Художниця та іконописиця Іванка Крип'якевич-Димид ділиться своїм досвідом подолання значної втрати, використовуючи мистецтво, віру та психологічну терапію. Вона спростовує усталені стереотипи про те, як слід переживати горе.
Я - Леся Вакулюк, і в рамках проєкту "Європейці" я маю можливість спілкуватися з людьми, які своїми вчинками вносять позитивні зміни у наше суспільство. Це представники громадського та культурного життя, волонтери, військові, політики – всі вони з різних професій і галузей, але об'єднані спільними європейськими цінностями. Серед них є і моя праправнучка Лонгина Цегельського, який більше ста років тому оголосив на Софійській площі історичний документ об'єднання України – Акт Злуки. Вона також є онукою греко-католицького священника, висвяченого самим Андреєм Шептицьким, а також внучкою видатного історика Івана Крип'якевича. До того ж, я дружина капелана Майдану Михайла Димида, який своїми діями руйнує стереотипи про священників. Я також мама п'ятьох дітей, серед яких є полеглий герой, активіст і доброволець Артемій Димид, якому, на жаль, назавжди залишиться 27 років. Я є художницею, іконописицею та громадською діячкою, і в останні роки стала голосом жінок, які втратили своїх близьких – дітей, чоловіків, братів, батьків – у війні. Це все про Іванку Крип'якевич-Димид, жінку, яка уособлює силу та стійкість у найважчі часи.
Але для мене Ви відкрилися, я з Вами познайомилася заочно, щоправда, коли я побачила, як ви співаєте колискову. Це з одного боку дуже страшно, бо це остання колискова, іншого боку це якось так... В нашій культурі прощання нема такого. В нас священник зачитує про цю людину, з якою прощаються такий текст монотонним голосом. А тут я почула колискову від мами. Чому Ви вирішили заспівати? Що Вас на це наштовхнуло?
Пройшло три роки, і тепер я можу про це говорити. Якщо б я спробувала зробити це раніше, то, напевно, вибухнула б, немов атомна бомба, і це було б зовсім не приємне видовище. Я знала, що заспіваю цю колискову десь через 15 хвилин після того, як дізналася про втрату сина. Тоді я перебувала в Бельгії, доглядала за свекрухою, а ми евакуювалися в березні. Лише через годину після отримання новини я написала своїй подрузі Олені Журовій, яка є віолончелісткою у Варшаві: "Оленко, зіграйте мені це на віолончелі". Вона, не гаючи часу, сіла на кухні і почала грати. Ця віолончель звучала, немов плач. Перші дотики смичка нагадували фіртку десь у безлюдному селі під окупацією, де тільки вітер гойдає її, стукаючи в паркан. Цей звук – то сльози, а з іншого боку – крик, який не є криком відчаю, а радше криком народження нової Іванки.
Іванка Крип'якевич-Димид, зображення: risu.ua
Ця Іванка, яка існувала до 18 червня 2022 року, більше не існує. Народилася нова особа, яка зовні нагадує ту Іванку, яку ви знали до 2022 року. Але це був мій крик про нове народження, моя реакція на те, що відбувається. Я усвідомила, що дійсно ламаються всі стереотипи. І мені, в принципі, було байдуже. Я просто зверталася до дітей, які були зі мною: «Якщо я раптом вчиню щось ненормальне, перевищу межі людського, просто зверніть на це увагу. Підійдіть до мене, покладіть руку на плече і скажіть: "Мамо, досить!" Я не хотіла б робити щось таке, що загрожує мені, але хто знає, як моє тіло реагуватиме на все це. У мене був неймовірний містичний досвід, коли я доторкнулася до труни, адже я не змогла побачити Артемка. Я не встигла на опізнання, і тоді проходило поховання трьох осіб одночасно, тож у мене було лише кілька хвилин на прощання. Я поклала липову гілку на труну, адже липа символізує народження і має особливий запах. Я лягла на труну і відчула, як Святий Дух охопив мене — це неможливо викликати навмисно, це не була медитація чи гіпноз, я просто заснула на одну хвилину. Психологи зазвичай вводять людей у транс, щоб вони могли змінити своє минуле, переконати себе в тому, що все могло бути інакше. Я не просто побачила свого сина у сні, я відчула, як він лежить на подушці у віці одного-двох років, коли його купають увечері, і відчула запах його волосся. Потім я побачила його вже юнаком, 27-річним. Але, щоб притулитися до 27-річного сина, потрібно було попросити його дозволу. Я запитала, чи можу я це зробити. Це було неймовірно, адже я усвідомлювала, що знаходжуся в гарнізонному храмі на похороні мого сина, де стояв єпископ, понад 20 священників, всі його друзі та учні, моя родина, моя вагітна донька, моя 80-річна мама. Я все це розуміла, але водночас я була на грудях свого сина. Це був дивовижний момент, і я відчула, що це була моя колискова. Так і мало бути.
