У березні минулого року українські християнські спільноти штату Вашингтон створили Раду християнських церков, в якій представники баптистських і п’ятдесятницьких конфесій співпрацюють разом з православними та католиками. Цей досвід, який є звичним для України, де протягом понад двадцяти років функціонує Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій, став новим явищем на теренах американського континенту.
"Це спростить нашу допомогу Україні," - зазначив у інтерв'ю Голосу Америки перший голова Ради, пастор Віктор Прохор, роз'яснюючи цілі нового об'єднання.
Колишній рівнянин, Віктор Прохор народився у багатодітній родині пресвітера (голови релігійної громади) церкви Християн віри євангельської (ХВЄ). Родина зазнала переслідувань з боку радянської влади - батько був заарештований і засуджений за участь у "секті", як в СРСР називали протестантські церкви.
У 1989 році, в період радянської епохи, я навчався в заочному Біблійному Інституті. Через два роки, вже в незалежній Україні, розпочав своє служіння в Спілці Церков ХВЄ України.
Перед від'їздом до Сполучених Штатів у 1999 році він був висвячений на єпископське служіння в Союзі ХВЄ України і обійняв посаду Ректора Київського Біблійного інституту.
У Сполучених Штатах, разом із сімома сім'ями, Віктор Прохор заснував і очолив нову церкву під назвою Life Christian Church, де продовжує своє пасторське служіння.
Кореспондентка Голосу Америки Наталія Чурікова провела бесіду з пастором Віктором Прохором, у якій обговорили, як функціонує українська християнська громада в США. Вони поговорили про зусилля громади у сприянні передачі голосу українців американській владі і вірянам, а також про допомогу, яку надають українцям, що зазнали шкоди внаслідок війни.
Розмова була записана у студії Голосу Америки 5-го лютого та скорочена і відредагована для ясності та плинності.
Наталія Чурікова, Голос Америки: Пасторе Вікторе, раді вітати вас у студії Голосу Америки в Вашингтоні. Я розумію, що ви прибули сюди для участі в Молитовному сніданку в складі українсько-американської делегації. Чи могли б ви поділитися інформацією про вашу діяльність?
Пастор Віктор Похор: Сердечно вітаю вас, пані Наталю. Вдячний за вашу гостинність.
Кожного року американський уряд організовує молитовні сніданки і ми запрошені бути учасниками. Я живу у штаті Вашингтон, є пастором церкви, і вже ось скоро буде 26 років з дня її заснування.
Ми заснували Раду українських християнських церков, оскільки трагедія, що спіткала наш народ і нашу країну, Україну, ще більше згуртувала нас і надала нам потужний імпульс висловити наші потреби. Як платники податків і активні громадяни, ми маємо більше можливостей стати ініціаторами українського порядку денного на всіх рівнях.
Саме тому ми сьогодні присутні тут, щоб на всіх рівнях донести до американського суспільства, що Україна потребує підтримки і переживає труднощі.
Я провів більше двох тижнів у Києві, і мені було важко дивитися на те, як місто страждає від постійних тривог і обстрілів. Я часто користувався метро до Лук'янівки, і протягом тижня спостерігав, як все виглядає нормально. Але коли я повернувся зі свого рідного Рівного в п'ятницю, то в суботу дізнався, що станцію метро розбомбили. Це справжнє варварство.
Тому американське суспільство, яке живе в благополуччі, у спокої, воно має знати, тому що Америка свого часу була підписантом гарантії Будапештського меморандуму. І Україна понадіялася на ці речі. Україна вірила цим запевненням. Через це ми хочемо бути голосом України на всіх рівнях, де можна.
На сьогоднішній день американцям, як мені видається, досить складно усвідомити поточну ситуацію, особливо коли нова адміністрація заявляє про намір зупинити насильство, але при цьому не акцентує увагу на тому, що це є результатом російської агресії, яка повинна бути припинена, а російські військові повинні скласти зброю. Ми прагнемо донести до уряду реальний стан справ.
Сприйняття влади формується в залежності від тих, хто впливає на це сприйняття, а також від того, хто передає інформацію. Саме тому ми прагнемо скористатися всіма можливостями, які з’являються, щоб донести, що Україна не є учасником конфлікту, а навпаки – жертвою, яка потерпає від нього.
Оскільки Україна не володіла зброєю та не виробляла жодних ядерних елементів, вона була вкрай миролюбною державою. З самого початку конфлікту деякі країни надавали лише військові каски та спальні мішки, в той час як українське небо обстрілювали літаки. Це беззаперечний факт: Україна не мала змоги самостійно протидіяти агресії.
