Нео-, де-, пост- та звичайний колоніалізм.

Зображення: надане автором "Маятник агресії в Африці"

Колонізація можна порівняти з маятником: здається, що він досягнув своєї стабільної точки, проте вже незабаром знову починає рухатися. Перш ніж зануритися в конкретні приклади масового знищення населення в Африці, варто зосередитися на теорії та історії колоніалізму. Це дозволить нам глибше усвідомити, чому Росія продовжує вчиняти насильство проти України вже протягом багатьох століть. Постколоніальна дискурс, який зазвичай використовують для аналізу політичних, соціальних і історичних процесів на Глобальному Півдні, цілком релевантний і для нашої країни. Більш того, він може відкрити нові перспективи для розуміння нашої історії. Отже, спершу розглянемо основні терміни цієї дискусії.

На початку XX століття приблизно 80% усієї території, населеної людьми, були колоніями. Це означало, що їхні мешканці не мали змоги самостійно вирішувати, яким чином розвиватися — ці питання вирішувалися в метрополіях, які часто розташовувалися на тисячі кілометрів від колоній. Деякі з них, як, наприклад, у Російській імперії, мали ближчий зв'язок з центром. Хоча імперія не володіла значними заморськими територіями, вона активно колонізувала сусідні регіони, такі як Сибір, Середня Азія та частини Східної Європи, зокрема Україну. Цей процес, відомий як внутрішня колонізація, за своєю суттю не сильно відрізнявся від колонізації в інших частинах світу. Головна різниця полягала в тому, що, на відміну від заморських колоній, які в результаті успішних антиколоніальних рухів здобули незалежність, внутрішні російські колонії, зокрема Україна, досі залишаються під контролем метрополії і ведуть запеклі боротьби за свою свободу.

Фото: Карта з журналу National Geographic за 1976 рік Колонізовані народи у Радянському Союзі

Дискусія про те, чи можна вважати Україну колонією, викликає значні суперечки в самій Україні. Багато з нас вважають принизливим визнати себе жертвами колоніалізму. Проте це є ознакою колоніального мислення, яке часто закладене глибоко в нашій підсвідомості. Концепція, що колонії є менш важливими порівняно з метрополією, була впроваджена саме метрополіями і стала ключовим фактором колонізації. Отже, коли ми стверджуємо, що не є колонією, оскільки маємо вищу цінність, ніж певні африканські держави, ми продовжуємо сприймати світ через призму колонізаторів. Процес деколонізації, який передбачає зміну поглядів на співвідношення метрополій і колоній, також стосується відмови від зневаги до колоній і звільнення від комплексу меншовартості, що змушує нас соромитися використання постколоніальної термінології щодо України. Водночас, ця термінологія може допомогти нам глибше усвідомити себе, адже без неї важко пояснити місце України в контексті Глобального Півдня. Я сам переконався в цьому, відвідавши багато країн цього регіону, більшість з яких були колоніями.

Глобальний Південь

Що таке Глобальний Південь, про який останнім часом в Україні активно ведуть розмови? Це концептуальна спільнота народів, яка часто ставиться в опозицію до ще однієї концептуальної спільноти — Глобального Заходу. Важливо зазначити, що терміни "Південь" і "Захід" не завжди слід трактувати в строгому географічному сенсі. Наприклад, Північна Корея, яка за певними критеріями може бути віднесена до Глобального Півдня, географічно розташована північніше за Південну Корею, що, безсумнівно, належить до Глобального Заходу, хоча сама розташована на Далекому Сході.

Зображення: авторське фото Кореї: межа між Глобальним Півднем та Глобальним Заходом.

Концепції Глобального Півдня та Глобального Заходу є умовними категоріями, які часто спростовують багатогранність та численні відмінності між країнами, що до них належать. Крім того, не всім країнам Глобального Півдня до вподоби це узагальнення. Проте, сама ідея Глобального Півдня виникла на його теренах. Це сталося в 1955 році, коли в індонезійському місті Бандунґ, яке нещодавно здобуло незалежність від Нідерландів, відбулася конференція, що засуджувала колоніалізм. Її організували лідери держав, які тільки-но звільнилися від колоніального тиску: Сукарно з Індонезії, Джавахарлал Неру з Індії та Гамаль Абдель Насер з Єгипту. На цій Бандунзькій конференції було запропоновано спільний термін для колишніх колоній — "триконтинентальність", який можна вважати попередником концепції "Глобального Півдня".