Ви сказали фразу, що ми Димиди ламаємо стереотипи й ми ще поговоримо про багатьох членів вашої родини, де ви ламаєте ці стереотипи, але знову ж таки, повертаючись до ось цієї колискової, на що я звернула увагу, бо в нас є такий стереотип, що жінка на похороні має бути вдягнута вся в чорному, має бути чорна хустина і вона має в певний спосіб поводитись.
Звіт Львівських Димидів, фото: facebook.com/ivankadym
Я бачу себе у чорному шалю та довгій спідниці.
Ви одягнені в футболку та штани. Дружина священика. Я вважаю, що для численних жінок, які живуть у маленьких селах, ваш стиль став певним внеском у їхнє сприйняття.
Ми узгодили, що будемо у вишитих сорочках, а діти одягнуться в біле. Я уявляла себе в чорній футболці з авіаційним принтом "Вогонь запеклих не пече", адже саме вогонь забрав життя мого сина під час мінометного обстрілу. Цей вогонь забрав у нас дитину, але не зміг зламати наш дух. Щодо дрес-коду, то якщо б я проживала в маленькому селі, це стало б для мене більш складним завданням, адже там існують дуже сильні традиції стосовно зовнішнього вигляду. Наприклад, у Хорватії жінки після заміжжя одягаються в чорне не з нагоди втрати, а через прийняті звичаї. Білосніжний колір, в деяких культурах, асоціюється з трауром. Для нас було важливо підкреслити момент "Христос воскрес". Багато хто не пам'ятає, але після колискової я співала "Христос Воскрес" тричі, звертаючись до облич священників навколо, адже хотіла донести цей меседж і наголосити, що ми майже ніколи не співаємо "Вічная пам'ять".
Це ж не був святковий Великдень?
Це було в червні. На могилі Артема ми не виконували "Вічная пам'ять". Коли приїхав владика Борис Ґудзяк, близький друг нашої сім'ї, він розпочав панахиду. Наближався момент, коли потрібно було тричі заспівати "Вічная пам'ять". Я звернулася до нього: "Владико, будь ласка, давайте заспіваємо "Христос воскрес!"". І він це виконав, і сам відчув глибокі емоції, адже це інший погляд на смерть — єдиний шлях до воскресіння, єдині двері, через які ми всі пройдемо. Це правда: поки що немає жодної людини, яка б не пішла з цього світу.
Чи зверталися до вас жінки після вашого розставання?
Величезна кількість. Разом з Михайлом ми відправилися на чудові реколекції. Українці вражають своїм духом. Ми не чекаємо, поки президент нам вкаже, як відновлюватися — ми самі беремося за справу. Є кілька подружніх пар, які створюють подібні можливості для відпочинку, укріплення, повернення до себе, самозбагачення — це все пов’язано з спільнотою "Монаші".
Є така особлива спільнота — сестри-редемптористки, багато з яких здобули освіту в галузі психології. Вони взяли на себе місію підтримувати жінок, які пережили втрату дітей або чоловіків. Це різні категорії жінок, які стикаються з різними труднощами — деякі чекають на звістки про зниклих безвісти, інші вже знають, що їхні близькі не повернуться. Робота з кожною групою має свою специфіку. Нещодавно я зустрілася в Гошеві з жінками та чоловіками, які приїхали на заняття, що тривали три дні. Це було наче вікно у інший світ, ми відчували, ніби відпочили місяць, перебуваючи в монастирі сестер Пресвятої родини. Це місце є батьківщиною Михайла Димида, мого чоловіка. Коли ми приїхали з Михайлом у жовтих куртках, наш яскравий вигляд контрастував з людьми в чорних хустках, які відображали свій біль. У селі існує певна культура скорботи: важливо, як ти плакала, скільки квітів поклала на могилу, як ти ставила свічки. Ми всі християни, і якщо ми віримо у воскресіння Христа, то святкуємо життя. Хоч це може здаватися абсурдним, я відчуваю, що після втрати Артема почала по-іншому ставитися до життя. Я почала мріяти, чого раніше не робила, навіть маючи численних дітей і своє життя. Коли щось обривається, ти раптом усвідомлюєш, що можеш мріяти знову. У мене є один малюнок, який я хотіла б показати під час нашої розмови.
Ілюстрації Іванки Крип'якевич-Димид, зображення: ucu.edu.ua
Чи ви займаєтеся живописом?