Внаслідок цього дійсно складно спостерігати та усвідомлювати, яке нині існує сприйняття.
Н.Ч.: Як вам вдається доносити цю українську картину і досвід, який ви приносите безпосередньо з України, оскільки дуже важливо бувати там, бачити, розмовляти з цими людьми. Я знаю також, що ви надаєте і гуманітарну допомогу Україні.
В.П.: Ми використовуємо всі доступні способи. Наприклад, коли нас запрошують на різноманітні заходи, ми намагаємося донести свою точку зору. Навіть наш акцент або те, що ми не зовсім впевнені в англійській, може стати перевагою – адже це дає можливість одразу зрозуміти, що ми з України.
Сьогодні українське суспільство в США, на щастя, має інші пріоритети. Тепер уже не звучить фраза: "О, це раша". Раніше не було такої чіткої відмінності. Нині ситуація змінилася, і люди ясно усвідомлюють різницю. Саме тому ми намагаємося активно інформувати на всіх платформах.
Проте в кожного є свої зв'язки. Американці здатні легко спілкуватися один з одним. Іноді ми навіть не усвідомлюємо, яка інформація може виявитися найбільш цінною. Існують родинні зв’язки та дружні стосунки, які можуть створити нові можливості.
Я прагну відвідувати Україну щороку не менше ніж двічі. Мої маршрути охоплюють такі міста, як Херсон, Миколаїв, Одеса, Київ і Дніпро, адже різні регіони переживають складні часи, а Харків особливо страждає. Тому важливо піднімати ці питання на поверхню.
Оскільки важливо визнати роль мас-медіа, ми, священнослужителі, висловлюємо вдячність журналістам за їхню працю. Проте ми також прагнемо використати цю можливість на нашому рівні. Як представники американської церкви, Асамблеї Божої, ми намагаємося донести ці цінності до пасторів та американської громади.
Н.Ч.: Я усвідомлюю, що однією з основних ініціатив вашої церкви є підтримка молоді, зокрема молодих людей з України. Ви надаєте можливість українським дітям відвідати Сполучені Штати та пожити в американських сім'ях. Наскільки ефективним є цей підхід для популяризації інформації про Україну?
В.П.: Усі способи діють. Запрошуємо дітей, інформуємо американців, що це діти з України - діти, чиї батьки загинули, діти, чиї батьки постраждали, ті, хто втратив своїх рідних, оселі втратили і все. І це торкається сердець, тому що це не розмови, а конкретні факти.
З одного боку, ми організовуємо дітям поїздки на відпочинок до Європи, і минулого літа, наприклад, відвідали Болгарію. Проте, ця ситуація має свої особливості. Ми намагаємося забезпечити максимально комфортні умови для дітей тут, але разом з тим помічаємо, що вони можуть травмуватися, повертаючись до звичайного життя. Адже у нових обставинах до них ставляться інакше, ніж у нас, і Україні важко забезпечити такі ж умови.
Ми вивчаємо, що ефективніше буде для цих дітей, що краще. Через те, всяка комунікація, живий контакт, живе взаєморозуміння, воно приносить плід свій.
Я зауважив також останні тенденції щодо людей, яких використовує Росія для підриву територіальних центрів, інших об'єктів, - це молоді люди по 17-19 років. Це люди, які сформувалися вже за роки війни.
Ніхто не виявив турботи про них, не було нікого, хто міг би їх підтримати, а Росія нав'язала їм терористичні ідеї. Саме тому важливо зосередитися на молодому поколінні. Ми прагнемо, щоб у цьому регіоні були люди, готові працювати. Тому надаємо допомогу працівникам в Україні.
Н.Ч.: У нещодавньому звіті, підготовленому українським Інститутом релігійної свободи спільно з американською організацією Місія Євразія, висвітлюється серйозна проблема, пов'язана з дітьми на окупованих територіях. Виявляється, місцеві пастори стикаються з труднощами у проведенні євангелізаційних заходів та не можуть навчати дітей основам своєї віри.
У цьому документі розкривається реальність на окупованих територіях України — питання, яке часто залишається поза увагою в американських дискусіях. Коли в США висловлюють думки про необхідність припинення війни та повернення до статусу quo на територіях, контрольованих Україною, їм бракує розуміння глибини проблеми.
