Чи знаєте ви, чим Буданів вирізняється серед інших сіл? У нас усі диваки зібрані в одному місці, тоді як в інших селах вони розпорошені, - іронічно висловлюється один з місцевих жителів у бесіді з "Українською правдою".
Буданів відомий у регіоні своєю психіатричною лікарнею. Але мало хто знає, що в селі народився "хрещений батько" Аль Пачіно, Мерилін Монро, Роберта де Ніро та інших голлівудських зірок - один із керівників нью-йоркської школи "Actors Studio" Лі Страсберг.
Навіть мешканці села були здивовані, коли ми запитували про видатного уродженця Буданова. Один із них поцікавився, скільки грошей Страсберг "вклав" у цей матеріал, хоча режисер пішов з життя ще за 18 років до заснування УП. Ніхто не міг зрозуміти, "з чого це село стало настільки відомим, що сюди приїжджають журналісти з Києва".
Насправді на експедицію нас надихнула схожість назви села з прізвищем колишнього головного розвідника країни, а нині глави Офісу президента, чия загадкова посмішка Будди стала мемом. Не зупинило навіть те, що Буданів не має жодного відношення до Кирила Буданова. Топонім походить від засновника населеного пункту - шляхтича Якуба Будзановського. До радянської окупації на території сучасного села було польське місто, яке називалося Будзанів.
Ми зафіксували один день з життя Буданова, щоб продемонструвати, що відбувається в Україні, яка залишається поза полем зору лідерів суспільної думки (ЛСД) у соцмережах і яку важко помітити з Києва.
Цей матеріал про real life, де божевільня - лікарня для пацієнтів із психічними розладами, а не метафора політичної ситуації в державі. Джерела обміліли через посуху, а не через те, що співрозмовники з ОП відмовляються спілкуватися під запис. "Українська правда" в уявленнях місцевих - газета, а не сайт.
Що змінилося в Буданові з початком повномасштабки? Як ставляться мешканці села до політичних землетрусів у Києві і корупційних скандалів загальнонаціонального масштабу? Чи дійшов до Буданова тренд на картонкові протести? Чи пройшлася по селу деколонізація і цифровізація? І що найбільше болить місцевим? Читайте в нашому репортажі.
Під час спілкування з буданівцями журналістка УП звернула увагу на особливості вимови деяких слів. Як-от звертання - не "Сашо", а "Саш-ом". Чи визначення часу - "не пів на третю", а "пів трета".
Аби розібратися з тамтешніми діалектизмами, ми звернулися до тернопільської лінгвістки Марії Наливайко. Вона понад 15 років займається діалектологією. Далі - перелік деяких притаманних для буданівської говірки слів.
Ось варіант з унікальним формулюванням: Вбора - територія поряд з оселею Душенина - тушковане м'ясо Кісто - тісто Краяти - різати Крижі - спина Локунь - окунь М'єцкати - м'яти Песєтко - цуценя Пупліх - бутон квітки
Історичний район
- Де ж знаходиться Буданів? Я не маю уявлення, як туди доїхати, - говорить таксист із Чорткова, звідки ми вирушили на пошуки великої політики в невеличкому селі.
У Буданові всього 12 вулиць. Декомунізація з деколонізацією тут відбулися задовго до того, як це стало мейнстримом. Ще в 1992-му вулицю Леніна в населеному пункті передбачувано перейменували на Шевченка, а Радянської Армії - на Антона Королюка - місцевого діяча ОУН із псевдонімом "Крук".
Село важко охарактеризувати як туристичний центр, проте воно пропонує безліч захоплюючих місць для відвідування.
Староста села Андрій Дембіцький організував групу місцевих активістів, щоб "обсипати" журналістку УП питаннями, але заздалегідь попередив їх: "все, що ви скажете, потрапить на сторінки газети".
Екскурсію організувала вчителька географії з Буданівської школи - 32-річна Христина Сабадош. Того дня в неї не було запланованих уроків через дев'ятигодинну тривогу. Хоча в селі не було жодного прильоту, до безпеки учнів ставляться дуже серйозно. У випадку оголошення повітряної загрози, діти змушені ховатися в укриттях.