Так, це є таке дерево - квітуча яблуня з обламаною гілкою. І як ви бачите ця маленька гілочка вона цвіте. Тому так, я зустрічалася, дуже багато маю зустрічей з жінками. Я страшенно вдячна фонду Ірини Коваль, яка власне нас всіх вивозить, от ми відпочивали останнього разу на Закарпатті й Іринка мені теж озвучила, каже, якщо є ще жінки, які ще не їздили, які хочуть, але це мусить бути особисте бажання жінки змінитися. Це не можна, що ось я пропоную мою сестру чи мою сусідку, яка не хоче нікуди їхати, візьміть, щось зробіть, подзвоніть їй, витягніть її. Тобто, це якби ми звертаємося, ми шукаємо нових жінок, які готові поїхати на такий безкоштовний відпочинок для того, щоб віднайти себе, віднайти сили. А сили можна віднайти тільки в коріннях. Тобто, це знову ж таки пізнання жінок своєї родини. А як пережила моя бабця Сибір? А як було моїй мамі жити за Брєжнєва за Сталіна? Як було моїй прабабці? І це ті коріння, які настільки сильні, це баобаб. Це фактично ми тягнемо силу, тягнемо соки, воду нашого роду і ми думаємо, якщо вони це перейшли чи голодомор, чи якісь жахливі страхіття Другої світової, чи Першої світової війни, якщо ми маємо цю пам'ять роду, відповідно ми думаємо, що напевно ми теж зможемо.
Ви самі порушили цю важливу тему, що стосується вашого родоводу та сімейної історії. На щастя, історія вашої родини збережена, чим не можуть похвалитися багато інших родин в Україні, на жаль, адже їхні історії часто втрачені. Напевно, бути правнучкою Цегельського, онукою Крип'якевича та внучкою священика було надзвичайно складно, особливо в часи радянської влади.
Насправді там не один священник, там шість генерацій з боку тата і шість генерацій з боку мами. Тобто в нас є там до 1700 року і далі відомості про нашу родину. Та насправді не було важко в дитинстві.
Чи пам'ятаєте, ким ви були у своєму дитинстві?
Завжди я знала, ким я є, адже це було в нашій родині. Я глибоко поважаю єврейський народ — їхня мудрість і жива історія вражають. У них є власні наративи, які передаються з покоління в покоління, особливо під час святкових вечерь, таких як Шабат. У нас, хоч і немає єврейських коренів, ця традиція також була присутня. Моя мама завжди розповідала історії нашим дітям, не лише на святкових застіллях, а й під час відпочинку на природі. Нам подобалося виїжджати з наметами на море, де ми проводили час разом, готуючи їжу на вогні. Вечорами мама часто ділилася спогадами про нашу родину. Наприклад, як наша бабуся подорожувала до Сибіру в телятниках, де діти хворіли на скарлатину, а вона рятувала їх, ділячи шоколад. Важко уявити, як можна витримати такі випробування. Історії про нашого дідуся Артемія, який після восьми років тюремного ув'язнення йшов через Тайгу, щоб знайти свою родину, вражають уяву. Він тягнув за собою скрипку — весь свій спадок, і переживав небезпеки лісу, поки не досягнув бараків, де жила його родина. Коли він нарешті зустрів сина, якого не впізнав після довгої розлуки, це виглядало, як сцена з голлівудського фільму.
Отже, це всього лише сюжет для кінострічки.
Але ця історія передавалася з покоління в покоління. Я пам’ятаю, як бабуся Марта ділилася нею, потім мама також повторювала її, і саме на цьому виростав Артемій, формувалася Климентія, Магда, Дмитро, Міля. Усі вони запитували: "А можеш розповісти ще раз?" І бабуся починала знову, додаючи нові цікаві подробиці.
Цей Сибір він чому стався?
Тому що дідусь був священником і це автоматично, після смерті Андрія Шептицького, а це було 1 листопада 1944-го року,почалися колосальні репресії. Вони були вже і в 30-х, і в 1937, і в 1939, коли прийшли так звані більшовики, почались репресії. В Харкові можна було загриміти до концтабору тільки за білі рукавички. Чи не було мозолів, чи були окуляри. За окуляри можна було попасти у концтабір. В Харкові в центрі міста було три концтабори. Тому, якби я дуже закликаю всіх досліджувати історію, смикати бабусь, якщо вони ще живі, писати просто відео і також шукати в архівах зараз відкриті архіви КДБ, можна дивитися протоколи допитів ваших родичів і бути враженим їхньою сміливістю того часу.
А ще один дідусь займався історією. Чи могли б ви про це поговорити? Він був істориком, що вивчав козацьку тематику, і тепер ми знаємо його прізвище — Крип'якевич.