Ніхто не звертає уваги на те, що переживають ті, хто піддається переслідуванням, зокрема протестантські спільноти, які найбільше потерпають від цього. Яким чином ви можете донести цю думку до американської аудиторії?
В.П.: Після завершення молитовного сніданку ми запрошуємо гостей з України відвідати церкви, де вони можуть стати живими свідками подій, що відбуваються на їхній батьківщині.
У зонах, що межують з окупованими регіонами, ми надаємо підтримку нашим пасторам, місіонерам та капеланам, організовуючи транспортні засоби для надання допомоги.
А щодо Америки це зовсім інший світ, ніхто не може повірити в те, що в XXI столітті можуть люди так себе поводити. І Росія, вся її небезпека у тому, що вона правди ніколи не говорить, і неправді люди більше вірять, ніж правді.
Н.Ч.: Важливо мати досвід, що сягає радянських часів, коли протестантські церкви зазнавали переслідувань у СРСР. Старше покоління, зокрема ваше та, можливо, ваших батьків, добре пам'ятає ті важкі часи. В Америці діяло багато благодійних організацій, які підтримували пасторів, що опинилися в нелегальному становищі в Радянському Союзі, які були під тиском та зазнавали ув'язнення. Що сталося з тими людьми? Чи можемо ми спиратися на їхній досвід, щоб зрозуміти ситуацію сьогодні?
В.П.: По-перше, ми, українці, маємо певну відмінність від наших північних сусідів, і це проявляється в нашій скромності щодо власної особистості.
Мені було дев'ять місяців, коли одного весняного раннього ранку, о 4:00 годині ранку до нас постукали і мого батька забрали. Я був восьмою дитиною. Забрали як ворога, тому що він був пастором церкви. І нас, дітей, моїх батьків залишили помирати, сказали, пробачте мені, я скажу мовою оригіналу: "Ви будете бачити, як вони будуть здихати, як собаченята". Це не теорія. Я знаю російську, радянську любов на собі.
Організації, що боролися за права та свободи, коли настала епоха волі, змінили свій курс на ті сфери, де існує нагальна потреба.
У Україні та Росії панує відсутність свободи, тому люди зосередилися на інших аспектах життя. Проте ніхто не міг уявити, що війна розпочнеться до останнього моменту, і доведеться починати все з нуля. Світове співтовариство пишалося тим, що в Росії існує свобода, але реальність виявилася зовсім іншою.
Але це - не воля, це суспільство формувало КГБ, і це не тільки одна людина, яка одержима це веде. Коли "одобрямс" іде у релігійних громадах для нас це дуже смутна ситуація. Ми не проти людей, ми проти таких цінностей.
Н.Ч.: Ви відзначали, що в США на початку 1990-х років американці не завжди чітко розрізняли українців і росіян. У той час виникали нові християнські громади серед іммігрантів, і ваша громада мала назву "слов'янська", хоча насправді вона об'єднувала, в основному, українців і росіян, а можливо, й білорусів. Якою є тепер ця громада, де українці та росіяни молилися в одному храмі?
В.П.: У нашій спільноті проживає кілька етнічних росіян. У момент, коли війна розпочалася, у нас саме відбувалося богослужіння. Я отримав повідомлення по телефону про початок війни. Я вийшов і заявив, що маю оголосити дуже прикру звістку: війна почалася.
Я запросив всіх до молитви і один з наших членів громади попросив: "Я хочу слово". Він росіянин. Його дружина українка. Він сказав: "Простіть нас, простіть нас, що робиться таке зло".
Він висловився, як справжня людина серед людей, хоча вже тридцять років живе в Америці, можливо, навіть більше. Проте його коріння ведуть до тієї країни.
Ми не маємо упереджень щодо національності, однак не можемо жити поруч з тими, хто дотримується інших цінностей, особливо з тими, хто виправдовує насильство та підтримує знищення і руйнування.
У нас в громаді є гарні відносини з усіма. В нас є американці, є люди з Молдови, гагаузи, євреї, білоруси. Це - церква, як в американській церкві буває по 100 національностей, ми тримаємося цінностей.
І в питаннях України наша церква відкрита для допомоги. Тому я я радий, що ми можемо навіть через росіян щось доносити, нехай вони доносять на своєму рівні для своїх рідних.
Н.Ч.: Чи досягають вони успіху? На Національному молитовному сніданку вперше за роки війни присутні російські пастори, які підтримують агресію проти України. Сергій Ряховський, керівник п'ятидесятників, який підпадає під українські санкції за свою підтримку війни, належить до тієї ж конфесії, що й ви. Яке ваше ставлення до цього?
