Низькі Бескиди: туристичний аспект Лемківського краю

Зображення: Валентина Клименко На площі Магурського національного парку

Магурський національний парк, що знаходиться в Низьких Бескидах, охоплює частину Лемковини — регіону, де проживає гірський етнос лемків. В Україні лемків вважають українським субетносом, тоді як деякі європейські етнографи сприймають їхню культуру як різновид польської. Нашим провідником у закритій для туристів частині цього заповідника є Зенон Войтас, природоохоронець, який не поступиться жодним метром охоронюваної території. Для нього ліс — це книга, що відкривається через гілки, сліди тварин і крони дерев. Він вважає, що закони природи мають вищу цінність, ніж людська цікавість. Особливо це стосується ведмедиці, яка мешкає неподалік туристичного притулку Hajstra (українською "лелека") у Гуті Полянській, де ми провели ніч. До речі, нещодавно затишний Hajstra, з його світлими дерев'яними стінами та просторою їдальнею, що легко перетворюється на танцювальну залу, з смачною домашньою кухнею, був казармою для прикордонників. Але після вступу Польщі до Євросоюзу, підприємець Мацей Моравський взяв приміщення в довгострокову оренду. Тепер тут розбиті клумби, затишні фіранки, коні на спеціально облаштованому манежі та туристи, які відновлюють свої сили в тиші і гармонії природи.

Изображение: Валентина Клименко Зенон Войтас

Зенон — високий і стрункий чоловік, одягнений у гумові чоботи, камуфляжні штани та шапку кольору болотяної води. Його швидка хода, здатність далеко бачити і знання місцевих лісів вражають — здається, він міг би годинами розповідати про їхні таємниці. Він підтримує дружні стосунки з Анджеєм Стасюком, відомим польським автором та одним із засновників видавництва "Чарне", яке спеціалізується на літературі з Центрально-Східної Європи. Окрім того, Зенон активно волонтерить для українських військових. Нещодавно він повернувся з району Бахмута.

Після двох світових війн та примусового переселення лемків, високогірні райони польської частини Бещадів опинилися у стані занедбаності та пустки. Місцевість занепала, оскільки тутешні ґрунти були малопродуктивними, а можливостей для працевлаштування практично не існувало. Багато людей обирали життя в містах, уникаючи безлюддя цих місць. У результаті на даній території Карпат були створені національні парки: перший, Бещадський національний парк, відкрили у 1973 році, а в 1995 році з'явився Магурський. Ці парки виконують дві важливі функції: зберігати пам'ять про історичні події, фіксуючи сліди минулого, та слугувати притулком для диких тварин, забезпечуючи їм життя в природному середовищі без втручання людини. "В Польщі природоохоронні зусилля мають високий рівень, - зазначає наша гідеса Олена Бондаренко. - Тут навіть ведеться спостереження за вовчими зграями, які, мов домашні собаки, мають чіпи".

Изображение: Валентина Клименко

Ми мандруємо через буковий ліс, і час від часу Зенон вказує на сліди лисиці чи рисі. В одному з місць він дістає з купи листя таємничий череп лося з величезними рогами — справжній "рояль у кущах" для мандрівників або журналістів. Перестрибуємо через невеличкі болота, переходимо через широку річку на хитких мостках, і нарешті виходимо до живописної долини Низьких Бескидів. Тут на багато кілометрів навколо, де б не глянути, нікого і нічого — лише безкраї простори, недоторкані людиною.

Изображение: Валентина Клименко

Зенон вказує на територію, де колись існувало лемківське село Тиханя/Ciechania, населення якого налічувало близько 500 осіб. Сьогодні фундаментів вже не видно, адже їх покрила трава, а місця, де стояли будинки, можна визначити за фруктовими деревами, переважно яблунями: поруч із кожною хатою був сад. Над дорогою височіють кілька молодих дерев, що є щепленнями від старих сортів яблунь, які колись росли в Тихані. У цьому парку охороняється вся природна екосистема та її ландшафтні цінності. Це місце, позбавлене людського життя, виглядає досить сумно. Ми єдині люди на безкрайніх просторах, де царюють птахи, комахи, тварини та рослини, які самі регулюють свої відносини та займають свої місця в харчовому ланцюзі. Це незвичний стан для сучасної міської людини — залишитись наодинці з дикою природою, де єдині блага цивілізації, які ти маєш, заховані в твоєму рюкзаку. Тут немає ані автомобілів, ані вертольотів, які б принесли тобі бургер чи теплу ковдру. Це ідеальні місця для кінематографістів, щоб знімати історичні фільми — від початку світу до середньовіччя та раннього нового часу. Однак Зеник рішуче заявляє: "Ні, ми не дозволяємо тут знімати кіно", адже цей парк призначений для тварин, а не для людей.

