Близько 14 років тому я повертався з лондонського @Instytut Polski Muzeum Sikorskiego, де зберігається величезна кількість захопливих матеріалів, у тому числі й важливих для історії України. Одним із найцікавіших архівів там було "Українське бюро" в Лондоні. Того дня я зробив копії деяких документів про Голодомор і мав змогу потримати в руках оригінальний машинопис Ольгерда Іполита Бочковського, присвячений цій трагедії в Україні. У музеї працювали надзвичайно доброзичливі та цікаві люди, з якими було приємно спілкуватися.
Окрім захопливих історичних фактів, кожна зустріч дарувала нам ще й неймовірно цікаве спілкування — справжня насолода! І так, безумовно, ми спілкувалися польською мовою.
Того вечора я вертався до дому моїх друзів, у яких я зупинився, вздовж Гайд-Парку в бік Пікаділі. На зустріч мені йшло купа люду. Усі говорили польською...
Спочатку я подумав, що, можливо, мене трохи «поплавило» від того, що за день я занадто багато говорив польською, і тепер мені почали здаватися дивні речі - польська мова ніби переслідує мене скрізь. Але насправді на зустрічі йшли польські будівельники, які поверталися з якогось об'єкта і весело обговорювали якісь важливі для них теми. І це було досить голосно! Прямо посеред Лондона.
Я не зауважив, щоб хтось з місцевих проявляв якусь агресію до польських роботяг. До них ніхто не чіплявся з вигуками "Це Британія! Спердоляй до Польщі!"
Не лише тому, що в Лондоні ти можеш зникнути в різноманітті людей і водночас залишитися вірним собі. У будинку неподалік станції, де колись мешкали мої друзі, з одного вікна чітко проглядався прапор польської Солідарності, розташований на стіні. Вікно залишалося неушкодженим.
Нікому в голову не приходило вимагати від поляків у Британії, щоб вони говорили англійською без польського акценту. Нікому в голову не приходило вимагати, щоб поляки між собою говорили пош інґліш! Загалом середньостатистичний польський роботяга говорить дуже гучно у переконанні, що навколо нема нікого, хто розуміє, що він верзе!
Якось, коли я завітав до своїх друзів у Лондон, польська бригада якраз працювала над укріпленням фундаменту їхнього житла. Польська лайка, в цілому, має досить обмежений набір виражальних засобів у порівнянні з українськими аналогами. Проте, цим польським хлопцям вистачало цього скромного арсеналу, щоб ефективно передавати всі актуальні виробничі вимоги.
Вони активно використовували свій арсенал, не турбуючись про те, чи хтось зрозуміє їхні слова. Я деякий час розмірковував: чи варто привітатися з ними польською, щоб зробити їм приємно, чи краще уникнути незручності. Врешті-решт, ми вирішили вітатися англійською. І навіть не здогадувалися, що я цілком усвідомлював все, що вони говорили під час роботи.
Я міг би розказати ще кілька більш-менш комічних епізодів, які сталися через те, що поляки мають звичку досить гучно говорити своєю мовою за кордоном, перебуваючи у переконанні, що їх мало хто там розуміє. Це робить поляків дуже помітними. Незалежно де це відбувається - у Швейцарії на вершині Роше-де-Не, чи на пляжі в Сандвіці, в Осло, чи в аеропорту Лютон. Кожного разу це було гучно, комічно, а у випадку в Лютоні - з викликом поліції. Бо чувак настільки напився і розійшовся, що утихомирити його без поліції вже не видавалося можливим.
Проте в жодній ситуації ніхто не висловлював полякам заклик: "Ідіть до Польщі!"
Поляки увійшли до Євросоюзу, несучи з собою весь тягар своєї історії: і спогади про Солідарність, і участь у Голокості, і постаті Романа Дмовського та Чеслава Мілоша, Болеслава Комінека та Зуґмунта Лупашка. З ними прийшли як янголи, так і демони, польська мегаломанія та комплекс жертви, все прекрасне і все огидне, що Польща накопичила протягом віків. І, на жаль, з їхньою нездатністю прощати. Так, поляки дійсно не вміють відпускати образи.
Попри мільйони повторень щодня "і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим" - суть цього постулату вивітрилася з щоденних ритуалів. Колись я написав про це колонку: бо мені видавалося парадоксальним таке невміння прощати іншим, бо саме польські єпископи у 1965 році звернулися із історичним "Прощаємо і просимо про пробачення!" - минуле має залишитися в минулому, давайте творити нове майбутнє нової Європи. Але і Болеслав Комінек, і Кароль Войтила, і Єжи Ґедройць - тепер лише рядки у Вікіпедії.
Польща відкинула їхній досвід і старання, не оцінивши їх належним чином.
І це саме те, що справді викликає тривогу! Польща 15 років тому була прикладом успішної економічної та соціальної трансформації. Здавалося, що реформи, проведені Лешеком Балцеровичем і Єжи Бузеком, принесли беззаперечні та надзвичайні результати: країна увійшла в етап стабільного розвитку.
