Восени 1888 року в Лондоні панував жах. У злиднях міських районів невідомий вбивця націлився на жінок, завдаючи жахливих ударів. Навіть найкваліфікованіші детективи були вражені жорстокістю злочинів. Пошуки вбивці не давали результатів, і він безслідно зникав, залишаючи місто в страху. Зрештою, жодної сліди його не було знайдено.
Невідомого злочинця охрестили Джеком Різником. Пізніше це ім'я здобуло популярність у всьому світі.
Про нього писали книжки, знімали фільми, висували десятки версій. Але є одна деталь, про яку часто забувають: можливо, легенду про Джека Різника створив не сам убивця, а журналісти.
Саме газети перетворили кілька нерозкритих злочинів на історію про загадкового маніяка. Його уявляли то багатим аристократом, то лікарем, то іноземцем. Але чи мав цей образ щось спільне зі справжнім убивцею?
До цього питання BBC повернулася у 1988 році, коли минуло сто років від тих подій.
Журналісти переглянули поліцейські архіви та документи британського міністерства внутрішніх справ. І звернули увагу на несподівану річ: газетні вигадки могли вплинути не лише на те, як люди запам'ятали цю історію, а й на саме розслідування.
Вбивця з газетних колонок.
Все розпочалося в серпні 1888 року в Іст-Енді — найбільш убогому районі Лондона.
У цьому районі проживали трудові мігранти та люди, які ледве могли забезпечити себе. Протягом кількох місяців сталося вбивство п'яти жінок. Всі вони були в складних життєвих умовах, а деякі з них заробляли на життя проституцією.
Правоохоронці не змогли виявити злочинця. Видання миттєво усвідомили, що ця ситуація викликає великий інтерес у громадськості. Тож вони почали формувати навколо неї власну нарративу.
Щоб усвідомити причини цього, необхідно згадати, що відбувалося в Лондоні в той період.
У завершальні роки XIX століття громадськість була вражена розповідями про злочинців, загадки та подвійне існування зразкових на перший погляд особистостей.
У театрі "Ліцеум" саме йшла вистава за повістю Роберта Льюїса Стівенсона "Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом".
Це оповідь про медика, який виготовляє зілля і перетворюється на безжального містера Гайда. Театром керував Брем Стокер, котрий згодом стане відомим завдяки "Дракулі". А всього за рік до цього читачі вперше зустрілися з Шерлоком Холмсом – персонажем Артура Конан Дойла.
Історії про загадкових злочинців були тоді на піку популярності. Тож коли в Лондоні почали вбивати жінок, преса майже відразу знайшла для невідомого злочинця відповідний образ.
Ще до того, як почалися вбивства, видання Pall Mall Gazette опублікувало рецензію на роман Стівенсона. Критик з іронічним підтекстом зауважив, що за фасадом британського суспільства прихована пристрасть до насильства та кривавих шоу. Крім того, газета з захопленням описувала театральну постановку, особливо акцентуючи на сценах атак містера Гайда на жінок.
"Це можна було б вважати справжнім пророчим висловлюванням", - зазначив у 1988 році Крістофер Фрейлінг, професор культурної історії в Королівському коледжі мистецтв, у коментарі для BBC.
Коли почалися вбивства, журналісти вже порівнювали невідомого злочинця з містером Гайдом. Реальна кримінальна історія поступово набувала рис театральної вистави. До неї додавалися знайомі публіці персонажі з популярних романів і мелодрам.
Свою роль відіграв і американський актор Річард Менсфілд, який привіз виставу до Лондона. Він настільки переконливо грав доктора Джекіла та містера Гайда, що один з глядачів навіть запідозрив його у вбивствах і написав про це до поліції.
Менсфілд намагався заспокоїти публіку. Він організував благодійні покази комедій. Один з журналістів тоді пожартував: лондонці більше не хочуть дивитися жахи в театрі - їх і без того вистачає на вулицях.
У жовтні в Pall Mall Gazette з'явився лист від читача, який висловлював припущення, що вистава могла вплинути на Джона Різника. Проте Фрейлінг вважав, що більш суттєвою є інша деталь: сама газета активно сприяла формуванню міфу.
Згідно з думкою історика, постать Джека Різника виникла не в бідних районах Іст-Енду, де відбувалися вбивства, а в абсолютно іншому оточенні — серед забезпечених джентльменів у західній частині Лондона.
Там обговорювали можливу особу вбивці, а газети підхоплювали ці розмови й перетворювали їх на сенсації.
Одним з тих, хто активно формував цю історію, був редактор Pall Mall Gazette Вільям Томас Стед. Він одним з перших експериментував із сенсаційною подачею новин, яка згодом стала звичною для бульварної преси.
Стед любив викривати суспільні проблеми й вимагав реформ. Особливо гостро він конфліктував з керівником столичної поліції Чарльзом Ворреном. Редактор звинувачував поліцію в несправедливості під час одного з судових процесів і критикував її за надмірну жорстокість під час придушення протестів роком раніше.
Тепер у нього виник новий мотив для нападів на правоохоронні органи - нерозкриті вбивства в Іст-Енді.
Аристократ, лікар чи іноземець?