Піднімаючись на пагорб, в думках виникають тривожні уявлення: ми стаємо легкими мішенями для дронів чи снайперів. Навколо немає ані одного дерева, ані куща, щоб знайти укриття. Зенон вказує на металеві залишки огорожі старого соціалістичного колгоспу, що стирчать серед голого поля, нагадуючи гнилий зуб, і розповідає, що в парку вирішили зберегти цю огорожу як свідчення минулого.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Врешті-решт, наша маленька команда, що складається з семи жінок та Зеника, підкорює новий пагорб, де розташоване лемківське кладовище. Серед зволоженого листя, що вкриває схил, ми натрапляємо на кілька могил, де стоять цілі пам'ятники, і навіть одна огорожа. На деяких надгробках можна знайти написані слова, проте є й такі, що розбиті, а деякі могили злилися з землею. Відновлені пам'ятники — це результат праці місцевого товариства польських каменярів Magurycz, яке вже майже три десятиліття займається відновленням здебільшого старих українських цвинтарів на території Польщі, за якими більше ніхто не доглядає. Однак їхня діяльність також охоплює польські, німецькі та єврейські кладовища. Назва товариства походить від гори в Лемківщині, що розташована над селом Бортне, яке славилося своїми каменярськими традиціями.

Изображение: Валентина Клименко

Изображение: Валентина Клименко

Поблизу декількох могил стоять свічники. На плиті, серед зелених, вкритих мохом каменів, розташований макет дерев'яної лемківської церкви з трьома куполами, яка колись існувала на цьому цвинтарі. Дехто може запитати, навіщо в такому віддаленому місці, де раз на тиждень з'являється Зеник або інший працівник парку, а раз на рік завітають біологи та природоохоронці, займатися відтворенням зниклої церкви? Відповідь проста: це частина культури пам'яті — не для чужих очей, не заради комерційної вигоди, а щоб вшанувати пам'ять про тих, хто жив на цій землі раніше. До речі, організація Magurycz щорічно шукає волонтерів — це чудова можливість набути цінного досвіду та перенести його на українські цвинтарі.

Изображение: Валентина Клименко

Зенон ділиться спогадами, що після завершення Другої світової війни ці території були всіяні черепами та останками загиблих солдатів: на цій довгій лінії фронту загинуло близько 140 тисяч військових з обох сторін. Польська влада ініціювала спеціальну акцію, закликавши місцевих жителів збирати черепи та відвозити їх до Дуклі, де згодом була створена братська могила і зведено великий меморіал на честь загиблих у війні. Ці збори переважно здійснювали діти, які шукали черепи, немов грибники, хоча післявоєнні часи були настільки важкими, що в багатьох родинах навіть не було кошиків. За цю роботу держава виплачувала невелику компенсацію, адже основною метою було очистити землю від людських залишків, які лякали місцевих селян та мандрівників, щоб її можна було далі обробляти. Навіть через 80 років після війни в цій місцевості ще можна натрапити на бомби, міни або людські черепи, — розповідає Зенон. Іноді сюди приходять люди з металошукачами, хоча це заборонено. Як правило, їхні знахідки конфіскують, оскільки адміністрація парку бажає, щоб усі артефакти залишалися на своїх місцях.

Изображение: Валентина Клименко

Історія тут не проявляється гучними криками, а тихо шепоче через деталі й предмети, які потребують уважного аналізу. Я питаю гіда, чому на території колишніх бойових дій немає ідеологічних пам'ятників невідомому солдату, символічних червоних зірок або курганів, які зазвичай використовувала радянська влада для маркування місцевості. "У Польщі немає такої традиції," -- пояснює Олена Бондаренко. "Російська пропаганда стверджує, що ми руйнуємо пам'ятники. Насправді, ми їх не знищуємо, а просто переносимо на цвинтарі. Жертвам війни надається належна шана, але без зайвого політичного антуражу. Коли мандруєш Карпатами, у лісах можна натрапити на багато упорядкованих могил з підписами, але вони не кидаються в очі, оскільки не є монументальними й не перевантажують простір ідеологічними символами. У самому центрі Кракова, на Плантах, раніше стояв великий пам'ятник радянському маршалу Івану Конєву, і коли Польща ухвалила закон про декомунізацію, всі пам'ятники та пам'ятні знаки епохи соціалізму були демонтовані протягом однієї ночі й перенесені в одне місце. У Музеї соцреалізму в Козлувці залишили лише ті твори, які мають художню цінність, а штамповки не зберігаються як реліквії."

