Конфлікт між Ізраїлем і Іраном є зіткненням амбіцій і інтересів.

Три ключові фігури — верховний лідер Ірану аятолла Алі Хаменеї, президент США Дональд Трамп та прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу — опинилися в епіцентрі конфлікту між Ізраїлем і Іраном. Кожен із них реалізував свої ідеологічні переконання, індивідуальний стиль і стратегічне мислення, формуючи свій підхід до лідерства. Тепер їхні амбіції та світогляди вступають у конфлікт, що може суттєво вплинути на ситуацію в усьому регіоні Близького Сходу. У цій війні важливими є не лише політичні рішення, а й особистості, адже саме прагнення цих лідерів часто визначає хід історії більше, ніж дії армій або інституцій.

Хаменеї, якому нині 86 років, вже більше тридцяти років керує Ісламською Республікою. Його правління відзначається глибокою недовірою до Заходу та непохитною переконаністю в місії Ісламської Республіки – бути попередником опору західному імперіалізму та ізраїльській агресії, навіть якщо це призводить до страждань іранського народу, зазначає Санам Вакіл, директор програми "Близький Схід і Північна Африка" у Королівському інституті міжнародних відносин Chatham House.

Особистість Хаменеї -- розважлива й ідеологічно негнучка -- є водночас і перевагою, і слабкістю. Це дозволило режиму вистояти перед загрозами на кордонах Ірану під час вторгнень США в Афганістан (2001) та Ірак (2003). Його інстинкт, вироблений роками виживання в нестабільному регіоні, полягав у тому, щоб уникнути повномасштабної ескалації та виграти час.

Хоча він і підтримував переговори перед укладенням ядерної угоди 2015 року, він постійно підозрював наміри США, побоюючись, що ширшою метою Вашингтона є зміна режиму.

Ця недовіра зірвала невелику можливість, що відкрилася перед Іраном після укладення ядерної угоди 2015 року. Замість того, щоб підтримати поміркованих політиків, таких як тодішній президент Хассан Рухані, Хаменеї зберіг ворожу позицію. Це включало посилення ядерного збагачення, підтримку ударів по нафтових об'єктах Саудівської Аравії, зміцнення союзних угруповань, таких як ХАМАС, "Хезболла" та хусити, а також хвилі жорстоких репресій усередині країни.

"Протягом останніх кількох місяців Хаменеї активно вів діалоги з урядом Трампа, бажаючи захистити іранську економіку від міжнародних санкцій, корупційних схем та неефективності в управлінні. Його метою було відновлення зниженого рівня легітимності, створюючи умови для можливого переходу влади. Однак ізраїльські удари стали вирішальним моментом," - зазначає Вакіл.

Тепер Хаменеї стикається з найсерйознішим викликом за весь період свого правління: війною, яка загрожує ретельно укріпленим основам його режиму. Якщо це ще більше дестабілізує систему або Хаменеї буде сприйнятий як той, хто поступився, це може стати кінцем теократичної моделі Ірану.

У той час, як Нетаньягу, найсуперечливіша фігура в ізраїльській політиці, відкрито заявив про свої цілі, він підкреслив, що одним із ключових завдань є не лише ліквідація режиму, а й його фактичне повалення. Його кар'єра базується на харизмі, поляризуючій риториці, вмілих маневрах проти опонентів та інтерпретації історії, де євреї представлені як народ, що завжди перебуває під загрозою.

"Цей світогляд визначає його підходи як до дипломатії, так і до війни. Його опозиція до ядерної угоди з Іраном у 2015 році, позиція щодо іранської загрози безпеці Ізраїлю та зрештою підтримка Авраамових угод ґрунтуються більше на особистих переконаннях, ніж на громадській думці в Ізраїлі", -- стверджує автор.

Після жорстоких атак ХАМАСу 7 жовтня та руйнівної війни в Газі, Нетаньягу опинився під критику за те, що внутрішні конфлікти відволікали його від важливих загроз для безпеки, а також зіткнувся з міжнародною ізоляцією. Проте його підхід залишався незмінним: демонструвати силу, уникати компромісів і довести свою перевагу над ворогами. На сьогодні його вважають людиною, яка активно протистоїть Тегерану.

І нарешті -- Трамп, чия присутність має велике значення в цій кризі. Імпульсивний і прагматичний, саме він у 2018 році прийняв рішення про односторонній вихід з ядерної угоди з Іраном -- після прямого лобіювання з боку Ізраїлю та лідерів країн Перської затоки -- і розпочав кампанію максимального тиску, яка загнала Тегеран у кут.

Зовнішня політика Трампа була позбавлена послідовності, але мала значний вплив. Його тісні стосунки з Нетаньягу сприяли укладенню Авраамових угод у 2020 році -- бачення інтеграції Ізраїлю в новий Близький Схід. Водночас його підхід підірвав авторитет США, залишивши союзників у сумнівах щодо надійності Америки, а таких суперників, як Хаменеї, -- дезорієнтованими через його непередбачуваність. Замість чітких рішень Трамп залишив світ у невизначеності щодо можливої військової операції проти Ірану.

"Я здатен це зробити, а можливо, й ні," -- промовив він, пообіцявши надати відповідь впродовж двох тижнів, що ще більше посилило тривоги.

Цей конфлікт — це не лише військова боротьба; це також протистояння старіючих лідерів, які прагнуть закріпити свою спадщину. Хаменеї, Нетаньягу та Трамп протягом десятиліть створювали умови для війни, спираючись на прорахунки та ризиковані рішення. Тепер усе залежить від того, чи вважатиме Нетаньягу, що для його спадщини необхідна безумовна перемога, чи вирішить Хаменеї, що для виживання варто вибрати шлях ескалації або компромісу, і чи зможе Трамп прискорити регіональне протистояння.

"Впродовж найближчих днів їхні інстинкти можуть визначити не лише результат цієї війни, але й, можливо, долю Ісламської Республіки, рівень довіри до американської сили, а також стабільність вже й так розділеного Близького Сходу," -- резюмував Вакіл.

Як ескалація напруженості між країнами позначиться на Україні? Цю тему розглянув В'ячеслав Ліхачов у своїй статті "Чи слід Україні зрадіти ударам Ізраїлю по Ірану?".