Олександр Солженіцин: від ув'язненого сталінських концтаборів до мислителя, що вплинув на путінську ідеологію.

Автор "Архіпелагу ГУЛАГ", лауреат Нобелівської премії, який висловлювався проти незалежності України, залишив після себе суперечливу спадщину.

Сімнадцять років тому, 3 серпня 2008 року, відійшов у вічність видатний російський автор та політичний публіцист Олександр Солженіцин, який став відомий завдяки своїй праці "Архіпелаг ГУЛАГ", що документує злочини сталінського режиму. Його спадщина є предметом активних дискусій і переосмислень і досі викликає різні думки.

Ця особистість без перебільшення мала світове значення: володар Нобелівської премії з літератури 1970 року, людина, яка невпинно шукала істину про минуле своєї країни. Життєвий і творчий шлях Олександра Солженіцина зазнавав змін протягом багатьох років: його роздуми про ті ж самі події чи питання часто переживали несподівані та невтішні зміни, які виявлялися категорично неприйнятними для його сучасників.

Олександр Ісаєвич Солженіцин з'явився на світ 11 грудня 1918 року в Кисловодську, що розташований на Північному Кавказі, в сім'ї офіцера російської імператорської армії. Його батько загинув внаслідок нещасного випадку під час полювання, ще до того, як син з'явився на світ. Мати Олександра мала українське походження; її батько був власником великої економії на Кубані.

Олександр здобував освіту на фізико-математичному факультеті в університеті Ростова-на-Дону в період з 1936 по 1941 рік. На початку радянсько-німецької війни, восени 1941 року, його мобілізували до червоноармійських лав. Після завершення навчання в офіцерській школі він вже наступного року опинився на фронті. Як бойовий офіцер і командир батареї звукової розвідки артилерійської бригади, Олександр отримав численні нагороди, зокрема ордени та медалі. У лютому 1945 року, перебуваючи у званні капітана, він був заарештований органами СМЕРШ у Східній Пруссії за свої критичні зауваження щодо Сталіна, радянської влади та "спотворення ленінізму", які він висловлював у листах до товариша-офіцера.

Вирок: вісім років ув'язнення в таборах "за антирадянську агітацію і спробу утворення антирадянської організації", а також довічне заслання після відбуття терміну. Він працював математиком у Марфінській "шарашці" (науково-дослідний інститут МВС-МДБ). Після цього його перевели до табору в Екібастузі, Казахстан. Зрештою, після трьох років перебування в казахському аулі Кок-Терек, у 1956 році, під час періоду "відлиги", він був реабілітований за рішенням Верховного Суду СРСР.

Перший розділ оповідання Олександра Солженіцина "Один день Івана Денисовича" в "Новом мире" (№11-1962) став справжнім шоком для читачів. Публікація цього твору викликала резонанс у Радянському Союзі та за його межами, адже в ній детально описувалися жахи і злочини сталінської репресивної системи. Світ вразило те, як відверто автор зобразив страждання людей під час репресій.

Український історик Юрій Шаповал пише: "Ця публікація, спрямована на викриття реалій сталінізму, приносить Солженіцину світову славу, його висувають на здобуття Ленінської премії. Оповідання "Матронін двір", "Випадок на станції Кречетовка", "Для користі справи" зміцнюють авторитет Солженіцина і одночасно сприяють атакам на нього як літератора, що викриває вади не лише сталінізму, а й системи в цілому". Цікаво, що саме в день повалення Микити Хрущова, 14 жовтня 1964 року на засіданні Комітету по преміях кандидатура письменника на здобуття Ленінської премії була відхилена.

Настав період, що отримав точну характеристику "застій". Розпочався повільний процес згортання реформ, зокрема в ідеологічній площині та суспільному житті. Крок за кроком розвивається тенденція до реабілітації сталінських принципів, зростає тиск на інакодумців, багатьох з яких відправляють до таборів або психіатричних закладів, що діють у закритому режимі.

