Російсько-український конфлікт спонукає нас переосмислити не тільки політичні погляди на Росію, але й підходи до сприйняття її культурних надбань.
Після 2022 року ця тема почала виходити за рамки академічних дискусій і перетворилася на складову більш глобального питання: яким чином осмислити культуру держави, що веде агресію проти нас, без того, щоб це розуміння стало виправданням чи ж простим відторгненням?
У цій дискусії легко опинитися між двома крайнощами.
Перше - це захист "величної російської культури" як окремого світу, який, мовляв, не має нічого спільного з політичними питаннями. Яскравим прикладом є вислів Адама Міхніка, озвучений під час бесіди з Сергієм Жаданом на фестивалі Бруно Шульца в Дрогобичі: "За злочини Путіна не несе відповідальності Чехов".
В контексті європейської свідомості, що базується на принципах юридичного індивідуалізму, така точка зору є цілком логічною: автор XIX століття не може нести юридичну відповідальність за дії політика XXI століття.
Проте юридична відповідальність і культурна відповідальність - це різні поняття.
Інша крайність полягає в спробі механічно "ліквідувати" російську культуру: прибрати її з публічного простору, намагаючись таким чином позбутися її впливу. Ця реакція може бути зрозуміла як форма психологічного захисту суспільства, яке зазнало агресії. Проте, якщо розглядати це як довгострокову інтелектуальну стратегію, вона виявляється недостатньою.
Книжка, прибрана з полиці, не зникає з історичної пам'яті. Текст, якого ми більше не читаємо, не перестає впливати на світ, у якому ми живемо. До того ж на Заході тотальне табу часто читається як емоційний радикалізм і повертає співрозмовників до зручного міфу про "світлу Росію, яку захопив диктатор".
Отже, Україні слід змінити підхід: перейти від скасування до переосмислення.
Це не означає повернення російським класикам старих п'єдесталів. Навпаки. Це означає змінити саму оптику читання.
Не обмежуйтесь лише запитанням: чи є цей автор визначною постаттю? Запитуйте також: кого він сприймає як суб'єкта історії? Хто має право висловлюватися? Хто лишається на другому плані? Як він представляє інших — українців, поляків, євреїв, кавказців? Які імперські уявлення про світ вживаються в тексті настільки часто, що стають невидимими?
Це не просто новий тренд, а глибока українська традиція. Шістдесятники вже показали нам важливість цього уроку: коли Іван Світличний перекладав твори європейських авторів, а Іван Дзюба створював свою працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?", вони боролися з асиміляцією не шляхом самоізоляції від складного світу, а, навпаки, активно виходячи в європейський контекст і аналізуючи імперську матрицю.
Україна має не просити Європу перестати читати Достоєвського чи Пушкіна. Значно цікавіше запропонувати їй прочитати їх разом з Україною - після 2022 року.
У цьому сенсі російська культура може стати не недоторканним каноном і не об'єктом простого скасування, а матеріалом для критичного дослідження тієї цивілізаційної матриці, частиною якої стала сучасна російська агресія.
Достоєвський є надзвичайно цінним матеріалом для такого дослідження завдяки своїй двоїстій природі. Як романіст, якого Бахтін вважав основоположником поліфонічного роману, він надав можливість висловитися навіть тим, чиї погляди викликали в нього страх. Натомість, його публіцистичні твори з "Щоденника письменника" представляють іншу реальність: тут імперські та шовіністичні ідеї звучать без тієї багатоголосості, яку Бахтін вважав визначальною рисою його художнього всесвіту.
Читати Достоєвського після 2022 року означає тримати в голові обох. І саме тут нам може допомогти Михайло Бахтін.
Особа, яку охопила певна концепція.
Бахтін, досліджуючи поетику Достоєвського, ввів термін "людина-ідея", що описує персонажа, в якого ідея стає не лише переконанням, а й суттєвою частиною його існування.
Це принципова відмінність. Звичайна людина може мати ідеологічні переконання і використовувати їх для пояснення світу. У "людини-ідеї" відбувається зворотний процес: не людина володіє ідеєю - ідея починає володіти людиною. Вона визначає її спосіб бачити минуле і майбутнє, добро і зло, друзів і ворогів. Реальність стає прийнятною лише настільки, наскільки відповідає ідеї.