Изображение: Валентина Клименко

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Політика пам'яті, меморіалізація героїв і жертв війн, історичних подій нас цікавить не просто так -- хоч російсько-українська війна триває, паралельно в суспільстві точиться дискусія, як вшановувати пам'ять воїнів, що загинули, захищаючи батьківщину. Тому під час нашого туру ми так багато дивимось кладовищ.

Воєнний цвинтар № 60, відомий як Магура, розташований на перевалі Маластовському в регіоні Малопольща, є одним із приблизно 400 військових поховань, які об'єднані під загальною назвою Воєнні кладовища Західної Галичини. Тут спочивають більше 70 000 солдатів, що представляють австро-угорську, німецьку, російську армії та польські легіони. У період Першої світової війни, у 2015 році, у Відні було створено Департамент воєнних могил при Міністерстві оборони, з відділеннями у складі армійських корпусів. Цей департамент відповідав за реєстрацію загиблих, ексгумацію тіл, а також за проектування та будівництво нових військових цвинтарів. Території Західної Галичини були переповнені тілами полеглих воїнів, що, з одного боку, могло призвести до епідемій, а з іншого -- робило поля непридатними для сільськогосподарського використання. Крім того, існував і ідеологічний аспект — імперія прагнула вшанувати героїзм тих, хто поклав своє життя за їїради.

Изображение: Валентина Клименко

Керівник краківського департаменту Рудольф Брох, який у молоді роки здобував освіту в галузі архітектури, разом зі своїм заступником, письменником Гансом Хауптманном, створив умови для залучення найталановитіших архітекторів до проектування кладовищ у період з 1915 по 1918 рік через проведення конкурсів. Воєнний цвинтар № 60, як і ще 40 інших військових поховань у Західній Галичині, був спроєктований видатним словацьким архітектором Душаном Юрковичем, який під час мобілізації служив в австро-угорській армії та працював у Департаменті воєнних поховань у Кракові. Проекти цвинтарів, розроблені Юрковичем, вирізняються впровадженням елементів лемківської культури. Брох також залучив до будівництва найкращих мулярів, столярів, каменярів, креслярів, фотографів і скульпторів, в результаті чого багато з цих об'єктів сьогодні вважаються культурно-історичними пам'ятками.

Біля входу на цвинтар розташований інформаційний стенд, на якому стисло представлена історія бойових дій, що відбувалися на цих землях під час Першої світової війни. Тут також міститься інформація про кількість поховань, ім'я архітектора та каплицю. Цей цвинтар обрамлений густим сосновим лісом, має естетично привабливу огорожу та ретельно доглянутий вигляд, а на деяких могилах можна побачити свіжі лампадки. Відзначено, що тут спочивають 174 солдати австро-угорської армії, зокрема 4 спільні могили та 63 індивідуальні. Серед похованих є українці, німці, поляки та євреї. Хрести на християнських могилах, обкладених цеглою з насипаною землею, виконані з дерева та накриті дахами. А біля могили єврейського воїна встановлена мацева, виготовлена з дерева. На протилежному кінці цвинтаря стоїть дерев'яна капличка в характерному лемківському стилі з гонтовим покриттям, увінчана трикутним дахом над хрестом, а також іконою Богородиці з немовлям в золотистому окладі та поетичним чотиривіршем. Відзначимо, що військові цвинтарі проектувалися з метою забезпечення можливості проведення урочистих релігійних і державних церемоній.

Изображение: Валентина Клименко

Об'єднані кладовища № 122 і № 123, розташовані в регіоні Лужна-Пустки, являють собою величезну кількість однотипних могил з хрестами та трикутними дахами, що спускаються з крутого схилу, на якому стоїть каплиця. Ці місця були відкриті неподалік від території, де відбувся Горлицький прорив, під час якого австро-угорські та німецькі війська завдали поразки російським силам. На двох кладовищах знайдуть спочинок понад 1200 солдатів різних національностей, які брали участь у бойових діях з обох сторін. Дизайн цвинтаря розробили польський архітектор Ян Щепковський та словацький спеціаліст Душан Юркович. Висока 25-метрова каплиця з білим хрестом на стінах замінила згорілу дерев’яну конструкцію, спроектовану Юрковичем. У 2016 році кладовище в Лужна-Пустки отримало від Європейського парламенту статус Європейської спадщини, який вручається об'єктам, що мають значний внесок в історію та культуру Європи.