Розпочинаємо нашу подорож з історичної частини міста.
- Детальніше, ніж написано в інтернеті, я вам не розкажу, - одразу попереджає Христина. - Ні музею, ні архіву в Буданові немає. Усі знають село по психіатричній лікарні, а не по історії.
Буданівська психіатрична лікарня знаходиться на території старовинної фортеці, яка була зведена в XVI столітті. Досі збереглися лише фрагменти її кам'яних стін.
У 1956 році, за залишками стародавніх оборонних стін, відкрила свої двері лікарня. У радянський період ця установа стала свідком практик каральної психіатрії. Серед найвідоміших пацієнтів буданівської лікарні був святий Амфілохій з Почаївської лаври, який був канонізований Українською православною церквою на початку 2000-х. За переказами, він мав надзвичайний дар зцілення. Під час Другої світової війни святий допомагав воякам УПА, підтримуючи ідею незалежності України.
Коли восени 1962 року радянська влада спробувала зачинити Троїцький собор Почаївської лаври, Амфілохій вирвав у міліціонерів ключі від святого місця і закликав місцевих мешканців вигнати "загарбників" з території. У відповідь на його опір його відправили до Буданівської психіатричної лікарні на "шокову" терапію, де він опинився в палаті разом із 40 іншими пацієнтами.
Менш ніж за рік Амфілохію випустили на свободу. За словами свідків, не обійшлося без допомоги Світлани Аллілуєвої, дочки Сталіна, якій, як стверджують, святий допоміг подолати її психічні проблеми.
У 2022 році медичний заклад змінив свою спеціалізацію і став психоневрологічним інтернатом для чоловіків.
Перед великою трансформацією установа надавала місцевим жителям більше ста робочих місць. Сьогодні на сто пацієнтів припадає лише один лікар - 73-річний Юрій Володимирович, який з 1982 року працює у медичному закладі в Буданівці.
Попри сиве волосся і лікарський халат, Юрій Володимирович викликає асоціації з супергероєм, який все ще хоче врятувати світ від зла. Щоправда, світ у цій історії - пацієнти з ментальними порушеннями, а зло - шизофренія, епілепсія, недоумство.
На сьогодні практично всі місця в інтернаті заповнені, в тому числі й "переміщеними особами" з закритих психоневрологічних установ Запоріжжя та Донеччини.
Як тільки перетинаєш вхід до інтернату, одразу розумієш, що тривоги можуть бути не лише у вигляді повітряних сигналів.
У деяких пацієнтів спостерігаються симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР), викликані війною. Вони стають більш дратівливими та емоційними, - ділиться Юрій Володимирович. - Маємо одного пацієнта з Донеччини, якого привезли без свідомості. Ми не знаємо, що з ним трапилося. Він зовсім не розмовляв. Але ми навчили його вимовляти фразу: "Путін - ху*ло". Коли йому хочеться закурити, він її повторює (усміхається).
Доктор висловлює занепокоєння через катастрофічну недостатність персоналу в інтернаті.
- Ось дивіться, у нас є 100 чоловіків. Грубо кажучи, на першому поверсі розташовано 50, на другому - ще 50. Серед них четверо проходять примусове лікування через злочини, пов'язані з вбивствами. На ніч у мене працює одна медсестра на нижньому поверсі, а інша - на верхньому. Також є по одній санітарці на кожному поверсі. На нижньому поверсі є шестеро пацієнтів, які пересуваються в інвалідних візках. Крім того, у нас є й пацієнти, які потребують особливої уваги, яких ми називаємо "памперсниками". Всіх їх потрібно обслуговувати та доглядати. Було б добре, якби штат збільшили, адже додаткові санітари дуже допомогли б, бо робота надзвичайно важка, - ділиться Юрій Володимирович.