У радянські часи все було інакше. Іван Крип'якевич залишався неушкодженим, ставши академіком. Це, безсумнівно, був хитрий хід з боку КДБ: одних відправляли за грати, інших – в академічні кола. Питання, що виникає, чи не зрадив він, чи не вчинив чогось такого, за що йому довелося приїхати до Києва за часів Сталіна. Це був жахливий період. Що ж відбувалося? У Львові в оперному театрі скликали з’їзд трудящих, куди зібрали всіх, від доярок до шахтарів, заповнивши зали. Червона доріжка, червоний стіл – за ним сидів Крип'якевич. Це був момент, коли йому потрібно було покаятися перед усіма присутніми. У газетах з’явилася інформація, що він таки визнав свої помилки. Проте, як це відбувалося, розповідала нам Галина Сизоненко, його учениця, яка була в залі, адже зібрали всіх студентів. Коли ведучий оголосив, що Грушевський помилявся, назвавши його "проклятим націоналістом", він нагадав, що Грушевського вже немає в живих, а серед нас – Іван Крип'якевич, який повинен відверто розповісти про свої помилки і про те, як його вчитель мріяв про незалежність України, а не про Радянський Союз. Іван Крип'якевич раптово встала і, як криголам, вийшов із залу. Галина кинулася за ним, адже ніколи не бачила його таким блідим і хвилювалася за його стан. Вона супроводжувала його до дому, а потім пішла. Через деякий час у Крип'якевича стався інфаркт. Це був остаточний удар, і в 1967 році він помер. Це була ціна, яку доводилося платити за життя в цій жорсткій системі, де неможливо було залишатися самим собою. Я лише можу уявити, як могла б розвиватися кар'єра мого дідуся або мого батька, фізика, який не зміг захистити докторську дисертацію через зв’язки з Чорноволом, Світличним та іншими. Він змушений був змінювати місце роботи кожні півроку, розробляючи водневий двигун, який сьогодні активно використовують японці, а мій батько створював його ще в 1950-х. У нашому домі була шафа, яку ми називали "архів дідуся", і її не можна було відкривати. Вона була заповнена папками і павутинням, і щоразу, коли приходили з черговим обшуком з КДБ, відкривали цю шафу...
Іванка Крип'якевич-Димид, зображення: ucu.edu.ua
Ви так буденно кажете, що коли приходили з черговим обшуком?
Коли я була маленька, я помічала, що в нашому домі з’явились незнайомі люди. Мама виглядала блідою, а тато був у напруженому стані. Мій хресний, Богдан, рідний брат батька, працював кристалохіміком, і його руки також постійно тремтіли. У нас була няня, яка поводилася по-іншому, ніж зазвичай. Було очевидно, що ці люди не є нашими друзями чи родичами; вони виглядали сірими і лякаючими, як тіні, що блукають по хаті. Вони відкривали шафи, і ми намагалися приховати важливу інформацію, адже в той час не було сучасних технологій, таких як ксерокси чи сканери, і ми не могли допустити, щоб хтось дізнався про студентів або фотографії, які могли б потрапити на Захід. Архів залишався недоторканим, і ми сподівалися, що він залишиться в безпеці. Ми також прикривалися присутністю людини з особливими потребами, використовуючи це як виправдання. Ніхто не наважувався доторкнутися до неї, і все залишалося в тіні, зникаючи в небутті. Цікаво, що після здобуття незалежності в Одесі студенти вивчали книги Крип'якевича, а у Львові на кафедрі історії я зустрічала студентів, які згадували про цього історика, учня Грушевського, але ніхто не звертав уваги на його роботи чи архіви. Наприклад, мій син Артемко навчався в академічній гімназії і приніс щоденник з коментарем про свої витівки на уроці. Вчитель писав, що він гавкає, мявкає і грається з ключами. Я вирішила дізнатися, на якому уроці це сталося, і дізналася, що це був урок історії. Я запитала, чи хочуть вони, щоб правнук Крип’якевича вчився за підручниками Табачника. Порекомендувала дати йому завдання написати реферат про козаків, щоб зайняти його увагу. В результаті Артемко виступив на конференції і успішно закінчив історичний факультет Католицького університету.
Чи відчуваєте ви, як правнучка Лонгина Цегельського, значущість його спадщини, особливо враховуючи, що в серпні ми відзначили 150-річчя з дня його народження? Чи помітили ви якісь урочистості на національному рівні, присвячені цій видатній постаті? Адже він був одним із авторів Акту Злуки та озвучив його. Це надзвичайно важливий момент в історії України, коли, нарешті, два сегменти країни, які протягом століть існували окремо, змогли об'єднатися.
Не було нічого зовсім. Проте, на щастя, Кам'янка-Струмилова, де народилися всі Цегельські, стала справжнім родинним притулком. Тут прадід Михайло більше 70 років служив у одній парафії, виховуючи три покоління. Він помер у віці 90 років, залишивши по собі глибокий слід у цій місцевості. Його син, Лонгин, також продовжував цю традицію. І з гордістю можна сказати, що Кам'янка-Струмилова влаштувала свято, запросивши всю родину Цегельських. Хотілося б, щоб на державному рівні вдалося здійснити ще більше ініціатив.