Після виходу за кордоном романів "У колі першому" та "Раковий корпус" Олександр Солженіцин потрапляє під пильний контроль КДБ. У 1968 році він завершує роботу над своєю багатотомною працею "Архіпелаг ГУЛАГ". Наступного року письменника виключають зі Спілки письменників СРСР, до якої він був прийнятий одразу після виходу "Одного дня Івана Денисовича". Через рік відбувається знакова подія: Солженіцину вручають Нобелівську премію, що стало серйозним ударом для радянського керівництва в умовах холодної війни.

У 1973 році на міжнародній арені з'явився перший том документального роману-епопеї "Архіпелаг ГУЛАГ". У наступному році Олександр Солженіцин був затриманий КДБ, позбавлений радянського громадянства та депортований літаком без повернення — до Західної Німеччини.

Після цього він разом із родиною переїжджає до Сполучених Штатів, де продовжує досліджувати російську історію. В результаті виходить 18-томний збірник його творів; проте в цей період особливо виділяється його історичний роман-епопея "Червоне колесо", що охоплює події 1914-1917 років, які призвели до революції. Ця праця викликала неоднозначну реакцію серед друзів Солженіцина, критиків і літераторів. Наприклад, редакторка рукопису "Один день Івана Денисовича" та критик Анна Берзер зазначила, що в романі присутні "сталінізм, що звертається до Столипіна", "релігійний фанатизм" та "національне хуліганство, а також ненависть торговця до євреїв".

Уже в цей період відбувається зміна в ідеологічних поглядах автора. Солженіцин, рік за роком, немов би злітає в небесні висоти, шукаючи Олімп, де немає місця для інших, окрім нього самого. Месіанські, дидактичні та, на думку автора, цілком архаїчні елементи в його творчості стають дедалі помітнішими.

У 1990 році Олександр Солженіцин отримав назад своє громадянство СРСР за указом президента Михайла Горбачова. Лише 27 травня 1994 року він разом із сім'єю повертається до Російської Федерації. Його подорож від Магадану до Москви тривала два місяці і включала численні зупинки та виступи, що викликали змішані реакції серед сучасників. Відносини з новою російською владою, зокрема з президентом Борисом Єльциним, не склалися, і письменник навіть відмовився від престижної нагороди - ордена Святого апостола Андрія Первозваного.

З новим президентом Володимиром Путіним Олександр Солженіцин не лише знайшов спільну мову — вони, можна сказати, стали друзями. Солженіцин не зміг розгледіти у колишньому агенті КДБ, який неодноразово навідувався до нього на дачу в Троїце-Ликово під Москвою, потенційного злочинця світового масштабу, що в майбутньому розпочне війну проти "братнього" народу.

Недавні роботи Олександра Солженіцина, які стосуються історії Росії та її взаємин з народами, що входили до складу колишньої Російської імперії — адептом якої він, без сумніву, залишався протягом більшої частини свого життя — зазнали обґрунтованої і критичної оцінки. Ці праці являють собою своєрідну комбінацію як правдивих, так і спотворених фактів, з певними ознаками чорносотенства. Це особливо помітно в одній з його останніх книжок — "Двісті років разом", яка досліджує стосунки між росіянами та євреями.

Ці події мали місце на завершальному етапі творчої діяльності Олександра Солженіцина. У своїй основній та по-справжньому значущій праці "Архіпелаг ГУЛАГ", присвяченій радянській системі таборів, він зазначав, що українські повстанці стали головними ініціаторами опору адміністративним репресіям після війни: "Вони зробили багато для цього руху, і саме вони стали рушійною силою. Дубівський етап приніс нам дух бунту. Молоді, енергійні хлопці, які прийшли прямо з партизанських лав, вони... озирнулися, жахнулися від цієї сплячки і рабства -- і вхопилися за зброю". Ці молоді бійці, члени УПА та ОУН, які отримали вирок на 25 років (цей термін стали називати "бандерівським стандартом"), стали основною силою повстань у ГУЛАГу: в Норильську з травня по серпень 1953 року, у таборі "Річлаг" у Воркуті влітку 1953 року, а також під час Кенгірського повстання в травні-червні наступного року.