Окрім інтернату, справжньою перлиною історичного району є старовинний цвинтар, відомий серед людей як "польський". Це пов’язано з тим, що перші поховання на цій території відбулися в часи, коли Буданів був частиною Польщі. Перед тим, як відвідати кладовище, староста намагається пояснити:
На новому кладовищі люди дбайливо доглядають за могилами своїх близьких, тоді як на старому... мені стає соромно це визнавати. Розумієте, у нас всього один працівник. Ми не справляємося. Чоловіки, які підлягають мобілізації, навіть не бажають з’являтися в селі, не кажучи вже про допомогу в облаштуванні території.
Візуально цвинтар у Буданові нагадує мініатюрну версію львівського Личаківського. Єдине, що відрізняє його – це нагробки, виготовлені не з мармуру, а з червоного пісковику. Тут спочиває Степан Дерев'янко, який під час німецької окупації був начальником поліції і став місцевою легендою.
До могили нас супроводжує далекий родич Дерев'янка, місцевий старожил на ім'я Євген Баран. Під час подорожі він ділиться історією про те, як начальник поліції загинув наприкінці 1941 року, боронячи місцевих євреїв від насильства.
Торговий район
У проміжку між першою та другою світовими війнами минулого століття на центральних вулицях Буданова щомісяця проходили ярмарки, які приваблювали жителів усіх сусідніх сіл. У цей час активно діяли торгові доми заможних євреїв. Один із районів села, де їх було найбільше, досі носить назву "єврейський", хоча євреї там вже давно не проживають.
На початку 20 століття в Буданові було 5,2 тисячі мешканців, серед них 30% - юдеїв. Німецьку окупацію пережили лише 18 євреїв-буданівців. Вони емігрували до США, Канади та Ізраїлю. Ці дані з інформаційного стенду біля одного з єврейських кладовищ, яких загалом у селі два. Але до наших днів збереглося дуже мало надгробків.
На даний момент у селі функціонують лише два продуктових магазини: "Сoop" (що походить від слова "кооперація") та "Берегиня".
Про кафе та бари тут згадують лише як про вивіски на занедбаних будівлях. Найдовше трималася на плаву "Черемшина", де місцеві жителі святкували весілля, але в останні роки молодята обирали інші місця для своїх урочистостей. На початку війни в буданівському барі готували їжу для військових. Туди відправляли вареники, голубці та інші страви. Коли забезпечення військових стало стабільним, заклад почав занепадати.
Від колишніх ярмарків у селі залишився лише стихійний ринок, де продають продукти. Сьогодні ведення домашнього господарства стало неактуальним.
- Раніше на моїй вулиці пасли 75 корів, а тепер залишилося всього шість, - з сумом згадує колишній працівник колгоспу Роман Дюк.
- Старим людям важко вести господарство, а молоді кажуть: "Нащо мені бабратися? Я все куплю", - підтримує односельчанина Ганна Гейниш.
На перетині головних сільських вулиць Міцкевича й Шевченка розташовується GoodWine буданівського розливу - магазин "Сoop". Там можна все купити - від круп, овочів, ковбас до просекко і стіків для айкосу, а також перекусити хот-догами, паніні та чебуреками.
Рух у магазині ніколи не припиняється. Не буває такого, щоб ми просто сиділи і їли насіння, - ділиться продавець Галина з яскраво-рудими локонами, нагадуючи русалку Аріель.
Для неї Буданів – це справжнє "село ого-го", а Кирило Буданов – всього лише чоловік з прізвищем, яке нагадує назву її рідної місцевості.
- Ой, я в політиці абсолютно не розуміюся, - із усмішкою говорить продавчиня. - У мене зовсім немає часу. Ми трудимося по 13 годин на день. Ввечері приходжу додому, швидко умиваюся і лягаю спати. Новини навіть не дивлюся.
Вона є не лише представницею свого села, а й справжньою зіркою в очах місцевих жителів. Коли ми намагалися дізнатися більше про життя в Буданові, кілька випадкових перехожих радили нам звернутися до Галі.