Фото: Фото автора. Місто Бандунг

Бандунзька конференція започаткувала Рух неприєднання, коли колишні колонії намагалися уникнути альянсів як з державами з розвинутою ринковою економікою, які в соціалістичному таборі називали капіталістичними, так і з країнами соціалістичного блоку, що проголошували антиколоніальні ідеї у своїй боротьбі за комунізм. Іншими словами, цей рух об'єднав держави, які прагнули залишатися нейтральними у рамках Холодної війни. У 1952 році французький науковець Альфред Сові охарактеризував ці країни як держави "третього світу". Ця термінологія отримала ширше визнання, ніж концепція "триконтинентальності".

Колонізація

Конференція 1955 року стала знаковою подією, що підсумувала семидесятирічний період, який, своєю чергою, розпочався іншою конференцією в Берліні в 1884-1885 роках. Коли Отто фон Бісмарк організував цю зустріч, він прагнув впровадити в Африці щось подібне до німецького порядку. Колонізаційні процеси мали хаотичний характер і часто супроводжувалися збройними сутичками між європейськими державами. Це нагадувало Тридцятилітню війну в Європі на початку XVII століття, коли всі країни воювали одна проти одної. У 1648 році у Вестфалії було укладено мир, який поклав край цій війні та затвердив принцип суверенітету європейських держав, що зберігся до сьогодні. Аналогічно, Берлінська конференція ставила за мету встановити правила взаємодії європейських країн, але вже на африканському континенті. Варто зазначити, що самі колонії не отримали жодного суверенітету, адже навіть найпрогресивніші уми того часу не могли уявити такої можливості. Як наслідок, якщо до 1884 року європейці контролювали приблизно 10% Африки, то між 1884 і 1914 роками їхній контроль зріс до 90% континенту.

Фото: Фото автора Зала у Мюнстері, де було підписано Вестфальський мир

Глобальний Південь був ареною змагань не лише європейських імперій, але й імперських церков, що надсилали сюди своїх місіонерів. Між ними так само точилася конкуренція, часто недоброчесна. Щоби перетворити недоброчесну конкуренцію на співпрацю, в Единбурзі у 1910-му році була скликана ще одна конференція, яка започаткувала глобальний екуменічний рух щодо відновлення єдності християнських церков. Корені сучасного екуменізму, таким чином, також ростуть з колоніалізму. Але то вже інша історія.

Зображення: Авторське фото біля парламентської будівлі Шотландії в Единбурзі.

Історія колоніалізму не розпочалася з Берлінської конференції, хоча саме вона надала цьому явищу свою найбільш розвинуту форму. Коріння колоніалізму сягають глибоко в античні часи, коли фінікійці, греки та римляни активно освоювали як сусідні, так і віддалені території. Яскравим прикладом античного колоніалізму є Карфаген, який спочатку виник як фінікійська колонія, а згодом був знищений Римом, що сам спочатку був колонією. Цікаво, що українська література також почалася з твору, що стосується теми колонізації. Іван Котляревський фактично описав легендарну історію заснування Риму Енеєм, трактуючи це як Троянську колонію. Коли ж Котляревський створював свою "Енеїду", він мав на увазі зовсім іншу колонізацію — захоплення козацьких земель російськими царями та царицями.

Карфаген, як фінікійська колонія, заснував свою власну колонію на протилежному березі Середземного моря — іспанську Картахену. Під час колонізації Південної Америки іспанські конкістадори заснували ще одну Картахену, відому як "Індійська" (Картахена-де-Індіас), в сучасній Колумбії. Це місто стало символом колоніальної епохи. В Україні також існував свій варіант Карфагена — в Бахмутському районі Донецької області, однак від нього вже не залишилося жодних слідів.