Лише за кілька місяців до своєї смерті Олександр Солженіцин опублікував статтю під назвою "Поссорить родные народы??" у газеті "Известия", яка викликала бурхливі дискусії серед депутатів-українофобів у Держдумі РФ. У цій статті він у надзвичайно неприйнятній формі виступив проти оголошення 2008 року в Україні роком пам'яті Голодомору 1932-1933 років. Відомий український письменник і колишній політв'язень Євген Сверстюк на той час зауважив: "Ніколи за останні століття в Росії не було стільки відвертої дезінформації про Україну, як у наші дні. І чомусь це не викликає занепокоєння у письменника, якого вважали сучасним Толстим".

Андрій Сахаров, видатний академік і правозахисник, ще в 1974 році охарактеризував погляди Олександра Солженіцина як "релігійно-патріархальний романтизм". Чимало дисидентів ставилися до його яскраво авторитарного стилю, як у спілкуванні, так і в обговореннях, з певною критикою. Солженіцин серйозно сприймав себе як оракула і месію, без жодних сумнівів у своїй ролі...

Щоб не бути голослівними й не отримати порцію критики від симпатиків Солженіцина (а таких вистачає і зараз в Україні), процитуємо мовою оригінала лише кілька речень зі статті: "...провокаторский вскрик о "геноциде" стал зарождаться десятилетиями спустя -- сперва потаенно, в затхлых шовинистических умах, злобно настроенных против "москалей", -- а вот теперь взнесся и в государственные круги нынешней Украины, стало быть, перехлестнувшие и лихие заверты большевицкого Агитпропа?? "К парламентам всего мира!" -- Да для западных ушей такая лютая подтравка пройдет легче всего, они в нашу историю никогда и не вникали, им -- подай готовую басню, хоть и обезумелую".

На завершальному етапі свого життя Олександр Солженіцин зрештою перетворився на "досконалого" російського шовініста, ставши прихильником чорносотенства.

Це короткий уривок з його статті "Яким чином реформувати Росію". Публікація з'явилася в липні 1990 року і відобразила суть його ідеологічних та політичних переконань на фінальному етапі його життя.

Насправді дуже скоро після оприлюднення цієї дещо дивної за змістом, абсолютно архаїчної статті 1 грудня 1991 року ще в УРСР відбувся Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності України. "За" проголосувало 90,32% тих, хто брав у ньому участь. Лише 7,58% сказали "ні", а 2,1% бюлетенів визнані недійсними. Що це як не волевиявлення політичної нації, яка відроджувалася на наших очах? І де були "цілі області" (крім Криму, де демографічна ситуація змінилася після радянсько-німецької війни 1941 -- 1945 рр. і депортації кримських татар), в яких насправді росіяни знаходилися у меншості. У Криму був найменший відсоток тих, хто проголосував за незалежність України - 54,19%. Навіть в таких областях, як Донецька, Луганська, Харківська, Одеська і Дніпропетровська, абсолютна більшість віддали свій голос за державну незалежність. Найменший відсоток серед вищеперелічених областей зафіксований на Луганщині - 83,86%.

Так, Олександр Солженіцин виступав проти державної незалежності України. Але ми мусимо пам'ятати і про його найкращі праці, які дозволили всьому світові подивитися іншим поглядом на те, чим був людиноненависницький комуністичний режим. І саме зараз він в Кремлі має своїх апологетів, які намагаються відродити російську імперію за сталінськими лекалами. А Сталіну у РФ вже є понад 115 пам'ятників! Все це відбувається під акомпанемент ракетних обстрілів міст і сіл "братньої" України росіянами. Чи такого майбутнього бажав своїм співвітчизникам і українцям Олександр Солженіцин?