазнала істотних змін у будівництві. Протягом років на розширеній та придбаній території був зведений великий родинний комплекс Зафранів, який розмістився між двома паралельними вулицями.
На вулиці Гаупвахтенній, яка згодом стала відома як вулиця Вартова, а нині носить ім'я Ніколауса Арндта, на початку XX століття була побудована міська баня.
Поряд із лазнею в дворі розташовувалися приватні житлові будинки, що належали Леонорі Зафран. У 1908 році на вулиці Гоголівській (пізніше відомій як вулиця 13-ї Дивізії, а сьогодні – вул. С. Петлюри) відкрився театр, зведений на місці згорілого дерев'яного театру, який постраждав у 1906 році. Цей театр став важливим культурним центром міста. У 1917 році його приміщення почали використовувати не лише для театральних вистав, а й для розміщення міського комісаріату та Ради робітничих і солдатських депутатів. У 1920-х роках рівненський магістрат орендував частину приміщення для своїх адміністративних потреб.
Синтез адміністративних, культурно-розважальних, гігієнічно-оздоровчих та житлових функцій перетворив садибу Зафранів на важливу просторову домінанту, що визначала ритм повсякденного та святкового життя Рівного в той час.
Ділянка, яку придбали Зафрани, у документах спочатку фігурувала як розташована на вулиці Гаупвахтенній. У 20-х роках минулого століття вона мала адресу Вартова, 28. Однак, судячи з плану та подальших адресних позначень, фактично вона містилася далі, у напрямку сучасної вулиці Симона Петлюри. Її адреса згодом зазначалася як вулиця вулиця Переца, 89 (сучасна Гетьмана Сагайдачного, 1).
Цікаво зазначити, що вулиця Переца була створена на місці, де колись текла річка Устя, але її русло було засипане. Таким чином, історія цієї території тісно пов'язана не лише з переадресацією, а й із трансформацією міського простору Рівного, адже старе русло річки нарешті інтегрувалося у сучасну вуличну забудову.
Високі податки мало не призвели до банкрутства
Були в історії знаної рівненської родини і чиновницькі утиски та навіть позов до Сенату.
Архівні документи зберегли цікаву інформацію, яка розкриває відносини між великими міськими домовласниками та муніципальною адміністрацією. 30 серпня 1917 року Арія-Лейба Іовелевич Зафран та Леонора Морицівна Зафран подали розлогу офіційну заяву до Оціночної комісії при Рівненській міській управі.
Коріння фінансово-правового конфлікту сягало 1914 року. Під час тогочасної оцінки майна член міської управи Стефанович, "через особисті рахунки" та маючи безконтрольні повноваження у міському господарстві, одноосібно та штучно підняв оціночну вартість нерухомості Зафранів до катастрофічних розмірів. Для демонстрації свавілля чиновника варто навести наступні дані: оцінку будівлі театру на Гоголівській з 10 000 збільшили аж до 41 200 рублів; лазню на Гаупвахтенній переоцінили з 16 000 до 75 000 рублів, а приватні житлові будинки -- з 8 700 до 13 200 рублів.
Отже, податковий тягар на театр був одномоментно збільшений більш ніж у чотири рази, а на лазню -- майже у п'ять разів, що загрожувало родинному бізнесу банкрутством. Попередні скарги Зафранів волинському губернатору та губернському присутствію у міських справах були відхилені через заангажовані пояснення того ж Стефановича. Не змирившись із адміністративним свавіллям, власники подали скаргу до Правительствуючого Сенату, вимагаючи скасування незаконних нарахувань та рівного ставлення до всіх міщан. Але судячи з документа, рішення на їхню користь прийнято не було.
У 1917 році, коли комісія з оцінки майна міського управління розпочала масштабну переоцінку нерухомості Рівного з метою відновлення фінансів, які постраждали від війни, зафрани продемонстрували свою громадянську відповідальність. Вони погодилися на збільшення податкових ставок, але за умови, що це підвищення буде здійснене відповідно до базових пропорцій 1913 року, повністю скасувавши незаконні розрахунки, проведені Стефановичем у 1914 році.
Конфлікт між спадкоємцями та магістратом щодо... каналізаційної труби.