Фото: Фото автора Карфагенські стіни в Іспанській Картахені

Іспанці і португальці започаткували європейський колоніалізм модернової доби. Вони прагнули продовжувати хрестові походи і реконкісти, які теж були формою хрестових походів. Намір відвоювати у мусульман території на Близькому Сході, у Північній Африці та на Іберійському півострові, які у добу пізньої Античності були захоплені арабами, став приводом для європейських націй, особливо з Іберійського півострова, шукати нові шляхи в "Індію" в обхід тих, що контролювалися мусульманами. "Індією" було все на схід від відомого світу. Вона вабила тим, що там наче було легендарне царство всемогутнього "священника Іоана", який міг допомогти європейцям нарешті повернути собі Святу Землю. Також там необмежено був найдорожчий ресурс того часу -- спеції. Шукаючи шляхи в Індію, Христофор Колумб, Васко да Гамма та Фердинанд Магеллан відкрили для європейців західну та східну "Індії", тобто все, що потім стало колоніями.

Таким чином, була відкрита Африка, яку обігнув Да Гамма за дорученням португальського короля з метою знайти царство "священника Іоана" та налагодити імпорт спецій з Індії. На відміну від Колумба, йому вдалося досягти справжньої Індії, уникаючи арабсько-венеціанської монополії. Першими колоніями в Африці стали португальські, і їх основним завданням було поширення християнства.

Фото: Фото автора. Графіті з португальськими галеонами у Форті Ісуса -- фортеці, заснованій португальцями наприкінці XVI століття у Момбасі в Кенії

Коли Іспанія та Португалія, після свого розквіту в XV-XVI століттях, почали переживати занепад, на їхнє місце прийшли нові морські потужності — Нідерланди та Англія. Для цих країн колонізація теж означала проповідування християнства та розвиток торгівлі. Шотландський місіонер Девід Лівінгстон, який відкрив річку Конго, сформулював це у вигляді принципу трьох С:

Християнство (Christianity) Торгівля (Commerce) Цивілізація (Civilization)

Як Голландія, так і Англія послідовно реалізовували ці принципи у своїй колоніальній діяльності. Ключовими інструментами цієї діяльності стали так звані "Індійські компанії": Голландська Ост-Індійська компанія (VOC), заснована у 1602 році, та Англійська Ост-Індійська компанія (EIC), яка з’явилася на світ у 1600 році. Вони трансформувалися в автономні утворення, які діяли як держави всередині своїх країн, або, точніше, як держави, що функціонували поза межами національних кордонів.

І компанії, і їх країни зазвичай конкурували, як це видно зокрема у випадку Нью-Йорка, який спочатку був Новим Амстердамом, а потім його захопили англійці та переназвали на честь нового власника -- герцога Йоркського Яківа, брата английского короля Карла ІІ.

Боротьба за самостійність англійських колоній у Північній Америці, що мала місце понад два з половиною століття тому, стала знаковою подією у процесі деколонізації, яка відбувалася паралельно з активним колонізаційним рухом. Далі аналогічні зміни охопили й Південну Америку, де більшість країн здобули свободу від іспанського та португальського панування протягом XIX століття.

Зображення: Авторське фото Резиденція Симона Болівара, відомого в Латинській Америці як "освободитель" (el Libertador) сучасних країн: Колумбії, Венесуели, Еквадору, Перу, Панами та Болівії, які звільнилися від іспанського колоніального панування. Місто Богота, Колумбія.

Хоча здобуття незалежності від Лондона стало основою американської самосвідомості, Сполучені Штати розпочали процес внутрішньої колонізації на заході, подібно до того, як Російська імперія в той же час колонізувала свої східні території. Америка також активно розширювала свої кордони через військові конфлікти, зокрема в війнах з Іспанією за Філіппіни та Кубу, а також у зіткненнях із колишньою Новою Іспанією — Мексикою, в результаті чого були анексовані території сучасних штатів Техас, Аризона та Каліфорнія.

Фото: Фото автора Фортеця Чапультепек у Мехіко -- одне з головних місць битв під час Американо-мексиканської війни (1846-1848)

У фіналі XIX століття Сполучені Штати приєднали Гавайські острови, а на початку XX століття – територію Панамського каналу. Можливо, в цьому спільному досвіді внутрішньої колонізації криється корінь сучасної підтримки російського колоніалізму, яка сьогодні викликає в нас подив.

Зображення: Авторська фотографія "Зона" Панамського каналу, яка перебувала під контролем США до 1979 року, а до 1999 року управлялася спільно США та Панамою.