В.П.: По-перше, ми з Ряховським ніколи не були в одній спільності, і коли почалася війна, міжнародний п'ятдесятницький рух зробив заяву про те, що Ряховський ніколи не належав до п'ятдесятницької міжнародної спільноти. Це російське об'єднання і в нас не було жодних проєктів з Ряховським.
Щодо національного сніданку, це, безумовно, став для нас приголомшливим і неприємним відкриттям. Дуже боляче бачити та чути, як ці люди схвалюють насильство. Вони з гордістю говорять про те, що сприяють захопленню нових земель, ніби їм недостатньо їхніх власних.
Ці особи оголошують війну західній культурі та приїжджають на захід. У нас постає запитання: "Яка ваша мета тут?"
Проте, ми не визначаємо порядок денний для молитовного сніданку. Ми маємо рівні права з іншими учасниками. Однак ми висловлюємо нашу позицію, вважаючи це недопустимим. Це недопустимо, коли особи, які відкрито демонструють антагоністичне ставлення до Заходу, приїжджають сюди.
З іншого боку, ми не прагнемо створити враження у наших опонентів, що українці ведуть себе як дикі, адже американці їх запросили, а вони тут нападають на інші народи. Це нам абсолютно не потрібно. Варто визнати, що не всі американці ставляться до нас із підтримкою.
І ті ж самі журналісти, як-от Такер Карлсон, можливо, прагнуть створити образ, який би представив українців як представників середньовічної епохи.
Н.Ч.: Це непросте запитання, але його варто озвучити, адже може настати момент, коли вам доведеться сидіти разом. І тоді з’явиться камера, яка зафіксує, як ви в гармонії проводите час за спільним столом.
В.П.: Ми звертаємося до Тебе, Милосердний, і просимо: не введи нас у спокуси, але звіль нас від злого. Сподіваємося, що цього не станеться. Якщо ж це трапиться, повірте, що для нас не головне питання сніданку. Для нас важливі відносини. З такими цінностями у нас не може бути справжніх стосунків.
Ми налагоджуємо зв'язки з Україною та з цивілізованим світом, що відзначається співчуттям і любов'ю до людей, а не з тими, хто вбиває, позбавляючи життя беззахисних і нещасних, і від цього отримує задоволення.
Н.Ч.: Близько року тому, у березні минулого року, ви разом із представниками інших християнських деномінацій у штаті Вашингтон заснували рада українських церков.
Не так давно, коли виникла загроза позбавлення українців статусу біженців, ви всією спільнотою стали на захист приблизно 150 тисяч осіб, які можуть бути змушені повернутися в зону конфлікту.
В.П.: Ці наші люди травмовані війною в Україні. Вони травмовані другий раз, що вони приїхали в нове середовище.
Наразі їхній статус залишається невизначеним через призупинення програми U4U, яка передбачала гуманітарний пароль. Це викликає великий стрес, адже вони не мають уявлення про своє майбутнє. І було б недоброю справою залишити це без уваги.
Наша людяність спонукає нас підтримувати один одного. Саме тому, як Рада українських християнських церков, ми звертаємось до вас і робимо все можливе, щоб допомогти тим, хто опинився в складних обставинах.
Не всі мають однакову здатність до швидкої адаптації; люди відрізняються за фізичним станом і психічною стійкістю. Деякі швидко пристосовуються до нових умов, активно працюють і виконують свої податкові зобов'язання, тоді як інші стикаються з серйозними труднощами в цьому процесі.
Є люди, які вертаються. Ми час від часу відправляємо людей в Україну, тому що вони хочуть повернутися на свою Батьківщину. І це абсолютно нормально.
Але зараз ми стоїмо на позиціях, щоб все-таки Америка не позбавила цих людей допомоги. Тому що їм вертатися назад - це травма, особливо для дітей. Їм вирішувати, де вони хочуть жити, але ми хочемо допомогти, щоб вони не були залишені.
Н.Ч.: Сам приклад вашої співпраці в межах різних християнських конфесій, мабуть, не дуже типовий для Америки і взагалі в світі?
Це те, що українці іменують своїм особливим досягненням — Радою церков та релігійних організацій. В певному сенсі, ви її адаптували на американській території. Яким чином відбувається ця співпраця?
В.П.: Завдяки Божій благодаті, я мав змогу жити в Україні, зокрема в Києві. Я обіймав посаду першого заступника голови об'єднання, яке тепер відоме як Українська церква християн віри євангельської. Ми також були серед засновників Всеукраїнської Ради церков та релігійних організацій.