Ось чому концепція "людини-ідеї" може виявитися корисною для аналізу думок Путіна.
Безперечно, літературний персонаж не можна вважати політичним діагнозом. Я вживаю цю категорію з певною свободою: у Бахтіна концепція живе в діалозі, між свідомостями, але в даному випадку ми спостерігаємо ситуацію, коли діалог переривається і ідея стає монологом. Проте бахтінська категорія дозволяє виявити те, що часто втрачається в раціональному аналізі політики Кремля.
Політика Путіна все більше відходить від образу прагматика, який лише намагається максимізувати вигоди держави відповідно до свого бачення. Натомість, її основними рисами стає ідеологічний аспект.
Цей текст стосується специфічної концепції "історичної Росії", яка передбачає відновлення втрачених імперських територій, заперечення окремої ідентичності України, а також прагнення відновити унікальне місце Росії на світовій арені.
У цьому контексті постає суттєва проблема для західної політичної логіки.
Якщо політик зацікавлений в економічних перевагах, з ним можливо вести переговори. Якщо його мета - забезпечення безпеки, можна надати певні гарантії. Якщо ж його пріоритетом є територіальні питання, то варто розглянути можливість їх обговорення.
Але що робити, коли територія виявляється лише матеріальним втіленням історичної концепції, а поступка іншого сприймається не як компроміс, а як підтвердження права цього іншого визначати історію інших?
У такому випадку виникає нове запитання: чи можливий компроміс з опонентом, який відмовляється визнавати твоє право на автономність?
"Біси": три механізми імперської політики
Якщо шукати літературну оптику для розуміння сучасного російського режиму, то, можливо, найпродуктивнішим текстом Достоєвського є не "Злочин і кара" і навіть не "Брати Карамазови", а "Біси". Саме тут Достоєвський показує, як ідея перетворюється на політичну технологію.
Для сучасного путінізму особливо цікава не одна персонажна аналогія, а трикутник Ставрогін - Шигальов - Верховенський.
Шигальов: структура
Шигальов прагне розробити логічну схему суспільства, де свобода врешті-решт веде до абсолютного деспотизму. Його відомий вислів звучить як перехід від "безмежної свободи" до "безмежного деспотизму".
Шигальовщина - це політична технологія перетворення людини на матеріал системи.
У сучасній Росії можна спостерігати явище, коли громадянин все більше сприймається не як учасник політичного процесу, а як ресурс: мобілізаційний, економічний, демографічний або інформаційний. Держава не має на меті переконати людину, а прагне контролювати її дії.
Верховенський: інноваційні рішення
Проте лише наявності ідеї замало. Необхідно також створити ефективний механізм для її розповсюдження.
На сцену виходить Петро Верховенський — майстер маніпуляцій, архітектор політичних інтриг. Він усвідомлює, що управляти натовпом можна не лише через вказівки, а й за допомогою страху, безладу, взаємної недовіри та дезінформації.
Саме тому сучасний авторитаризм - це не просто диктатура одного чоловіка. Це складна система виробництва лояльності, страху й недовіри.
Ставрогін: випробування моральної межі
Але є ще один елемент - Ставрогін. Якщо Шигальов дає системі логіку, а Верховенський - технологію, то Ставрогін уособлює моральну порожнечу, яка дозволяє переступати межі.
Його принципова риса - не конкретна ідеологія, а випробування межі: що буде, якщо дозволити собі ще один крок?
Ця логіка є надзвичайно небезпечною у міжнародних відносинах. Анексії, агресивні дії, руйнування цивільної інфраструктури, ядерні загрози та втручання у внутрішні справи інших країн — кожен новий крок стає можливим, якщо попередні дії не отримали належної реакції.
Тому путінська система може бути прочитана як своєрідний синтез:
Шигальов втілює систему. Верховенський представляє технологічний аспект. Ставрогін є випробуванням моральних кордонів.
А над усім цим - людина-ідея, яка надає окремим діям єдиний історичний сенс.
Яке це має значення для процесу переговорів?
