Паломництво – це духовна подорож, що веде віруючих до святих місць, де вони прагнуть знайти духовне просвітлення та зміцнити свою віру.

На цьогорічне "паломництво" до країни дитинства я їхав із відчуттям певної тривоги. Нещодавнє розгорання напруги між польськими й українськими політиками на тлі чергової річниці трагічних подій на Волині викликали в мене почуття глибокого дискомфорту. Я вже писав про це в своїх колонках, але зіткнення з "реальною" реальністю, а не світом соціальних мереж повинно верифікувати, як все виглядає насправді. Принаймні до певної міри. Звісно, мої спостереження і враження фрагментарні і, що зрозуміло, дуже суб'єктивні, а значить, я не повинен на основі них робити узагальнень зі зловживанням слів "усі", "завжди" і подібних. Зрозуміло, що я не можу не аналізувати спостереження, які, бажаючи того чи ні, роблю чи до яких я якоюсь мірою вразливий.

Уже першого дня під час відвідин у відділенні одного з банків я став свідком хоч і курйозної, а все ж симптоматичної ситуації. Варшава, ранок понеділка, ми з дружиною -- єдині клієнти, на вулиці -- дощ. У якийсь момент у банк заходить промокла жінка і від дверей сповіщає: "Ллє", а за мить додає: "Але це добре, бо, може, дощ зіпсує це їхнє свято" (це було саме 24 серпня, День незалежності України). Можливо та пані була "ку-ку на муню", і в той момент вирішила, що треба це саме так продемонструвати. Але якщо саме так і було, це також був якийсь знак, що антиукраїнська атмосфера поширилася настільки, що навіть нервово нестабільні люди реагують на несподіваний дощ саме такою публічною заявою у варшавському банку на вулиці Краківське Передмістя. А, може, антиукраїнська істерія стосується передовсім таких дам із невпорядкованими реакціями?

Кілька днів тому я викликав Uber до Східного вокзалу, і додаток автоматично змінив мою адресу на: "Східний вокзал ім. Романа Дмовського, вул. Київська". Тим, хто не знає, хто такий Роман Дмовський, раджу звернутися до Google для ознайомлення з його біографією. Лише коротко зазначу, що це був польський політик початку XX століття, відомий своїми протофашистськими поглядами та антисемітськими настроями, який не визнавав прав українців на самостійне існування. Мені здається, що малоймовірно, що ті, хто ухвалював рішення про назву одного з вокзалів у Варшаві, куди прибувають мандрівники з України, і який, до речі, знаходиться на вулиці Київській, зробили це випадково. А може, я занадто емоційний і необ'єктивний, адже Дмовський до сих пір вважається одним із основоположників відродження Польщі після Першої світової війни.

Скажу лиш, що дощ ущух і не завадив проведенню багатотисячного святкування Дня незалежності України на Замковій площі у Варшаві, а варшавська поліція дуже вправно ізолювала групу прибічників Дмовського, які, звісно ж, хотіли зіпсувати свято. Знову без узагальнень, у великому місці, яким є Варшава, не видно ознак залякування українців і публічних дій, спрямованих проти них. Що не означає, що підживлювання антиукраїнської неприязні з боку радикальних правих політиків згасло. Воно досі тліє і за будь-якої нагоди може перетворитися на відкрите багаття.

Останні соцопитування коригують враження, що поляки стали відкрито ворожими до воєнних біженців з України. Дослідження показують, що переважно ставлення польських громадян досі хороше, хоча відсоток позитивних думок зменшився. Ідентичне соцопитування провели також в 2023 році. У публікації порталу Wirtualna Polska наголошували, що між вереснем 2023 року і вереснем поточного "відсоток позитивних оцінок ставлення до українців, які живуть у Польщі, знизився на 11,7 позицій, а відсоток негативних оцінок зріс на 7,5 позицій". У соцопитуванні United Surveys (проведеному між 20 серпня і 1 вересня) для порталу Wirtualna Polska запитали поляків, як вони оцінюють присутність українців у Польщі. Позитивну відповідь надало загалом 52,7 %, а негативну -- 37 %. 10,3 % зазначили відповідь: "Не знаю/важко відповісти".

Ще одне спостереження, яке викликало критику з боку моїх варшавських друзів, що підтримують Україну. Прогулюючись центральними вулицями міста протягом останніх двох вихідних, я помітив, що переважно чую російську мову, а не українську. Я не стверджую, що мова спілкування виключно російська, але справді складається враження, що вона домінує. Особливо мене непокоїть, коли діти та підлітки спілкуються між собою саме російською. Це сприймається мною як ознака зміцнення "руського міра". Хоча я не маю проблем із російською в Україні, за її межами, враховуючи всі події останніх років, це викликає у мене глибокий дискомфорт, який важко подолати. Не впевнений, наскільки поляки здатні розрізняти російську та українську мови; певна частина, ймовірно, може, але інші — навряд. Можна було б спробувати пояснити останні антикультурні висловлювання певних політиків як реакцію на тиск, але мені це здається нелогічним. До речі, було б цікаво провести дослідження, щоб зрозуміти, як змінюється використання української та російської мов за межами України. У майбутньому нам, напевно, потрібно буде здійснити десятки, якщо не сотні досліджень, щоб з'ясувати: що, де і як відбувається.

Якщо неупереджені експерти не візьмуться за цю справу, ми опинимося в світі стереотипів і напівправд, а звідти до відвертої неправди всього лише один крок.