Окрім того, чи не відновлюємо ми власну українську історію?
На мою думку, українська держава працює на принципі, коли ініціативи виникають знизу, від окремих людей. Ці ініціативи можуть або бути підтримані, або залишитися непоміченими, і лише згодом держава реагує на них у більш широкому контексті. Це дуже цікава модель, що нагадує випадок з Артемом під час війни. Він служив розвідником у Силах Спеціальних Операцій і під час копання окопів натрапив на іржаву міну часів Другої світової. Тоді ще не використовували дрони для скидання, вони лише виконували функцію розвідки. Можливо, це був один з перших таких випадків у травні 2022 року, коли вони прикріпили цю міну до дрона, що мав функцію підсвічування. Коли дрон активувався, він відкривав свої "лапки", і вони відправили його на російську сторону, щоб вразити ціль. Для здійснення такої операції потрібно було отримати дозвіл — самодіяльність на війні неприпустима. Артемій, за словами товаришів, був не просто кур'єром, а свого роду перекладачем, який пояснював командуванню, що розвідники мають намір діяти. Ніхто не відважувався говорити з ними, оскільки командування було більш досвідченим і структурованим. Не могло бути наказу просто взяти стару міну і кинути її. Але завдяки своїй комунікабельності Артемій зміг донести цю ідею до керівництва. Ті, врешті-решт, дозволили реалізувати план. Аналогічно, зараз нам потрібно працювати над ініціативою щодо Лонгина Цегельського: родина має подати матеріали на вищий рівень, і вже звідти можуть ухвалити рішення про створення свята на його честь. Так функціонує наша система.
Як би склалося життя Артемія? Якби не війна? Він був в Ріо-де-Жанейро на початку масштабного вторгнення.
Я мала надію на 0,01%, що він не повернеться, адже знала свого сина і, напевно, відчувала, що він все ж таки приїде з Ріо. Втім, у мене була одна тисячна відсотка, що це його друга війна — він вже брав участь у бойових діях з 2014 року, воюючи на Луганщині та в Азові. Все почалося ще з Майдану, коли він кидав коктейлі Молотова на барикадах, і був присутнім на всіх найгарячіших точках. Моя психіка почала давати збій з 2014-го року. Наприклад, коли мені телефонує Климентій і говорить: "Слухай, горить будинок Профспілок, а Артем десь на шостому поверсі. Я давно не чув від нього, подзвони й запитай, чому його так довго нема". Потім телефонує сам Артем і каже: "Мамо, у мене все добре, але стріляють, і Климця пішла туди. Я бачив, що вона на даху, буде знімати". Вона зробила 4000 фотографій на iPhone, які потім привернули увагу в Америці, і з них вдалося отримати таку якість, що можна було розгледіти обличчя людей. Климентія була частиною групи батьків, які шукали своїх дітей чи рідних, які загинули. За її знімками можна було відстежити, де той чи інший чоловік був, а де його вже не було, у який момент, що дозволяло їм шукати ці місця. Артем, 1995 року народження, у липні йому виповнилося 30. Він мріяв закінчити свою війну до цього віку, мріяв про родину і десять дітей. Чому десять? Бо у тата п’ятеро, і він хотів перевершити його. Звісно, я можу лише фантазувати, але на щастя, є Сенека і філософи-стоїки, які допомагають мені в цій ситуації.
Артем Димид разом із побратимом Дмитром Пащуком, фото: ucu.edu.ua
Це улюблений філософ Вашого сина?
Книжка Сенека знаходилася в рюкзаку розвідника Артема, адже у його світі кожен грам мав неабияке значення, і він ніколи не розлучався з цим творінням. Артем прочитав, напевно, половину листів, підкреслюючи важливі моменти, адже він був дуже ретельним у своїх читаннях. На відміну від мого хаотичного стилю, він уважно переглядав кожну сторінку, акцентуючи увагу на ключових фразах. Наразі ми працюємо над чудовим проєктом аудіосторіз, де я записую лише ті листи, які він виділив, створюючи окремі аудіофайли для прослуховування. Стоїки стверджують, що в юності людина може пережити найзначніші моменти життя, чи це відкриття дверей до смерті, чи підготовка до неї. З тих підкреслень у книжці я зрозуміла, що мій син насправді готувався до чогось важливого. Щодо сумних думок про те, яким би міг бути Артем, про його можливих 10 онуків – таких думок багато, і іноді руки опускаються. Я побувала в Східниці влітку і бачила, як там живуть люди, які платять величезні суми за номери в готелях. Це заможні відпочивальники з Києва, Дніпра, Одеси, яких я зустрічала. З огляду на те, що мій син загинув у 27 років, повернувшись з Ріо, мені важко сприймати цю ситуацію, коли навколо такі високі готелі, заповнені чоловіками, і думати про відпочинок у Буковелі чи десь ще.