Давайте повернемося до піднятого питання. Якщо для супротивника концепція має більшу цінність, ніж вигода, безпека чи територіальні інтереси, то досягнутий компроміс не може бути тривалим. Він розглядається не як завершення конфлікту, а швидше як тимчасова пауза і визнання права на визначення чужої історії.
Таке домовленість може призупинити бойові дії, але не змінить цілей.
Отже, обговорення "заморожування" без розгляду питання про суб'єктність України є дискусією про затишшя, а не про встановлення миру.
Це не свідчить про те, що переговори абсолютно недосяжні. Це лише підкреслює, що їхня мета не може зводитися до простого "збереження обличчя" для особи, для якої обличчя є символом імперії.
Логіку "людини-ідеї" не зупинять жодні аргументи. Єдине, що може її зупинити, це неможливість продовжувати обрану траєкторію.
Поліфонічний підхід в контексті монологу
Проте саме в цей момент ми наближаємося до найзначнішої для мене концепції Бахтіна - поліфонії.
У поліфонічному романі, згідно з Бахтіним, герої не виступають лише як прості репрезентації думок автора. Вони здобувають свій власний голос, індивідуальну свідомість та право залишатися неповними. Істина не є привілегією одного єдиного голосу. Вона народжується у взаємодії між різними голосами.
Це літературознавча категорія. Але якщо перенести її - з необхідною обережністю - у політичну площину, можна побачити дещо важливе.
Демократія в принципі передбачає поліфонію. Не тому, що всі голоси однаково праві, а тому, що жоден голос не має наперед гарантованого права бути єдиним.
Європейський Союз представляє собою складну інституційну структуру, що базується на принципі співпраці. Країни, що входять до його складу, мають різноманітні інтереси, історичні традиції та політичні культури, проте жодна з них не має права вважати себе єдиним представником історичної правди.
Україна, безумовно, не є досконалим поліфонічним суспільством. Проте її сучасна історія свідчить про вражаючу здатність до горизонтальної самоорганізації. Майдани, волонтерські ініціативи, місцеві громади, активне громадянське суспільство та співпраця військових з цивільними – всі ці елементи є різними формами формування суб'єктності знизу.
Україна не є завершеною симфонією.
Вона стала суспільством, у якому право на власний голос перетворилося на умову самого існування.
І саме це принципово важко зрозуміти імперській свідомості.
Чому імперія не чує іншого
Імперія за своєю природою потребує ієрархії голосів.
Існує осередок, що задає тон. Є околиці, які мусять підлаштовуватися. Є "вищі" нації та "нижчі" нації. Є народи з власною історією і ті, чию історію можуть трактувати інші.
Саме тому для Кремля українська суб'єктність є не просто політичною проблемою. Вона є онтологічною загрозою самій імперській картині світу.
Якщо Україна може самостійно визначати, ким вона є, якою мовою говорити, яку історію пам'ятати, до яких союзів належати і яке майбутнє обирати, тоді руйнується сама передумова імперського проєкту.
Саме тому російська пропаганда активно намагається донести до українців, ким вони "істинно" є.
Імперія завжди бажає висловлюватися від імені інших.
Це і є імперський монолог.
У такій системі український голос не може бути просто іншим голосом. Він мусить бути оголошений "нацистським", "маріонетковим", "штучним", "керованим Заходом". Бо визнати його справжнім означало б визнати суб'єктність того, кого імперія вважає своїм об'єктом.
Ця недуга на поліфонію не є виключно проблемою Кремля. Коли західні популісти, незалежно від їхньої політичної орієнтації, намагаються "розподілити сфери впливу" за рахунок суверенних держав, вони діють у тій самій односторонній парадигмі: намагаються спростити складний світ до угоди між великими акторами.
А в самій Росії поліфонія не зникла - її придушили: голоси незгодних опинилися у в'язницях, на еміграції або під забороною.
Чому поліфонія може становити загрозу для імперії?
Ось чому демократична Україна є серйозною загрозою для путінської Росії.
Не завдяки своїм військовим ресурсам. Не завдяки розміру економічної потужності. Не завдяки площі території.
А завдяки самому факту існування.
Україна показує, що нація, яку імперія сприймає як складову частину "історичного єдності", здатна заявити:
Ми самостійно оберемо наше майбутнє.
