Завершення ери співчуття

29 листопада 1947 року Генеральна асамблея ООН прийняла резолюцію № 181, яка передбачала завершення британського мандата в Палестині та створення на цій території двох незалежних держав — єврейської та арабської. Попри протидію арабських країн, резолюцію підтримали 33 делегати, тоді як 13 висловилися проти. Це стало початком процесу, що призвів до проголошення та міжнародного визнання Ізраїлю.

Скажемо прямо: без жахливої трагедії, яку пережили євреї під час Другої світової війни, ймовірно, що єврейська держава не з'явилася б на глобальній карті.

Після жахів Голокосту мільйони сторонніх спостерігачів щиро співчували єврейському народові - і прийняли його сторону в близькосхідному протистоянні. Для ізраїльтян цей символічний капітал був не менш цінний, ніж гармати, танки та бойові літаки. Протягом багатьох десятиліть на Заході пам'ятали, що Ізраїль - не звичайна країна, а країна жертв, які вціліли в нацистських гетто та концтаборах.

Нова війна на Близькому Сході, що відбулася в 2023-2025 роках, стала визначальною подією, оскільки вона призвела до майже повного знищення символічного капіталу, який накопичувався раніше. Тепер ізраїльтяни, які проводили бомбардування Гази, більше не сприймаються як нащадки євреїв, які пережили Аушвіц та Майданек. Сьогодні в прогресивних колах Західної Європи та Північної Америки зростає популярність антиізраїльських та антисіоністських слоганів.

Схоже, що час співчуття до народу, який зазнав жахів Голокосту, поступово закінчується. Тепер Ізраїлю залишається лише сподіватися на військову потужність.

Нинішню Україну часто порівнюють із Ізраїлем. З 2014 року багато вітчизняних активістів розглядали мілітаризовану ізраїльську державу як взірець для наслідування. Наголошувалося, що ми теж маємо перетворитися на країну, здатну за себе постояти. Але ще раніше Україна спробувала стати країною, якій співчувають за кордоном.

У середині 2000-х років, коли президент Віктор Ющенко піднімав питання Голодомору, його послання було спрямоване не лише на внутрішню аудиторію, а насамперед на міжнародну спільноту. Віктор Андрійович підкреслював, що в ХХ столітті український народ зазнав трагедії, яку можна порівняти з Голокостом. Він також стверджував, що Україна, як і Ізраїль, заслуговує на особливу увагу і визнання з боку світу.

Але історична драма 1930-х, яка замовчувалась десятиліттями і маловідома у світі, так і не стала справжнім тригером співчуття. Мало хто співчував сучасним українцям саме тому, що їхні предки колись постраждали від штучного голоду. Радше навпаки: Голодомор визнавали геноцидом країни, прихильні до України в ХХІ столітті.

Після анексії Криму та російської інтервенції на Донбасі Україна теж боролася за чуже співчуття - і теж не досягла бажаного повною мірою. Хоча на Заході засудили агресію РФ, відторгнення наших територій не сприйняли за справжню людську трагедію. А надто що життєві умови в неокупованій частині України залишалися цілком комфортними протягом гібридної війни.

Справжнє співчуття прийшло в Україну 24 лютого 2022 року, разом із повномасштабним російським вторгненням на нашу землю. Разом із шокуючими новинами з Києва, Харкова, Одеси, Маріуполя, Миколаєва, Чернігова, Херсона.

Досягти порозуміння з глобальним Півднем так і не вдалося, проте колективний Захід справді був вражений. Великомасштабна війна в Україні отримала визнання як трагедія, що не мала аналогів з часів Другої світової війни. Спочатку українські події викликали у західних глядачів не менше емоцій, ніж епізоди з "Списку Шиндлера" чи "Піаніста". Ми стали свідками щирого та масового співчуття.

Після 24.02.22 це співчуття конвертувалося в безпрецедентну солідарність із українським народом. У щедру фінансову підтримку нашої держави. В потоки закордонної гуманітарної допомоги. В постачання зброї для захисту України. І, звісно, у сприятливі умови для сотень тисяч українських біженців за кордоном.