Изображение: Валентина Клименко

Варто відзначити, що незалежно від того, біля якого цвинтаря ми зупинимося — чи то воєнного, лемківського, чи самотньої могили в лісі, що знаходиться далеко від населених пунктів і цивілізації, — завжди можна побачити доглянуті місця пам’яті. Це прибрані могили, свіжі квіти або лампадки, розташовані біля окремих поховань, а також охайна територія. Саме ці ознаки свідчать про культуру пам’яті, будь вона офіційною чи приватною. І, безумовно, це формує у туристів, випадкових перехожих та громадян країни почуття поваги до людського життя і смерті.

Изображение: Валентина Клименко

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Наш маршрут проходить через Низькі Бескиди, де природні ландшафти переважають над населеними пунктами. Незалежно від кількості будинків у селі, біля кожної оселі завжди можна побачити туї, які ростуть у певній геометричній композиції. Клумби та альпійські гірки є невід'ємною частиною садового дизайну, але тут присутня більша свобода та креативність. Садові ділянки виглядають красиво, доглянуто і акуратно; якщо не нові, то принаймні оновлені з використанням сучасних матеріалів, як у журналах про інтер'єри. Якісні дороги роблять життя в горах або біля їх підніжжя більш доступним, дозволяючи полякам обирати між життям у гармонії з природою або в метушні великих міст.

Дорогою до Музею лемків заїжджаємо в Корчин, щоб запити українську гіркоту ексклюзивним рожевим шоколадом. Доки Мирослав Пельчар не відкрив у своєму місті Pijalnia Czekolady, у Корчині рідко зупинялися туристи, але тепер їдуть сюди спеціально і з Кракова, і з Варшави, і з інших міст. Тут встановили найбільший у Польщі шоколадний фонтан, щодня проводять кілька майстер-класів з виготовлення шоколаду, великий вибір різноманітних плиток, шоколадних фігурок і наборів. І рідкісний Ruby chocolate з ягідним ароматом, який готують з рожевих какао-бобів. Філіжанка питного рожевого шоколаду -- і можна продовжувати наші мандри Низькими Бескидами.

Изображение: Валентина Клименко

Изображение: Валентина Клименко

Ми вирушаємо до села Гладишів, де відвідаємо музей "Лемківська Загорода". На вказівнику, що стоїть біля села, інформація подана двома мовами – польською та лемківською, яка використовує кириличний алфавіт. Перший двомовний вказівник з'явився в 2008 році в селі Білянка, і з того часу Об'єднання лемків активно працювало над тим, щоб усі назви сіл лемківського регіону були представлені і лемківською мовою. У громадах виникали численні дискусії, де лемки запитували своїх польських сусідів: "Чому у церквах (зазвичай, у лемківських, які мають кириличні написи, сьогодні проводяться як греко-католицькі, так і римо-католицькі служби) вам ця мова не заважає, а на вказівниках – заважає?" З туристичної точки зору, етнічне різноманіття регіону безперечно є його перевагою.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Говорячи про лемків, не можна оминути тему їхнього примусового виселення з автохтонних земель. Після того як у 1945 році Польща й СРСР розміняли території -- СРСР перейшла територія Західної України, а Польщі -- українські етнічні землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, настала черга людей. Щоб "вирівняти" етнічний склад, з місць, які відійшли до Польщі, переселяли лемків, бойків, холмщаків та інших, а поляків -- з областей, що стали радянськими. У 1944-1946 роках близько 95000 лемків примусово переселили до радянської України. "Остаточне розв'язання української проблеми в Польщі" стало можливим завдяки воєнній операції "Вісла" 1947 року: під приводом боротьби з українським підпіллям поляки депортували українців з їхніх етнічних територій у західну й північну частину Польщі, на землі, які до 1945 року належали Німеччині. Тоді переселили понад 140000 людей.

