Останні дні Швейка та червоний імператор - п'ять творів, що досліджують альтернативні реалії та сценарії розвитку подій.

Цей роман міг би мати назву "Крілик у ямці", оскільки саме ця гра згадується в "Пригодах бравого вояка Швейка", автору якого присвячена ця книга. Проте термін "Ведмежий танок" точніше відображає те, у що перетворилося його життя наприкінці. Що стосується "останніх днів", згаданих у заголовку збірки, то в ізольованому маєтку, де Ярослав Гашек опинився в фіналі свого життя, він намагався завершити свого "Швейка". Це дійсно були останні дні самого письменника.

Отже, перед нами суміш гіркоти та гумору, що змальовує останні місяці життя Ярослава Гашека в усамітненому містечку Ліпніце над Сазавою в 1922 році. У дощах і осінній імлі відроджуються спогади про його таланти, слабкості та невидимі травми: від шаленого провокатора до самотнього генія. "Кажуть, що я ідіот, як Швейк? - гірко жартує головний персонаж. - Або що ще гірше? П'яниця? Бігаміст? Чи більшовик? І це повинно мене засмучувати? Чому? Це ж правда. Повна правда". Таким чином, це не просто біографія, а справжня мозаїка епохи, в якій реальність переплітається з вигадкою, а сміх приховує глибокий біль. "- Що тобі пишуть? - Кажуть, я отримав Нобелівську премію. За "Швейка". - А, - усміхнувся Інвалд, - чому б і ні. То що, випʼєш ще одну чарку? - Аякже. А ще й каву з ромом. Це треба відзначити". Щодо "ведмежого танцю", то це метафора абсурдності, незграбності та хаосу в житті Гашека: він, як ведмідь у клітці провінційного містечка Ліпніце, намагається завершити "Швейка", але занурюється в саморуйнування через хворобу, пияцтво та конфлікти з оточуючими.

"Неуявною" літературну працю героїв цієї книжки насправді робило їхнє бажання якомога глибше інтегруватися в офіційну науку, забувши про рідну культуру. Натомість у цій галузі на той час "все було зайнято" більш офіційними вченими. Тому-то вони залишилися неявними, непомітними, але, безумовно поміченими каральними органами того часу. Загалом же мова про тих літературознавців 1920-х років, які прийшли в науку з російських або єврейських теренів ідентичності, не повіривши можливості розбудовувати рідну (наразі єврейську) культуру в Україні (Рейсер "був євреєм, він зробив вибір на користь російської ідентичності й подальшої кар'єри в русистиці", нагадує авторка) і купившись на сталінську "українізацію". Володимир Білецький, Соломон Рейсер, Григорій Майфет. Серед маловідомих сторінок тодішнього літературознавства окрему увагу приділено теорії новели у працях Григорія Майфета та дискусіям довкола неї у тогочасній періодиці. Побут і наукові пошуки студента-філолога розглянуто на прикладі київського періоду життя майбутнього текстолога Соломона Рейсера. Зазвичай відомості про таких, як ці науковці-одинаки, скупі й непевні, але саме про Майфета на початку 90-х була важлива (і так само "непомічена") публікація в "Українському Засіві", редагованому автором сих рядків, де розповідалося про "бороду Мефістофеля", яку зробили з бороди Майфета слідчі НКВС, висмикуючи з неї під час допитів по волосині, після чого закривавленого арештанта кидали назад у камеру. Не дивно, що згодом, будучи двічі ув'язнений, він не те що не зміг повернутися в науку під час "відлиги" у 1960-х, як зазначає авторка книжки, а взагалі покінчив життя самогубством, вже у 1975 році.

"Ця країна мала б перерости своїх імператорів, але цього не сталося", - свідчить про китайське диво автор книжки "Червоний імператор" Майкл Шерідан. - Простежуючи життя Сі Цзіньпіна, можна побачити разючу трансформацію Китаю від бідного аграрного суспільства до передової сучасної держави. Це держава, яка може запускати космічні зонди, виробляти вакцини, вести кібервійну, випускати швидкісні потяги й будувати нові міста; і все це з населенням, яке сьогодні освічене, нагодоване й забезпечене краще, ніж будь-коли за всю свою задокументовану історію". Загалом ця книжка переверне ваше уявлення про Китай і його лідера. Спираючись на два десятиліття роботи репортером у Гонконгу, автор показує Сі Цзіньпіна не лише як правителя, а як спадкоємця "червоної династії", що виріс у світі жаху, покарань і зради. Автор пояснює, як конкретні події, сталінські доктрини й древні китайські тексти формували світогляд Сі, його недовіру до світу. "Сі Цзіньпін інший, - пояснює автор. -Він не товариш -- він імператор. А імператори повинні мати династії. Коли Сі, піднявшись щаблями китайської еліти, прийшов до влади 2012 року, робітники працювали над меморіалом його батька. За три роки це вже була святиня, гідна імператорського дому. Лише правителі Північної Кореї мали щось подібне. Сі винагородив місцевого очільника компартії за працю, піднявши його до вищого партійного керівництва". Загалом книжка розкриває механізми партії-держави, що тримає під тотальним контролем армію, економіку і думки людей. Через таємниці кланів, партійні "антикорупційні" чистки, зникнення міністрів та генералів, секс-скандали та море вбивств постає образ імперії страху, де слово однієї людини є законом для всіх. Це історія про владу, контроль, і вправно побудовану ілюзію стабільності. Майстерний аналіз того, як із уламків революції виріс сучасний неоімператор.

Ця книжка викриває те, як нацистська система цілеспрямовано виховувала дітей у дусі ненависті, покори й войовничості, використовуючи шкільні предмети, свята, казки і спорт. І що було би далі, якби все пішло не так, ми вже ніколи не дізнаємося, бо навіть на практиці юнацькі загони "Гітлерюгенд" у бойових діях були задіяні лише наприкінці війни, тобто коли настав фінал. Все інше, ясна річ, були тільки слова - пропаганда, вишкіл, агітація. Тим часом у своїй книжці "Школа для варварів" Еріка Манн, представниця покоління німецької молоді часів Другої світової війни, на власні очі бачила, як Третій рейх спотворював престижну систему освіти, перетворюючи школи на інструмент промивання мізків. Ці методи передбачали відсторонення дітей від батьків, утвердження расової вищості замість науки й виховання культу особистості фюрера. Книжка була видана у 1938 році, коли нацизм зміцнював свою владу, і стала одним із найбільших викривальних досліджень, і водночас тривожним попередженням про те, як легко освіту можна перетворити на знаряддя досягнення тоталітарних цілей. "Що за люди! - пише у передмові батько авторки, письменник Томас Манн. - Інтелектуально збіднені, убогодухі, морально деградовані - і вони ще думають завоювати землю! Це смішно! Не можна перемогти інших, знищуючи себе. І немає нічого безглуздішого, ніж плутати ідеалізм з тупістю. Істина та свобода її шукати - це не предмети розкоші, які знесилюють народ та обеззброюють у боротьбі за життя. Це те, що притаманне життю, це - хліб насущний для життя".