Ми мали вже відповідний досвід, в нас немає жодної конкуренції з іншими церквами. Ми не конкуренти, ми кооперуємо, тому що люди всі дорослі, люди є розумні, люди є освічені, і кожний вибирає те, що його серцю близько.
Завдяки цьому, ми маємо чудові стосунки з представниками різних релігійних течій. Ми прагнемо стати прикладом для інших, демонструючи, що українці не є агресивними, не прагнуть конфліктів, а, навпаки, здатні об'єднуватися, навіть коли йдеться про різні віровчення.
Цей випадок є яскравим прикладом, попри те, що російські пропагандисти влаштовують нам критику. Серед них є приховані агенти, які, прикриваючись гаслами патріотизму та навіть під українським прапором, завдають шкоди нашій країні. Росія використовує їх у своїх цілях, витрачаючи на це чималі кошти.
Ми ставимося до всіх проявів цієї зацікавленості з великою обережністю. Увага наша зосереджена на тому, над чим працює конкретна особа: чи зосереджується вона на процесі, чи ж на кінцевому результаті? Якщо акцент робиться на результат, це нас об'єднує.
Н.Ч.: У період труднощів і війни багато людей шукають підтримки в церкві та звертаються до Бога за порадою священнослужителів. Які слова ви промовляєте до них? Якими способами ви надаєте їм втіху?
В.П.: Перш ніж продовжити, давайте визнаємо, що не маємо всіх відповідей на всі питання. Однак ми прагнемо надати допомогу і зробити все можливе в цих складних умовах.
Перш ніж усе інше, не сприймайте себе як жертв. Протягом тривалого часу українці зазнавали страждань у своїй історії, і ми не повинні залишатися у цій ролі.
Люди часто висловлюють незадоволення, стверджуючи, що нинішня влада найгірша. Проте я пам’ятаю, що завжди існували подібні нарікання. У різні часи всі вважали, що саме зараз ситуація найкритичніша, а рівень корупції досягнув максимальних масштабів.
Чи існують труднощі? Так, вони є. Нам складно спостерігати за ситуацією з Америки, коли там гроші упаковують у мішки, але це не лише фінансова проблема, а й питання виховання та світосприйняття. Це справжній комплекс питань.
Тому ми орієнтуємо нашу команду на інше: "Не концентруйтеся на негативі. Не зосереджуйтеся на тому, що хтось прибув раніше і вже досяг певних успіхів."
Ми завжди готові прийти на допомогу. Якщо вам потрібна підтримка, ми допоможемо вам знайти роботу, організувати транспорт і разом розпочнемо працювати.
Ми віримо в те, що, коли працювати, будете мати успіх - будете працювати, буде результат. А сидіти і бідкатись, або порівнювати себе з американцями, це - не рішення проблеми.
Ну і, очевидно, люди, які приїжджають, також знаходять себе в допомозі іншим, оскільки кажуть, що це є найліпші ліки в цій ситуації.
Природа людини така, що, як зазначає Біблія: "Давати — це більше радість, ніж отримувати". Коли ми простягаємо руку допомоги іншим, ми відчуваємо піднесення, адже маємо можливість творити добро.
Я прибув сюди за запитом з Херсона: "Зараз дуже холодно. Допоможіть дровами для обігріву". Ці люди не просять про автомобілі, а лише про найнеобхідніше – дрова. Їм потрібно вижити цієї зими.
Як можна відмовити у допомозі? Ми поширюємо цю інформацію в наших групах, адже є така потреба, давайте об’єднаємо зусилля. Люди, які приїхали і мають власні труднощі, стають частиною процесу допомоги іншим. Це не лише підтримує їх психологічно, але й сприяє духовному зростанню, адже вони можуть зробити щось корисне.
#Євреї #Суспільство #Європа #Україна #Християнство #Росія #Радянський Союз #Сполучені Штати #Українці #Росіяни #Російська мова #Харків #Одеса #Північна та Південна Америка #Вашингтон, округ Колумбія #Американці #Швидкий транзит #Молдова #Податок #Дніпро #Херсон #Релігійна приналежність #Болгарія #Голос Америки #Польський народ #Будапештський меморандум #Ректор (академії) #Протестантизм #Церква (будівля) #Рівне #Миколаїв #Релігійна організація #Християнська церква #Пастор #Київ #П'ятидесятництво #Лук'янівка (мікрорайон) #Пресвітер #Євразія