І для українців польські рецепти мали привабливий вигляд як case study, як рольова модель та приклад для наслідування! Аж тут попрокидалися демони. Значна частина поляків сполучає почуття вищості стосовно українців із власною віктимністю. Це доволі шизофреничне сполучення, але вже як є.
Поляки сакралізували власний комплекс жертви, зробили його ключовим елементом національної ідентичності. Українці кажуть: я більше ніколи не хочу бути жертвою! 10 років тому мене вразив імператив ґданського історика (а донедавна шефа Бюро національної безпеки при президенті Польщі) Славомира Ценцкевича:"...мусимо чітко - так само як Ізраїль - репрезентувати власну національну точку зору. Інакше програємо боротьбу за місце поляків як жертв двох тоталітаризмів".
Оце прагнення значної частини польського суспільства виставляти себе найбільшою жертвою в історії з української, чи єврейської перспективи має дещо хворобливий вигляд. Українці намагаються опрацьовувати травми минулого. Поляки їх десятиліттями - сакралізувати. А жертва ніколи не буває відповідальна за власні помилки. Жертва - безпомильна. Це імператив віктимності.
Нацизм виріс із почуття національних образ німців після Першої світової. Німці почувалися жертвою обставин, несправедливості, лихої долі.
Потрібно було виявити, хто стоїть за цим. Вони натрапили на євреїв.
Велика частина польського суспільства нині нагадує німців на початку 1930-х років. Проте, у польських ультраправих замість євреїв фокус уваги спрямовано на українців.
Коли я натрапляю на інформацію в польських медіа про те, що культ неонацизму формується в Україні, я відчуваю певну невпевненість. Це явище нагадує мені психологічний термін "проєкція" – захисний механізм, за допомогою якого людина несвідомо приписує іншим свої власні емоції, думки, страхи чи прагнення.
У Польщі сьогодні один з п'яти виборців підтримує неонацистські рухи: ці ідеї мають представництво в Сеймі, Європейському парламенті та місцевих органах влади. Наведіть приклад хоча б одного неонациста в українському парламенті! Його немає. В Україні ультраправі переконання не мають популярності. Натомість у Польщі неонацистські думки набирають популярність. Ми це спостерігаємо щодня в новинах польських медіа, де вербальне насильство переходить у фізичні акти агресії. Коли читаю в польських ЗМІ про "хвилю ненависті до поляків" в Україні, мені навіть важко знайти слова для опису таких звинувачень!
Це навіть не можна назвати проєкцією, це - справжня безсоромність. В Україні ми спостерігаємо не стільки зростання ненависті до поляків, скільки збільшення розчарування в них. І мова йде навіть не про просте розчарування, а про глибоке збентеження! Наприклад, я вже декілька років відчуваю цю дивну тривогу: як сталося так, що суспільство, яке для нас, українців, багато в чому було еталоном, змінилося до невпізнаваності?!
Колись президент Віктор Ющенко любив повторювати "Поляк єден!", звертаючи увагу на єдність польського суспільства: світоглядну, ціннісну - ще 10-15 років тому саме такий вигляд мало польське суспільство з української перспективи.
Тепер усе виглядає по-іншому: за роки незалежності українське суспільство пройшло шлях від посттоталітарної атомізації до світоглядної поляризації та політичних збурень у період 2004-2014 років, а тепер переживає складний процес консолідації та посттравматичного розвитку. Основним трендом, що характеризує динаміку українців, є саме консолідація. Це підтверджують соціологічні дослідження, а також спостереження за взаємодією в українському суспільстві.
Сьогодні Польща переживає контртенденцію, що проявляється у дезінтеграції через зростаючу поляризацію. У часи великої війни це може стати серйозною загрозою. Подібні ситуації вже мали місце в історії: у 1930-х роках польське суспільство також було розділене та поляризоване. Це призвело до втрати незалежності. Відчуття жертви, яке активно підтримується значною частиною населення, робить польську державність вразливою.
Польща потребує глибокого опрацювання власного комплексу жертви. Бо перед лицем актуальних викликів Польща стає вразливою.
Практично щодня польські медіа пишуть про насильство проти українців у Польщі. Українців бʼють за те, що вони говорять польською з акцентом. На українських дітей в Польщі нападають із лайкою здорові жлоби в громадському транспорті та в інших публічних місцях. Доходить до того, що поляки бʼють поляків до втрати свідомості, бо комусь здалося, що той поляк говорив з українським акцентом.
Звичайно, можна і далі закривати очі на проблему: але з української перспективи Польща звертає не в той бік.
Польське суспільство повинно провести глибоку самоаналіз і працювати над собою, адже ніхто, окрім нього самого, не зможе цього зробити.
Ксенофобія, українофобія, антисемітизм - це точно не ті цінності, на яких збудована Обʼєднана Європа. Сучасна Польща в тому тренді, в якому вона перебуває, дискредитує Європейський Союз.
Вже давно на це прикро дивитися, а тепер стало і зовсім огидно.
Польща обрала невірний напрямок.
#