Вони також там. У білих халатах виходять після сауни на балкон, але залишаються на місці. Це їхнє власне пекло. Вони не можуть нікуди піти. Вже чотири роки вони живуть у цьому стані. Чи хотіли б ви насолоджуватися розкішшю готелю, залишаючись у тій самій кімнаті? Вам регулярно змінюють постільну білизну. Щоранку у вас шведський стіл, ви знову берете той же омлет і ту ж каву з однієї і тієї ж кавоварки, і так вже четвертий рік. За що ви це терпите? За те, що не воюєте, за те, що живі, за те, що зберегли свою родину. Це про глибокі роздуми, про паралельну реальність, яка продовжує існувати.
Але я думаю, що б цей чоловік в білому халаті, що він зробить для України після того, як закінчиться війна І що би міг зробити Артемій, який закінчив історичний, в якого було розуміння, що таке Україна і чому за неї варто боротися?
Артемій стане відомим, і про нього говоритимуть, вже зараз про нього знає увесь світ. Нещодавно мені написала чудова дівчина зі Швейцарії, яка повідомила, що у них існує курінь Артемія Димида — пластовий курінь. Я також дізнався, що подібні курені вже функціонують у трьох країнах. Цього року відбувається табір під назвою "Легіон", який є найпотужнішим військовим табором. Раніше він був призначений лише для юнаків, але тепер дівчата також мають можливість брати участь. Чотири з них успішно пройшли всі етапи легіону, а це непростий виклик. Цей табір зосереджується на виживанні. Цього року в ньому брали участь навіть хлопці зі Збройних сил, які з радістю ділилися своїми знаннями та військовими навичками з молодими учасниками. Щороку "Легіон" має свою легенду, темою цьогорічного табору стало життя Артема. Учасники досліджували його біографію, проявляли цікавість і обговорювали його життя під час вечірніх зустрічей.
Гутірки — це моменти, коли люди збираються навколо вогню для спілкування.
Так, сідають біля вогню. І вони співають, розповідають, яка була улюблена пісня, подорожі. Він відвідав 50 країн, я не можу їх перерахувати. Можливо пластуни краще знають. І мені було страшно приємно. Мене запросили на закриття цього табору, коли вручали їм нагороди, відзначення. Це молоді люди, які понесуть далі думку про Артема чи думку про цього хлопця, який не боявся ризикнути, не боявся покласти на карту життя. І це торкає.
Чи не було у вас моментів, коли ви згадували про Майдан, де ваша донька робила фотографії, а ваше серце зупинялося від виду палаючого Будинку профспілок? І ваш інший син теж на фронті? Чи не виникали у вас думки, що, можливо, я щось не так зробила у вихованні? Якби вони були поруч, чи було б мені спокійніше?
Насправді, це не зовсім так, адже ми виховували наших дітей у безумовній любові та свободі. Виявляється, це схоже на французький стиль виховання, але, на мою думку, це більше про українське виховання. Ми встановлюємо певні рамки для дітей — наприклад, трирічна Адуся має свої обмеження, проте в цих межах вона відчуває себе вільною. Наприклад, на кухні вона може робити все, окрім того, що стосується електричних розеток, до яких лізти заборонено. Те саме стосується і Димида, які також мали свободу та відповідальність за свої дії. Ми виховували їх у дусі скромності, вчачи заробляти та працювати з юного віку. У мене ніколи не було думки, що можна прив'язати до себе вогонь, воду чи повітря, і сказати, щоб вони залишилися зі мною. Навпаки, я вважаю, що без мене вони можуть досягти успіху. Вони можуть приймати власні рішення, навіть якщо це призводить до помилок. Якщо дитина отримує травму, я відчуваю жаль, можу її обійняти та підтримати, але це її досвід. До речі, я принесла з собою книгу "Суперсила Різдва", яка незабаром з’явиться в продажу. Вона видана під редакцією Богданки Неборак, і я дуже рада, що в ній є мій текст. Хочу зачитати уривок з твору Артура Дроня, який вже відомий багатьом завдяки своїй книзі "Гемінґвей нічого не знає". Він говорить: "У солдатів тіла завжди трохи прочинені. Іноді однією ногою ми вже переступаємо через поріг, але в останній момент залишаємося по цей бік". Це відображає межові стани, нагадуючи, що ми не можемо вберегти наших дітей від всього. Коли хтось каже, що не вберіг, це часто є наслідком переживання втрати. Кожна мама чи дружина думає: "Я могла б щось зробити, щоб запобігти цьому". Але в реальності, це дуже тонка межа. Часто ми намагаємося встигнути за ситуацією, як у вірші Стуса, де йдеться про "ногою, заступивши смертно грань". Якщо такі думки з’являються, я їх відганяю, адже вони можуть бути схожі на птахів, що літають над нашими головами, але ми не повинні дозволяти їм вити гнізда у наших думках.