Проте співчуття і доброта з боку інших завжди мають свої обмеження - як психологічні, так і фінансові. На четвертому році широкомасштабного конфлікту стало зрозуміло, що ресурс підтримки та емпатії до України та її народу значно знизився.

2025-го Америка Дональда Трампа зайнялася неприкритим шантажем українського керівництва. Паралельно Вашингтон фактично відмовився від фінансової підтримки Києва. А країнам Євросоюзу все важче шукати для цього потрібні кошти.

По всій Європі урізаються програми допомоги для біженців із України. Посилені умови отримання соціальних виплат. Звучать публічні звинувачення на адресу самих біженців - особливо молодих хлопців. Канцлер ФРН Мерц закликає президента Зеленського не випускати їх за кордон, а відправляти в окопи.

Політики-популісти, які відкрито використовують антиукраїнські настрої, досягають успіху. Після недавніх виборів у Чехії новий спікер Томіо Окамура публічно зняв український прапор з будівлі парламенту. У Польщі ж новий президент Кароль Навроцький звинувачує Україну в невдячності та заявляє, що востаннє підписав закон, що передбачає допомогу українцям у Польщі.

Чи є об'єктивні причини співпереживати українцям менше, ніж рік чи два роки тому? Україна - все ще не Палестина, де 2025-го вдалося домогтися хоча б тимчасового припинення вогню.

Попри миротворчі зусилля Трампа (а, можливо, завдяки їм), військова ескалація на нашій землі тільки посилилася. 2025 року агресор різко інтенсифікував удари по українській території. Пріоритетною метою ворога, який розгорнув масштабний енергетичний терор напередодні зими, стало саме мирне населення. Ті потенційні біженці, яких на Заході вже не чекають.

Таким чином перед нами сумний парадокс: що важче цивільному населенню України, то менше за кордоном готові жаліти українців.

Виявляється, рівень співчуття до жертви залежить не лише від її страждань, а й від відчуттів та ресурсів тих, хто відчуває це співчуття. Протягом 45 місяців багато людей на Заході справді втомилися від нашої війни. Межі чужого милосердя поступово вичерпуються. В той же час, сама війна не лише продовжується, але й стає ще більш жорстокою та руйнівною — і це, мабуть, найбільш тривожний аспект ситуації.

Щоправда, не кожен здатен чесно зізнатися: "Ми співчуваємо українцям все менше, оскільки це співчуття виявилося для нас надто обтяжливим та витратним". У такій ситуації люди часто потребують благовидного самовиправдання. І тоді на допомогу приходить старий добрий віктімблеймінг.

Якщо вас втомило співпереживання Україні, ви з високою ймовірністю звинуватите Україну в тому, що вона поводиться неправильно і тому не заслуговує на співпереживання. Саме такі меседжі поширювалися в зарубіжному публічному просторі останнім часом.

Українці не заслуговують на співчуття, бо самі спровокували Путіна на вторгнення і відмовляються йти на компроміс із РФ - цю версію просував колективний проросійський Орбан.

Українці не заслуговують на співчуття, бо зловживають чужим співчуттям і не мають подяки до партнерів - цю думку популяризував колективний Навроцький.

В Україні існує думка, що українці не мають права на співчуття, оскільки зловживають західною допомогою. Ця точка зору стала популярною в середовищі прихильників Трампа в США, а нещодавній скандал "Міндічгейт" лише підсилив аргументи тих, хто її підтримує.

Українці не мають права на співчуття, оскільки не прагнуть боротися за свою батьківщину, а шукають способи втекти до Європейського Союзу. Цей погляд став особливо поширеним у Німеччині, де тривають дискусії про відновлення обов'язкової військової служби в Бундесвері.

Характерно, що навіть захисники та лобісти України на Заході рідше говорять про співчуття до українців - і все частіше наголошують на тому, що українська поразка боляче вдарить по самому Заходу.

Вони також усвідомлюють, що звертатися до звичайного людського співчуття стає все важче.

Протягом 45 місяців тривалої війни Україна не перетворилася на другий Ізраїль. Проте, як і ізраїльтяни, ми вже пережили моменти, коли нам відмовляли у співчутті, яке, здавалося б, мало бути забезпечене самою історією.