Це і є суть суб'єктності.
Тому війна проти України є не лише боротьбою за територію. Вона є боротьбою за право визначати, хто має право бути автором власної історії.
У цьому контексті імперський монолог розглядається не лише як ще одна політична точка зору, а скоріше як радикально відмінний підхід до структурування реальності.
Від підкорення до руйнації
Це дозволяє по-новому подивитися на російську стратегію щодо українських міст.
Від самого початку війни насильство стало невід'ємною частиною реальності: Харків зазнав обстрілів вже в перші тижні масштабного вторгнення, а Маріуполь піддавався руйнуванням. Проте, поряд із цим терором, існувала й інша стратегія. Ймовірно, російське керівництво розраховувало на те, що Київ, Харків та українська інфраструктура стануть територією, яку можна буде підкорити і включити до своєї політичної системи.
Якщо ти плануєш підкорити місто, варто зберегти його фундаментальні елементи.
Коли підкорення виявилося неможливим, акцент змінився. Те, чим неможливо володіти, можна спробувати знищити.
З осені 2022 року атаки почали все частіше націлюватися на енергетичну інфраструктуру та системи життєзабезпечення населених пунктів. У цих діях можна побачити, як розчарування від імперських амбіцій перетворюється на руйнівну стратегію.
Харків є одним із найвиразніших прикладів. Місто, яке в імперській уяві мало зустрічати "визволителів" і залишатися "своїм", не захотіло бути об'єктом чужої історії. Його українськість виявилася не декоративною, а суб'єктною.
Отже, знищення міста можна трактувати не лише як військовий прийом, але й як спробу покарати саме явище непокори.
Те саме питання дедалі гостріше постає щодо Києва. Якщо неможливо примусити столицю України говорити голосом Москви, залишається спокуса позбавити її можливості говорити взагалі - занурити місто в темряву, перетворити нормальне життя на боротьбу за виживання.
Це вже не просто логіка привласнення.
Це думка, що виникає у тих, хто відчуває розчарування від свого майна.
Життя на тлі монологу.
Проте саме в цей момент імперський монолог знову натрапляє на свої власні вади.
Він не чує зворотного зв'язку. Він не розуміє, що руйнування міста не обов'язково руйнує його суб'єктність. Іноді відбувається протилежне.
Під впливом ракетних ударів з'являється новий тип поліфонії.
Енергетики відновлюють електромережі. Рятувальники дістають людей із завалів. Лікарі працюють під час обстрілів. Волонтери забезпечують тих, хто втратив дім. Мешканці міста допомагають одне одному.
Це і є простір "між" – простір, який не підлягає створенню за вказівкою зверху.
Саме тому імперська модель постійно стикається з парадоксом: чим сильніше вона намагається перетворити іншого на об'єкт, тим сильніше цей інший прагне стати суб'єктом.
Замість підсумків: не відмовлятися, а опановувати мистецтво читання.
Перегляд російської культури Україні необхідний не для того, щоб знайти виправдання для Росії. Навпаки.
Rethinking - це підхід, який дозволяє звільнитися від сприйняття себе через призму чужих культурних уявлень.
Ми можемо сприймати Достоєвського не як пророка, якого слід або шанувати, або відкидати, а як багатогранного письменника, чиї твори відкривають нам процеси формування ідей, що захоплюють людську свідомість.
Ми можемо читати "Бісів" не як музейний експонат, а як лабораторію політичної деструкції.
Ми можемо читати Бахтіна не лише як історика літератури, а як мислителя, який допомагає побачити принципову різницю між світом, де існує один дозволений голос, і світом, у якому люди мають право залишатися різними.
Таким чином, ключовим питанням стає не те, чи варто "анулювати" російську культуру.
Інше запитання полягає в тому, чи можемо ми сприймати її таким чином, щоб у майбутньому вона більше не мала можливості впливати на нас?
Імперія намагається висловлюватися від чужого імені. Справжній діалог виникає тоді, коли інша сторона отримує можливість висловлювати свої думки.
У цьому контексті поліфонія не є недоліком. Вона виступає як форма вільного самовираження.
#