Чи це причина, чому ви дозволили своїй ще одній доньці взяти участь у шоу "Зважені та щасливі"? Адже подібні програми зазвичай намагаються розкрити певні аспекти особистого життя, і в цьому випадку мова йде про деталі з життя священнослужителя.
Священики — це звичайні люди, які також мають свої недоліки і помилки. Коли Магдалина поділилась, що планує взяти участь у реаліті-шоу, де все відбуватиметься у нашому домі і з наситим запитанням, я замислилась над цим всього на декілька хвилин. Адже нам немає чого приховувати, у нас немає таємниць, які потрібно ховати.
Отже, я чітко усвідомлювала свої особисті межі та ті теми, про які ніколи не говоритиму з журналістами, і це абсолютно нормально. Це схоже на радіус, що складається з найінтимніших і найближчих аспектів мого життя, а також трохи ширших, ще більших і, зрештою, максимальних. Є певне ядро, до якого я не пускаю нікого — там знаходяться я, моя родина, Бог або ще щось важливе. І так, насправді це дуже сміливий крок з боку Магдалини. Зараз вона отримує підтримку від 99% людей, які її захоплюються, в той час як лише 1% висловлює негатив.
Знаєте, у вас така велика мудрість, і я впевнена, що зараз нас слухають глядачі, і деякі з них можуть думати: "Ну ось, вона така розумна, вміє впоратися з усіма труднощами, якось проходить через всі ці випробування." Але я пам'ятаю, як ви в одному з інтерв'ю згадували, що коли дізналися про загибель Артемія, то пережили 40 днів глибокої депресії і навіть не могли підвестися з ліжка.
Іванка Крип'якевич-Димид, зображення: ucu.edu.ua
О, не 40 днів, значно більше.Я себе довела до чотирьох місяців чи п'яти місяців просто лежання, так я над собою працюю, я в терапії з 18-го року.
Тобто дружина священика ходить на терапію?
Совершенно верно!
Люди також висловлюють думку, що це робити не варто.
Чому це неможливо? Я ж також відвідую гінеколога, стоматолога та окуліста. Я ж не намагаюся самостійно лікувати зуби, якщо в них виникають проблеми. А якщо в мені є порожнеча, порожнеча, яка може бути навіть величезною, це не зникне просто так від молитви. Часто священнослужителі також виконують роль психологів, і це чудово, але їхня основна діяльність – не психологія. Сповідь та відверта розмова з духовником можуть бути корисними, але я також маю досвід перебування в психіатричній лікарні. Це було моє власне рішення. Наразі я готую до публікації свою першу книгу, яка матиме назву "Зелені двері". Я вирішила дати їй саме таку назву, адже вона розповідає про мій досвід біполярного розладу, який почався, коли я зрозуміла, що зовсім не контролюю ситуацію. Я не знала, де мої діти і чи не в небезпеці вони. Це не нормально – жити в постійному напруженні, коли діти зазнають ризику, коли ти не реалізована як художниця і твої інші потреби залишаються незадоволеними. Це може призвести до депресії, до стану, коли ти закриваєшся в собі, втрачаєш відчуття реальності, а тобі вже за сорок, в тебе є сім'я, і не можна залишатися в такому стані. Або ж відчуття піднесення, яке може призвести до манії. Це депресивно-манійні епізоди, які потребують медикаментозного лікування, а не лише розмов. Коли я потрапила до лікарні, спочатку все здавалося захоплюючим. Я думала про відомих людей, які також проходили через психічні розлади. Але незабаром стало зрозуміло, що навколо мене дійсно були люди з серйозними проблемами. Це було страшно і сумно, і я ледве витримала цей досвід. Я з’ясувала, що біполярний розлад – це не діагноз, а стан, і я просилася на виписку. Але лікарі не могли мене відпустити, поки я не відбула призначений термін. Це був цікавий і складний досвід, і я його описую у своїй книзі "Зелені двері". Ця книга призначена для родин, які мають людей, що переживають складні етапи в житті. Вона базується на моєму особистому досвіді. Зазвичай такі книги пишуть лікарі, але я – жива людина, яка ділиться своїми переживаннями. Потім я зустріла о. Тихона Кульбаку – дуже цікавого чоловіка. Він може бути важким для делікатних натур, але мені його підхід підійшов. Це був досвід спільного переживання горя в групі, де я познайомилася з чудовими людьми. Ми працювали над собою, виконуючи завдання, які могли займати місяці. Крок за кроком ми рухалися вперед. Також я познайомилася з Олесею Цимбалою, яка займалася арт-терапією зі мною. Мистецтво – це моя мова, це те, через що я можу виражати свої почуття. Я отримала величезну підтримку від своїх батьків, які виховали мене з любов’ю та дали мені можливість займатися мистецтвом, співом. Я також співаю, пишу, вмію плавати, їздити на велосипеді, а тепер ще й вчуся водити автомобіль, причому моя донька навчає мене. Це неймовірно! Я намагаюся вкласти в себе цю силу, адже є люди, які мене люблять, і я теж дуже багатьох люблю.