Нещодавно я відвідала одне з сусідніх сіл, і це перенесло мене на два десятиліття назад. Там панував дух "Совєтського Союзу": усе занедбане, жодних огорож. Коли я повернулася до Буданова, відчула справжню цивілізацію. Ремонти майже скрізь завершені, є електрика, дорога в порядку. На кладовищі також порядок, — з гордістю зазначає продавчиня.
Вона з'явилася на світ у цьому місті, потім вийшла заміж і виростила двох синів. Минулого року Галина втратила чоловіка, який загинув на фронті. Тепер щодня о 9 ранку в "Сoop" проводиться обов'язкова хвилина мовчання на честь загиблих воїнів. Цю традицію започаткувала саме вона, привчивши до неї всіх відвідувачів магазину.
- Як політичні пертурбації в столиці позначаються на житті буданівців? - запитуємо в неї.
- Ніяк не можна це змінити. Лише війна має вплив. Якби вже швидше закінчилася. Багато з наших хлопців на фронті. Є загиблі та зниклі безвісти. На моїй вулиці вже три жінки стали вдовами. Всі такі молоді, - зітхає Галина.
Мобілізація - найболючіша тема для місцевих. Чоловіків на вулицях не видно, а жінки палко обговорюють, кого військові ТЦК "зловили" цього разу.
- Села так, якби вже й нема, - ділиться сумом одна з місцевих мешканок, яка погодилася поспілкуватися з УП анонімно. - Колись купа людей жило. Багато молоді було. А тепер - всьо. Після початку війни хто за кордон виїхав, кого мобілізували.
В селі можуть вільно пересуватися лише ті, хто отримав відстрочку або має бронювання. Інші ж змушені ховатися чи обирати незнані шляхи для роботи. На початку війни ситуація була зовсім іншою: багато людей з Польщі поверталися, щоб долучитися до боротьби. Проте, коли вони виявили корупцію серед керівництва, їхня мотивація різко зникла.
Видача повісток є однією з ключових військових функцій для представників місцевого самоврядування. Тож зараз ми вирушаємо до "центру ухвалення рішень" у Буданів, щоб зустрітися зі старостою.
Кабінет міністрів
"Урядовий" квартал обмежується будівлею старостинського округу на вулиці Міцкевича. Навколо немає блокпостів і посиленої охорони. Двері до кабінету першої особи в селі відкриті для буданівців.
Андрій Дембіцький керує в Буданові 10 років. До початку політичної кар'єри працював лісничим, мотався на заробітки в Польщу. В 2016-му переміг на виборах сільського голови. Балотувався як самовисуванець. Під час реформи децентралізації в 2020 році обійняв посаду старости.
- У мене не було жодного політтехнолога. Це ж село, а не місто. Я прагнув змін, тому місцеві жителі стали моєю підтримкою, - згадує він. - Політтехнологи працювали тільки під час президентських виборів у 2019 році. Більшість нашого села проголосувала за Зеленського. Якщо хтось зізнавався, що підтримує Порошенка, це викликало усмішки (сміється). Усі сподівалися, що молоде покоління прийде до влади і запровадить зміни.
На даний момент у Буданові проживає 1370 осіб. В селі небагато інфраструктури — є дитячий садок, школа, кілька магазинів, поліклініка, амбулаторія та служба швидкої допомоги. Через це багато мешканців Буданового вирушають за кордон у пошуках роботи.
Навпроти будівлі старостинського округу розсипається синагога, зведена в 19 столітті. За радянської влади в молитовному будинку розміщували адміністративні установи. В 90-их тут працювала пошта. Нині залишилися руїни.
Відвідувачів старости "зустрічає" бронзове погруддя знаного у світі письменника та журналіста Соми Морґенштерна, який народився в Буданові наприкінці 19 століття. Вищу освіту здобув у Відні, де жив до приходу нацистів під час Другої світової. Після аншлюсу Морґенштерн виїхав до Франції. В 1940 році німці заарештували журналіста і кинули до табору, з якого він дивом зміг втекти. Згодом емігрував до США, де так і не знайшов дому - понад 25 років він жив у готелі.