Вже після першої ж вбивства, що відбулося 31 серпня 1888 року, преса почала активно розслідувати не лише особу злочинця, а й причини його злочинних дій.
10 вересня видання Pall Mall Gazette оприлюднило сенсаційну теорію, що за скоєними злочинами може ховатися заможний і розбещений аристократ.
Це припущення не виникло на порожньому місці. У Британії вже багато років точилися суперечки про проституцію та експлуатацію бідних жінок заможними чоловіками.
Професорка Джудіт Волковіц, яка написала книгу "Місто жахливої насолоди: оповіді про сексуальну небезпеку в пізньому вікторіанському Лондоні", підкреслила, що це питання вже тривалий час перебуває в епіцентрі суспільних дискусій.
Особливу увагу привернуло розслідування, яке провів Стед, стосовно дитячої проституції. Він описував долі нужденних дівчат, яких збирали в сексуальне рабство, аби заможні чоловіки могли задовольняти свої потреби.
П'ятеро жінок, убитих Джеком Різником, жили в злиднях і займалися проституцією. Для Стеда їхня загибель стала ще одним доказом того, наскільки беззахисними були бідні жінки перед впливовими чоловіками.
Але редактор не обмежувався розмовами про соціальну несправедливість. Він продовжував звинувачувати поліцію в бездіяльності й особисто критикував Воррена за те, що той не може знайти вбивцю.
Тим часом з'являлися нові версії. Оскільки злочинець користувався ножем, журналісти припускали, що він міг бути лікарем або хірургом. Інші газети звертали увагу на те, що в Іст-Енді жило багато іммігрантів. Так підозри почали падати й на приїжджих.
Внаслідок вбивств з'явилася ціла гама образів: розкішний розпусник, лікар з прихованими намірами, та небезпечний чужинець. Кожен з них отримав свою порцію уваги на сторінках газет.
"Вже тієї осені вбивства перетворили на художню вигадку. Вони стали своєрідною повчальною виставою, яка й досі впливає на наше уявлення про цю історію", - казав Фрейлінг.
Але чи могли газетні вигадки також позначитися на діяльності поліції?
Троє підозрюваних, але жодних підтверджень.
Переглядаючи документи британського Міністерства внутрішніх справ, Фрейлінг натрапив на сотні листів, які надходили під час розслідування. Люди писали поліції з найрізноманітніших причин. Дехто навіть підписувався ім'ям Джека Різника. Прізвисько стало настільки популярним, що його використовували навіть ті, хто хотів просто погратися з публікою.
У архівних джерелах була виявлена службова записка, датована 1894 роком. Цей документ був підготовлений високопрофільним поліцейським, який склав його вже після завершення розслідування. У записці згадувалися троє чоловіків, яких розглядали як потенційних підозрюваних.
Першим у списку кандидатів став Монтегю Друїтт — юрист, якого сер Мелвілл Макнотен, очільник Скотленд-Ярду, помилково ідентифікував як медика. У грудні 1888 року його мертве тіло виявили у водах Темзи, що сталося незабаром після останнього вбивства.
Іншою особою був Аарон Космінський — виходець з Польщі, єврей за національністю, який оселився в Лондоні та заробляв на життя, працюючи перукарем у Вайтчепелі. У подальшому його життя закінчилося в психіатричній лікарні, де він помер у 1899 році.
Третім підозрюваним був Михайло Острог - лікар із Росії, який раніше сидів у в'язниці.
Ось що має значення: у поліції не було достатніх доказів проти жодної з цих осіб.
"Це єдині троє осіб, які в усіх поліцейських документах серйозно вважаються підозрюваними. Проте реальних доказів проти них не існує," - підкреслив Фрейлінг.
Історика зацікавила одна деталь. Усі троє підозрюваних неймовірно нагадували героїв, про яких почали писати в газетах ще в 1888 році: заможний бездіяльний чоловік, іммігрант та медик.
Отже, звідки ж узявся цей перелік? І чи насправді правоохоронці самостійно виявили ці імена?
Фрейлінг ставив провокаційні запитання: чи не сталося так, що правоохоронці просто піддалися газетним версіям? А може, замість того, щоб шукати справжнього злочинця, вони намагалися знайти персонажів, схожих на героїв з захоплюючих романів?
Хто насправді був Джек Різник?
За словами історика, його пошуки з самого старту могли виявитися невірними. Навіть через десятиліття дослідники все ще намагалися знайти відповіді, опираючись на ті ж версії, які раніше висвітлювалися в газетах.
Людей, які присвятили себе вивченню особи Джека Різника та його злочинів, називають рипперологами. Вони й досі намагаються розгадати цю загадку. Одні переконані, що вбивцею був багатий аристократ. Інші шукають його серед художників, іммігрантів, лікарів або людей з психічними розладами.
Але є й інша можливість: справжній убивця взагалі не мав нічого спільного з жодною з цих версій.
В цьому і полягає основний парадокс історії Джека Різника. Протягом більше ста років вона набула безлічі міфів, здогадок і легенд, що тепер неймовірно складно відокремити реальність від вигадки.
"Хто б не був той чоловік, що вчинив вбивство цих п'яти жінок, він безумовно не відповідав образу, який змалювали преса, поліція та вікторіанське суспільство кінця XIX століття," - зазначив Фрейлінг.
#