Перша та особливо Друга світові війни зіграли важливу роль у процесі звільнення колоній. Цей рух, насамперед, торкнувся Європи, де розпалися численні великі імперії, такі як Австро-Угорська, Османська та Російська. Як результат, багато народів, які раніше перебували під колоніальним гнітом, включаючи українців, отримали можливість здобути свободу. Проте ця можливість не була реалізована, оскільки нашу країну охопила нова хвиля колонізації, яка вже не відбувалася в ім'я традиційної імперії, а в ім'я ідеології, що стала інструментом експансії нової квазі-імперії — радянської. Хоча радянська влада проголошувала боротьбу з класичним колоніалізмом, сама ж вона перетворилася на рушійну силу гібридного колоніалізму.

Фашизм, що контрастує з комуністичною ідеологією, став основою для нових спроб колонізації. Муссоліні намагався здійснити колонізацію як за межами Італії, так і в сусідніх державах. Він розпочав жорстокі військові дії в Ефіопії та здійснив вторгнення в Албанію, Грецію та Югославію. Аналогічні дії вчиняв і Гітлер. Україна, яка вже зазнала страждань через радянську колонізацію, також стала жертвою нацистської експансії. Хоча основна увага нацистської Німеччини була зосереджена на європейських територіях, вона також прагнула відновити та розширити свої колоніальні володіння за океаном.

Як країна, що програла Першу світову війну, Німеччина втратила свої колонії в Африці, що перейшли під протекторат країн, які війну виграли -- Англії та Франції. Франція і Англія поділили між собою також мандати над Близьким Сходом. Третій рейх, захопивши Францію та маючи намір перемогти Англію, прагнув відновити і збільшити свої колоніальні володіння і в Африці. Одразу прийшовши до влади, Гітлер почав вимагати повернути Німеччині володіння в сучасних Намібії, Руанді, Бурунді, Танзанії, Камеруні та Того. Для управління цими майбутніми колоніями в 1934 році було навіть створено Колоніально-політичне управління НСДАП. Згодом фюрер розробив план "Серединної Африки" (Mittelafrika), за яким рейх мав утворити суцільний пояс володінь через весь континент: від Атлантичного до Індійського океану. До нього мали увійти Бельгійське Конго, Французька Екваторіальна Африка та частини британських володінь у Нігерії, Кенії, Уганді і Зімбабве. Нацисти спочатку планували використовувати свої африканські колонії навіть для "вирішення єврейського питання". Вони хотіли звести всіх європейських євреїв на Мадагаскар як у один гігантський концтабір. Але згодом порахували, що дешевше і простіше буде їх знищувати в Європі.

Зображення: Авторське фото Погляд зверху на Мадагаскар Постколоніальна епоха

Те, що світ намагався реалізувати після Першої світової війни, було досягнуто лише після завершення Другої світової війни. Стара колоніальна система, яка виникла внаслідок Берлінської конференції, почала поступово зникати. Навіть Британська імперія, яка вийшла з війни як один з основних переможців і мала всі підстави вважати себе володарем своїх колоній, вирішила поступово їх покинути. Це рішення було зумовлене як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами. Серед об'єктивних причин були економічні труднощі та адміністративні виклики, пов'язані з управлінням величезними територіями, які охоплювали весь світ. Серед суб'єктивних причин— остаточна дискредитація колоніалізму, зокрема завдяки зусиллям тих, хто зазнав поразки у війні. Колоніальні теорії та практики стали неприйнятними, поступаючись місцем новим постколоніальним концепціям. Ці зміни в парадигмах мислення та дій були зафіксовані на згаданій конференції в індонезійському Бандунзі.

Ця конференція, як уже зазначалося, стала відповіддю на зростаючу напругу холодної війни. Радянська пропаганда активно використовувала антиколоніальну риторику проти західних країн, хоча сам Радянський Союз виступав як квазі-колоніальна сила. У зв'язку з цим постколоніальні теорії того часу часто відображали марксистські ідеї, як за змістом, так і за формою. Це також знайшло відображення у постколоніальному богослов'ї, яке іноді запозичувало концепції з марксизму, включаючи його "науковий атеїзм". Саме так з'явилася "теологія визволення", що виявилася по суті постколоніальною та містила численні марксистські елементи.