Журналіст повернувся додому в травні 2019 року. Тоді в Буданові було встановлено пам'ятник на кошти уряду Німеччини. Історична провина не зникне без спокути.
- Коли один із кураторів озвучив ціну, я був вражений! 450 тисяч за бюст – це просто не для нашого села. Я звертався з проханням звернути увагу й на синагогу. Але, на жаль, допомогли лише з огорожею єврейських кладовищ, - ділиться Дембіцький.
Кабінет старости відзначається строгим мінімалізмом: тут розташовані лише стіл, кілька стільців і шафа. Особливу увагу привертає кахельна піч, яка дісталася будівлі з минулого століття.
Колись подібні печі були практично в кожному домі, але в 2004 році підключили газ. Тоді навіть влаштували концерт на честь цієї події. Усі зробили так звані євроремонти, а тепер щасливі ті, хто залишив стару грубку, адже опалювати газом стало досить витратно, - ділиться враженнями вчителька Христина Сабадош.
Головний офіс старостинського округу тимчасово стає "УП. Чат". У "студії" зустрічаються лідери суспільної думки з Буданівки: Андрій Дембіцький та колишня викладачка біології місцевого коледжу Марія Наконюшевська. Один із учасників вирішив висловити свої думки про корупцію анонімно.
Про картонкові протести - розповідає Дембіцький.
У нас не було нічого подібного (ані протестів "на підтримку НАБУ і САП", ані акцій "за Федорова" - УП). Ми усвідомлюємо, що відбувається в країні, але це нас не сильно торкнуло.
Мобілізація торкнулася нас безпосередньо. Щодня до нас прибувають представники ТЦК і шукають людей. Спочатку ми обходили село з повістками, але це не дало результату. Місцеві жителі просто закрили свої ворота на замки і все. Тепер ми намагаємося надсилати повістки через Укрпошту, але люди уникають їх, не забираючи листи, намагаючись уникнути мобілізації.
Щодо питання корупції – висловлюється особа, яка бажає залишитися невідомою.
- Зловили на корупції, а тоді випустили під заставу. Або зловили, а він змився за кордон. Краще би людям того не показували. Нас це дратує. Ми живемо на мінімальні зарплати, виживаємо, а наверху мільярди крадуть. І нічо не відбувається. Хіба це нормально? Або накажіть корупціонера, а тоді повідомте суспільству, або взагалі того не показуйте.
Наконюшевська висловлює свої роздуми щодо завершення війни.
Якщо російські війська перейдуть кордон Польщі чи Прибалтики, ми негайно відчуємо наслідки. Заяви поляків про готовність віддати частину своєї території заради миру виглядають для нас абсурдно, але для них це, здається, є прийнятним варіантом.
Після закінчення кожної значної війни зазвичай відбувається переосмислення кордонів. Згідно з офіційними документами, Україна повинна зберігати свої території станом на 1991 рік. Але як це буде насправді – побачимо. Я вірю, що Україна ще відродиться. І Буданів теж буде.
Завершуємо нашу експедицію на Алеї пам'яті героїв. Біля стендів, що вшановують пам'ять загиблих воїнів у російсько-українському конфлікті, розвіваються прапори.
"Коли ж нарешті завершиться війна?" - це питання, яке найбільше хвилює жителів Буданів. Відповіді на нього немає не лише у них, а навіть у колишнього керівника розвідки країни.
Їдемо з Буданова з поганими новинами для столичних лідерів думок і блогерів. Реальне життя існує, і воно погано вписується в рамки гранд-наративів у соцмережах. Джерелом влади для мешканців села є не проактивна молодь з картонками, а власний староста. На вборах м'єцкають тутешніх песєток і обговорюють сусідів, а не зміни в уряді і кризу суб'єктності Верховної Ради. Корупцію у владі не вважають головною загрозою для існування держави. І навіть "Форест Гамп" із "Карфагеном" обійшли Буданів стороною. Не кажучи вже про тотальну цифровізацію.
- Надсилайте лінк на статтю! Ми її надрукуємо, - пообіцяв староста на завершення.
#