Після того, як Волинь стала частиною II Речі Посполитої, територія потрапила під регулювання польського містобудівного законодавства. У 1928 році присяжний інженер-межовик Теодор Дем'янгов (Inżynier Mierniczy Przysięgły Teodor Demjangow) за замовленням міського Магістрату Рівного склав детальний фіксаційний план ділянки, що отримав назву "Płan Sadyby spadkobierców Zafrana przy uł. Wartowej i 13-ej Dywizji w Równem".
Графічний документ відобразив нові назви міських вулиць: вулиця Гаупвахтенна отримала ім’я Вартової (uł. Wartowa), а Гоголівська була перейменована на вулицю 13-ї Дивізії (uł. 13 Dywizji). Відповідно до метричних вимірювань, проведених у 1928 році, загальна площа садиби складала 3789 м².
На плані чітко диференційовано три ключові будівельні масиви. Об'єкт A: головний об'єм будівлі лазні й внутрішньодворові споруди, що виходили на вулицю Вартову, які належали спадкоємиці Леонорі Зафран. Об'єкти B та C: витягнутий вздовж вулиці 13-ї Дивізії будинок театру, який мав подвійну нумерацію 5-7.
Цінним інфраструктурним відкриттям є рукописна примітка-застереження, зроблена польською мовою службовцями Магістрату у верхній лівій частині аркуша, яка свідчить про гостру майнову суперечку між Магістратом та спадкоємцями Зафрана щодо правового статусу земельного коридору, яким проходила міська каналізаційна труба. Міська влада намагалася зафіксувати сервітут або вилучити цю смугу, тоді як власники обстоювали непорушність своїх приватних меж.
Вона змогла вирватися з боргів, здійснивши численні самопожертви як у своїй діяльності, так і в особистому житті.
У 1927-му помер Арія-Лейба Зафран, а у 1930 році -- Леонора Зафран. Після смерті батьків їхні діти-спадкоємці об'єдналися у фірмову спілку "A. L. Zafran Suks." (спадкоємці А. Л. Зафрана), щоб продовжити родинний бізнес.
Згідно з архівними даними, в 1930 році спадкоємці вклали приблизно 50 000 злотих у модернізацію кінотеатру, щоб забезпечити показ звукозаписних фільмів. Це була вагома інвестиція, що мала на меті перетворити заклад на сучасний і привабливий для глядачів. Однак економічна криза, зниження доходів, технічні неполадки та пожежа призвели до складного фінансового становища родинного бізнесу. Вихід із цієї ситуації родина знайшла лише в 1935 році, вдавшись до значних жертв у професійній та особистій сферах.
У той самий час інші джерела доходу родини з близько 20 000 злотих на рік зменшилися до близько 7 000 злотих брутто при одночасному збільшенні податкових зобов'язань на 50% порівняно з кращими часами. Криза й надалі негативно впливала на стан інвентарю -- машин та апаратів. Недостатнє обслуговування призвело до зупинки силової установки лазні, і в 1935 році, щоб уберегти підприємство від зупинки, спадкоємці мусили встановити нову парову машину, що коштувало кількох тисяч злотих. Борги зростали. У 1936 році вони були змушені просити Банк господарства крайового про розстрочку заборгованості в розмірі 19 702 злотих 17 грошів, пропонуючи сплачувати по 300 злотих щомісяця.
У Рівненському реєстрі нерухомості за 1937 рік містяться детальні дані про садибу Зафранів. У документі зазначено адресу майна та прізвище особи, яку сім'я обрала адміністратором — Ісаак Гак. На адресу Переца, 89 також була вказана земельна ділянка, що належала театру, а загальна площа становила 3789 квадратних метрів.
Чи змогли нащадки Зафрана вийти з фінансової кризи та відновити стабільність свого бізнесу? Архівні матеріали поки що не проливають світло на ці питання. Проте сім'я не мала можливості затягувати з відновленням. У вересні 1939 року місто Рівне було захоплено радянськими військами, після чого їхні активи підлягли націоналізації.
Людмила ЛЕОНОВА,
головний бібліотекар Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки.
#Євреї #Друга Польська Республіка #Поштова марка #Бізнес #Поляки #Театр #Банкрутство #Баня (сауна) #Вулиця #Магістрат #Вулиця Симона Петлюри (Київ) #Симон Петлюра #Рубль #Благодійність (практика) #Петро Конашевич-Сагайдачний #Нерухомість #Польський злотий #Острох #Зруйновані #Гоголівська вулиця (Київ) #Садиба #Вулиця Гетьмана Сагайдачного (Тернопіль) #Польська марка #Устя (притока Горині) #Сажень #Бобер