Розпад комуністичного блоку спонукав постколоніальні теорії до переосмислення своїх основ. Вони вже не так активно репродукують марксистські концепції, хоча їх вплив усе ще відчувається. Основна увага цих теорій перемістилася з озброєної революційної боротьби на викорінення колоніальних стереотипів у свідомості людей. Проте ця нова форма боротьби іноді все ще відтворює марксистські підходи до інакодумства, не терплячи його. Водночас "постколоніальні" теорії, які з 1990-х років все частіше почали позиціонувати себе саме як такі, зосередилися на процесі, відомому як деколонізація. Цей процес стосується звільнення не лише від колоніального тиску, але й від його наслідків у нашій свідомості та підсвідомості. Цей термін може бути використаний для опису політики пам'яті, яку ми наразі намагаємося реалізувати в Україні. Коли ми стикаємося з критикою з боку Заходу щодо цієї політики, важливо нагадати критикам про більш широкі контексти деколонізації, які зазвичай залишаються поза їхньою увагою.

Неоколоніалізм – це сучасне явище, що відображає нові форми залежності та контролю, які країни з розвиненою економікою встановлюють над державами, що розвиваються. Цей процес часто включає економічні, політичні та культурні аспекти, які продовжують впливати на життя народів, незважаючи на формальну політичну незалежність.

Падіння Радянського Союзу створило передумови для оновлення не лише постколоніалізму, але й колоніалізму. Оновлену версію останнього називають неоколоніалізмом. Це поняття вперше запровадив французький філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр. Перший президент незалежної Гани Кваме Нкрума у своїй книзі "Неоколоніалізм – це сучасне явище, що відображає нові форми залежності та контролю, які країни з розвиненою економікою встановлюють над державами, що розвиваються. Цей процес часто включає економічні, політичні та культурні аспекти, які продовжують впливати на життя народів, незважаючи на формальну політичну незалежність.: остання стадія імперіалізму" (1965 р.) детальніше його проаналізував. За його висновками, формальна незалежність колонії ще не гарантує її неформальної залежності від колишньої чи будь-якої іншої метрополії. Така залежність залишається насамперед економічною, але буває також політичною -- через вплив ззовні на внутрішні політичні процеси. Сама так розуміють неоколоніалізм зараз. З огляду на це, неоколоніальний вплив на Африку збільшують не її старі метрополії, а нові - Китай і Росія.

Обкладинка популярного твору, присвяченого темі неоколоніалізму.

Для України ж Росія - це стара метрополія, яка також намагається відновити тут свій вплив. Після звільнення від формальної колоніальної залежності від Москви (як ми можемо інтерпретувати з точки зору постколоніальних теорій проголошення нашої незалежності у 1991 році), ми в Україні багато разів мали нагоду переконатися у правоті слів президента Індонезії Сукарно, які він сказав на конференції у Бандунзі: "Колонізація ще не вмер, він лише змінив своє вбрання". Росія з ранніх років нашої незалежності почала застосувати до України класичні неоколоніальні методи: використовувати енергоносії як інструмент політичного диктату, узалежнювати від себе нашу економіку, створювати кишенькові політичні проєкти тощо. Іншими словами, Москва не вигадувала нічого нового, а просто пішла згідно з підручниками неоколоніалізму. Але кожного разу їй на заваді ставав український народ - насамперед через Майдани як найефективніший інструмент деколонізації. Власне, тому у Москві так і зненавиділи наші Майдани.

Коли неоколоніалізм не приніс бажаного результату, Москва вирішила повернутися до відвертого колоніалізму старого зразку. Так було анексовано Крим та розпочато війну на Донбасі. Але й тоді Москва прагнула встановити неоколоніальний контроль над рештою України, імплантувавши в її політичне тіло контрольовані неї "незалежні республіки". Коли й ця неоколоніальна спроба провалилася, Москва розпочала повномасштабну колоніальну війну, спрямовану на повне і пряме знищення української незалежності. Саме так слід пояснювати нашу боротьбу на Глобальному Півдні, який до цього часу залишається під чарами путінської позірно антиколоніальної риторики. Пояснення України в постколоніальних термінах - це, здається, єдиний спосіб ці чари розвіяти.