Изображение: Валентина Клименко Ваньо Дзюбина

З середини 1950-х років лемки Польщі почали звертатися до уряду з проханням повернутися на рідні землі. "Лемки повернулися до своїх сіл лише тоді, коли там було що повертати або якщо в їхніх домівках вже не оселилися поляки," – розповідає 68-річний Ваньо Дзюбина, засновник і керівник музею "Лемківська Загорода", який раніше працював шкільним учителем. Його матір повернулася в Гладишів з Польщі, а батьківська родина приїхала з Америки. Ваньо, який народився у Гладишеві, тепер активно зберігає та популяризує лемківську культуру і традиції. Музей представляє собою дерев'яну лемківську хату та господарські споруди, в яких знаходяться православні ікони, вишиті рушники та інше необхідне домашнє начиння. Ваньо демонструє, як його предки раніше витискали олію, пряли кужіль і мололи зерно. Лемки завжди були кмітливими, працьовитими людьми, які не боялися важкої роботи. Життя в горах було нелегким, проте ці ліси та простори, краєвиди, що пахнуть рідною землею і свободою, завжди манять лемків, де б вони не знаходилися.

Изображение: Валентина Клименко

Изображение: Валентина Клименко

Лемківська мова, якою спілкується Ваньо, є цілком зрозумілою – її фонетичні риси нагадують польську, тоді як лексика ближча до української, і українські мовознавці вважають її діалектом української мови. У селі Гладишеві лемківську мову вивчають 40 учнів, а в усій Польщі - понад 300. З 2000 року цей діалект був введений як окремий курс на факультеті філології Краківського педагогічного університету. Якщо ви почуєте в Низьких Бескидах вітання "Слава Ісусу Христу", знайте, що це говорить лемко.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Дукля, де, за версією лемка Богдана-Ігоря Антонича, "народився Бог на санях", була поза нашим маршрутом, зате на ньому було багато прекрасних старих дерев'яних лемківських церков, які є об'єктом культурної спадщини ЮНЕСКО. Ян Гиря, що доглядає за церквою Святої Параскеви в селі Квітоня, розповідає, що церква збереглася завдяки тому, що після переселення лемків єпископ з Тарнова наказав католицьким священникам забирати під свою оруду покинуті греко-католицькі церкви й нічого там не змінювати. Тепер у Квітоні живуть лише дві лемківські родини, і в самого пана Яна дружина -- полька. Він каже, що греко-католицькі богослужіння бувають раз чи два на рік, але буває, що лемки приїжджають вінчатися чи хрестити дітей у цю церкву здалеку. Тим часом пан Ян тримає в церкві трохи лемківської літератури -- альбом наївного маляра Никифора з Криниці, кулінарні видання про лемківську кухню, історичні монографії. Туристи цікавляться такими книжками.

Изображение: Валентина Клименко

Изображение: Валентина Клименко

Лемки представляють собою неоднорідну етнічну групу, яка поділяється за релігійними ознаками: частина з них є греко-католиками, інша – православними. Крім того, існують різні підходи до самоідентифікації: деякі вважають себе лемко-українцями, інші називають себе українцями, є такі, хто вважає себе лемками-поляками, а дехто відносить себе до русинів. Ми запитуємо Ваню Дзюбину, як він себе ідентифікує. "Лемки просто з'явилися на Землі", – з хитрою усмішкою відповідає чоловік.

Изображение: Валентина Клименко

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

У місцях, де колись розташовувалися лемківські села Незнайів, Радоцина, Чарне, Длуге та Липне, художниця з лемківським корінням Наталія Гладик створила мистецькі інсталяції, що представляють собою двері з порогом та ручкою, які стоять на полі, немов портал у минуле. За цими дверима колись кипіло життя: тут будувалися плани, виховувалися діти, а тепер панує порожнеча.

Изображение: Валентина Клименко

На кожних дверях встановлено табличку, що розповідає про історію села, містить схему вулиць і список мешканців, а також кілька фотографій. Це, напевно, одне з найбільших вражень від польської системи життя — детальна документація, де мінімум "невідомих солдатів" і загублених архівів. Від відновлення написів на старих надгробках до архівної роботи з меморіальними об'єктами, такими як лемківські двері. Тому не дивно, що польська туристична індустрія функціонує як надійний швейцарський годинник, адже гіди працюють не з легендами та міфами, а з документальними свідченнями та науковими дослідженнями.

Изображение: Валентина Клименко

Європейська практика: як наші сусіди охороняють дерев'яні храми. Ініціатива "Забуті церкви Закарпаття"