Я впевнений, що у вас є ще кілька малюнків, які ви підготували. Чи могли б ви поділитися інформацією про них?
Мої малюнки є відповіддю на різні події, які відбуваються навколо. Ось, наприклад, москаль погрожує Україні: "Зараз я тебе з'їм", чи щось подібне. На це Україна відповідає: "Не підштовхуй коней". І москаль, переповнений нерозумінням, сприймає цю фразу як щось незбагнене. У мене є ще один малюнок, що зображує нездатного діяти персонажа, на якому написано "Спаситель". Він символізує безсилля. Також я створила картину під назвою "Очі відьми", яка розповідає історію дівчинки з Луганщини, що стала свідком загибелі своєї матері. В її очах видно летючого ангела — це її мама. Музична група "Вій" та їх пісня "Очі відьми, як зорі" відображають реалії сучасних дітей, таких як моя внучка Адусю, яка виросла під час війни і знає, що таке укриття. Пам'ятаю, як ми разом пішли на дитячу виставу, і перед початком оголосили про можливу повітряну тривогу. Адусю це потішило — вона була рада, що їх поведуть в укриття, якщо буде небезпека. Таким чином, "відьми" в моїх малюнках — це мудрі, сильні особистості. Коли ми говоримо про "тіні смерті", я згадую слова отця Августа Чумакова, адже наші чоловіки повернулися з війни живими. Це результат спілкування з жінками, які втратили своїх близьких. Вони повернулися з унікальним досвідом, несучи в собі частинку кожного бійця. "Життя є більшим за одну смертельну пригоду на землі" — це те, що я глибоко відчуваю. Я надзвичайно люблю гратися з шрифтами, як у вислові отця Августа про те, що життя — це лише одна пригода з безлічі. Деякі богослови порівнюють людську доброту з чайною ложечкою в океані. Мій чоловік Михайло завжди каже, що наше життя — це навчання діалогу з Богом, з яким ми говоритимемо вічність. Зараз ми в школі, де отримуємо досвід. Моя персональна виставка, можливо, називатиметься "Коронація", адже я малюю цей сюжет з моменту втрати Артемка, відчуваючи, що ми стали особливою родиною. Але ця коронація — це терновий вінок, без жодних привілеїв. Я слухала подкаст Ірини Фаріон "Ген нації", де Леся Українка говорить про москалів, які не хочуть прозріти та побачити свій народ у жахливому стані. Один з моїх малюнків називається "Ми говоримо різними мовами", адже наше суспільство ділиться на тих, хто пережив війну, і тих, хто залишався вдома. Зокрема, важливо спілкуватися з людьми, які повернулися з полону, слухати їх, а не намагатися порівнювати пережите. У мене є також комічні малюнки, наприклад, "Рвати гланди через сраку", що ілюструє жінку, яка намагається встигнути все в своєму житті. Ми плануємо проект "Ампутація", де покажемо зруйновані ікони та скульптури, щоб підкреслити, що суть залишається навіть після великих руйнувань. Останній малюнок, "Братчик", зображує молодого юнака і дівчинку, яка близько до нього. Це символізує зв'язок між Мілею та Артемком, адже вона з'явилася на світ, коли йому було тринадцять. У цьому малюнку дівчинка має сумний погляд, сидячи поруч із Христом, що підкреслює її втрати та боротьбу.
#Корінь #Євреї #Європа #Україна #Більшовики #Радянський Союз #Львів #Історія #Харків #Одеса #Бельгія #Дощ #Василь Стус #Варшава #Голлівуд #Facebook #Безпілотний бойовий літальний апарат #Воскресіння Ісуса #Активізм #Євромайдан #Йосип Сталін #Дмитро Табачник #Михайло Грушевський #Луганська область #Леся Українка #Марія Магдалина #Архів #Святий Дух #Художник #Сибір #Хорватія #Київ #Борис Ґудзяк #Кисловодськ #Гіпноз #Сенека Молодший #Дерево #Вінсент Ван Гог #Ісус #Август #Концентраційний табір #Священик #Лонхін Цехельський #Христос (титул) #Іван Крипякевич #Андрій Шептицький #Стереотип (друкарський) #Труна #Психолог #Сон #Рід #Малювання #Кам'янка-Бузька #Медула #Карпатська Русь #Томська область
